II.2 Типи хронотопу у творі Павла Загребельного «Євпраксія»

У цьому розділі наукової роботи розглянемо реалізацію типів та форм хронотопу, категорії про яку вже багато сказано, на прикладі роману П.А. Загребельного «Євпраксія».

У наукових пошуках знайдено декілька теорій хронотопу, та його класифікації. Почнемо з раніше згадуваного М.М. Бахтина. У праці Форми часу та хронотопу у романі російський літературознавець прослідкував найбільш поширені схеми побудови часово-просторової організації літературних творів, простежив їх розвиток, починаючи з античних часів, окреслив основні моделі, такі як хронотоп дороги, зустрічі, провінційного містечка, вітальні-салону та інші.

Мистецтво та література пронизані хронотопічними цінностями різних ступенів та обсягів. Кожний мотив, кожний окремий момент художнього твору є такою цінністю. Слід зауважити, що у праці Бахтина, на яку частково спирається наукові дослідження, проаналізовано тільки найбільші, типологічно стійкі хронотопи, що визначають важливі жанрові різновиди роману.

У історичному романі Павла Загребельного «Євпраксія» поширений хронотоп дороги, як відкритий тип, часто переплітається з хронотопом зустрічі. Закритий тип хронотопу представляє так званий хронотоп «замку», який іноді інтерпретується як хронотоп місце знаходження.

Композиційно роман починається з хронотопу дороги. Маленька дівчина Євпраксія на шляху до Германської імперії та свого чоловіка маркграфа Генріха Штаденського.

Не можна, не сказати про динамічність персонажа, постать якого збігається зі спостерігачем, що однією з характеристик хронотопу дороги. Але якщо окремо виділяти шестимісячну подорож княжни Євпраксії, варто зазначити переплітання двох типів організації художнього часу та простору. Адже хронотоп розрізняють також за розвитком його компонентів, таким чином можемо назвати лінійний та циклічний розвиток часу, як складової хронотопу. Ієрархічно подорож Євпраксії з Києва до Германської імперії складається з хронотопу лінійного, з певним локусом прибуття. У такому хронотопі дороги, наближання до точки прибуття знаменує характерні якісні зміни, що полягають у переході від хронотопу переміщення до хронотопу місцезнаходження. Підтвердження знаходимо у наступних рядочках: «Гостювала в невеличких городках і в таких великих городах як Лучеськ… Але не затримувались ніде, хотіла їхати, просуватися вперед, бачити більше….», «Почалися передгір’я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенської миси.», «Шлях Євпраксії вів до Кракова, далі через Чеський ліс, до Праги, тоді до Естергома, до тітки Анастасії, а вже звідти до Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська імперія»[ ]. Вказаний процес переміщення і є головною ознакою хронотопу дороги.

В той же час потребує уваги образ самої дівчинки, з її погляду подорож циклічна. Для Євпраксії все починається зі страху до невідомого, супроводжує на протязі усієї подорожі, і чекає по ї завершенню. Така приреченість та безвихідь яскраво підкреслюється першим абзацом твору, і подає читачу істину картину долі дівчини: «Несподівано відкрився їй жах коліс. невпинне, безжалісне, вперте обертання. Мовчазна безнадійність руху. Їхала, їхала, їхала… Куди, навіщо? Мов вигнаний дух, загублений у просторі, приречений блукати, тулятися, поневірятися, неспроможний зупинитися...», «Дорога пролягала для неї, мов жах коліс, безнадійна, безкінечна й німа. Всі дороги будуть німими, коли покинеш рідну землю».

І саме тут можемо сказати про ще одну істотну особливість, вище згаданого хронотопу, є спільна для усіх різновидів прози риса: дорога проходить рідною країною, а не у екзотичному чужому світі, розкривається і зображується соціально-історичне різноманіття рідної країни. Чужі дороги для Євпраксії німі, рідні дороги наділені надією. Якщо подорож до Германської імперії – «жах коліс», то переїзди з одного князівства до іншого рідною землею - «добрі колеса, їзда з надією, з поверненням». Простежується образ землі, як рідної, що належить княжні, і не рідної, де дівчина не належить чужому.

Не можна не згадати про те, що на відміну від лінійного, спрямованого хронотопу дороги, у творчості Павла Загребельного представлений також не спрямований хронотоп переміщення. Виявлений у мотивах:

· блукань;

· втеч і переслідувань;

· пошуку шляху.

Мотив втечі зустрічається в романі. Штовхає її на це варварська поведінка Генріха, та примусовість інтимних стосунків з ним. «А Євпраксія гнала коня наосліп, боліли їй стегна від підскакування, земля їздила на боки, чорний страх бив …», характерним для мотиву втечі незнання місця прибуття, що простежується у таких рядках: «Світ широкий - воля! Куди ноги несуть і куди очі дивляться… Куди втікати, ніхто ніколи не знає. Туди де нас нема».

Слід зазначити, роман має специфічний, з погляду композиції, має у собі дві сюжетні лінії, що не мають конкретного зв’язку. Історія Євпраксії, її доля, а також історичні події на її рідній землі. П. Загребельний не наче створює два зовсім незалежних романи, перший психологічний, про жіночу долю. Другий - вказує на важливі історичні події часів тріумвірату та міжусобних війн. Друга сюжетна лінія не переплітається з першою, але створює настрій і пояснює соціально-історичні умови у яких зростала Євпраксія. Коли головна героїня зустрічається з друзями дитинства, підданими – оживає. Саме тут варто сказати про хронотоп зустрічі, що наділений високим ступенем емоційно-ціннісної інтенсивності. На протязі розвитку роману єдине, що пов’язує Євпраксію з рідною землею та дитинством це її піддані, в першу чергу Журина та Кирпа. Кульмінацією «зустрічей з дитинством» є прибуття посольства з Києва та зустріч з другом дитинства Журилом, сином Журини: «з яким колись збирали квіти, ловили метеликів, слухали про чеберяйчиків, лякалися темряви, бігали по таємним закоулкам». У цій зустрічі автор особливо чітко зображує різницю між маленькою Євпраксією та її теперішнім положенням. Не має розмов про рідних, йде розмова імператриці з послом про соціально-політичні події рідної для обох країни. Євпраксія-імператриця протиставляється щирому послу Журилу. Справжні почуття з’являються лише у рядочках: «Вирвавшись з холодної палати, зітхнувши й розправивши плечі, не відчуваючи на собі гострих поглядів двірських дам, закричить Журило совїй матері про те, що Євпраксія нещасна, що він не допустить, щоб вона була такою нещасною, що завезе її назад до Києва, до князя Всеволода, до…». На, що Журина подумки визнала приреченість такої думки. Кожне прощання з друзями, підданими є певним символом зростання, прощання з дитинством головної героїні. Зустрічі з минулим є єдиними точками поєднання двох композиційних ліній, що згадувались раніше. Цитуючи Бахтина: «зустріч - одне з найдавніших сюжетотвірних подій епосу (в особливості роману). Потрібно особливо відзначити тісний зв'язок мотиву зустрічі з такими мотивами, як розлука, втеча, набуття, втрата, шлюб і т. п., подібними по єдності просторово-часових визначень з мотивом зустрічі.» Мотиви розлуки та втрати вже згадано, але залишився не менш важливий мотив, один з головних у романі, та й взагалі у жіночій долі, мотив шлюбу. Павло Загребельний зображує мотив шлюбу як переломний момент, переплітаючи його з хронотопом порогу, метафоричне значення якого поєднується з моментом перелому у житті, кризі, що змінює життя рішення. З шлюбом-переломом зустрічаємось двічі, вперше, коли молода княжна виходить заміж у Києві за германського маркграфа і ця подія кардинально змінює її життя, змушуючи їхати з рідної оселі. Другого разу Євпраксія виходить заміж за імператора Генріха (IV), що набагато її старший. До одруження безтями закоханий, називає квіткою, після одруження дуже ревнивий. Через нього помирає Журина, дружина Євпраксії повертається до Києва, а сама вона залишається одна на чужині. Генріх знущається над молодою імператрицею, не розуміє її, не чує. Імператор люто ненавидить старшого сина за увагу до Євпраксії. Для неї шлюб з Генріхом приносить лише пусті роки у замку, та страждання у вежі. Опираючись на шлюб-поріг, роман можна поділити на дві частини «до» і «після». Частину «до» з упевненістю можна визначити відкритим типом хронотопу, навіть у монастирі вона була більш менш вільна. Частина «після» скувала головну героїню обов’язками імператриці та гнітючим замком Генріха, а згодом і вежею. Саме друга частина знаменується закритим типом хронотопу «замку». Такий тип хронотопу характерний для історичний романів, особливо в описах епохи феодалізму. На відміну від хронотопу простору, де простір лінійний, двовимірний, хронотопу місцезнаходження або «замку» характерне тривимірне змалювання простору. Часу характерна уповільненість, циклічність, насиченість подіями. З’являється особлива увага предметам, не лише їх номінації, але й вказівкою на їх місцезнаходження, поширений поза сюжетний елемент – інтер’єр. Прослідковується приреченість думок княжни: «Проти власної волі починала лічити камені, якими вимощені замкові дворища, палацові гульбища», «Звикла до свого нового стану, линула думкою й відчуттями туди, де зеленіла трава, шуміли ліси, падали роси…», «Байдужість до всього заволоділа Євпраксією». Змінився психологічний стан княжни: «Невже так постаріла душею, що вже не жадає волі!» В цих словах простежуємо певну деградацію сили духу княжни, у якої занадто мало сили боротися далі.

У висновку можемо сказати про складну ієрархічну структуру хронотопу, як категорії що будує «рамку» сприйняття кожного мотиву. кожного епізоду роману. Адже кожному з них властивий свій тип хронотопу, не рідко елементи різних хронотопів накладаються один на одного, створюючи складну систему, але довершуючи епізод з точки зору сприйняття реципієнтом.