3.2.1. А. Мандзоні (1785-1873)

Без перебільшення Алесандро Мандзоні можна назва­ти ключовою постаттю в італійській літературі XIX ст. Його творчість знаменувала завершення процесу форму­вання італійської романтичної літератури і водночас вона значною мірою визначила подальший літературний про­цес, його характер і спрямованість.

Народився Мандзоні в Мілані, в знатній дворянській родині і мав право на графський титул, яким не скорис­тався. Його мати була донькою Ч. Беккарії, відомого вче-ного-правознавця й просвітника. Виховувався майбутній письменник у пансіонах при^ монастирях, з яких виніс стійку неприязнь до ченців. Йому було шість років, коли мати з другом сім'ї, графом Інбонаті, залишила її і виїхала до французької столиці. В 1805р. він приїздить до матері в Париж, де залишається до 1810p., зближується тут з французькими вченими й філософами, що залишалися вірними просвітницьким традиціям.

Літературна творчість Мандзоні розпочалася рано, ще в 1801р. з'явилася його поема "Тріумф свободи", яка засвідчує захоплення республіканськими ідеями і Фран­цузькою революцією. І ця поема, і наступні поеми, оди та вірші витримані в дусі й стилі неокласицизму, відчутний в них вплив Альфієрі й Паріні. Серед творів цього періоду слід згадати послання матері "На смерть КарлоІнбонаті" (1806),в якому Мандзоні висловив свій моральний і пое­тичний символ віри. "Якщо ти хочеш бути поетом, —говорить тут йому тінь Інбонаті, —то необхідно спершу спізнати почуття і. довго вчитися їх виражати; бережи в чистоті руки й душу; ...;не будь нічиїм рабом; ніколи не зраджуй святій істині; ніколи не виявляй поблажливості пороку і ніколи не дозволяй собі глумитися над чеснотою".

В 1810р. Мандзоні повертається на батьківщину, де через певний час розпочинається розквіт його творчості. Помітні зрушення відбуваються в його світогляді, він звільняється від юнацького "якобінізму" й схиляється до поміркованого лібералізму. Відходить він також від релі-

гійного вільнодумства й повертається до католицизму, проте йому лишаються чужими віросповідальна вузькість і нетолерантність. Та й загалом ці світоглядні зрушення не означали зближення Мандзоні з феодально-церковною реакцією. Як писав один з дослідників початку нашого століття, "в його миролюбній і врівноваженій душі віра поєднувалася з благородними почуттями свободи й гуман­ності, які були в ній закладені філософією XVIII ст." Художній синтез християнської віри й ідей лібералізму, заснованих на спадщині XVIII ст.,Мандзоні спробував здійснити в циклі "Священні гімни"; їх мало бути дванад­цять, але з'явилося лише п'ять в період з 1812по 1822р. Вони, слід сказати, не належать до його вищих творчих звершень.

Після повернення на батьківщину, до Мілана, відбува­ється поступовий перехід Мандзоні від неокласицизму до романтизму. В другій половині 10-х років він стає на чолі однієї з груп романтиків і співробітничає в "Conciliatore", виступає з теоретичними працями й художніми творами. Вся його діяльність і творчість має громадсько-патріоти­чне спрямування, хоч він і не брав участі в карбонарій -ському русі. Найвиразніше це спрямування проявляється в його поетичній творчості, яка значною своєю частиною була відгомоном політичної історії. Так, у незавершеній канцоні 1815р. він відгукнувся на заклик Мюрата до всіх італійців об'єднатися й дати відсіч Австрії та Священному союзу. В оді "Березень 1821року" він вітав карбонарійське повстання в П'ємонті і висловив надію на його перемогу та об'єднання Італії. Шедевром поезії Мандзоні справед­ливо вважається ода "П'яте травня" (1821),яка є одним з найглибших і найпоетичніших відгуків на смерть Наполе­онав європейській поезії. Наполеон у ній —не тільки грандіозна особистість, великий історичний діяч, а й нез­багненна загадка історії, за якою стоїть несповідима воля Бога. Ця ода Мандзоні викликала широкий резонанс в Італії та за її межами, вона вразила Гете йбула перек­ладена більш ніж двадцятьма мовами.

Великою була роль Мандзоні в становленні двох жан­рів, яким судилося посісти провідне місця в італійській романтичній літературі —історичної драми й історичного роману. Спершу він звертається до історичної драми і на рубежі 10-х і 20-х років створює дві трагедії, "Графа Карманьолу" (1820)і "Адельгіза" (1822).Це був період, коли в центрі інтересів італійських романтиків стояли

236

Італійський романтизм

проблеми історичної драми, які обговорювалися в теоре­тичних працях і вирішувалися в художній практиці. Йшлося про створення романтичної драми, яка мала за­мінити класицистичну, про її ідейно-тематичний зміст і її форму. Вона уявлялася італійським романтикам як драма на сюжет із національної історії, наповнена водночас ак­туальним сучасним змістом ("введення в історичні теми ідей і думок сучасності породжує романтичні твори", —твердив уже згадуваний Е. Вісконті), а на рівні формаль­ному —як художня структура, вільна від класицистичних прописів та умовностей.

Мандзоні взяв активну участь в теоретичних роздумах та дискусіях про романтичну драму. Трагедію "Граф Кар­маньола"він супроводив передмовою, в якій піддав гострій критиці драматургічну систему французького класицизму й виклав попутно принципи своєї романтичної системи. Вогонь його критики спрямований на класицистичні пра­вила єдності місця і єдності часу як такі, що нібито нада­ють драматичним творам життєподібності; насправді ж, доводить Мандзоні, вони є обтяжливими й непотрібними умовностями, що віддаляють від правди життя та історії. В передмові ставиться також проблема, яка особливо хви­лювала Мандзоні, —проблема поєднання історії і худож­нього вимислу в творах на історичну тематику. її грунтовніше витлумачення він дав у писаному французь­кою мовою "Листі М. Ш... про єдність місця й часу в трагедії" (1823),який був відповіддю на статтю Шове, французького критика класицистичного спрямування, про трагедію "Граф Карманьола". ТутМандзоні протиставляє класицистичній трагедії свою "історичну систему", наго­лошує на необхідності органічного поєднання історії і ху­дожнього вимислу, який має поглиблювати й конкретизувати історію, а також вказує на пов'язаність творів на історичну тематику з актуальними завданнями сучасності, зокрема звільнення та відродження Італії.

Саме таким твором і є трагедія "Граф Карманьола". її сюжет взято із національної історії, із міжусобних війн в Італії початку XV ст. Кондотьєр Карманьола,посвари­вшись з міланським герцогом Філіппо Вісконті, якоМу він приніс немало перемог у війнах, переходить на бік його ворога Венеції. Венецька Рада десяти призначає його во­єначальником, але не довіряє йому, і, запідозривши після перших успіхів у зносинах з Міланом, відкликає з війська і засуджує до смертної кари за зраду. В цій заплутаній і

Італійський романтизм 237

не до кінця з'ясованій історії Мандзоні став на бік Карма-ньоли, в трагедії з нього знімається підозра у зраді і він постає як чесний воїн, що впав жертвою підозрілості ве-нецької олігархії, відомої своїми темними інтригами й підступністю (зазначимо, що пізніші дослідження істори­ків не підтвердили цієї впевненості Мандзоні в розстановці акцентів).

Автор трагедії досить точно передає канву історичних подій, засновуючись на давніх хроніках, які він уважно вивчав. Водночас в сюжет вводяться актуальні ідеї суча­сності і трактується він таким чином, що стає художнім вираженням цих ідей на історичному матеріалі. Ідейний комплекс трагедії досить складний, але центральною є в ній проблема політики й моралі або ж політичної моралі. Виходячи зі своєї морально-філософської доктрини, Ман­дзоні виступає з осудженням теорії "державного інтере­су", що відкидає моральний фактор у політиці й відкриває можливості маскування цим інтересом особистих цілей, нерідко ницих. Саме так і діє венецька олігархія і безпо­середній виконавець акції член Ради десяти Маріно, стра­чуючи графа Карманьолу.Але тим самим вони порушують моральні закони, що не проходить безслідно для Венецької республіки.

На змісті трагедії виразно позначилося знайомство Мандзоні з ідеями французького лібералізму, зокрема з романтичною історіографією, де вони знайшли вираження. У 1819-1820pp. він знову побував у Парижі, де познайо­мився з ідеологами лібералізму та істориками, зблизився з О. Тьєррі. Нагадаємо, що французькі ліберальні історики періоду Реставрації розвивали ідею прогресу, наголошу­ючи при тому, що прогрес суспільства —це передусім прогрес моральний. Ці ідеї були близькі Мандзоні й увій­шли в історіософську концепцію його трагедії, за якою не можна протиставляти корисне й моральне, бо тільки мо­ральне є істинно корисним для народу й людства.

Однак Мандзоні бракувало впевненого історичного оп­тимізму, яким відзначалися французькі ліберальні істори­ки періоду Реставрації. Син країни, яка перебувала в тяжкому й невизначеному стані, він схилявся до трагіч­ного світосприймання, що поширювалося й на історію. Витікало ж воно зрештою з того, що автор не бачив реальних сил і перспектив подолання зла, котре терзало Італію як в XV ст., такі в сучасності.

Пов'язаність трагедії із сучасністю виразно проявля-

238

Італійський романтизм

ється також в засудженні роздрібленості Італії та міжу­собних війн, які руйнували країну й робили її легкою здобиччю для сусідніх держав. Своє концентроване вті­лення цей мотив знаходить у хорі, яким автор завершує другий акт і висловлює в ньому узагальнений "народний погляд" на зображуване —криваву битву між військами Мілана й Венеції, тобто між італійцями: "Немає тут чужинців! Тут б'ються брати, // їх виростила й ви­годувала одна країна. // Своїм і ворогам зрозумілі // Бойові прокляття... Бо мова вояків одна. // Брати тут зійшлися в кривавій січі // І залили кров'ю матір-году-вальницю".

Наступна й остання трагедія "Адельгіз" теж відзву-чує актуальними для тогочасної Італії політичними й мо­рально-політичними проблемами. Цього разу ставляться проблеми завоювання та долі народів, що страждають від чужоземного поневолення. Трактуються вони в трагедії "Адельгіз" на матеріалі віддаленого минулого, в основі її сюжету —■події 772-774pp., коли король франків Карл Великий вторгнувся в Італію і розгромив королівство лон-гобардів, яке там проіснувало майже два століття. В тра­гедії моделюється на історичному матеріалі ситуація в Італії на початку XIX ст.,коли вона, раніше захоплена австрійцями, пережила французьке завоювання, на яке італійці покладали далекосяжні сподівання. Проте воно не принесло сподіваного звільнення від чужоземного пану­вання і відновлення національної державності. Історична паралель з віддаленого минулого, зрештою, стверджувала актуальну для сучасної Італії істину: здобути національну незалежність можна тільки зусиллями самого італійського народу.

І в другій трагедії Мандзоні розвиває історіософські й морально-політичні ідеї, відомі з попередньої. її головний герой Адельгіз, син короля лонгобардів Дезидерія, наділе­ний найвищими чеснотами, але він теж гине разом з королівством лонгобардів. Цю загальну загибель він сприймає як відплату за злочини, вчинені лонгобардами-завойовниками, за порушення морального закону, який у трагедії "Адельгіз" набуває провіденційного характеру. Звертаючись із передсмертним словом до батька, Адельгіз говорить про те, що лонгобарди були жорстокою і руйнів­ною силою, "діди сіяли несправедливість кривавою рукою, батьки поливали посіви кров'ю" і тому "земля не могла дати інших сходів". Але крізь всі ці криваві злочини й

Італійський романтизм 239

безмежність насилля прокладає шлях моральний закон, який Мандзоні зближує з християнським провидінням і в цьому знаходить вищий сенс історії.

Вершиною творчості Мандзоні й одним з найвищих досягнень італійської літератури XIX ст. є його історич­ний роман "Заручені". Роботу над ним письменник роз­почав у 1821p., і перша його редакція під назвою "Фермо і Лючія" була закінчена в 1823р. Проте Мандзоні не став її друкувати, а, послухавшись порад друзів, продовжував наполегливо працювати над романом і опублікував його у 1827р. До тексту твору він повернувся ще раз у 1842p., але на цей раз доробка торкнулася лише його мови й стилю, зокрема, були усунені ломбардські діалектизми.

Роман "Заручені" був по-різному сприйнятий крити­кою і різними колами громадськості, не зразу прийшло усвідомлення масштабності й значення цього художнього явища. А про те, що це справді визначне явище в італій­ській і європейській літературі, свідчать захоплені відгуки великих сучасників Мандзоні. Ознайомившись з романом, Гетезаявив Еккерману: "Повинен сказати, що роман Ман­дзоні вище всіх творів подібного типу. Читаючи його, весь час переходиш від хвилювання до захоплення, від захоп­лення до хвилювання. Мені здається, що нічого кращого неможливо створити". Маємо й таке свідчення: "Пушкін, хоч і дуже шанував Вальтера Скотта, все жставив "За­ручених" вище всіх його творів". Коли ж сам Вальтер Скоттприбув до Мілана, Мандзоні сказав йому, що вважає себе його учнем, на що той відповів: "Якщо це так, то кращий мій твір —роман Мандзоні".

Італійський письменник мав підстави відрекомендува­тися подібним чином "шотландському чародію". В своєму творі він, подібно до численних романістів першої полови­ни XIX ст.,йшов від моделі історичного роману, розроб­леної Вальтером Скоттом.Водночас, як Віньї, Пушкін, Куліш та інші романісти, він не копіював її, а вносив істотні зміни й доповнення відповідно до творчого задуму й історичного матеріалу, поставлених завдань та індиві­дуального стилю.

Як і у Скотта, вромані Мандзоні маємо поєднання історії і побуту, приватного життя звичайних людей, герої його роману теж поділяються на історичних і вигаданих, які належать до сфери приватного життя. Так само в "Заручених" на першому плані вигадані герої і сюжет будується на перипетіях їхніх доль. Та якщо у Скотта

240

Італійський романтизм

Італійський романтизм

241

головні герої, на яких покладаються сюжетні функції (як правило, це пара закоханих), нерідко залишаються досить невиразними й схематичними постатями, то Мандзоні приділив велику увагу рельєфному змалюванню їх харак­терів. Особливо ж вирізняються "Заручені" в історичній романістиці того часу тим, що в них такою центральною парою виступають прості люди, селяни Ренцо і Лючія..

Як і Скотт, Мандзоні розгортає в романі широке, де­тально виписане історичне тло, надаючи великого значен­ня тому, щоб читач отримав із нього дійсне знання історії. Для нього історія теж не тільки сфера політики, арена дій сильних світу цього, а вся повнота життя певного народу в певну історичну епоху. Більше того, саме ця "неофіційна історія", життя "неісторичних" суспільних прошарків, яке не відображала історіографія, складає переважний інтерес для автора "Заручених" і стає головним предметом зоб­раження.

Дія роману відбувається в другій чверті XVII ст. (а точніше в 1628-1631pp.), тобто в період, коли Італія після блискучої епохи Відродження прийшла в стан повного занепаду. Більша її частина, зокрема Міланське герцог­ство, де в основному розігрується дія твору, перебувала під владою іспанців, в країні панували феодальний безлад і сваволя, закони не мали фактичної сили, населення тероризували загони браві —бандитів, які перебували на службі феодалів. Особливо тяжким було становище прос­того люду, селян і ремісників, які страждали від злиднів і поборів, яких грабували всі, хто тільки міг. Все це знай­шло в романі яскраве й переконливе зображення, і всі ці картини національних бідувань і приниження перегукува­лися з сучасністю, що теж надавало творові злободенного звучання.

Сюжет роману простий і органічний для історичної епохи, в ньому відображеної, він вдало моделює цю епоху в її характерних процесах і конфліктах. Розпочинається він тоді, коли головна колізія вже визначилася: молода селянська пара Ренцо і Лючія збираються вінчатися, але священник дон Абондіо відмовляється здійснити обряд. Лючія приглянулася місцевому феодалу дону Родріго, і він наказує браві залякати священника й зірвати вінчання. Ренцо пробує порозумітися з священником, а потім знайти захист у закону, але юрист, небезпідставно прозваний доктором Крючкотвором,виставляє його за двері. Рятую­чись від насильства, Ренцо, Лючія і її мати Аньєзе втіка-

ють із села. Далі заручені розлучаються, на їх долю ви­падають різні випробування і, розповідаючи про перипетії їх доль, письменник розгортає широку панораму того­часної італійської дійсності, охоплюючи різні її рівні й аспекти.

Сюжет роману має складну інтригу, в його русі велику роль відіграють випадковості, які виручають закоханих; словом, Мандзоні використовує технічні засоби й прийоми тогочасної романістики, які мали пробуджувати зацікав­леність у читачів і тримати її в напрузі. Але слід сказати, що складна інтрига його роману розвивається цілком при­родно й мотивовано, не вступаючи в суперечність з жит-тєподібністю. Автор не боїться гальмувати її рух докладними описами й коментарями, які характеризують епоху й дають соціально-історичну й психологічну моти­вацію зображуваному, діям і вчинкам персонажів. Не є в романі рідкістю історичні екскурси й розповіді, які вико­нують ту ж функцію.

Роман "Заручені" небезпідставно відносять до найзна-чніших явищ європейської романтичної літератури, але є в ньому також немало тенденцій і структур, які вважа­ються атрибутивними для реалізму. Це передусім соціаль­но-історична детермінованість характерів і доль героїв, як позитивних, так і негативних. Ця якість притаманна й романам Скотта,але у Мандзоні вона проявляється ще виразніше й послідовніше. Він постійно прагне не тільки до рельєфного змалювання характерів, а й до розкриття того, як і під дією яких чинників ці характери сформува­лися. Серед цих чинників виступають не лише середови­ще, життєві умови, побут, а й історичні обставини, що склалися в країні, дає про себе знати Історія з великої літери.

Тому, наприклад, характеристика, яка дається дону Абондіо, переростає в чудовий соціально-психологічний етюд, що проливає світло на цілий етап італійської історії з притаманними йому виробленими стереотипами люд­ських відносин і поведінки. Не злий від природи, але боязкий і обережний, цей сільський священник обрав у житті лінію пристосовництва, його система полягала у тому, що при необхідності втручання він завжди ставав на бік сильного й знаходив аргументи для звинувачення тих, хто терпів поразку або ставав жертвою насилля. При цьому "на бік сильного він ставав з постійною оглядкою, прагнучи показати іншій стороні, що він аніскільки не

242

Італійський романтизм

Італійський романтизм

243

бажає бути їй ворогом, —він ніби хотів сказати: "Чому ти не зумів стати сильнішим, тоді я був би на твоїй стороні". Зрештою дон Абондіо постає в романі як харак­терне породження епохи феодальної сваволі й беззаконня, коли в усіх сферах життя панувало грубе насилля.

Те ж саме можна сказати й про ряд інших образів роману, головним чином про аристократію та тих, хто її обслуговує. Таким є дон Родріго, місцевий феодал, грубий і розбещений, котрий в атмосфері беззаконня і насилля почувається як в рідній стихії, а його палаццотто нагадує розбійницьке кубло. Стосується це й інших представників феодального класу, в тому числі образів "Безіменного" та "сеньори" з монастиря, яка прибрала ім'я Гертруди, хоч в цих образах вагоміший романтичний елемент. Потвор­ним породженням потворної дійсності є вже згадуваний доктор Крючкотвор,образ якого набирає гротескних рис.

Тим же принципам змалювання підлягають також об­рази головних героїв роману, Ренцо і Лючії. Вони теж підпорядковані соціально-історичній детермінації як такі, що представляють селянство і ширше —весь простий народ Італії. Саме таким і є Ренцо, добрий і чесний моло­дий селянин, народжений для мирної праці й сімейного життя. Але він стає жертвою насилля і мимоволі втягу­ється в круговерть подій і пригод. При цьому він виявляє природний розум, що поєднується з селянською наївністю, сміливість і витримку, його охоплює ненависть до насиль­ників і жадоба помсти. Але особливо акцентуються пись­менником притаманні Ренцо почуття справедливості й свідомість своєї правоти, що допомагають йому пройти через всі випробування. Ці риси трактуються Мандзоні як такі, що притаманні італійському народному характеру.

Такими ж атрибутивними рисами наділяється й Лючія, тиха й скромна селянська дівчина, що відзначається ду­шевною чистотою і цілісністю. Це тип дівчини з патріар­хального селянського середовища, вихованої в дусі християнської моралі. Цей образ у Мандзоні ідеалізується і найбільшою мірою підпорядковується вираженню автор­ської філософсько-моральної концепції.

Але слід сказати, що соціально-історичний детермінізм не є в романі Мандзоні всеохоплюючим і всевладним. Ним визначаються дії і вчинки персонажів, історія на емпіри­чному рівні, але він не поширюється на її вищі сфери, на весь історичний процес, на долі народів і людства, —в цих сферах вступає в дію Провидіння. При цьому хрис-

тиянська ідея Провидіння поєднується у Мандзоні з ви­щим моральним законом. Саме ним, на думку письменни­ка, визначається врешті-решт постійне чергування горя і щастя, постійна боротьба добра і зла. Але осягнути цю вищу істину буття здатні лише просвітлені душі, які все своє життя присвятили служінню добру, такі як кардинал Борромео; інтуїтивно відчувається вона Лючією. Дія Про­видіння проявляється в природному ході речей, який веде до того, що карається зло й відновлюється справедливість. Епідемія чуми, змальована в романі зі справді шекспірів-ською силою, губить дона Родріго, браві Грізо, графа Ат-тіліо, але від чуми одужують Ренцо і Лючія. Після смерті дона Родріго заручені були обвінчані доном Абондіо, а спадкоємець покійного виявляється зовсім іншою людиною і опікується молодим подружжям.

Все це виводить роман Мандзоні за межі реалізму; який розвивався шляхом дедалі тіснішого зв'язку з нау­ково-природничим детермінізмом, і характеризує його як твір романтичний. Соціально-історичний аналітизм Ман­дзоні залишається в своїй сфері, не вступаючи в конфлікт з християнсько-моральною концепцією твору, не руйную­чи його специфічної атмосфери, що створюється присут­ністю трансцендентного, від якого йде особливе освітлення життєвої емпірії, змальованої з такою пластичною силою та виразністю.

Роману Мандзоні "Заручені" судилося посісти почесне місце в історії італійської літератури. З нього починається розквіт історичного роману, який став провідним жанром романтичної літератури Рісорджіменто (романи Ф. Гве-рацці, М. Адзельо, Т. Гроссі, Ч. Канту та ін.). Серед них є визначні твори, але жодному з них не пощастило пере­вершити "Заручених". В той же час цей твір відіграв значну роль у становленні й розвитку італійського реалі­зму. В середині XIX ст. він послужив основою для течії мандзонізму, представники якої (Д. Каркано, К. Перкото, Ф. Мастріані, Л. Комедо та ін.) розпочали, спираючись на цей роман, художнє освоєння сучасної італійської дій­сності.

244

Італійський романтизм

Італійський романтизм

245