3.1.1. У. Фосколо (1778-1827)

Центральною і найхарактернішою постаттю італійсько­го літературного процесу першого періоду Рісорджіменто є Нікколо Уго Фосколо. Його творчість розвивалася в річищі неокласицизму, але заодно в ній виразно проявля­ються романтичні тенденції, дається взнаки внутрішній рух до романтизму. Водночас його творчість від початку до кінця була тісно пов'язана з рухом Рісорджіменто.

Народився Уго Фосколо на острові Закінф (Занте) біля західного побережжя Греції, який належав Венецькій ре­спубліці. Його батько —італієць із Венеції, лікар, мати —гречанка. Після смерті батька 1792р. мати з дітьми пере­бралася до Венеції, де майбутній письменник отримав освіту, яку завершив у Падуанському університеті. На його формування великий вплив справила Французька революція та ідеї французьких просвітників, але водночас багато важила національна культурна й літературна спад­щина, за його ж зізнанням, виховувався він на Плутарху, Данте йАльфієрі.

В літературу Фосколо ввійшов у другій половині 90-х років, дебютуючи майже одночасно як поет і драматург. Його першим поетичним твором була ода "Бонапарту-виз-волителю", в якій знайшли також вираження його респуб­ліканські переконання і палкий італійський патріотизм. Того ж 1797р. він завершує свій перший драматичний твір, трагедію "Фієст", в якій наслідує Альфієрі.

Тяжким ударом для Фосколо був Кампоформійський мир, який у жовтні 1797 р. Бонапартуклав з Австрією і віддав їй Венецію з областю. Через деякий час Фосколо переїжджає в Мілан, який став столицею Цізальпінської республіки і водночас центром духовного пробудження та патріотичного руху в північній Італії; молодий письменник

активно включається в ці процеси. Коли 1799 р. вПівнічну Італію вдерлися об'єднані російсько-австрійські війська під командуванням Суворова,Фосколо взяв до рук зброю, брав участь у багатьох битвах і кілька разів був поране­ний. Наступного 1800р. окупанти були витіснені з Італії, але з військовою службою Фосколо остаточно порвав лише в 1806 р. йповернувся до Мілана; на цей період припадає розквіт його художньої творчості.

Після падіння Наполеонаавстрійці повернулися в Іта­лію і зайняли Мілан, де жив Фосколо. Вони йому запро­понували співробітничати в замаскованому проурядовому часописі, але письменник відхилив цю пропозицію і зму­шений був піти в еміграцію. Спершу він перебрався до Швейцарії, але там не почував себе в безпеці від австрій­ської поліції. У 1816р. він переїхав до Лондона, де й пройшов його останній, емігрантський період життя. Йому доводилося тяжко бідувати, але і в цих умовах він не припиняв патріотичної й літературної діяльності, які у нього тісно перепліталися. Помер Фосколо у Лондоні 1827p., і вже після об'єднання Італії, у 1871p., його тіло було перевезене на батьківщину й поховане в флорентійській церкві Санта-Кроче, усипальниці великих синів Італії.

Творча спадщина Фосколо порівняно невелика, але ду­же розмаїта за жанровим складом. Найзначнішу її части­ну складають поетичні твори, зокрема поеми та оди, але він був також автором трьох трагедій та одного роману, виступав як публіцист та літературний критик, в останній період життя писав історико-літературні праці, якими за­початкував сучасне італійське літературознавство. Його естетико-літературні погляди були класицистичними, але як неокласицист кінця XVIII—початку XIX ст. він орієн­тувався не на "старий" класицизм XVII ст.,його закони й правила, а на класичну спадщину античності. Особливо наголошував Фосколо громадсько-патріотичну й виховну функцію літератури, і цим принципам підпорядковувалася вся його творчість.

Найбільш класицистична за своїм змістом та структу­рою драматургія Фосколо і, відповідно, вона найменш са­мостійна та оригінальна. Особливо це стосується його ранньої трагедії "Фієст", яка була наслідуванням Альфі­єрі; в ній античний міфологічний сюжет (із знаменитого аргоського циклу давньогрецьких міфів) використовується для декларації політичної ідеї "тираноборства". Цими ж рисами позначена й пізніша трагедія Фосколо "Аякс" на

226

Італійський романтизм

Італійський романтизм

227

сюжет із циклу міфів про Троянську війну, в який вво­дяться сучасні політичні ідеї, а в образі головного героя Аякса вгадується Наполеон і вловлюється антинаполеонів-ська тенденція. Найцікавіша остання трагедія Фосколо "Річ-чарда" (1813)з її середньовічним сюжетом, що нагадує "Ромео і Джульетту"Шекспіра, вправленим в бездоганну класичну форму, та ідеєю об'єднання Італії в єдину державу. В поезії улюбленим жанром Фосколо була ода, яка найбільше відповідала складові його обдарування та твор­чій програмі. Він писав оди на політичні й патріотичні теми, сповнені пафосу й пристрасті ("До Бонапарта-звіль-нювача", "Новим республіканцям", "Данте"), а також осо-бистісно-ліричного змісту ("До Луїджії Палавічіно, яка упала з коня", "На видужання подруги"). В цих своїх творах, особливо другої групи, Фосколо йде не тільки від канону класицистичної оди XVII-XVIII ст.,де панувала риторика, —в них озивається також хорова лірика Пін-дара, дає себе знати могутня лірична стихія, первісно притаманна оді. Крім од, Фосколо писав сонети, які теж відзначаються ліричністю змісту, зокрема сонет "Джачін-то", присвячений рідному острову.

Але вершиною поетичної творчості Фосколо є поема "Гробниці" (1807),яка ввійшла до золотого фонду італій­ської класичної поезії. Після її виходу в світ Фосколо почали називати "автором "Гробниць". За словами Де Санктіса, ця поема була в Італії "першим ліричним голосом нової літератури, ствердженням свідомості нової людини, що формувалася".

Приводом до написання поеми послужив поширений з Франції на Італію декрет, який забороняв хоронити по­кійників у межах міста й споруджувати їм пишні гробниці. Творці цього декрету керувалися "демократичними намі­рами", спрямований він був на зрівняння багатих і бідних якщо не в житті, то в смерті. Але Фосколо цей декрет був сприйнятий як посягання на пам'ять про минуле, зокрема на національну пам'ять, що в тогочасних італійських умо­вах набувало особливого сенсу. Для поневоленої і прини­женої країни, якою була в той час Італія, її гробниці —це пам'ять про велику й славну минувшину, яка зігріває й запалює серця. В очах поета гробниці стали символом духовного зв'язку поколінь, своєрідним кодом національ­но-патріотичної пам'яті.

Генетично ця поема Фосколо пов'язана з "поезією кла­довищ", яка в останні десятиліття XVIII ст. поширилася і

в Італії." Але автор "Гробниць" наповнив свій твір іншим, багатим і розмаїтим змістом, далеким від сумовитих ме­дитацій про швидкоплинність життя та вічний спокій. Во­на вся звернена до життя, його жагучих проблем і невгамовних пристрастей. Водночас це філософська поема в кращому значенні слова, і розпочинається вона розду­мами про життя і смерть, про ілюзорне й дійсне безсмертя. Духовний син доби Просвітництва, Фосколо не вірить у безсмертя душі й потойбічне життя, хоч йому й хотілося б у це вірити. Та хоч лише сама матерія безсмертна, а всі її форми минущі, все ж смерть —це не перехід в ніщо. Безсмертя існує, і дійсне безсмертя твориться людьми, тими, що живуть і діють, і тими, що приходять їм на зміну, воно —в пам'яті живих про тих, хто відійшов, та їхні діяння. За мотивами, які розвиває поет,—це той духовний зв'язок поколінь, без якого людство ризикує впасти в тваринний стан.

Переводячи тему в історичний план, де історія переп­літається з міфологією, Фосколо говорить, що безсмертя не в пишноті гробниць, а в діяннях людей, якими вони прислужилися вітчизні й людству. Гробниці —це лише символи цього зв'язку, цієї естафети поколінь. З'являється в поемі знаменитий епізод, в якому йдеться про церкву Санта-Кроче у Флоренції, цей справжній пантеон Італії, куди Альфієрі для духовної наснаги приходив бесідувати з великими мерцями. Завершується твір викликом із не­буття Трої, яка засвідчує, що й зруйнування цивілізації не приводить до зникнення пам'яті про славні діяння, вони зберігаються, оспівані музами. Із героїв Троянської війни Фосколо підносить Гектораяк патріота й захисника віт­чизни. Троя загине, але Гекторабудуть шанувати й опла­кувати "всюди, де кров, пролита за вітчизну, буде священною аж доки сонце світитиме на скорботи людей".

У тогочасній італійській літературі поема "Гробниці" була яскравим новаторським твором як на змістовому, так і на формальному рівнях. У ній виразно проявився процес оновлення форм італійської поезії. Автор відмовився від традиційних розмірів, від строфіки й рими, але це не означало відмову від музики, з якою споріднене поетичне мистецтво, —навпаки, в білих віршах поеми зазвучали,кажучи словами Де Санктіса, "голос душі й музика речей у великій манері Данте". За своїми формальними ознаками "Гробниці" є, власне, вільною ліричною композицією, в якій світ думок і почуттів людини нової історичної доби

228

Італійський романтизм

Італійський романтизм

229

знаходить спонтанне патетичне втілення, не скуте умов­ностями й правилами старих поетик. З цього боку поема Фосколо була важливим кроком у напрямі романтизму.

Продовженням лінії в творчості Фосколо, розпочатої "Гробницями", є поезії "Алкей", "Нещастя" і "Океан", а також велика поема "Грації" (1814).Це теж твір філософ­сько-ліричного змісту, що тяжіє до гімнічної поезії. В ньому багато артистичної майстерності, але бракує йому як великої об'єднуючої ідеї, так і того душевного запалу й пристрасті думки, які захоплюють читача, підносять його дух та уяву.

Роман "Останні листи Джакопо Ортіса" був на­писаний Фосколо в 1798-1802pp., але до цього твору автор повертався неодноразово, доробляючи й доповнюючи його; остання його редакція відноситься до 1817р. Тому, хоч дія роману відбувається в 1797-1799pp., в ньому автор уза­гальнив історичний та особистий досвід за цілий період.

І за змістом, і за формою цей роман близький до роману Гете"Страждання молодого Вертера", і його ав­торові не раз доводилося вислуховувати закиди в наслі­дуванні. Протестуючи проти цих закидів, Фосколо заявляв, що роман Гетевін прочитав, коли "Ортіс" вже був написаний у першій редакції, і вказував на принципові відмінності між творами. Передусім —на набагато тісні­ший зв'язок героя з "політичними обставинами", на те, що його терзає не тільки любовна пристрасть, а й політичні проблеми, і його самогубство зумовлене як нещасливим коханням, так і крахом надій на звільнення Італії, накла­данням цих причин одна на одну.

Роман відбив бурхливу реакцію Фосколо на Кампофор-мійський мир, укладений Бонапартомз Австрією у жовтні 1797р. Як і автор, студент Джакопо Ортіс переживає цю подію як катастрофу, його охоплюють біль за вітчизну і відчай. "Сталося! Наша вітчизна стала жертвою, все за­гинуло, і життя, якщо тільки воно буде нам залишене, піде на оплакування наших нещасть і нашої ганьби", —такою фразою розпочинається роман, і вона є ніби камертоном до його змісту. Особливий біль викликає у героя свідомість того, що серед його співвітчизників немає справжніх гро­мадян, здатних постояти за свободу Італії: "Всі ми —боягузливі раби, зломлені давньою неволею, ...,ні обман, ні голод не піднімуть нас на повстання".

У такому душевному стані Джакопо Ортіс перехову­ється від австрійців на Евганійських полях поблизу Падуї.

Любов до Терези на якийсь час виводить його із цього стану, але лише для того, щоб потім вкинути в безодню ще більшого страждання і відчаю, коли виявляється, що Терезазаручена і не може йому належати. Пересвідчив­шись у цьому, Джакопо залишає місце сховища, але через деякий час не витримує і повертається, щоб побачитися з Терезоюі здогадатися, що вона теж нещасна в своєму шлюбі, після чого він вбиває себе. Такий простий і чіткий сюжет цього роману, що в загальних обрисах нагадує трагедію. Трагедійним є також поєднання в ньому теми високої любові до вітчизни й теми самогубства, але роз­робляються вони по-іншому, ніж у класичній трагедії.

Певними своїми гранями образ Джакопо Ортіса близь­кий до образів нещасливих закоханих у сентиментальних романах XVIII ст., тутна пам'ять приходить не тільки гетівський Вертер, а й Сен-Пре із роману Руссо "НоваЕлоїза". Ортіс не поступається їм ні інтенсивністю духов­ного й душевного життя, ні глибиною і тонкістю пережи­вань. Але є в цьому образі й інший зміст, породжений новою історичною епохою, і саме цей зміст становить його домінанту. Це образ італійського патріота першого періоду Рісорджіменто, сказати б, юнацького періоду з притаман­ними йому рисами. Він палко любить свою вітчизну. Стан поневолення й приниження, в якому вона перебуває, є його найбільшим болем і скорботою. Але ця любов ще носить переважно емоційний характер, вона ще не пере­росла в систему вироблених твердих переконань, яка стає надійним стрижнем життєдіяльності. Тому Ортіс так легко переходить від ілюзій до скепсису, від ентузіазму до від­чаю, а його емоційні реакції набувають такої руйнівної сили.

Ідеї патріотизму й визвольної боротьби звучали в іта­лійській літературі й до виходу цього роману, але вони, за класицистичною традицією, втілювалися через міфоло­гічні або історичні сюжети й образи, як це маємо в траге­діях Альфієрі або самого ж Фосколо. Значення роману полягає і в тому, що Джакопо Ортіс є першим безпосе­реднім втіленням образу італійського патріота й учасника визвольного руху, і як такий він мав вплив на наступні покоління. Дж. Мадзіні, організатор і лідер "Молодої Іта­лії", пізніше згадував: "У бурхливому й сумбурному сту­дентському житті я був похмурим і зосередженим, ніби передчасно постарілим. "Ортіс" потрапив тоді мені до рук і зробив мене фанатиком; я вивчив його напам'ять".

230

Італійський романтизм

Італійський романтизм

231

Роман написано в епістолярній формі, тобто у формі листів, яка наприкінці XVIII—початку XIX ст. стала популярною в італійській літературі. В першій редакції це були листи Ортіса до різних осіб, в наступних Фосколо під впливом "Вертера" Гетезалишив одного адресата, Лоренцо (крім двох листів до Терези), котрому також, як "видавцеві" листів друга, приписані короткі вставки. Ці корективи надали роману більшої композиційної струнко­сті й завершеності. Письменник дотримувався в ньому неокласицистичних стильових принципів, але відчутні в його стилі й романтичні віяння, передусім в ліричних сповідях героя, які належать до кращих сторінок твору.