Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Nalivayko_D_S_Shakhova_K_O.doc
Скачиваний:
25
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
2.72 Mб
Скачать

3.2. Література 1816-1848 років

овий етап у розвитку італійської літерату­ри розпочинається з 1816p., після краху Наполеона, вумовах, коли в усій Європі життя проходило під знаком реставрації —дореволюційного устрою і кор­донів, авторитетів і вірувань, ідей і цінностей. Для Італії Реставрація означала ще поновлення австрійського пану­вання в північній частині країни, Папської держави в цен­тральній, неаполітанської гілки династії Бурбонів у південній. Разом з тим, Італія була в той час і винятком серед країн Європи, в тому значенні, що реакції тут не вдалося обірвати визвольно-революційний процес. На ре­ставраційні зусилля реакції Італія відповіла рухом карбо­наріїв, який вже в 1815-1816pp. набув великого розмаху і вилився в масштабне повстання 1820-1821pp., що охо­пило Неаполь, Сіцілію і П'ємонт. Ще одне карбонарійське повстання у 1830-1831pp. відбулося в центральній Італії.

На цьому етапі в італійській літературі відбуваються важливі зміни, провідним її напрямом стає романтизм. Але це не означало "подолання" чи витіснення неокласи­цизму, він продовжував розвиватися в італійській літера­турі до кінця Рісорджіменто, чи то синтезуючись з романтизмом, чи то прокладаючи окреме русло.

Необхідно звернути увагу на особливий зв'язок і спів­відношення романтизму з неокласицизмом в Італії, країні з особливо глибокими класичними традиціями. Як зазна­чалося вище, в усіх європейських літературах на ранній, преромантичній стадії романтизм перебував у "мирних"

стосунках з неокласицизмом, стосунках взаємозв'язку і взаємодії. Але пізніше у французькій, німецькій та інших літературах цей художній комплекс розпадається, між романтизмом і класицизмом розгортається запекла бо­ротьба, відомі "романтичні баталії", що завершуються усуненням класицизму як "застарілої" художньої системи. Щодо італійських романтиків, то вони не стільки запере­чували національний класицизм, скільки прагнули його асимілювати й трансформувати. Не випадково деякі літе­ратурознавці, зважаючи на те, що класична традиція в епоху романтизму фактично не переривалася, приходили до заперечення романтизму в Італії. "Італійський роман­тизм не існує" —так назвала Д. Мартеджіані свою порів­няльну студію.

Специфічна особливість італійського романтизму поля­гає в тому, що він на перше місце ставив не естетико-ху-дожні, а громадсько-політичні проблеми, завдання оновлення літератури він підпорядковував завданням звільнення і оновлення Італії. І коли в 1816р. розпочалися дискусії про романтизм та його введення в італійську літературу? то і його прибічники, і опоненти питання ста­вили в такій площині: яка література, вірна великій кла­сичній традиції чи "новітня", тобто романтична, що розвинулася в інших країнах, ефективніше сприятиме вирішенню головної національної проблеми? "Серед літе­раторів одні думали, що свідомість італійського народу можна успішніше підготувати до нової боротьби шляхом повернення до традицій славного минулого: це були кла­сики. Інші, романтики, мріяли про поезію більш нову й сучасну, ближчу душі народу, адекватнішу сучасному змі­сту, більш розмаїту, гнучку й вільну за формою" 1.

Згадана дискусія була інспірована Ж. де Сталь, яка на початку 1816р. опублікувала в часописі "Biblioteca italia-па" статтю "Про характер і користь перекладів", де вона радила італійцям перекладати з нової англійської і німець­кої літератури, щоб вивести свою літературу з ізоляції і внести в неї новий дух і форми. У частини італійських літераторів ці поради викликали негативну реакцію і вони виступили на захист національної класичної традиції про­ти вторгнення чужої "північної культури"; серед них був і Дж. Леопарді. Але для інших ця стаття послужила

Оветт А. Итальянская литература. М.; П., 1923. С. 269.

232

Італійський романтизм

Італійський романтизм

233

імпульсом для роздумів про сучасний стан італійської літератури та необхідність її оновлення.

Влітку 1816р. з'явилася брошура Л. ді Бреме "Про несправедливість деяких літературних суджень італійців", в якій автор закликав відмовитися від культу національної класики й звернутися до досвіду романтичної літератури інших країн Європи.* Наприкінці того ж року поет Дж. Берше опублікував переклади "Дикого мисливця" та "Ленори", двох балад Бюргера, супроводивши їх "Напів­серйозним листом Кризостомо своєму синові", який вва­жається першим літературним маніфестом італійського романтизму, де були сформульовані його принципові тео­ретичні засади. Тут ставиться питання про характер літе­ратури та її адресата; ним, на думку автора, має бути народ, під яким він розуміє середні прошарки суспільства, і цим визначається її характер. Берше чітко розмежовує класичну й романтичну літературу, а головну відмінність між ними вбачає у тому, що перша пішла шляхом наслі­дування античності, друга ж вважає своїм наставником природу й звертається не до минулого, а до сучасного життя. За цим іде відоме категоричне твердження Берше: "Класична поезія —поезія мертвих, поезія романтична —поезія живих". Та цікаво зазначити, що поезія самого Берше далеко не вільна від класицистичних елементів.

В становлення італійського романтизму вагомий вклад вніс міланський двотижневик "Conciliatore", який прагнув об'єднати довкола себе різні групи романтиків і ширше —всю патріотично настроєну громадськість; при цьому ви­давці часопису не робили винятку й для класицистів. І хоч проіснував цей часопис недовго, з вересня 1818по листо­пад 1819р. і був закритий австрійською владою, він віді­грав важливу роль у громадсько-політичному й літера­турному житті країни. Значне місце в своїх публікаціях часопис відводив літературі, обстоюючи романтизм і роз­робляючи його принципи. Для його публікацій характерне наголошення активної громадської позиції митця, розумін­ня романтизму як мистецтва сучасності. Про все це, зок­рема, йшлося в публікаціях Е. Вісконті, одного з провідних теоретиків італійського романтизму. В праці "Початкові поняття про романтичну поезію" він характеризував кла­сицизм як мистецтво минулих часів, а романтизм —як мистецтво сучасності, що відповідає її духові та потребам і володіє мовою, здатною дати їй адекватне вираження. У французьку літературу це трактування романтизму пере-

ніс Стендаль(трактат "Расін і Шекспір"), який у 1814-1821pp. жив в Італії і спілкувався з міланськими роман­тиками.

Специфіка італійського романтизму наочно розкрива­ється в своєрідності його жанрової системи. Майже повні­стю в ній відсутні такі суто романтичні жанри, як казка і фантастична повість чи оповідання. В поезії не набула значного розвитку балада. Відбувалося зближення лірич­ної поезії з піснею, але ця тенденція не вилилася в народ­но-фольклорну течію. Гегемонія сонета в поезії похит­нулася, але ода зберегла своє значення, і до неї зверталися не тільки неокласицисти, а й романтики. За просвітниць­ко-класицистичною традицією, вищий жанр італійські ро­мантики вбачали в драмі і вважали, що саме вона здатна найповніше виразити зміст і характер сучасності. Вони приділяли велику увагу розробці теорії романтичної дра­ми і художній реалізації цих теоретичних накреслень. В процесі подальшого розвитку італійської романтичної літератури головними її жанрами стають історичний ро­ман і мемуари, історична драма й громадсько-патріотична лірика.

Отже, багатьма своїми аспектами й рисами італій­ський романтизм вирізняється в колі тогочасних захід­ноєвропейських літератур. Водночас ці аспекти й риси типологічно зближують його з романтизмом слов'янсь­ких та інших літератур Східної та Південно-Східної Європи польської, чеської, угорської, української. Між італійською і названими літературами цієї епохи виявля­ється немало паралелей, аналогій, типологічних збіжнос­тей та спільностей, що виникали на грунті схожих суспільно-історичних умов, у яких вони розвивалися, схо­жості національно-визвольних завдань, які перед ними стояли. їх основною спільною рисою є включеність в на­ціонально-визвольні рухи і,* відповідно, висунення на пер­ший план у творчості проблематики, пов'язаної з цими рухами. Це та спільна типологічна домінанта, що об'єднує італійських письменників від Фосколо до Леопарді з поль­ськими романтиками на чолі з Міцкевичем, з чеськими будителями, з Петефі та "Молодою Угорщиною", з Шев­ченком і Кирило-Мефодіївським братством. Характерним для романтичної літератури Італії і названих країн є тип письменника, активного учасника революційно-визвольної боротьби. В цьому плані виразно проявляється типологічна близькість між італійськими романтиками-карбонаріями

234

Італійський романтизм

Італійський романтизм

235

та Шевченком, і не лише на біографічному рівні. Названа боротьба складає, зрештою, основний зміст і пафос їхньої творчості.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]