2.1.3. Ф. Р. Де шатобріан (1768-1848)

Величезну роль у становленні й розвитку французько­го романтизму відіграв Франсуа Ренеде Шатобріан, який виступив водночас із Ж. де Сталь та її групою. Але його ідейно-художні шукання розвивалися в іншому напрямі і йому судилося стати зачинателем інших течій і тенденцій у французькій романтичній літературі. Якщо для згаданої групи був характерний тісний зв'язок з Просвітництвом, еволюція його дискурсів і структур та їх трансформація, то творчість Шатобріана була передусім реакцією на Про-

світництво й розривом з ним. її пафос полягав зрештою в реабілітації та апології "допросвітницьких" цінностей, на­самперед християнства та духовної культури, на ньому заснованої.

Постать Шатобріана не слід спрощувати й перетворю­вати його на зачинателя "реакційного романтизму" у французькій літературі —на противагу зачинательниці "прогресивного романтизму" мадам де Сталь, як це роби­лося в радянському літературознавстві. Подібні дефініції, засновані на політико-ідеологічних критеріях, є чимось зовнішнім до художнього процесу й науково безплідним. Та й з цього погляду Шатобріан є постаттю неоднознач­ною, він прожив довге життя і пережив немало світогляд­них метаморфоз.

Безперечно, магістральний розвиток його творчості пролягав у означеному напрямі, але не варто на цій під­ставі кваліфікувати його як реакціонера. І ним, і всім романтизмом здійснювалося те, що можна назвати "запе­реченням заперечення". Адже Просвітництвом було запе­речено й відкинуто немало духовних та художніх цінностей, пов'язаних із середньовічною та християнською культурою, і їх реабілітація та поновлення романтиками (у Франції передусім Шатобріаном та його школою) було необхідним і плідним для повноти розвитку духовної куль­тури, в тому числі й літератури.

Звертаючись до Шатобріана, варто належною мірою брати до уваги ставлення до нього на батьківщині, яке є разючим контрастом тому, що панувало в колишньому СРСР. У Франції традиційно вбачають у ньому одну з центральних постатей літератури епохи романтизму, ве­ликого письменника-класика. Генерал де Голь навіть зая­вляв, що Шатобріан є таким же уособленням французької літератури, як Данте —італійської, Шекспір —англій­ської чи Гете —німецької.

Народився Шатобріан 1768 р. уБретані на заході Франції в аристократичній родині. В молодості великий вплив мав на нього Руссо,крізь призму руссоїзму дивився він тоді як на природу, так і на суспільство. Початок літературної творчості Шатобріана відноситься до кінця 80-х років, коли була написана віршована ідилія "Сільське кохання" і зроблені начерки роману "Начези". Начези —Це назва індіанського племені в Північній Америці, роман мав зобразити "природну людину", що живе в гармонії зі світом і не знає зла цивілізації. Згодом Шатобріан розповів

136

Французький романтизм

французький романтизм

137

у передмові до першого видання повісті "Атала": "Я був ще зовсім молодим, коли задумав написати епопею про людину природи або зобразити звичаї дикунів... Я накидав дещо з цього твору, але скоро помітив, що моїм описам бракує правдивості і що мені, щоб створити правдиві образи, необхідно за прикладом Гомеравідвідати країну, яку я хотів зобразити".

Такою була принаймні одна із спонук подорожі до Північної Америки, в яку Шатобріан відбув у 1790р. Мандри первісними лісами і преріями Америки (тоді єв­ропейцями була обжита лише порівняно неширока смуга вздовж атлантичного побережжя), зустрічі з індіанцями залишили глибокий слід у пам'яті письменника і тривалий час живили його творчість. Ці враження, зокрема, форму­вали притаманне Шатобріану нове відчуття природи і його пейзажний живопис, які вразили сучасників своєю незви­чайністю. В Америці він писав "Начезів", а завершив цей великообсяговий рукопис уже під час еміграції в Лондоні. До нього входили також повісті "Атала" й "Рене", але в їх першому варіанті, дуже відмінному від остаточного. Розпочатий як роман, цей твір був перероблений в епопею, що віддалено нагадує якусь "індіанську "Іліаду", а загалом він залишився непомірним за розміром і аморфним руко­писом, із якого автор багато брав для наступних творів, зокрема для "Есе про революції" і "Генія християнства".

На батьківщину Шатобріан повернувся у 1792p., коли Французька революція наближалася до кульмінації. Він застав свою родину в стані бідування —на неї вже поширився гнів "революційного народу". Без ентузіазму приєднався Шатобріан до роялістської армії принца Кон-де, яка виступила проти республіки, а після невдачі цього виступу емігрував у 1793р. до Англії, де провів сім років.

В еміграції Шатобріан написав "Есе про революцію" (1797),оцінюване в радянських підручниках як "контрре­волюційний трактат", ледь не як політична програма контрреволюційного дворянства. Насправді ж це есе, ці роздуми у вільній, підкреслено суб'єктивній формі, напи­сані Шатобріаном ще у "вільнодумний період", дуже да­лекі від подібних інтенцій. Від партії контрреволюції тут він відмежовується, характеризуючи себе як прибічника "релігії свободи", котрі однаково зле почуваються за будь-якого політичного режиму. Революцію, що відбувалася на його очах, він схильний осмислювати як відплату фео­дально-абсолютистському суспільству за його тяжкі гріхи

й кричущі пороки. Критика цього суспільства, монархії і церкви, витримана переважно в руссоїстському дусі, по­сідає значне місце в творі. Водночас він іронізує над про­світниками, які кликали до руйнування старого ладу, але, як виявилося, нічого надійного взамін вони не змогли запропонувати. Деякі із цих "знаменитих філософів", сар­кастично зауважує Шатобріан, вважали, що "під владою каналій із Сент-Антуанського передмістя можна бути ща­сливішим, ніж під владою версальських чиновників".

Репрезентуючи себе як адепта "релігії свободи", Ша­тобріан однак вважає політичну свободу чимось цілком ілюзорним. Єдина дійсна і в принципі досяжна свобода —це свобода духу й сумління, несумісна з будь-яким полі­тичним режимом. Тут Шатобріан розвиває ідею, яка знай­де жвавий відгук у романтиків. За Шатобріаном, доля носіїв такої свободи, дарованої людині природою, завжди драматична, в суспільстві вони приречені на самотність і страждання. Звідси притаманне їм прагнення до втечі від суспільства та його установ. Тут уже маємо справу з романтичною парадигмою, вихідною концептуальною схе­мою, до якої сходяться численні явища тогочасної літера­тури. І характерно, що "Есе про революції" завершується розділом "Ніч серед дикунів Америки", де автор розпові­дає про те, як він вперше відчув таку свободу, скинувши з себе тягар суспільства, в лісах Америки.

В еміграції, страждаючи від злиднів і хвороб, Шатоб­ріан переживає світоглядний перелом і з "вільнодумця" перетворюється в християнина. Якщо вірити самому Ша­тобріану й деяким його біографам, сталося це ледве не протягом однієї ночі 1798p., під впливом передсмертного листа матері, отриманого ним вже після її смерті. Цей перелом, це "навернення до християнства" інтенсивно по­значилися на творчості письменника, яка відчутно набуває іншого змісту й спрямованості. І якраз у цей час розпочи­нається період його найбільшої творчої активності.

Сам Шатобріан у своїх мемуарах, "Замогильних запи­сках", поділив своє життя на три періоди залежно від переважаючого роду занять. "Коли смерть опустить завісу між мною і світом, —писав він, —то побачить, що моє життя поділяється на три акти. Протягом першого, моєї молодості, майже до 1800 р., ябув солдатом і мандрівни­ком; з 1800і по 1814p., в часи Консульства й Імперії, я був літератором; з часу Реставрації і донині моє життя належить політиці".

138

Французький романтизм

Першим масштабним виявом названого перелому став трактат "Геній християнства", що з'явився 1802р. Цей твір вийшов після його повернення на батьківщину у 1800p., але він був задуманий і в основному написаний ще в Лондоні, в ньому відбилося не тільки згадуване навернення автора, а й рух ідей серед французької еміґ-рації. На рубежі XIX ст.,зокрема, там ширилися ідеї поновлення "єдності літератури(j3 релігією", що й прагнув реалізувати Шатобріан у "Генії християнства".

Повернувшись на батьківщину з еміграції, Шатобріан знаходить релігію і церкву в стані повного занепаду. Він відвідує абатство Сен-Дені, знамените в історії Франції, і бачить там таку картину: "Двері розчинені, вікна вибиті, дощ сіється в зеленуваті нефи, кудись зникли гробниці". Запустіння Сен-Дені стає в його очах символом стану християнської релігії в пореволюційній Франції. З ентузі­азмом новонаверненого береться він в "Генії християн­ства" за її реставрацію. Своїми завданнями в обширномутрактаті він ставить: розкриття "краси християнської ре­лігії", як звучить друга половина заголовку його твору; доведення її необхідності для людини як духовної особи­стості; показ її заслуг перед культурою, її внеску в літе­ратуру й мистецтво. Трактату притаманна антивольте-рівська і загалом антипросвітницька спрямованість, хоч водночас у релігійності Шатобріана уловлюється близь­кість до "Сповіді віри савойського вікарія" Руссо.Вона досить далека від церковного догматизму, їй властива пантеїстична забарвленість, і невипадково в клерикальних колах "Геній християнства" був сприйнятий з настороже­ністю й піддавався критиці.

В "Генії християнства" Шатобріан виступає проти ві­домої тези Вольтера"віра вбиває розум", протиставляючи їй тезу "розум одурюється безвір'ям". У своїй боротьбі з вольтеріанством і апологією християнства він вдається до доказів із природи й історії, культури й мистецтва. В його очах краса й гармонія природи є переконливим доказом існування бога: "В усьому Бог: трави, долини й гірські кедри благовістують його, комахи гудуть йому хвалу, сло­ни на світанку сурмлять йому вітання."

Значне місце в трактаті посідає розкриття заслуг хри­стиянської релігії перед культурою і мистецтвом. Порів­нюючи тут мистецтво античності й нового часу, "християнської ери", Шатобріан віддає перевагу останньо­му, хоч у своїх естетико-літературних поглядах він збе-

французький романтизм 139

рігав вірність класичним художнім ідеалам. Але в плані культурно-історичному визначальним для нього було те, що "поганське" мистецтво античності зображало людину як частку природи, поетизувало чуттєву красу й пристра­сті, тоді як християнство акцентує в людині духовну сут­ність і красу, поєднує поезію і мораль. Поряд з тим під його впливом мистецтво трактує людину як істоту супе­речливу, що поєднує в собі високе й нице, духовне й чуттєве, як осереддя конфлікту неба й землі, і розкриває в ній красу, незнану класичній давності.

До книги "Геній християнства" Шатобріан включив повісті "Атала" і "Рене", які тоді ж вийшли й окремими виданнями. Обидві вони в новій редакції набули іншого змісту й мали ілюструвати певні ідеї, які Шатобріан роз­вивав у "Генії християнства". Однак слід сказати, що в літературі й рецепції читачів ці повісті живуть окремим життям, поза контекстом цього трактату.

Дія повісті "Атала" розгортається в Північній Аме­риці, серед диких індіанців і християнських місіонерів, на тлі незайманої природи, якій належить у творі активна роль. Молодий індіанець Шактас у сутичці з ворожим племенем був захоплений у полон, де його чекала неми­нуча смерть, але його рятує дівчина-християнка Атала. Вони втікають від погоні, пробираються крізь лісові нетрі, де їх підстерігають різні небезпеки, і під час цієї втечі молоді люди палко покохали одне одного. Однак на шляху до "земного щастя" перед ними постає непоборна переш­кода —обітниця, яку принесла мати Атали; за цією обіт­ницею її донька мала стати "нареченою Христа",тобто черницею. Патетично змальовує Шатобріан жорстоку бо­ротьбу, що розігрується в душі нещасної дівчини, боротьбу між пристрастю й християнською вірою. Не в змозі вит­римати цю боротьбу, Атала заподіює собі смерть, а Шак­тас переживає тяжку душевну кризу.

Саме тут і виявляється пов'язаність повісті "Атала" з ідеями "Генія християнства": змалювання душевної бо­ротьби й самозреченості героїні в контексті трактату ста­вало показом тієї особливої духовної краси людини, що з'явилася на грунті християнства. На таке сприйняття повісті розраховував автор, і був прикро вражений, дові­давшись, що твір викликає іншу реакцію в читачів, про­тест проти безжальності "християнської ідеї", що руйнує Щастя молодих людей і прирікає героїню на загибель.

У повісті "Атала" знайшло яскраве вираження те нове

140

Французький романтизм

французький романтизм

141

відчуття природи, яке Шатобріан виніс із мандрів перві­сною Америкою. Тут персонажі вперше у французькій літературі постали в органічному зв'язку з природою, яка виступає ніби третім активним героєм повісті. Причому, на відміну від його колишнього наставника Руссо,який знаходив у природі силу дружню й добродійну щодо лю­дини, Шатобріан зображає її прекрасною і величавою, але водночас стихійною і грізною, такою, що своїми масшта­бами безмірно переважає людину і загрожує їй загибеллю. Таке її зображення було також розривом з пасторально-ідилічною традицією, яка домінувала у сприйнятті приро­ди протягом двох попередніх століть і у французькій літературі виявилася особливо стійкою. Романтизм ніс з собою інше відчуття і переживання природи, романтики знаходять красу в природі стихійній і дикій, безмірній і бурхливій, сповненій динаміки й контрастів, її відчуття у них суб'єктивізується й набуває ліричної експресії. Не все це ще можна знайти в повісті "Атала", але в цілому вона є важливим романтичним проривом у цьому напрямі.

Повість "Атала" має сюжетне обрамлення, за формою це розповідь старого Шактаса своєму прийомному синові Рене. Водночас вона звучить і сповіддю Шактаса про те, як він, переживши тяжку душевну драму, знайшов поря­тунок у християнській релігії. Дізнавшись про причину смерті коханої, він посилає прокляття небу, життя для нього втрачає сенс, світ перетворюється в пустелю. Та абат Обрі обертає його в християнство, яке виліковує душу, вносить в неї примирення з життям і світом. В обрамленні особливо виразно проступає, апологія христи­янської релігії, яка пов'язує повість з "Генієм християн­ства".

Це сюжетне обрамлення охоплює й повість "Рене", яка є вже сповіддю її героя, зверненою до Шактаса. Але драма Рене розігрується у Франції, вона інша за своїм змістом і формою вияву. В цій повісті Шатобріана немає напруженої фабули, зовнішніх ефектів, яких так багато в попередній, зате їй властива заглибленість у внутрішнє життя героя, ліризований романтичний психологізм. По­рівняно з "Аталою" вона здається майже безсюжетною, в ній відсутні чітко прокреслені "подійні лінії", а рух сюже­ту визначається процесами, що відбуваються в свідомості й душі героя. Почуття і настрій Рене, його меланхолія, його медитації й спогади, його переживання, —ось та "матерія", з якої створена ця повість. Події й люди, подо-

рожі й природа слугують побудниками й предметами ро­здумів та резигнацій героя.

У цій повісті маємо героя того ж типу, що й у романах Констана та Сенанкура, але визначенішого в своїх харак­терних рисах, зближенішого з романтичною літературою. І невипадково його ставлять в один ряд з байронівським Чайльд-Гарольдом, Октавом із "Сповіді сина віку" Мюссе тощо, вбачаючи в ньому не стільки їх попередника, скіль­ки співбрата. Рене теж властива відчуженість і самотність, розчарованість і розлад зі світом, ці відчуття у нього поглиблюються й інтенсифікуються і водночас набувають якогось спонтанного характеру, специфічної розпливчато-сті —в сенсі послаблення конкретних мотивацій, які за­мінюються відсиланнями до загального "стану світу". В повісті маємо розлад героя не з конкретним середовищем, а ледве не з світобудовою, його самотність набуває тоталь­ного характеру, розчарованість сягає самих основ буття, переростаючи в "світову скорботу".

Нащадок аристократичної родини, що прийшла в за­непад, Рене з дитячих літ страждає від самотності. На світ він з'явився ціною життя матері, батько й старший брат трималися з ним відчужено, і єдиною близькою йому істотою була сестра Амелі. Позбавлені родового гнізда, вони вирішують іти в монастир, але Рене змінює рішення і відправляється в подорож по Європі, відвідує і "класичну Італію" Госсіанівську Шотландію". Тут слід зафіксувати: якщо в повісті "Атала" Шатобріан дав зразки нового від­чуття й переживання первісної природи, то в повісті "Ре­не" він робить істотні кроки в романтичному освоєнні "культурного ландшафту", що теж мало значення для французької літератури. Цей ландшафт сприймається й переживається героєм повісті в специфічному ракурсі, як свідчення нетривкості й скороминущості всього людського, його підвладності часові й смерті: "Насамперед я відвідав древні народи, я бродив, відпочиваючи, по руїнах Греції й Риму, руїнах країн, переповнених великими й повчаль­ними спогадами, де палаци засипані пилом віків, а мавзо­леї царів заросли терном. Сила природи й слабість людини: билинки пробиваються через найміцніший мар­мур цих гробниць, а мерці, колись у житті такі могутні, вже ніколи не зрушать їхніх плит".

Коли Рене відбував у подорож, сестра "обняла його з поривом, схожим на радість", і це навіяло йому сумні думки про людську непостійність. Коли ж він повернувся

142

Французький романтизм

французький романтизм

143

з подорожі, Амелі починає його уникати, що прикро вра­жає Рене, робить тягар самотності нестерпним, і він думає про самогубство. Амелі йде в монастир, і тут Рене випад­ково дізнається про причину незрозумілої йому поведінки сестри. Виявляється, Амелі полюбила його "несестринсь-кою любов'ю", і від цієї гріховної пристрасті вона втікає в монастир і хоче там заживо себе поховати. Для Рене це стає доказом того, що не існує надійних зв'язків між людьми, не існує в людському світі нічого безсумнівного, на що можна було б покластися. Герой повісті залишається цілком самотнім і неприкаяним у пустелі, що називається життям. Але Шатобріан не залишає його в такому стані, він відправляє Рене в Америку, де відбувається його ре­лігійне відродження. Однак, на відміну від Шактаса, Рене виявляється нездатним повністю перебороти себе, звіль­нитися від духовного неспокою, "сум'яття почуттів" і вру­чити себе богу.

Повість "Рене" стала ще значнішою й знаменнішою подією в тогочасній французькій літературі, ніж повість "Атала". Вона справила велике враження на сучасників, її художню силу змушені були визнати навіть недруги Шатобріана. Один з найнепримиренніших серед них, Кон-стан, заявив: "Я дивлюся на цей твір як на один з най­кращих із написаних французькою мовою". А видатний критик Ш. де Сент-Бев згодом писав: "Рене є найяскра­вішим витвором Шатобріана, що пережив час; він є його портретом. —І нашим теж. —Хвороба Рене владарює ось уже близько сорока років; всі ми більше чи менше, по-рі­зному на неї хворіємо". Можна сказати, що за своїм змі­стом, типом героя, домінуючим умонастроєм повість "Рене" —це вже романтичний твір, хоча в своєму стилі він ще зберігає зв'язок з класичною традицією.

Цей зв'язок ще виразніший у наступному творі Шато­бріана, в епопеї "Мученики" (1808)на сюжет про гоніння християн у Римській імперії, написаній ритмічною прозою. Цей твір був задуманий і розпочатий як історичний роман, але в процесі роботи автор змінив його жанр і стиль, наблизивши їх до класичної епопеї. "Я не хочу ніяких змін, —проголошує тут Шатобріан, —не хочу запрова­джувати в літературу ніяких новацій, я схиляюся перед древніми, я вважаю їх нашими вчителями й цілком приймаю закони, стверджені Арістотелем, Горацієм і Буало".

Проте зміст "Мучеників" інший, ніж у класичних епо­пеях, якими надихався автор. Розповідаючи про давніх

християн і ті переслідування, яким їх піддавали в Римсь­кій імперії за часів імператора Діоклетіана, Шатобріан продовжував апологію християнської релігії, її духовної краси й величі, розпочату "Генієм християнства". Але слід сказати, що в цій "християнській епопеї" немало також сторінок і цілих розділів, які передають красу язичницької античності, її світовідчуття, овіяного духом епікурейства. Зображаючи в епопеї, за його ж визначенням, зіткнення язичницького і християнського світів, Шатобріан не зміг зректися першого на славу другого, не міг не піддатися його чарам, хоч, очевидно, й всупереч намірам. Сучасні йому критики й деякі пізніші дослідники навіть твердили, що античність зображена у нього яскравіше й привабли­віше, ніж християнство. Водночас він наповнив картини античності романтичним томлінням, оповив їх меланхолій­ним серпанком, в якому розпливаються класичні контури, одухотворяється її тілесна краса.

Читачами й критиками "Мученики" були сприйняті як "твір з тезою", котрій підпорядковується його зміст, тобто твір, не позбавлений упередженості й штучності. Сент-Бев, який так високо оцінив повість "Рене", писав про "Мучеників": "Це не тільки надумана епопея, плід вчено­сті й роздумів; її особливість полягає в тому, що вона створена спеціально для підтвердження теорії, на доказ певної системи". І слід визнати, що це судження не поз­бавлене підстав.

У 1810р. була написана повість Шатобріана "Історія останнього з Авенсерахів", опублікована 1816 р., в 1811р. —"Подорож із Парижа в Єрусалим", що нале­жить до жанрового різновиду "подорожнього щоденника". Третій період життя Шатобріана, після 1814p., був відда­ний політиці. Але в цей час він писав свої мемуари, "Замогильні записки", видані вони були вже посмертно. їх можна віднести до найзначніших явищ цього жанру в французькій літературі, таких як "Мемуари" герцога Сен-Сімона та "Сповідь" Руссо.