5. Способи захисту цивільних прав

Реалізація права на захист цивільних прав відбувається через застосування визначених способів захисту, передбачених ЦК України. Під способами захисту цивільних прав звичайно розуміють передбачені законодавством засоби, за допомогою яких можуть бути досягнуті припинення, запобігання, усунення порушень права, його відновлення і компенсація втрат, викликаних порушенням права.⁵⁰

Захист цивільних прав та інтересів є наріжним каменем цивільного права. Власне від того, як захищені права і законні інтереси судять про ефективність цивільного права. Тому цивільним правом врегульовано форми захисту та способи захисту. Під формою захисту слід розуміти порядок діяльності щодо захисту цивільних прав і інтересів відповідними суб’єктами захисту чи комплекс внутрішньо погоджених організаційних заходів щодо здійснення права на захист. В принципі можнів виділити декілька форм захисту: судову, адміністративну, нотаріальну, особисту.

Способи захисту цивільних прав можна поділити на декілька груп:

1. загальні, що передбачені і ч.2 ст. 16 і у подальшому деталізовані нормами ЦКУ;

2. підгалузеві, що передбачені окремими піголузями цивільного права;

3. інституційні, що містяться в окремих інститутах цивільного права;

4. окремі, що містяться в окремих нормах права.

Згідно з ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.2 цієї статті способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Перерахований інструментарій способів захисту цивільних прав не є вичерпним. Можуть застосовуватися й інші, передбачені законом способи. Усі вони розраховані на випадки захисту майнових прав і зв'язаних з ними немайнових особистих прав. Так, суд може захистити цивільне право чи інтерес іншими способами, які встановлені договором чи законом.

Сутність способів захисту цивільних прав визначається їхнім цільовим призначенням, заходом впливу на учасників цивільних правовідносин, а так само наслідками, викликаними застосуванням цих способів. Такі способи спрямовані на досягнення різних цілей на відновлення прав управоможеної особи, наприклад, примусового виконання обов'язку, що знаходиться на боржнику, охорону прав від неправомірного зазіхання і т.д.

Т.І Іларіонова розділяє всі способи захисту цивільних прав на чотири групи: 1) відновлювальні (віндикація, кондиція, реституція та інші; 2) присікальні (припинення дій, які порушують право, визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влажди, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, припинення право відношення, визнання право чину недійсним та ін);3) компенсаційні (заміна предмету виконання його еквівалентом, відшкодування збитків і тп.); 4) охоронно-забезпечувальні (визнання права, зміна правовідносин, примушення до виконання зобов’язання в натурі)¹.

Суб'єктивне право на захист прав включає способи процесуально-правового порядку. Це визначена процедура звернення за захистом порушеного права, безпосередньо передбачена законом. Сюди відноситься, насамперед право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин. У відповідності зі ст.6 Закону України “Про судоустрій України”⁵² усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів судом, утвореним відповідно до закону. Саме суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України й інших законів прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Як і всяке суб'єктивне право, право на захист містить у собі як способи матеріально-правового характеру, так і способи процесуально-правового характеру, які повинні кореспондувати. З погляду матеріально-правового змісту, право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав і інтересів; застосування до правопорушника цивільно-правових способів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи суспільного органа за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушника засобів державно-примусового характеру.

Способи фактичного характеру, спрямовані на охорону прав громадян і організацій, можуть бути як передбачені законом, так і виходити зі звичайно прийнятих у суспільстві мір такого роду.

Під способами оперативної дії розуміють такі юридичні способи правоохоронного характеру, що застосовуються до правопорушника цивільних прав і обов'язків безпосередньо управоможеною особою без звернення за захистом права до відповідного уповноваженим органам.

Можливість звернення до компетентного органа за захистом своїх прав належить уповноваженій особі права на захист і є одним з основних.

Суди є в даний час основним органом, що здійснюють захист цивільних прав. Здійснення захисту цивільних прав відбувається у формі розгляду виникшої між сторонами суперечки і винесення відповідного рішення, обов'язкового для сторін.

Варто підкреслити, що хоча судовий захист порушених прав переважає, він є далеко не єдиним способом захисту права. Альтернативою в даному випадку виступає, як вже відзначали, самозахист, звернення в громадські організації, уповноважені органи місцевого самоврядування, звернення безпосередньо до порушника прав з вимогою припинення правопорушення й усунення його негативних наслідків, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини.

Так, відповідно до ст. 17 ЦК України:

1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Так, відповідно до ст. 21 ЦК України:

1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Виходячи з вищевикладеного, можна констатувати, що перераховані, закріплені у ЦК України способи захисту прав неоднорідні по своїй природі і підрозділяються на кілька відносно самостійних систем. У залежності від прав, що порушуються, від характеру порушень, змісту наданого захисту у Цивільному праві використовуються різні способи, що юридично забезпечують інтереси управоможеної особи. Наприклад, при безпосереднім порушенні права власності особи, шляхом викрадення майна, вступає в дію його абсолютний захист від усяких зазіхань на майно, який має як і право власності, речево-правовий характер.

Згідно з ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Найчастіше управоможена особа може скористатися конкретним (визначеним у законі) способом захисту порушеного права. Наприклад, власник незаконно позбавлений права володіння річчю, вправі зажадати дану річ з чужого незаконного володіння, а саме відновити положення, що існувало до порушення права. Але власнику суб'єктивного права часто надається можливість самостійного вибору способу захисту свого порушеного права.

Вибір визначеного способу захисту порушеного права, якщо такий не передбачений (не закріплений) у спеціальних нормах, визначається специфікою права, що захищається і залежить від характеру порушення. Так, наприклад, способи захисту, що виражаються у відшкодуванні збитків і стягненні неустойки, застосовуються найчастіше при порушенні майнових прав. А наприклад, припинення дій, що порушують право чи створюють погрозу його порушення, традиційно є способом захисту особистих майнових прав.

Способи захисту особистих прав, не зв'язаних з майновими, визначаються особливо. Так, відповідно до ст. 23 ЦК України:

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Специфіка цивільних прав накладає відбиток і на способи, за допомогою яких здійснюється їхній цивільно-правовий захист. Наприклад, захист честі і достоїнства громадян у випадках поширення не відповідних дійсності і ганблячих їх відомостей, здійснюється з одночасним використанням декількох способів: відомості визнаються як не відповідні дійсності і забороняється їхнє подальше поширення; особа, що поширила таку інформацію, зобов'язується до здійснення дій по їхньому спростуванню. За невиконання зобов'язаною особою рішення суду воно піддається судом штрафу, який стягується в доход держави. Але це вже не цивільно-правова міра, а адміністративно-правова міра, застосована за непокору суду, що не звільняє особу від цивільно-правового обов'язку виконати передбачену рішенням суду дію.

Отже, захист цивільних прав забезпечується визначеним способом, у визначеній процесуальній формі відповідними державними і громадськими організаціями. Але можлива і така ситуація, коли уповноважена особа змушена особисто, через сформованих обставин, вжити заходів до усунення порушень чи спроб порушень його права, тобто застосовувати міри самозахисту ( у випадку крайньої необхідності і необхідної оборони).

6. Порядок захисту цивільних прав (разом з Р.Б.Шишкою)

Розглядаючи приналежне управоможеній особі право на захист і характер способів, що забезпечують його реальне здійснення, слід зазначити, що таке право в силу самої своєї природи може здійснюватися в залежності від конкретних обставин або безпосередніх дій самої управоможеної особи, або за посередництвом компетентних державних і суспільних органів. У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення уповноваженого з такою вимогою до компетентних органів, останні розглядають заявлену матеріально-правову вимогу до відповідача у визначеному, передбаченому законом порядку, що являє собою процесуальну форму реалізації права на захист. Питання про розмежування форм захисту права часто зводять до розходження в порядку розгляду той чи іншої вимоги.

Обсяг повноважень уповноваженої особи по захисту суб'єктивних прав залежить від безлічі факторів, зв'язаних як з порушеним правом (природою права) так і з особливостями порушення останнього.

Захист порушеного права не завжди зв'язаний зі зверненням до суду. Звернення в суд варто розглядати як крайній випадок при невиконанні боржником зобов'язань після, допустимо, здійснення захисту порушеного права в претензійному порядку, у результаті вимоги спрямованої порушнику про добровільне і належне виконання зобов'язань. Необхідно враховувати складність процесуального захисту порушених суб'єктивних прав, що у першу чергу укладається в проблемі пошуку і надання доказів наявності прав, фактів їхнього порушення, розмірів заподіяних збитків і інших.

Загальної норми, що закріплює порядок захисту цивільних прав Цивільний Кодекс України, на жаль, не містить, але, виходячи з положень розділу 3 ЦК України, передбачені такі порядки:

1. судовий порядок захисту цивільних прав і інтересів, передбачений ст.16 ЦК;

2. адміністративний, що може бути реалізований шляхом заявлення скарги на незаконні дії;

3. нотаріальний порядок, який виконується шляхом здійснення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, передбаченому законом, закріплений у ст.18 ЦК;

4. самозахист, реалізований шляхом застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом і не суперечать моральним основам суспільства, передбачений ст.19 ЦК.

Захист цивільних прав нотаріусом як спосіб отримав своє закріплення в новому ЦК України, хоча відомий давно і передбачений Законом України “Про нотаріат”. Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 19. ЦК України Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. При тому встановлено, що способи самозахисту мають відповідати змістові права, що порушене, характерові дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Вони можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Самозахист в широкому сенсі може розглядатися як будь-які дії особи щодо захисту своїх прав і законних інтересів, якщо вони протипоставлені порушенню. Оскільки закон не розкриває ні змісту самозахисту ні його основних засад, а лише надає особі можливість для самозахисту її прав ч.1 ст.18 ЦК України, та встановлює, що способи захисту мають відповідати змісту порушеного права, характерові дій, якими ці права порушені (які на нас порушуються) і не можуть суперечити вимогам закону (ч.2 ст.19 ЦК).

Звертає на себе увагу внутрішня суперечність такого формулювання. Способи захисту повинні відповідати праву, яке порушене і не суперечити закону. Тож якщо особа, чиє право порушується, придумає спосіб, що не передбачений законом, то вона все одно вийде за межі закону. Друге, на що варто звернути увагу, це минулий час порушення і перспектива можливості його захисту після учинення правопорушення. З таким навряд чи можна погодитись за тої обставини, що при самозахисту здебільшого момент порушення цивільних прав та момент застосування способу самозахисту повинні збігатися у часі. Якщо ж застосувати самозахист після того, як припинені дії, які порушують цивільне право, то фактично відкривається можливість для самосуду. Тоді вкрай важко буде розмежувати де самозахист, а де помста.

За такої обставини варто звернутися до основних теоретичних конструкцій самозахисту, що були розроблені. Серед них виділяються визнання самозахистом дій, спрямованих на захист від порушення цивільних прав :

• тільки в позадоговірних відносинах ( Грибанов В.П., Усенко М.І., В. А. Рясенцев¹);

• як в позадоговірних так і в деякий договірних відносинах ( М.Й. Брагінський, Н.І. Клейн)²;

• тільки в договірних відносинах (Стоякін Г.Я.)¹;

• як в позадоговірних так і в договірних відносинах (Басін Ю.Г.)².

Для самозахисту характерні такі знаки, що споріднюють їх із самообороною, але мають самостійний характер. Самозахист цивільних прав:

• спрямований на захист своїх суб’єктивних цивільних прав та правомірних інтересів;

• підставою для реалізації самозахисту є всяке порушення цивільних прав.

Характериними ознаками права на самозахист на наш погляд є:

5. воно здійснюється діями особи, у тім числі й інстинктивними, що потерпає від порушення права чи інтересу;

6. потерпілий не звертається до юристдикційного органу чи інших осіб для надання допомоги на засадах товаристської чи корпоративної допомоги;

7. воно виникає в разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів;

8. реалізується за допомогою дій, що не суперечать закону та моральним засадам суспільства;

9. відповідає змісту права, яке порушене чи характеру загрози;

10. адекватне діям, що порушують право (інтерес) чи перепонам для реалізації права;

11. здійснюється з метою усунення перепон для здійснення права, прининення порушення та усунення його наслідків.

Самозахист може здійснюватися такими заходами: знищення неправомірно встановленого замка на об’єкт речового права, перенесення встановленого з порушенням права паркану, відбиття протиправного нападу чи іншого посягання на недоторканність особи, зарахування орендарем вартості проведеного капітального ремонту у орендну плату, зрізання гілок, що нависають із сусідньої ділянки, відмова від укладання договору з особою, що має погану ділову репутацію чи допустила порушення в інших договорах. Відмовитися може й у інших випадках: від продовження договору найму, прокату, участі у товаристві. Проте такі випажки не можна вважати заходами самозахисту.

Приведений перелік порядків захисту порушених цивільних прав не є вичерпаним. У повсякденній життєдіяльності активно використовується раніше згаданий досудовий порядок рішення спорів.

Особливості органу, який розглядає справу, і характер його компетенції так само накладають свій відбиток на форму захисту права, порядок розгляду спорів. Так, поряд із загальними моментами, що характеризують діяльності, наприклад, органів суду, не можна не помітити специфіку особливостей розгляду справи, що зв'язані з особливостями самої структури і порядком створення цих органів.

Виходячи з цього, розрізняють: позовну форму захисту права, захист цивільного права в порядку особливого виробництва в суді, адміністративний порядок захисту цивільних прав і специфічну, а точніше суспільно-правову форму захисту права, властивих характеру діяльності громадських організацій у сфері розгляду цивільно-правових спорів.

Більш вірна точка зору щодо рішення питання про розмежування форм захисту права залежить: по-перше, від з'ясування характеру матеріально-правових вимог, що підлягають розгляду; по-друге, від з'ясування особливостей і характеру компетенції того органа, що розглядає заявлену вимогу; і, по-третє, від з'ясування специфічних особливостей самого порядку розгляду спору.

Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подачу в суд позовної заяви, але і можливість подачі в суд зустрічного позову чи протесту проти нього брати участь у розгляді справи, користування процесуальними правами, вимагати винесення рішення і право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожний із зазначених елементів існує при наявності визначених передумов, у визначених тимчасових границях і реалізується у визначеній специфічній формі.

Матеріальні і процесуальні норми складають єдиний комплексний інститут правового захисту, що вміщує норми, що регулюють способи, форми і порядок захисту і має єдину мету - забезпечення повного, усебічного, швидкого захисту суб'єктивних прав.

Додатково:

Право на захист варто розглядати в єдності його матеріального змісту і форми. І така єдність полягає в тому, що можливості матеріально-правового характеру, надані управоможеній особі правом на захист, припускають і можливість їхнього здійснення у визначеній, установлений законом процесуальній формі, у встановленому законом порядку.

Але процесуальна форма, процесуальний порядок реалізації матеріально-правових вимог, залишаючись формою життя матеріального права, має і відоме самостійне значення.

Така самостійність, як підкреслює В.П. Грибанов, знаходить своє вираження насамперед у тім, що процесуальний порядок реалізації матеріально-правових вимог являє собою особливий вид діяльності публічно-правового характеру, що відноситься лише до випадків реалізації матеріального права за допомогою включення в дію апарату державного примусового впливу на правопорушника. Така діяльність регулюється спеціальним законодавством, що надає учасникам процесу особливі, процесуальні права й обов'язки, що у своєї сукупності визначають зміст і специфічні особливості тієї чи іншої форми захисту права.

По-друге, самостійність процесуальної форми має важливе значення, тому що саме вона обумовлює необхідність і можливість самостійного існування особливої галузі права – цивільного процесуального законодавства і відповідно до цього самостійній галузі права, науки цивільного процесуального законодавства.

Контрольні питання:

1. Поняття цивільних прав та обов’язків.

2. Види цивільних прав.

3. Поняття суб'єктивного права.

4. Обмеження цивільних прав.

5. Охорона цивільних прав.

6. Захист цивільних прав.

7. Способи захисту цивільних прав.

8. Порядок захисту цивільних прав.

9. Юртистдикційний і неюристдикційний захист порушених цивільних прав.

10. Судовий захист цивільних прав.

11. Самозахист цивільних прав.

12. Зловживання правом.

Лекція 8. Суб’єкти цивільних правовідносин(Р.Б.Шишка)

План:

1. Загальні положення про суб’єкти цивільного права.

2. Цивільна правоздатність: поняття, зміст, особливість.

3. Види цивільної правоздатності.

4. Цивільна дієздатність.

5. Види дієздатності та їх зміст:

1. часткова дієздатність;

2. неповна дієздатність;

3. повна дієздатність;

4. обмежена дієздатність;

5. визнання особи недієздатною.

Нормативні акти: Конституція України, ЦКУ, ЦК УРСР, СКУ, ГКУ, ЗУ “Про громадянство”, ЗУ “Про біженців”, ЗУ “Про правовий статус закордонних українців”, ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”, Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” від 28 березня 1972р. /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995, Постанова Пленуму Верховного Суду Украъни «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996р. №5, Наказ Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Про затвердження правил опіки і піклування” // Правове положення неповнолітніх в Україні: Збірник нормативних актів. /Уклад. Кройтор В.А., Євко В.Ю. Х., Еспада. 2002, С.304-316, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

Література: Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950, Советское гражданское право. Субъекты гражданского права. М., 1984, Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. Кн.1. К., Юрінком Інтер, 2002, Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с., Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. Кн.1. К., Юрінком Інтер, 2002,

Ключова термінологія: суб’єкт правовідносин, фізична особи, юридична особа, казна, цивільна правоздатність, тестаментоздатність, цивільна дієздатність, деліктоздатність, еманципація.

1. Загальні положення про суб’єкти цивільного права

Загальні положення про суб’єкти цивільного права та їх правове становище базуються на загальнотеоретичних положеннях про суб’єкти права взагалі і приватного права зокрема. Висхідними позиціями останнього є категорія інтересу. Власне задля задоволення свого приватного інтересу або його захисту суб’єкти цивільного права вступають у правовідносини.

Можливість бути учасником цивільних правовідносин пов’язується із наявністю в них цивільної правосуб’єктності як юридичної можливості бути учасником цивільних правовідносин, самостійно набувати права та мати юридичні обов’язки, нести відповідальність за їх невиконання чи неналежне виконання. Проте у позитивному праві з моменту появи суб’єктів цивільного права (народження людини чи реєстрації юридичної особи) за ними визнаються певні права незалежно від того скористаються вини цими правами у подальшому чи ні. Таким же чином з урахування специфіки учасника тих чи інших правовідносин за ними закріплюються й юридичні обов’язки.

Домінуючими суб’єктами цивільних правовідносин є люди, які йменуються терміном “фізичні особи”. Їх поведінка у суспільстві повинна відповідати певним установленням релігійного¹, морального та іншого характеру. Притримання загальноприйнятих правил канонічного чи іншого характеру є запорукою правомірної поведінки у суспільстві і у тім числі й у правовідносинах.

Загалом люди мають загальний, спеціальний і індивідуальний правовий статус який може впливати на можливість брати участь у певних правовідносинах. За загальним статусом всі люди поділяються на громадян України (знаходяться у правовому зв’язку з державою Україна, на них поширюється дія її законодавства, мають публічні повинності перед державою, взяті під правову охорону їх прав і інтересів незалежно від місця перебування) і інших (негромадян України) та негромадян. Такий правовий зв’язок формалізується через отримання громадянства України та отриманням в установленому порядку паспорта. Варто зауважити, що без цього реалізація деяких, зв’язаних з ідентифікацією особистості, прав неможлива. Так громадяни які в установленому порядку не замінили паспорт громадянина СРСР на паспорт громадянина України не можуть: укласти шлюб, розірвати шлюб, виїхати в ті країни з якт ими спрощений візовий режим, придбати білет на літак, укласти інші правочини які потребують пред’явлення паспорта. Проте більшість нормативних актів практично застосовує терміна „громадянин” і „фізична особа” практично однозначно, що інколи вносить сумятицю в зміст правомочностей людини.

В Україні склалась загрозлива ситуація з корінним населенням яке неухильно скорочується внаслідок низької народжуваності (передостаннє місце у світі), міграції. До 2050 року прогнозується скорочення населення України на 18 млн. чоловік.

Серед негромадян України можуть бути іноземці (громадяни чи інших країн піддані), біженці – громадяни інших країн яким за політичні, релігій чи інші погляди переслідуються і вимушені перебувати поза юрисдикцією своєї країни, особи без громадянства (апатриди). Особливу категорію складають особи з подвійним громадянством.

Серед негромадян України особливе правове становище відповідно до ЗУ “Про правовий статус законордонних українців” з метою сприяння розвитку національної свідомості українців, які проживають за межами України, зміцненню зв’язків з батьківщиною та поверненюю в Україну надано закордонним українцям – особам, які є громадянами інших держав або особою без громадянства, має українське етнічне походження або є походженням з України. Захист основних прав і свобод людини і громадянина стосовно таких фізичних осіб є невід’ємною частиною зовнішньо-політичної діяльності України.

Загалом всі люди (фізичні особи) на території України у приватній сфері мають рівні права з громадянами України (загальний правовий статус). Виключення складають випадки реторсії – обмеження в правах іноземців на підставі спеціального закону у відповідь на обмеження в таких же правах громадян України на території цих країн. Проте випадки реторсії у цивільному праві є доволі рідким інститутом.

Спеціальний правовий статус мають особи яких держава у приватній сфері обмежує у певних правах (державних службовців – займатися підприємництвом, займатися політичною діяльністю), або надає пільги і підвищені гарантії: матері-одиночки, ветерани праці, молоді спеціалісти, тощо.

Отже правовий статус змодельовано у позитивному праві на рівні можливих прав та юридичних обов’язків (правоздатності), чи обмежень. Така усереднена модель фізичної особи уточняється від загального до спеціального правового статусу. Проте на рівні спеціального статусу, наприклад державного службовцяф для певних їх категорій можуть встановлюватись додаткові права та обов’язки чи обмеження. Так судді, прокурор не можуть бути представниками за виключенням представництва своїх неповнолітніх дітей.

Індивідуальний правовий статус визначається сукупністю правових зв’язків конкретної особи. Здебільше у відносинах вона має права і несе юридичні обов’язки не взагалі, а перед іншими їх суб’єктами. З огляду на це можна говорити про особу: повністю право – дієздатний, одружений, має не має дітей, утриманців тощо. Індивідуальний правовий статус може бути встановлений державою в особі її органів: обмежений в правоздатності, чи дієздатності, вставлена опіка чи піклування.

З урахуванням цих відправних положень про статус особи у чинному законодавстві моделюється правове становище особи у конкретному правовідношенні. Таке правове становще може бути назване як інституціональне.

Загалом в доктрині права правовий статус особи зв’язується з її суб’єктивними правами і ототожнюється з належними особі суб’єктивними правами¹. Інше розуміння виходить з того що він: система юридичних прав, обов’язків тьа законних інтересів², стадія розвитку суб’єктивних прав³, правове становище особи до вступу у конкретні правовідносини⁴. Категорія правовий статус охоплює змодельовану у позитивному праві модель для усередненого суб’єкта правовідносин, охоплює всю сферу юридичних зв’язків між особою та суспільством, всю сукупність правових засобів, за допомог котрих держава визначає та закріплює правове становище людини у систему суспільного устрою.⁵

Проте М.І. Матузов вважає тотожніми терміни “правовий статус” та “правове становище”, а питання про їх розмежування таким що не має ні теоретичної ні практичної необхідності⁶. Р.О.Халфіна виходила з того що другий термі слід застосовувати для характеристики особи в певних суспільних відносинах, а перший – для загальної характеристики людини у суспільстві⁷.

Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин бувають публічного і приватного права. Перші у відносних відносинах приймають участь вкрай рідко (при придбання необхідного для виконання своїх функцій чи реалізації надлишнього і непотрібного, оплаті послуг з комунальних послуг тощо. Здебільше у таких відносинах вони приймають участь опосередковано через кошти відповідного бюджету, а їх витрати контролюються Рахунковою палатою України. У абсолютних правовідносинах (приналежності майна, особистих немайнових прав) особливої різниці не встановлено.

Юридичні особи приватного права створюються для реалізації інтересів окремих фізичних чи створених фізичними особами юридичних осіб на колективістських (корпоративних засадах). Участь у цивільних правовідносинах зумовлена метою їх створення і правосуб’єктністю. Характерно, що новий ЦКУ не наголошує на спеціальній правосуб’єктності юридичних осіб, а виходить з того, що юридичні особи можуть мати такі ж права і обов’язки, що і фізична особа, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини (ст. 91 ЦКУ). Якщо це комерційні (підприємницькі) особи то вони приймають участь в економічних за змістом і юридичних за формою відносинах здебільше за умови легалізації цієї діяльності (ліцензії, патенти, квоти, сертифікати, акредитації тощо). Об’єднання громадян створюються для реалізації політичних, професійних, інших інтересів.

Держава приймає участь у цивільних правовідносинах як юридична особа через державні органи та найбільше через свою казну. Як власник вона виступає у правовідносинах через Верховну Раду України, КМУ, Фонд державного майна. Стосовно виключних видів діяльності держава створює свої державні та казенні підприємства, а також інші установи (Укрспецекспорт).

В більшій мірі держава через свої органи приймає нормативні акти і регулює цивільні тиа інші правовідносини.

Соціальна держава переймає на себе частку прав і свобод своїх громадян завдяки чому виконує функції з регулювання відносин окремих людей та суспільства і перш за все перерозподіляти майно та інші цінності за визначеними напрямами. За рахунок майна держава намагається забезпечувати постійно зростаючу кількість здібних особистостей і перш за все через фінансування розвитку освіти та науки.

Як учасник цивільних правовідносин держава характеризується суверенітетом і можливістю мати такі права та обов’язки, яких не мають інші особи. Так, шкода, що завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю внаслідок злочину відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатежеспроможною (ст.1207 ЦКУ).

Автономна Республіка Крим діє на таких же засадах, тобто як юридичні особи. Але вона не може створювати свої казенні підприємства та спеціалізовані установи.

Органи місцевого самоврядування у цивільних відносинах здебільше приймають участь через їх казну (місцеві бюджети) та комунальні підприємства. Вони виступають учасниками цивільних відносин теж як юридичні особи.

Учасником цивільних правовідносин на території України можуть бути юридичні особи інших держав, самі ці держави через їх установи в Україні (посольства, консульства, представництва), а також міжнародні організації. Якщо вони приймають участь у цих відносинах в Україні за загальним правилом на них поширює свою дію цивільне законодавство України.

У той же час юридичні особи приватного права можуть скористатися вибором і за згодою іншої сторони підкорити ці відносини законодавству іншої країни.

Таким чином учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи. Проте вони поряд із своїм загальним правовим становищем можуть мати певні особливості. Здебільшого у конкретних правовідносинах їх учасники персоніфікуються і мають певне конкретне найменування, за яким можна визначити у загальному їх правове становище: обмежено дієздатний, банкрот, санатор, повірений, кредитор, підрядник, спадкоємець тощо. Окремо вирізняють категорію споживач, професійний торговець, афільована особа тощо.

Останні часом виникла потреби розрізняти суб’єкти цивільного права на незалежних та залежних (контрольованих). Очевидно, що юридичні особи держави та органів місцевого самоврядування вже наслідок прояву теорії розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову є контрольованими. Тож державні та комунальні підприємства підконтрольні їх засновникам. Дочірні юридичні особи контролюються материнськими. Власник юридичної особи теж її контролює відповідно до визначених при заснуванні його повноважень.

Особливе значення цей поділ має у господарській сфері де виділяється категорія афільованих осіб. У США такими особами визнаються компанії за умови що п’ять та більше відсотків голосуючих акцій належать іншій компанії. У Франції цей відсоток повинна складати від 10 до 50 відсотків.

Для забезпечення участі у цивільних правовідносинах всі учасники наділені спеціальними правовими властивостями: правоздатністю і дієздатністю.