Право як історичне явище

1. Причини формування права.

2. Право як особливий засіб соціального регулювання.

3. Держава та право: співвідношення.

1. Рівень розвитку будь-якого суспільства визначається наявністю певних засобів, що забезпечують певний порядок. З виникненням держави суспільство як державно-організована система характеризується наявністю ефективного засобу управління – права. Саме право забезпечує системність суспільства та найвищий рівень упорядкування суспільних відносин шляхом чіткого визначення прав та обов’язків суб’єктів суспільних відносин.

Право як засіб державного впливу на суспільство є одним із засобів соціального регулювання, що, на відміну від інших соціальних норм, характеризується певною історією виникнення та закономірностями функціонування. Як відомо, виникнення держави як засобу організації суспільства пов’язується з цілим рядом причин, що, як правило, класифікуються за сферами суспільної діяльності. Враховуючи те, що виникнення права зумовлюється особливими причинами, ми характеризуємо процес виникнення права як особливої юридичної категорії. Основними причинами, що зумовили наявність права в суспільстві, є, по-перше, функціонування самого суспільства як певним чином організованого соціального механізму і, по-друге, наявність держави як особливого структурного підрозділу суспільства, що забезпечує упорядкованість суспільних відносин.

Вищезазначене надає можливість зробити висновок про наявність двох основних причин виникнення права:

а)загальносоціальних;

б)нормативно-регулюючих.

Загальносоціальні причини відобразили рівень впливу суспільства на процес зародження права, а також на його становлення як засобу соціального регулювання. Серед загальносоціальних причин розрізняють наступні:

1)необхідність забезпечення функціонування суспільства як складної динамічної системи в умовах ускладнення суспільних відносин, класових та етнічних протиріч, а також змін в системі економічних відносин суспільства. Вищезгадані причини виявляються в необхідності правового забезпечення наступних потреб:

а)потреби економічного характеру, серед яких: закріплення форм власності, створення умов та можливостей користування власністю, закріплення правового статусу власників, а також створення правових передумов щодо господарської діяльності;

б)потреби в управлінні суспільними інтересами знаходять свій вияв у необхідності забезпечення соціального компромісу, в закріпленні статусу перших державних утворень, в необхідності узгодження антагоністичних інтересів, а також у появі перших писаних правил поведінки.

Таким чином, потреби забезпечення процесу функціонування суспільства пов’язуються з виникненням права, основним призначенням якого стає упорядкування економічних відносин, а також забезпечення можливості знаходження компромісу різноманітних суспільних інтересів.

2)необхідність забезпечення та закріплення статусу автономних суб’єктів суспільних відносин, їх свободи та відповідальності. Вказані причини зумовились необхідністю правового закріплення прав суб’єктів, важливістю їх захисту з боку суспільства та держави та визначенням міри свободи, що забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів.

Важливість права в суспільстві зумовлювалась також необхідністю чіткого визначення обов’язків суб’єктів та закріплення принципу взаємності прав та обов’язків.

Таким чином, встановлення в суспільстві особи як індивіда, що має чітко визначений статус, породжує необхідність особливого засобу упорядкування суспільних відносин, що забезпечує закріплення та охорону прав та обов’язків, що надаються суспільством та державою.

Нормативно-регулятивні причини зумовлюються наявністю в суспільстві найпростіших засобів управління – звичаїв та традицій, що переростають в правові норми. Серед цього роду причин визначають:

1)формування в суспільстві певного рівня свободи, що задовольняє потреби суб’єктів, визначає межу можливої поведінки та поступово формуються як юридичні дозволи;

2)наявність певного ступеня обов’язковості звичаєвих правил, що забезпечує можливість виникнення особливої категорії соціальних норм, які характеризуються як правові норми, що мають високий ступінь загальнообов’язковості та охороняються державою;

3)поява інституту “табу” – звичаєвих заборон, що відрізняються чітким змістом та охороняються суспільством. Саме вони передують появі юридичних заборон, тобто переліку вчинків, здійснення яких суперечить інтересам суспільства;

4)поява механізмів, що поєднують нормативне та індивідуальне регулювання шляхом поширення звичаєвого правила на певну життєву ситуацію завдяки прийняттю рішень родових зборів, ради старійшин, перших державних структур – судових органів.

Таким чином, поступово формується прецедент, що є основним засобом та шляхом виникнення права.

Вищезазначене надає можливість зробити висновок про значну роль у формулюванні права такої сфери життєдіяльності суспільства як нормативне регулювання, що в процесі еволюційного розвитку забезпечило можливість формулювання юридичних прав, обов’язків та заборон.

2. Історичний характер права та його визначеність суспільством зумовлюють наявність особливих ознак права, що свідчать про його природу та характеристику як самостійного інституту. Право як особливий засіб соціального регулювання характеризується наступними ознаками, що, з однієї сторони, визначають його взаємодію з державою, а з іншого, - виявляють його особливості як засобу управління суспільством, що належить до соціальних норм.

Риси права:

1)соціальність, тобто можливість права функціонувати в межах суспільства та забезпечувати загально соціальні функції з метою надання суспільству рис системності;

2)нормативність характеризує право як систему чітко визначених правил поведінки (норм), що мають певну структуру та зміст;

3)обов’язковість права забезпечує необхідність виконання правових норм суб’єктами незалежно від розуміння чи ставлення суб’єктів до цих норм. Обов’язковість визначає також можливість забезпечення виконання приписів примусовими засобами з боку держави;

4)формалізм права надає можливість закріпити правові приписи у письмовому вигляді у формі спеціального документу, що гарантує їх від можливості довільної зміни припису. Саме формальний характер і забезпечує доступність права до суб’єктів, а також певну ступінь його обов’язковості;

5)процедурність, тобто наявність нормативно закріпленого процесу, що встановлює порядок створення, застосування та охорони права;

6)неперсоніфікованість, тобто відсутність конкретно визначеного індивідуального адресата, а також направленість права абстрактному колу осіб, що зумовлює не однократну його дію. Ця риса права породжує необхідність конкретизації його положень стосовно певного випадку чи визначених суб’єктів, що, в свою чергу, надає можливість врахувати особливості кожної юридичної справи;

7)інституціональність пов’язує дію права з функціонуванням певних суб’єктів чи органів, що забезпечують процес правотворчості та правозастосування. Право забезпечує процес регулювання чітко визначеної сфери суспільних відносин, що також спричиняє наявність певних інститутів;

8) об’єктивність права підкреслює закономірний характер його виникнення, що зумовлює забезпечення потреб внутрішнього розвитку суспільства, які виявляються у регулюванні певних сфер суспільної діяльності;

9)системність, що визначає функціонування права як упорядкованої системи норм, що характеризується ієрархічною послідовністю та взаємозалежністю.

Визначені ознаки характеризують право як особливий засіб упорядкування суспільних відносин, що має об’єктивний характер, породжується суспільством, залежить від держави та має лише йому властиві характеристики, що відрізняє право від інших засобів соціального регулювання.

3.Співвідношення держави та права.

Право та держава є особливими засобами соціального регулювання та характеризуються:

а)єдністю;

б)відмінностями;

в)взаємодією.

Їх єдність обумовлюється наступними моментами:

1)держава і право виникають та розвиваються одночасно, що обумовлено соціально-економічними, політичними, культурними та іншими факторами;

2)вони характеризуються єдиними підходами щодо визначення їх сутності та типології;

3) вони є засобами регулювання суспільних відносин та здійснення владних повноважень;

4)їх основним призначення є врівноваження та забезпечення суспільних інтересів;

5)вони мають внутрішню структуру та певний рівень організованості.

Взаємодія держави та права зумовлена їх взаємозалежністю в процесі регулювання суспільних відносин.

Держава:

1)створює права в процесі санкціонування та прийняття норм права;

2)визначає зміст методів правового регулювання;

3)характеризує способи правового регулювання як певним чином викладені дозволи, заборони, зобов’язання;

4)створює механізм правового регулювання та визначає призначення кожного з елементів цього механізму;

5)встановлює принципи взаємодії між елементами системи права;

6)надає нормам міжнародного права національного характеру;

7)забезпечує форми реалізації правових приписів шляхом надання суб’єктам можливості щодо використання цих форм, їх реалізації (дотримання, виконання, використання, застосування);

8)держава сама є суб’єктом права та діє в його межах;

9)конкретизує правові приписи в правозастосовчих актах;

10)здійснює тлумачення норм права;

11)сприяє охороні суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Право:

1)забезпечує внутрішню організацію державних органів в процесі їх діяльності;

2)закріплює законодавчо форму держави (правління, устрій, режим);

3)забезпечує нормативне закріплення принципу розподілу влад;

4)визначає принципи взаємодії державних органів по горизонтальним та вертикальним зв’язкам;

5)визначає форми та методи реалізації функцій держави;

6)закріплює принципи взаємовідносин з елементами політичної системи;

7)нормативно закріплює зміст діяльності держави як суб’єкта міжнародних відносин;

8)визначає тип держави;

9)встановлює засоби примусового впливу на суб’єктів, які порушують норми права;

10)забезпечує стабільність держави як певним чином організованої системи.

Відмінність держави та права зумовлюються самостійним характером державно-правових інститутів, а отже різноманітністю впливів на суспільні відносини:

1)держава є основним засобом організації та здійснення політичної влади; право є засобом соціального регулювання;

2)первинним елементом механізму держави є орган держави; первинним елементом нормативно-правового акту є норма права;

3)органи держави складають сукупність, що характеризуються розподілом повноважень; норми права складають певну систему, що характеризується підпорядкованістю;

4)форма держави – це спосіб організації та здійснення владних повноважень; право є способом письмового відображення норм права в юридичному документі;

5)структуру державного органу складає колектив службовців; структуру системи права складають правові норми, що об’єднуються в інститути та галузі.

Право в системі засобів соціального регулювання.

1. Поняття та види соціального регулювання.

2. Право в системі засобів соціального регулювання.

3. Поняття та види соціальних норм.

4. Рівні вивчення права.

1. Впорядкування відносин в рамках суспільства здійснюється за допомогою спеціальних засобів, які характеризуються як соціальні норми. Системність відносин в суспільстві безпосередньо залежить від рівня розвитку соціального регулювання.

Соціальне регулювання – здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів вплив суспільства на поведінку суб’єктів з метою впорядкування відносин та забезпечення соціального компромісу.

Особливості соціального регулювання:

1)кожне історично розвинуте суспільство об’єктивно зумовлює певну ступінь соціального регулювання. Міра регулятивного впливу на суспільство:

а)ступенем розвину тості суспільних відносин;

б)вимогами суспільства;

в)складністю відносин між суб’єктами;

г)рівнем організованості суспільства.

2)розвиток суспільства зумовлює розподіл відносин між суб’єктами за певними сферами. Це зумовлює різноманітність способів та механізмів соціального регулювання;

3)регулювання відносин в процесі розвитку суспільства набирає соціального характеру;

4)вдосконалення суспільних відносин визначає необхідність підвищення якості соціального регулювання;

5)соціальне регулювання дає можливість виникнення найефективнішого з засобів впливу на суспільство (правових норм).

Соціальне регулювання характеризується як найраціональніше поєднання його двох різновидів:

І)нормативне регулювання, яке визначає правила поведінки в цілому;

ІІ)індивідуальне регулювання, яке є засобом реалізації нормативного регулювання шляхом його конкретизації до певних життєвих обставин.

Отже, винесення рішення по певній справі на підставі та у відповідності до норм загального характеру і визначає практику реалізації соціального регулювання.

2.Право є основним засобом соціального регулювання, оскільки правові норми є різновидами соціальних норм. Місце правових норм в системі засобів соціального регулювання визначається спільними та відмінними рисами.

Спільні риси:

1)правові та інші соціальні норми існують об’єктивно (залежать від об’єктивних умов розвитку суспільства);

2)вони мають природний характер виникнення, оскільки з’являються в результаті еволюційного розвитку суспільства;

3)вони реалізуються в поведінці суб’єктів за їх бажанням;

4)вони сприяють формуванню поваги до прав та свобод осіб;

5) мають визначений зміст та характеризують можливу поведінку суб’єктів (права) та необхідну поведінку (обов’язки);

6)певним чином встановлюються та закріплюються;

7)вони є засобом регулювання та охорони певних відносин.

Відмінності:

Правові норми	Інші соціальні норми
1)виникають лише в державно організованому суспільстві	1)існують як в додержавному, так і в державно-організованому суспільстві
2)приймаються органами держави в рамках нормативно закріпленого процесу	2)приймаються суспільством в добровільному порядку
3)права та обов’язки, які складають зміст норм, є розмежованими	3)права та обов’язки не розмежовуються
4)правові є формально визначеними нормами, тобто мають письмове оформлення у вигляді документу	4) в більшості мають усний характер, при письмовому закріпленні не мають документального характеру
5)складають систему, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням	5)є сукупністю норм, що не підпорядкована одна одній
6)приймаються в залежності від повноважень суб’єктів правотворчості в межах чітко визначеного процесу	6)приймаються добровільно суб’єктами в добровільній формі
7)поширюються на чітко визначену сферу суспільних відносин	7)мають характер мононорм і регулюють невизначене коло відносин
8)діють в межах держави, утворюючи національну систему права, та регулюють міжнародні відносини, створюючи міжнародне право	8)ці норми діють в межах певного суспільства
9)правові норми мають визначену структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція)	9)структурні елементи відсутні
10)правові норми є обов’язковими для виконання суб’єктами незалежно від значення чи розуміння змісту норм права	10)виконуються добровільно лише в силу їх авторитетності для окремих суб’єктів
11)реалізуються в чітко визначених формах (дотримання, виконання, використання)	11)реалізуються в добровільній формі
12)засновуються на чітко визначених принципах	12)засновуються на загальнолюдських принципах
13)закріплюють інтереси певних соціальних груп, які реально здійснюють владу	13)закріплюють суспільні відносини
14)гарантуються державою можливістю застосування засобів примусового характеру	14)гарантуються суспільством можливістю застосування засобів громадського впливу

3. Соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм. Соціальні норми – це правило загального характеру, що встановлюється державою, суспільством чи окремими суб’єктами з метою чіткого формулювання прав та обов’язків суб’єктів суспільних відносин, що характеризують певну сферу життєдіяльності суспільства.

Ознаки соціальних норм:

1)є правилами поведінки, що визначають можливу та необхідну поведінку;

2)мають загальний характер, тобто поширюються на невизначене коло осіб;

3)встановлюються певними суб’єктами;

4)регламентують певну сферу суспільних відносин;

5)мають певне значення для суспільства, що визначає ступінь обов’язковості цих норм;

6)певним чином гарантуються та забезпечуються.

Різноманітність суспільних відносин визначає різноманітність соціальних норм, які можуть бути класифіковані за наступними ознаками:

І за способом виникнення:

А)стихійні норми, що виникають неусвідомлено, з природної потреби суспільства в упорядкуванні суспільних відносин;

Б)свідомі, що виникають з необхідності не лише впорядкувати відносини, а й закріпити права та обов’язки суб’єктів.

ІІ за суб’єктами прийняття та охорони:

А)норми, що приймаються та гарантуються державою (правові та політичні);

Б)ті, що розробляються, приймаються та гарантуються громадськими об’єднаннями (корпоративні та релігійні);

В) ті, що розробляються, приймаються та гарантуються суспільством (звичаї та традиції).

ІІІ за способом закріплення:

А)усні, що існують в свідомості суб’єктів та передаються з покоління в покоління;

Б)письмові, що мають документальну форму закріплення та певну ступінь обов’язковості.

ІV за сферою регулювання:

А)традиції – це норми, які слалися історично;

Б)звичаї – це норми, які склалися в результаті багаторазового застосування;

В)норми етики – норми, які відображають відповідність поведінки суб’єктів встановленим зразкам;

Г)норми естетики – норми, які відображають відповідність знань суб’єктів культурним надбанням та досягненням суспільства;

Г)норми моралі – норми, що характеризують рівень уявлення суспільства про добро і зло, справедливість і несправедливість тощо;

Д)норми культури, що характеризують рівень духовного розвитку суспільства;

Е)організаційні норми, що характеризують порядок виникнення та функціонування недержавних структур;

Є)політичні норми, що визначають взаємодію суб’єктів політичної системи в процесі виникнення та функціонування владних відносин;

Ж)релігійні норми, що засновуються на вірі в бога та регулюють порядок здійснення релігійних культів;

З)корпоративні норми, які регулюють діяльність громадських об’єднань;

І)правові норми, які є засобом державно-владного впливу на суспільство.

4. Право як особливий засіб соціального регулювання характеризується і як наукова категорія, що постійно розвивається і вдосконалюється. Характеристика права як наукової категорії пов’язується з процесом його вивчення. В літературі склалося три рівні вивчення:

1.Аналітичний. Аналітичне правознавство – це галузь спеціальних знань, що вивчає право як практичну категорію, тобто як засіб реального впливу на суспільні відносини. Предметом вивчення аналітичного правознавства є законодавство, права та обов’язки, що вміщується в правових нормах, юридична відповідальність як засіб впливу на суспільство. Результатом аналітичного вивчення права є класифікація правових приписів, характеристика особливостей тлумачення та визначення змісту юридичних термінів. Значення аналітичного правознавства визначається можливістю визначення найбільш доцільних форм правового впливу на суспільство, ефективного вирішення конфліктів та найбільш доцільних засобів та шляхів досягнення мети правового результату.

2.Філософія права. Це система знань, метою яких є визначення сутності, призначення та функцій права. Саме цей рівень вивчення права дає можливість:

а)поширити повну філософську доктрину на право;

б)визначити призначення права в житті суспільства та окремого суб’єкта;

в)визначити пізнавальну роль права;

г)проаналізувати особливості втілення філософських категорій в сфері права.

Змістом філософського рівня вивчення права є встановлення методологічних та світоглядних позицій дослідника в процесі вивчення права.

3.спеціально-юридичний. Характеризується як система знань, що визначають особливості розвитку науки окремої країни. Як правило, цей рівень вивчення права характеризує етапи розвитку юридичної науки. Значення сказаного рівня вивчення права полягає в можливості характеристики особливостей підходів до вивчення права та його сутності на певних етапах функціонування суспільства та держави.

Існуючі рівні вивчення права надають можливості:

1.визначити особливості права як наукової категорії, керуючись певними методологічними та світоглядними принципами (філософія права).

2.визначити особливості права як засобу управління суспільством, а також напрямки його вдосконалення (аналітична юриспруденція).

3.охарактеризувати право з точки зору особливостей суспільства та держави (спеціально-юридичний рівень права).

Сучасне праворозуміння

1. Характеристика сучасних підходів до права у вітчизняному право розумінні.

2. Характеристика концепцій права країн Заходу.

1. Право є складною категорією, що характеризуються нерівнозначністю підходів щодо його визначення, змісту та призначення в суспільстві. Сьогодні в юридичній літературі сформувались та отримали розвиток такі основні школи право розуміння:

а)нормативне праворозуміння;

б)генетичне правоврозуміння;

в)соціологічне праворозуміння;

г)школа широкого праворозуміння (інтегративна школа).

Нормативна школа найбільш логічне отримала завершення в ХХ ст.(нормативний підхід до права офіційно був визнаний в 1938р. на Першій Всесоюзній нараді наукових та практичних працівників установ та вузів). Представниками даної школи були Алексєєв С.С., Керімов, Халфіна Р.О.. Представники даної школи розглядають право як систему загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки, що встановлюються чи санкціонуються державною з метою впорядкування суспільних відносин шляхом точного визначення змісту прав та обов’язків суб’єктів та встановлення відповідальності за їх невиконання чи порушення. Основні ідеї:

1)щоб зрозуміти, що таке право, його необхідно відрізнити від інших соціальних явищ, розкривши його формальні ознаки;

2)основою права визнається норма права. Нормативність права в даному підході органічно пов’язується з формальною визначеністю права;

3)норма права регулює найбільш значимі суспільні відносини, на відміну від інших соціальних норм;

4)визначаються межі регулювання та сфери дії права;

5)право носить системний характер та є сукупністю норм, що встановлюються та охороняються державою за допомогою примусових засобів;

6)право дає можливість забезпечити загальнообов’язковість прийнятих державою рішень.

Негативні риси підходу:

1)таке розуміння права є одностороннім, оскільки воно не зорієнтоване на реалізацію норм права;

2)право не характеризується як об’єктивна категорія, оскільки не показано залежність розвитку права від соціальних, економічних, політичних, культурних та інших факторів;

3) не визначаються джерела формування права;

4)не визначено принципи взаємодії права з іншими сферами життєдіяльності суспільства;

5)таке визначення права протягом тривалого періоду модифікувалось представниками залежно від класових інтересів в праві, а тому право ототожнювалось із законом;

6)даний підхід не враховував особливостей правотворення і правореалізації.

Генетичний підхід характеризує право як сукупність об’єктивних умов життєдіяльності суспільства, які об’єктивно впливають на процес його формування, функціонування та вдосконалення. Цей підхід існує в двох напрямках:

І визначає об’єктивність права та його залежність від рівня розвитку суспільства та обґрунтовує самостійний характер права як засобу регулювання суспільних відносин (Лукашкова Є.А.);

ІІ характеризує право як залежну від рівня розвитку суспільства категорію, що не має самостійного характеру (Несесянц В.С,).

Соціологічний підхід визначає право як діяльність фізичних та юридичних осіб, що здійснюють правотворчу та правозастосовчу діяльність. Цей підхід:

1)встановлює зміст правового регулювання;

2)визначає можливості надання суспільним відносинам правової форми;

3)визначає фактори, які безпосередньо впливають на процес виникнення, зміни, припинення цих відносин;

4)надає

можливість визначити, як такі категорії (“законність”, “правопорядок”) залежать від діяльності суб’єктів.

Негативи:

1)не визначаються шляхи формування права;

2)не характеризуються формальні ознаки права;

3)не надається можливості визначити особливості правотворчості.

Школа широкого праворозуміння об’єднує всі ІІІ підходи, характеризує право як складну категорію, що має основні рівні:

І теоретичний

ІІ структурний

ІІІ функціональний

Теоретичний рівень надає можливість охарактеризувати формальні особливості права як засобу регулювання суспільних відносин, що встановлюються та охороняються державою.

Структурний рівень визначає вплив структурних елементів суспільства на процес виникнення і функціонування права.

Функціональний рівень визначає можливості реалізації права шляхом конкретизації норм загального характеру до певної конкретної життєвої ситуації (Явич Л.С.).

2. Сучасне праворозуміння країн Заходу включає в себе наступні школи праворозуміння:

І природна

ІІ історична

ІІІ нормативіська

ІV марксиська

V психологічна

VІ соціологічна

VІІ юридичний позитивізм.

І. Природна школа права виникає в 17-18стст. та отримує завершену форму в період буржуазних революцій. Представники – Гоббс, Локк, Радіщєв.

Основні ідеї:

1)в основі права покладено співвідношення категорії “закон” і “право”. Поряд із позитивним правом, що приймається державою (закон), існує природне право, що властиве людині від народження. Це неписане право є критерієм позитивного права, оскільки не кожен закон містить в собі право;

2)право та мораль ототожнюються, оскільки основу права складають абстрактні моральні цінності (справедливість, свобода, рівність);

3)джерелом права є не законодавство, а людська природа, яка їй надається від народження, і призначення держави є закріплення та охорона цього права.

Позитивні риси:

А)це прогресивна доктрина;

Б)супроводжує буржуазні революції та сприяє становленню більш чіткого демократичного ладу;

В)ця школа визначає, що закони можуть бути не правовими, а щоб уникнути цього явища, ці закони мають бути приведені у відповідність з такими категоріями, як: рівність, справедливість;

Г)проголошуючи природність прав людини, забезпечується можливість їх правового захисту від сваволі та беззаконності чиновників.

Негативи:

1)в даній теорії зменшується формально-юридичні властивості права;

2)губиться критерій законного та протизаконного;

ідея природності має характер абстрактності;

4)розуміння добра і зла, справедливості і несправедливості є різними в різних суб’єктів;

5) не визначається ідея правового закону.

ІІ. Історична школа виникає в кінці 18ст. - на початку 19ст.. Представники: Гуго Гроцій, Савіньє, Пухта.

Основні ідеї:

1)право – це історичне явище, яке виникає та розвивається поступово під впливом певних об’єктивних умов;

2)право розглядається, перш за все, як звичаєве, тобто певні правила поведінки, що склалися історично та викликають юридичні наслідки;

3)закони є похідними від звичаєвого права та формуються під впливом народної свідомості та національного руху;

4)заперечується існування прав людини, оскільки в звичаях відсутній поділ на права та обов’язки.

Позитивні риси:

А)вперше було приділено увагу культурно-історичним та національним особливостям права та необхідності їх врахування в правотворчому процесі;

Б)підкреслюється природність розвитку права, а тому законодавець не може творити закони за власним розсудом;

В)визначаються переваги правового звичаю як основного шляху формування права та найбільш стабільного і усвідомленого правила поведінки.

Негативи:

А)на час свого виникнення ця теорія була противагою теорії природного права, оскільки вона обґрунтовувала можливість існування феодального ладу в умовах виникнення буржуазних революцій;

Б)переоцінюється роль звичаю, яким приписується значення законодавства, але звичаї не можуть регулювати всі відносини, які складаються в суспільстві.

ІІІ. Нормативіська школа виникає в 20 ст. (Штаммлер, Новгородцев, Кельзен).

Основні ідеї:

1)вихідним в теорії є уявлення про право як систему норм, в основу якої покладена так звана “основна суверенна норма”. Ця норма приймається законодавцем, а кожна наступна норма виходить з неї і має відповідну юридичну силу;

2)юридична наука повинна вивчати право в чистому вигляді безвідновно до політичних та соціально-економічних факторів;

3)правові норми складають піраміду, в основі якої лежать індивідуальні акти (договори, рішення), підзаконні акти, закони, норми конституції, основна норма – драбина Кельзена.

Позитивні риси:

1)визначається нормативність як одна із ознак права;

2)доводиться необхідність підпорядкування норм в залежності від їх юридичної сили;

3)нормативність права пов’язується з формальною визначеністю права, що дає можливість ознайомитися зі змістом даного припису та підвищується ступінь її обов’язковості;

4)визначається можливість держави впливати на суспільний розвиток, оскільки держава в особі законодавця встановлює та забезпечує основну норму.

Негативи:

1. не береться до уваги змістовна сторона (моральність, права особи) норми;

2. недооцінюються зв’язки права з соціально-економічними, політичними та духовними факторами;

3. перебільшується роль держави у встановленні ефективних юридичних норм, оскільки основну норму приймає лише держава в особі законодавця.

ІV. Марксиська школа права виникає в 19 – 20 стст. (Маркс, Енгельс, Ленін).

Основні ідеї:

1. право – це розведена в закон воля пануючого класу;

2. зміст класових інтересів, які відображені в праві, визначаються матеріальними відносинами, носіями яких є власники основних засобів виробництва, які здійснюють державну владу;

3. право – це соціальне явище, в якому воля пануючого класу отримує державно-нормативний вираз.

Позитиви:

1. розуміння права як закону дало можливість визначити критерії правомірної та протиправної поведінки;

2. встановлюється залежність права від соціально-економічних факторів;

3. охарактеризовано зв’язок права з державою.

Негативи:

1. перебільшується роль класових інтересів над загальнолюдськими;

2. обмежується роль права рамками класового суспільства.

V. Психологічна теорія виникає в 20 ст. (Петражицький, Рейснер, Росс).

Основні ідеї:

1. право залежить від психіки людини;

2. психіка людини – це фактор, який впливає на розвиток не тільки права, а й на розвиток суспільства в цілому;

3. поняття права виводиться не через діяльність законодавства, а через психологічні правові емоції, які мають імперативно-атрибутивний характер;

4. всі правові емоції поділяються на позитивні (встановлені державою) та інтуїтивні (індивідуальні);

5. основним регулятором в суспільстві є інтуїтивне право, оскільки психологічні переживання тягнуть за собою застосування позитивного права.

Позитиви:

А) визначається значення психологічних факторів як основи існування права;

Б) значна роль відводиться правосвідомості в процесі правового регулювання;

В) джерелом прав людини визнається не тільки законодавство, а й відношення особи до нього.

Негативи:

А) перебільшується роль психологічних факторів, які впливають на природу права;

Б) право відривається від держави;

В) відсутні чіткі критерії правомірної та протиправної поведінки, законного та незаконного.

VІ. Соціологічна теорія права виникла в 20 ст. (Муромцев, Жені).

Основні ідеї:

1. розрізняється право та закон. Право реалізується в законах;

2. право розглядається як юридичні дії, юридична практика, правопорядок, застосування законів. Право – це реальна поведінка суб’єктів правовідносин, тому ця теорія є теорією живого права;

3. джерелом формування права є діяльність суддів, які в процесі своєї діяльності виносять рішення.

Позитиви:

А) право зорієнтовано на його реалізацію;

Б) визначається пріоритет суспільних відносин, які покладені в основу права, над правовою формою;

В) визначається можливість обмеження державного втручання в процес реалізації права.

Негативи:

А) збільшується можливість некомпетентного втручання в сферу права;

Б) підвищується суб’єктивізм судової діяльності;

В)ця теорія не сприяє єдності в розумінні та застосуванні права.

VІІ. Юридичний позитивізм виникає в 20 ст. (Бентам, Шершеневич, Дж.Остін).

Основні ідеї:

1. право – це сукупність передбачених законом норм, які держава застосовує, проводячи виключно логічні операції;

2. рішення з приводу справи приймається суддею шляхом логічного перетворення закону;

3. права за межами закону не існує.

Позитиви:

А) засновується теорія на аналітичній юриспруденції;

Б) проголошується верховенство закону;

В) визначається важливість тлумачення права;

Г) встановлюється необхідність вивчення права, його нормативного змісту, необхідності його систематизації та застосування юридичної техніки в процесі прийняття права.

Негативи:

А) діюче право не підлягає оцінці;

Б) наукове дослідження права замінюється догмою чи формально технічним описом права;

В) суддя обмежується в своїй діяльності правилами формальної логіки і не може аналізувати закон, враховуючи життєві ситуації.

Сутність та соціальна цінність права.

1. Зв’язок права з політикою.

2. Сутність права, критерії визначення.

3. Функції права.

4. Принципи права.

5. Об’єктивне та суб’єктивне право: співвідношення.

1. Економіка – це сукупність та співвідношення виробничих відносин, спосіб виробництва конкретного суспільства.

Політика – це спосіб управління, що характеризується відносинами з питань влади, відносинами в рамках партій, між соціальними групами та державою.

Існують два підходи щодо визначення співвідношення цих понять:

І. Ці категорії мають рівне значення, пріоритети відсутні. Первинним фактором функціонування суспільства є інтереси, що реалізуються в праві, а потім в інших категоріях. Інколи ці інтереси спочатку перетворюються в інші відносини, а потім закріплюються в праві. Отже, в даному випадку перевага надається чи політиці, чи економіці.

ІІ. Економіка визначає політику і право, вона є основою, в якій надбудовою є політика і право. Політика виконує роль посередника між економікою та правом.

2. Сутність права – це основна, інтегративна, відносно стабільна, якісна основа права, яка відображає його істинну природу та призначення в суспільстві.

Особливості сутності права:

1. це засіб нормативного регулювання, заснований на врахуванні інтересів суспільства;

2. це міра, масштаб свободи поведінки суб’єктів, тобто право визначати можливість ініціативної поведінки суб’єктів та встановлювати міру припустимого обмеження свободи у випадку споєння правопорушення;

3. це міра відповідальності суб’єктів, що визначається санкцією норми права;

4. це засіб владного впливу держави на суспільство, що нею охороняється;

5. це засіб гарантування національних чи релігійних інтересів та потреб суб’єктів;

6. це засіб цивілізованого задоволення інтересів та потреб суб’єктів;

7. це загальна міра та масштаб поведінки суб’єктів;

8. це засіб регулювання, що має динамічний характер, зміст якого складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

На сутність права впливають фактори:

1. формальний, що визначає право як засіб регулювання суспільних відносин;

2. реальний, що визначає право як засіб гарантування та захисту суб’єктивних прав та певних суспільних інтересів.

Розрізняють наступні підходи щодо визначення сутності права:

І. Класовий. Основні ідеї:

1. право – це система гарантованих державою норм;

2. право – це засіб вираження інтересів економічно пануючого класу;

3. право – це засіб примусового впливу держави на суб’єкти суспільних відносин.

Сутність права виявляється в його можливості забезпечити реальність інтересів економічно пануючого класу та гарантувати їх різноманітними, в тому числі і примусовими, засобами.

ІІ. Загальносоціальний:

1. право – засіб закріплення прав людини;

2. право – це засіб знаходження соціального компромісу;

3. право – це засіб вирішення конфліктів законним шляхом.

Сутність права виявляється в його можливості забезпечувати верховенство прав та свобод людини та реалізацію загальносоціальних функцій.

ІІІ. Національно-релігійний:

1. право – засіб закріплення національного суверенітету та релігійних поглядів та ідей;

2. право – засіб знаходження компромісу інтересів національних меншин, віруючих і т.д.;

Сутність права виявляється в його можливості забезпечувати інтереси національної чи релігійної меншості шляхом надання певного кола прав для даних осіб.

ІV. Гносеологічний:

1. право – державно-владний регулятор існуючих суспільних відносин;

2. право – система формально визначених норм, яка характеризується певними ознаками, які визначають право як правову категорію (обов’язковість, імперативність, процедурність, формальна визначеність, гарантованість державою та ін.).

Сутність права виявляється в наявності ознак, які характеризують його як особливий різновид соціальних норм.

3. Функції права – це напрямки юридичного впливу на суспільні відносини, що визначаються сутністю та соціальним призначенням права.

Особливості функцій права:

1. це втілення сутності права в суспільстві;

2. це напрямки впливу права на суспільні відносини;

3. визначає можливість та необхідність існування права як соціального явища;

4. визначає риси права та націлені на виконання його завдань;

5. мають динамічний характер;

6. мають безперервний, тривалий характер.

Значення функцій права:

1. це визначення реальних дій суб’єктів по здійсненню цілей правового регулювання;

2. це вияв залежності між нормами права, правовими відносинами та юридичними актами;

3. це визначення сутності процесу функціонування права, тобто його впливу на суспільні відносини.

Функції поділяються на дві групи:

І. Зовнішні (загальносоціальні), які визначають право як явище культури, що здійснює загально-регулятивний вплив на суспільство. Виявляють різновиди зовнішніх функцій:

1. виховна, тобто переконання суб’єктів суспільних відносин в необхідності правомірної поведінки;

2. культурна – акумулювання духовних цінностей та досягнень народу в праві;

3. соціального контролю – це вплив на поведінку суб’єктів шляхом стимулювання, заохочення (моральне чи матеріальне) та обмеження тієї чи іншої поведінки;

4. інформаційно-орієнтаційна – надання інформації суб’єктам про соціальні можливості поведінки та орієнтація відносно можливостей чи заборон діяння;

5. політична – регулювання поведінки суб’єктів владних відносин;

6. економічна – забезпечення економічних можливостей;

7. соціальна – забезпечення рівних можливостей суб’єктів суспільних відносин.

ІІ. Внутрішні (соціальноправові) – це напрямки правового впливу на суспільні відносини, що визначають необхідність його функціонування як соціального інституту.

Виділяють різновиди:

1)регулятивна – встановлення позитивних правил поведінки, організація суспільних відносин та координація суспільних зв’язків. Розрізняють:

а)регулятивно-динамічну, яка визначає змінний характер права, його пристосування до об’єктивних факторів суспільного розвитку і знаходить своє закріплення в інститутах цивільного, адміністративного, трудового права;

б)регулятивно-статична, що характеризує стабільність права, вплив права на суспільні відносини шляхом їх закріплення в певних правових інститутах та знаходить відображення в регулювання інститутів права власності, прав та свобод суб’єктів авторського права та винахідницького права.

Шляхи здійснення регулятивної функції:

1. визначення за допомогою права правосуб’єктності;

2. закріплення та зміна правового статусу;

3. визначення повноважень державних органів та посадових осіб;

4. визначення юридичних фактів, які сприяють виникненню правовідносин;

5. визначення змісту регулятивних правовідносин;

6. визначення оптимального типу правового регулювання.

2)охоронна – це напрям правового впливу, який націлений на забезпечення найбільш важливих економічних політичних, національних, особистих інтересів.

Особливості охоронної функції:

1. ця функція характеризує право як особливий засіб впливу на поведінку суб’єктів шляхом встановлення заборон та одного з видів юридичної відповідальності;

2. ця функція є засобом інформації для суб’єктів суспільних відносин стосовно того, як соціальні цінності охороняються державою;

3. є показником політичного та культурного рівня розвитку суспільства.

Отже, виконання вказаних функцій визначає цінність права, що є здатністю права бути засобом задоволення соціально справедливих потреб та інтересів громадян і суспільства в цілому.

Напрямки цінності права (різновиди):

1. право має інструментальну цінність – право надає суспільству рис впорядкованості і цивілізованості;

2. право сприяє розвитку тих відносин, в яких зацікавлене суспільство, впливає на поведінку суб’єктів шляхом узгодження їх специфічних інтересів – суспільну цінність;

3. право є масштабом свободи особи в суспільстві та визначає міру цієї свободи;

4. право є виразником ідеї справедливості, рівності, взаємозалежності – моральна цінність;

5. право закріплює права та обов’язки суб’єктів конституційно, гарантує та охороняє їх – гуманістична цінність;

6. право є фактором прогресу і джерелом оновлення суспільства – історична цінність;

7. право є засобом досягнення соціального миру та злагоди та зняття напруги в суспільстві.

4. Принципи права – це основні вихідні положення та ідеї, які відображають закономірності та сутність права як специфічного засобу соціального регулювання. Найбільш поширеною є класифікація за сферою суспільних відносин:

1. загальноправові

2. міжгалузеві

3. галузеві

Загально правові принципи права поширюються на всі галузі права, забезпечуючи його системність та єдність. Розрізняють принципи:

• принцип справедливості, тобто гарантування реальної відповідності прояву можливостей індивіда в даному суспільстві забезпечення рівності суб’єктів;

• принцип єдності прав та обов’язків, тобто права та обов’язки, що надаються індивіду, повинні відповідати обов’язкам перед суспільством. Обов’язок, з однієї сторони, є гарантією використання права другої сторони;

• рівність громадян – гарантування рівності перед судом, рівність прав та свобод незалежно від статі, соціальних можливостей;

• гуманізму – повага до прав та гідності особи, закріплення верховенства людини як вищої соціальної цінності;

• демократизму – реальність інститутів безпосередньої та представницької демократії в процесі прийняття та реалізації важливих для суспільства рішень;

• співвідношення переконання та примусу. Переконання є основним методом впливу на суб’єктів, примус застосовується після переконання в особливих процесуальних формах і основною метою примусу є відновлення порушених прав;

• законності – діяльність суб’єктів права повинна здійснюватись в межах повноважень та в рамках закону з дотриманням прав та свобод особи.

Міжгалузеві принципи характеризують найбільш суттєві риси декількох галузей права (процесуального права: кримінально-процесуального права, адміністративно-процесуального права):

• невідворотність відповідальності;

• гласність судочинства;

• незалежність суддів;

• здійснення діяльності в процесуальній формі.

Галузеві принципи діють лише в межах однієї галузі, підкреслюючи її своєрідність та самостійний характер. Наприклад, принципи цивільного права:

1. рівність сторін;

2. захист інтересів власника, добровільне виконання зобов’язань:

3. відшкодування збитків винною стороною.

Аграрне право має такі принципи:

1. власність на землю;

2. самостійне здійснення своєї діяльності;

3. господарська самостійність сільськогосподарських підприємств;

4. підприємницька результативність;

5. право бути членом агрофірми.

Принципи права соціального забезпечення:

1. поширеність на всіх громадян;

2. багатоманітність форм соціального забезпечення;

3. здійснення соціального забезпечення за рахунок суспільства;

4. охорона права на соціальне забезпечення.

5. В юридичній літературі традиційно розрізняють право в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.

Об’єктивне право (“власне право”) – це система загальнообов’язкових визначених норма, які встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин (наприклад, система законодавства, юридичні звичаї, прецеденти, договори і т.д.).

Суб’єктивне право – це міра юридично можливої поведінки, яка задовольняє інтереси конкретної особи (це конкретні права та свободи певного суб’єкта, які залежать від волі та свідомості даного суб’єкта).

Спільні риси об’єктивного та суб’єктивного права:

1. мають юридичний характер;

2. є засобами регулювання суспільних відносин;

3. встановлюються державою;

4. мають певний зміст;

5. мають нормативний характер.

Взаємодія об’єктивного і суб’єктивного права:

• об’єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих суб’єктивним правом;

• суб’єктивне право – це засіб реалізації об’єктивного права шляхом його конкретизації.

Відмінності:

Об’єктивне право

Суб’єктивне право

1.залежить від об’єктивних умов розвитку суспільства 2.метою є врегулювання суспільних відносин 3.формами зовнішнього прояву є форми права 4.поширюється на всі сфери життєдіяльності суспільства 5.складають норми загального характеру 6.складається із системи юридичних норм, які підпорядкована одна одній 7.встановлює межі та способи правового регулювання 8.потребує конкретизації та залежить від потреб розвитку суспільства

1.залежить від суб’єктивних факторів 2.націлене на реалізацію можливостей конкретного суб’єкта 3.існує у формі індивідуальних актів 4.поширюється на чітко визначену сферу відносин 5.притаманна наявність чітко визначених суб’єктів (норми індивідуального характеру) 6.складається із системи індивідуальних приписів, які залежать від повноважень правозастосовчого органу встановлює можливості конкретних суб’єктів 8.не потребує конкретизації та залежить від юридичних фактів

Правове регулювання та його механізм.

1. Поняття, предмет, прийоми (способи) та типи правового регулювання.

2. Механізм правового регулювання: основні елементи та стадії.

3. Ефективність правового регулювання суспільних відносин.

1.Правове регулювання – це певна сукупність засобів, за допомогою яких здійснюється закріплення, впорядкування та охорона суспільних відносин. Термін “регулювання” латинського походження “regulo”, що в перекладі означає правило, впорядкування або приведення чогось із чимось.

Процес правового регулювання обумовлюється об’єктивними та суб’єктивними факторами:

1. рівень зрілості та стійкості суспільних відносин;

2. рівень соціальної структури суспільства;

3. загальний рівень правової культури населення.

Особливості правового регулювання:

1. носить цілеспрямований характер, оскільки виступає певним регулятором суспільних відносин, впорядковуючи їх за допомогою права на рівні суспільства;

2. має організаційний та упорядкований характер, тобто здійснюється за допомогою певних засобів;

3. носить результативний характер, оскільки направлене на досягнення певної мети;

4. має певний предмет та сферу правового впливу, які усвідомлюються суспільством та суб’єктами та мають для них певне значення;

5. забезпечується певними методами, які чи координують діяльність суб’єктів, чи здійснюються за допомогою субординаційної підлеглості в процесі виконання чи використання норми права;

6. має визначені стадії, які передбачають правову регламентацію суспільних відносин, виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків і їх реалізацію.

В юридичній літературі розрізняють правовий вплив та правове регулювання. Правовий вплив – це дія права на широке коло суспільних відносин на свідомість та поведінку суб’єктів за допомогою не правових механізмів (як психологічні механізми, ідеологічні механізми і т.д.).

Різниця правового регулювання і правового впливу проявляється у :

1. вони відрізняються між собою за предметом своєї спрямованості. Предмет правового впливу є значно ширший, ніж предмет правового регулювання;

2. за своїм механізмом. Правове регулювання здійснюється за допомогою лише юридичних засобів, а правовий вплив – за допомогою і неюридичних засобів (соціальних, ідеологічних, психологічних механізмів).

Правове регулювання охоплює два аспекти діяльності:

І. Діяльність держави – це діяльність в сфері правотворчості, визначення правових засобів, що регулюють суспільні відносини, визначення методів та способів правового регулювання, встановлення можливості для втілення правових норм в певній життєвій ситуації;

ІІ. Діяльність суб’єктів права – певна діяльність фізичних і юридичних, посадових осіб, які втілюють правові приписи, узгоджуючи власну поведінку з правом.

Важливе значення для процесу правового регулювання має предмет правового регулювання. Предмет правового регулювання – це найважливіші для держави та об’єднань громадян і для конкретних осіб суспільні відносини, які об’єктивно потребують та піддаються правовому регулюванню, сторони яких виступають свідомими та вольовими учасниками.

Особливості предмету правового регулювання:

1. йому підлягають лише вольові відносини, що виникають між суб’єктами та їх об’єднаннями. Не є предметом правового регулювання явища об’єктивної дійсності, які розвиваються за законами природи (біологічними, хімічними, фізичними);

2. правом регулюються ті відносини, які об’єктивно потребують регулювання і підпадають під юридичну регламентацію;

3. правом регулюються найважливіші відносини, які мають принципове значення для держави, окремих осіб, об’єднань громадян;

4. право регулює відносини, які виникають між людьми та їх об’єднаннями.

Правове регулювання здійснюється за допомогою способів (прийомів) регулювання:

1. дозволи – надання суб’єкту права на здійснення певних дій;

2. зобов’язання – юридично закріплена необхідність певної поведінки в тих чи інших умовах чи обставинах;

3. заборони – покладення на осіб пасивного обов’язку утримання від вчинення тих дій, що перешкоджають особам, що мають суб’єктивні права.

Типи правового регулювання – це особливості загального порядку регулювання того, на чому базується правове регулювання в даному конкретному випадку (дозвіл чи заборона). Розрізняють:

1. загальний дозвіл – тип правового регулювання, який базується на своєрідній презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії (“дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом”);

2. звільнення від заборон – тип правового регулювання, основу якого складає загальна заборона певних видів дій, але при цьому формулюється конкретний виняток із загальної заборони (“заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом”).

Крім типів правового регулювання, розрізняють методи правового регулювання – це сукупність прийомів юридичного впливу, які характеризуються особливостями використання в певній сфері суспільних відносин певного комплексу юридичних заходів.

Розрізняють такий метод класифікації:

1. за способом розподілу прав та обов’язків між суб’єктами:

   • загальнодозвільний, що регулює діяльність фізичних осіб в сфері права, надаючи їм можливість вчиняти будь-яку поведінку, що не суперечить правовим нормам;

   • спеціальнодозвільний, що регламентує діяльність юридичних та посадових осіб, надаючи їм право вчиняти право вчиняти лише те, що прямо передбачено законом.

2. за ступенем визначеності прав та обов’язків суб’єктів:

   • імперативний, який чітко визначає варіанти поведінки суб’єктів в сфері права, не надаючи їм можливість вибору інших варіантів, крім тих, що вказані в законі;

   • диспозитивний, що визначає декілька варіантів поведінки, які суб’єкти мають право вибирати і які найбільш повно гарантують суб’єктивні інтереси даних осіб.

3. в залежності від ступеня підлеглості сторін:

   • метод субординації, який передбачає пряме та чітке підпорядкування суб’єктів (адміністративне право);

   • метод координації, що здійснюється шляхом узгодження інтересів суб’єктів (цивільне право).

2. Правове регулювання – це дія права на суспільні відносини, що здійснюються за допомогою певних механізмів.

Механізм правового регулювання – це сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб’єктів суспільних відносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться в нормах права.

Особливості механізму правового регулювання:

1. є складовою частиною соціального регулювання;

2. містить цілу сукупність засобів, які включають в себе всі явища об’єктивної дійсності:

   • засоби (норми права, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, рішення суддів тощо);

   • способи (дозволи, заборони, зобов’язання);

   • форми (виконання, використання, дотримання і застосування);

3. це динамічна частина правової системи, яка визначається закономірностями еволюції суспільства;

4. встановлює порядок і законність в суспільстві.

Структура механізму правового регулювання.

В літературі існують два підходи щодо визначення елементів механізму правового регулювання:

І. широкий, що характеризується наявністю сукупності елементів, що беруть участь в процесі регулювання суспільних відносин:

А)норма права, що визначає моделі можливої та необхідної поведінки суб’єктів;

Б)нормативно-правовий акт – це юридичний документ, що надає правовій нормі формально визначеного, офіційного та обов’язково характеру;

В)юридичні факти – конкретні життєві обставини, які спричиняють дію норми права;

Г)правовідносини – це різновид суспільних відносин, що регламентується правовою нормою та виконує функцію взаємодії правової норми з конкретними суб’єктами та функцію визначення конкретної поведінки для персоніфікованих суб’єктів;

Г)тлумачення – діяльність по визначенню дійсного змісту норми права у випадку її незрозумілості чи невідповідності вимогам юридичної техніки;

Д)реалізація норм права – можливість втілення правової норми шляхом дотримання, виконання, використання та застосування;

Е)законність як один з принципів реалізації правових приписів через дотримання вимог норми права суб’єктами права;

Є)правосвідомість як рівень усвідомлення суб’єктами права правових приписів;

З)правова культура як різновид загальної культури, що складається з духовних та матеріальних цінностей, які відносяться до правової дійсності;

И)правомірна поведінка – усвідомлена діяльність суб’єктів, яка відповідає нормі права та соціально корисним діям і знаходиться у встановлених законодавством межах;

І)протиправна поведінка – поведінка, яка суперечить правовим приписам;

Ї)юридична відповідальність – міра державного примусу (особистого, майнового чи організаційного характеру), яка застосовується до суб’єктів, що скоїли правопорушення, та пов’язана з покладенням на них нового додаткового обов’язку).

ІІ. вузький підхід включає в себе тільки ті елементи, які складають основу регулятивної функції права. Серед них:

А)норми права;

Б)нормативно-правові акти;

В)правовідносини;

Г)реалізація права;

Г)законність.

Процес правового регулювання здійснюється в декілька стадій:

І. правова регламентація суспільних відносин – це стадія, що пов’язана з процесом правотворчості, формування норми права як загальнообов’язкового формально визначеного правила поведінки, що регулює певні суспільні відносини;

ІІ. виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків – це стан переходу від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки осіб;

ІІІ. реалізація суб’єктивних прав і юридичних обов’язків – це фактичне використання.

3.Ефективність правового регулювання – це співвідношення реальних результатів правового регулювання із його метою.

Критеріями ефективності правового регулювання є міра досягнення тих цілей, які поставлені перед суб’єктами та направлені на формування суспільно корисного результату.

При визначенні ефективності враховують дві обставини:

1. мета правового регулювання – це передбачені та бажані результати втілення норми права в реальну дійсність;

2. реально досягнутий результат – це ті реальні зміни в суспільних відносинах, які сталися при втіленні норми права в практичній діяльності.

Крім зазначеного, виділяють юридичну ефективність правового регулювання, яка має свої передумови:

1. відповідність норми об’єктивним державно-правовим закономірностям правового регулювання;

2. наявність в суспільстві режиму законності, неухильне дотримання принципів юридичної відповідальності;

3. домінування в свідомості суб’єктів та в суспільстві шанобливого ставлення до права.

У всіх інших випадках говорять про загальносоціальну ефективність правового регулювання, яка теж має свої передумови:

А)відповідність норм об’єктивним законам існування і розвитку суспільства і людини;

Б)відповідність норми конкретно історичним умовам її існування;

В)відображення і врахування в юридичній нормі потреб і інтересів суб’єктів правовідносин;

Г)відповідність норми права стану правосвідомості та моралі, рівню загальної культури;

Г)відповідність юридичної норми висновкам тих наук, що вивчають об’єкти, які перебувають в сфері правового регулювання;

Д)відповідність норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ та цілеспрямованої їх організації.

Форми (джерела) права.

1. Поняття та загальна характеристика основних джерел права.

2. Поняття, ознаки, принципи, функції та види правотворчості.

3. Правовий акт: ознаки та класифікація.

4. Нормативно-правовий акт: поняття та види.

5. Закон в системі нормативно-правових актів. Законодавчий процес.

6. Загальна характеристика підзаконних нормативно-правових актів.

1. Форми (джерела) права.

Довгий час в літературі велась дискусія щодо правильності використання термінів “джерело” та “форма” права. Шебанов А.Ф. вважав, що правильним є використання терміну “форма” права. Голунський С.А., Кечек’ян Є.Ф., Зівс С.Л. вважали правильним використання терміну “юридично формальне джерело права”. В сучасній юридичній літературі джерело та форма права характеризуються як різноманітні за обсягом та за змістом категорії. Джерело права розглядається як багато аспектна категорія, яка визначає причини та способи формування правових явищ. Форма права розглядається як спосіб зовнішнього відображення юридичних норм шляхом їх закріплення в юридичному документі чи індивідуальному нормативному акті.

Джерело права може застосовуватись в ІV значеннях:

І.в матеріальному значенні це певні умови життєдіяльності суспільства в економічній формі, що впливають на процес правового регулювання; це різноманітні економічні інтереси та потреби, що спричиняють необхідність правового регулювання економічних відносин;

ІІ.в ідеологічному значенні характеризується як сукупність правових вчень та доктрин, які визначають зміст, сутність правових категорій;

ІІІ.в історичному характеризується як сукупність літописів, судових рішень, пам’яток права, які визначають процес виникнення і становлення права;

ІV.в формально-юридичному характеризується як спосіб зовнішнього виразу правової норми та становлення права.

Поняття “джерело права” і “форма права” співвідносяться між собою як загальне та особливе. Категорія “джерело права” має більш загальний характер та визначає особливості формування і становлення права в матеріальному, ідеологічному, історичному, формально юридичному значенні. Категорія форма права є особливим проявом категорії “джерело права”, оскільки характеризує таку ознаку права як формальна визначеність.

Характеристика основних джерел права:

1. Правовий звичай – це звичаєве правило поведінки, що санкціонується державою і набуває загальнообов’язкового характеру. Правовий звичай має позитиви:

• має природну основу виникнення;

• складається поступово, а тому враховує зміни, що відбуваються в суспільних відносинах;

• входить в звичку людини, що не дає можливості сумніву в його необхідності;

• виконується в більшості випадків добровільно.

Недоліки:

• не відображає особливості сучасного розвитку держави;

• характеризується консервативним характером, оскільки не підлягає зміні;

• не потребує правотворчої діяльності держави;

• не підлягає систематизації.

На сьогодні правовий звичай не є джерелом права України, а поширений в звичаєвих правових системах та в країнах мусульманського права.

2. судовий (адміністративний) прецедент – це рішення судового чи управлінського органу по конкретній юридичній справі, що стає загальнообов’язковим в процесі вирішення аналогічних справ.

Позитиви:

• має динамічний характер, оскільки враховує зміни в суспільному житті;

• дає можливість враховувати особливості та обставини розгляду кожної окремої справи;

• потребує високого рівня професіоналізму.

Недоліки:

• встановлює можливість суб’єктивного тлумачення справи;

• основу рішення складає розуміння норми права суддею;

• низький рівень систематизації;

• низький рівень правотворчої діяльності.

Прецедент знаходить своє поширення в англо-американській правовій системі.

3. нормативний договір – це дво чи багатостороння угода між компетентними суб’єктами, що містить норму права. Нормативний договір слід відрізняти від договору як форми реалізації права (трудовий договір) за наступними ознаками:

1. нормативний договір містить норми загального характеру;

2. укладається добровільно;

3. передбачає наявність цілого кола суб’єктів;

4. конкретизується індивідуальними актами;

5. передбачає рівність сторін;

6. передбачає згоду сторін по основних аспектах договору;

7. характеризується взаємною відповідальністю сторін;

8. характеризується колективними суб’єктами.

В Україні нормативний договір набуває форми колективних договорів, має місце в договорах про співпрацю між адміністративно-територіальними одиницями. Найбільш поширений нормативний договір в міжнародному праві.

Позитиви:

• укладається між рівними суб’єктами;

• виконується добровільно;

• дає можливість врівноважити інтереси суб’єктів.

Негативи:

• не пов’язується з діяльністю держави;

• не може бути застосований у всіх галузях права;

• не відображає особливих інтересів суб’єктів , не застосовується між фізичними особами.

4. нормативно-правовий акт – це юридичний документ, що формується органами держави в процесі правотворчості, містить правові норми, має певну юридичну силу.

Позитиви:

• розробляється та приймається в чітко визначеному порядку;

• приймається чітко визначеним колом правотворчих органів;

• має визначену форму, структуру та зміст;

• має юридичну, що дає можливість визначити принципи підпорядкування актів один одному;

• поширюється на визначене коло суб’єктів.

Негативи:

• характеризується консерватизмом, оскільки має складний характер прийняття та внесення змін;

• в деяких випадках не враховує змін, які склалися в суспільних відносинах;

• не надає можливості існуванню інших форм права, оскільки має вищу юридичну силу.

5. правова доктрина – акт, документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, які розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлені суспільством та прийняті державою як загально обов’язкові.

Позитиви:

• сприяє вдосконаленню законодавства;

• сприяє створенню нових правових понять та категорій;

• сприяє розвитку методології тлумачення законів.

Найбільш поширена в романо-германській правовій системі і релігійно-філософській (іслам, індуїзм, іудаїзм) правовій системах.

2. Правотворчість – це законодавчо визначений процес розробки, прийняття та вдосконалення нормативно-правових актів компетентними державними органами чи уповноваженими недержавними структурами.

Особливості:

1. це державно владна діяльність, що здійснюється компетентними органами держави;

2. це діяльність, що має організаційну форму та конкретно цільову направленість. Змістом діяльності є розробка документів, які мають чітко визначену структуру.

3. результатом є прийняття нормативного документу, що містить правові норми;

4. чітко регламентується законодавчими актами (законом чи підзаконним актом);

5. нормативний акт набирає юридичної сили шляхом прийняття, санкціонування чи делегування повноважень;

6. гарантується та охороняється державою.

Принципи правотворчості. В літературі виділяють загальні та спеціальні принципи.

Загальні:

• демократизм – можливість взяти участь в обговоренні нормативно-правового акту на всіх стадіях розробки народом;

• законності – прийняття нормативно-правових актів відповідним органом в рамках правотворчої компетенції; наявність певної процедури в процесі прийняття; відповідність змісту актів нижчестоящих органів актам вищестоящих органів;

• науковість – заснованість нормативних документів на наукових розробках та ідеях;

• ієрархічність – підпорядкованість нормативних актів, що є результатом правотворчості;

• системність – облік системи законодавства, співставлення з іншими нормативно-правовими актами;

• гласність – відкритість для обговорення проектів нормативно-правових актів, інформованість населення щодо проектів нормативно-правових актів.

Спеціальні принципи:

• оперативність – швидкі темпи підготовки проектів нормативно-правових актів;

• поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативно-правового акту та можливість вносити в нього зміни та доповнення;

• плановість залежно від функціональної направленості актів та строків прийняття;

• техніко-юридична досконалість – підготовка нормативно-правових актів залежно від способів, правил, прийомів юридичної техніки;

• врахування місцевого досвіду при прийнятті нормативно-правових актів місцевого значення.

Функції правотворчості – це напрямки діяльності по прийняттю, зміні чи відміні правових норм, створенню та розвитку законодавства. Розрізняють функції:

• первинного регулювання суспільних відносин діє, коли суспільні відносини раніше не регулювалися та вперше виникла необхідність в регулюванні;

• оновлення правового матеріалу – заміна застарілих законів, внесення змін та доповнень до діючих норм;

• ліквідації прогалин в праві – ліквідація повної або часткової відсутності в діючих нормативних актах юридичних норм (аналогія закону, аналогія права);

• впорядкування нормативно-правового матеріалу шляхом систематизації.

Види правотворчості:

1. в залежності від субєктів прийняття:

   1. безпосередня правотворчість народу (референдум);

   2. правотворча діяльність державних органів в рамках правотворчого процесу;

   3. правотворча діяльність громадських організацій в межах їх компетенції.

ІІ. за способом прийняття нормативно-правових актів розрізняють:

1. делеговану правотворчість, що характеризується як прийняття нормативно-правових документів державним органом чи іншим суб’єктом правотворчості поза їх повноваженнями на основі попереднього уповноваження органів держави, що не потребує затвердження нормативно-правового акту після його прийняття. Делегована правотворчість характеризується наступними ознаками:

а) наявність попереднього дозволу компетентного органу держави щодо діяльності іншого суб’єкта з приводу прийняття нормативного акту, який регламентує питання, що є предметом відання компетентного органу;

б) делегують лише окремі повноваження органу, що в певній мірі розширює повноваження того органу, якому вони делегуються;

в) делегування правотворчих повноважень є можливим як на певний час, так і без зазначення терміну делегування. При цьому делегування повноважень на певний час припиняється з моменту, що вказується в документі про делегування. А делегування на невизначений строк потребує прийняття спеціального акту про закінчення делегованих повноважень;

г) делегування правотворчих повноважень може здійснюватися лише вищестоящим в порядку підлеглості органу по відношенню до нижчестоящого;

г) делегування правотворчих повноважень передбачає прийняття письмового документу;

д) делегуються лише ті повноваження органу, які складають його компетенцію;

е) делегуючий повноваження орган здійснює контроль за діяльністю органу, якому делеговані повноваження.

В Україні конституційно забороненим є лише делегування повноважень законодавчого органу (Закон України “Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень приймати декрети в сфері законодавчого регулювання” від 18.11.92)