1. Норма права. Взаємодія правовідносин та норми права полягає у наступному:

• норма права і правовідносини є елементами механізму правового регулювання;

• норма права є підставою виникнення правовідносин;

• норма права визначає коло суб’єктів правовідносин;

• гіпотеза правової норми визначає умови виникнення правовідносин;

• диспозиція правової норми характеризує права і обов’язки суб’єктів правовідносин;

• санкція правової норми вміщає вказівки на можливі наслідки виконання чи невиконання диспозиції;

• правовідносини є засобом реалізації правової норми;

• правовідносини конкретизують зміст правової норми до певних суб’єктів чи обставин.

В юридичній літературі існує дві точки зору на характер взаємозв’язку правової норми та правовідносин:

І. правовідносини є результатом впливу норми права на суспільні відносини. Вказана теза визначає наступну послідовність категорій: норма права – суспільні відносини – правовідносини.

ІІ. правовідносини характеризуються як засіб регулювання суспільних відносин: норма права – правовідносини – суспільні відносини.

2. наявність правосуб’єктних осіб. Це характеристика учасників правовідносин, відсутність хоча б одного з елементів якої не надає можливості характеризувати особу як суб’єкт. Вказана підстава визначає можливість виникнення правовідносин лише за наявності правосуб’єктності особи, що є правоздатною, дієздатною та деліктоздатною;

3. наявність юридичних фактів, тобто життєвих обставин, що визначають необхідність правовідносин.

5. Однією з найважливіших підстав виникнення, зміни та припинення правовідносин є юридичні факти. Ці факти передбачаються правовою нормою і називаються юридичними, оскільки:

• вміщаються в правових приписах;

• тягнуть правові наслідки;

• спричиняють виникнення, зміну чи припинення правовідносин;

• визначають конкретний зміст прав та обов’язків суб’єктів;

• передбачаються гіпотезою правової норми.

Юридичний факт – це конкретна життєва обставина, з настанням якої норма права пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти визначають взаємодію правової норми та правовідносин.

В юридичній літературі обґрунтовується можливість класифікації юридичних фактів за ІV критеріями:

І. за наслідками юридичні факти класифікують на:

А) правоутворюючі, що викликають виникнення правовідносин (вступ до вузу);

Б) правозмінюючі, що викликають зміну правовідносин (переведення на заочну форму навчання, академвідпустка);

В) правоприпиняючі, що зумовлюють припинення правовідносин (відрахування чи закінчення вузу).

ІІ. за формою виразу:

1. позитивні, що вказують на наявність певного явища дійсності, що породжує чи змінює правовідносини (укладення договору);

2. негативні, що визначають відсутність певних факторів чи явищ, що і є необхідним для виникнення для виникнення чи зміни правовідносин (відсутність іншого шлюбу на момент реєстрації).

ІІІ. по характеру дії на правовідносини розрізняють:

1. факти однократної дії – це життєві обставини, з якими норми права пов’язують наслідки лише в одному конкретному випадку (смерть суб’єкта, договір купівлі-продажу між фізичними особами);

2. стан – це життєві обставини, що існують тривалий час, періодично породжуючи певні наслідки (громадянство, шлюб, піклування).

ІV. в залежності від зв’язку з індивідуальною волею суб’єктів:

• події – життєві факти, що настають незалежно від волі та свідомості правовідносин. Вони поділяються на:

  • абсолютні події, що мають значення для невизначеної кількості суб’єктів (стихійне лихо);

  • конкретні події, що мають значення для визначеного суб’єкту (смерть).

    • дії – життєві обставини, що є результатом вольової поведінки суб’єктів та залежить від їх свідомості. Дії поділяють на:

      • правомірні – це життєві обставини, що визначаються як дії суб’єктів, які відповідають правовим приписам. Розрізняють:

• індивідуальні акти – вчинки суб’єктів, що націлені на досягнення правового результату (укладення договору, подання заяви);

• юридичні вчинки – дії суб’єктів, що характеризують фактичну поведінку в реальних життєвих відносинах, що не передбачає настання правових результатів, які настають незалежно від бажання суб’єкта (факт визнання боргу, батьківства).

• протиправні – це діяльність суб’єктів, що не відповідає правовим приписам та порушує суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Їх класифікують на:

• проступки – протиправні діяння, що мають незначний ступінь суспільної небезпеки та не передбачені нормами кримінального права:

• конституційно-правові

• адміністративні

• цивільні

• дисциплінарні.

• злочини – протиправні діяння, що передбачені нормами кримінального права.

6. В деяких випадках для виникнення, зміни чи припинення правовідносин є недостатня наявність одного юридичного факту. Це визначає необхідність наявності фактичного складу.

Фактичний склад – це група юридичних фактів, що у взаємодії породжують, змінюють чи припиняють правовідносини. Ознаки:

1. це кілька юридичних фактів, а не складний юридичний факт;

2. це група юридичних фактів, кожен з яких має самостійне значення;

3. виникнення правовідносин є можливим за наявності всіх фактів, що формують фактичний склад;

4. наявність фактичного складу передбачається нормативно. Наприклад, для виникнення правовідносин в освітній сфері є необхідним фактичний склад, елементами якого є:

• наявність атестату

• складення іспитів

• наявність наказу керівника вузу про зарахування.

Фактичний склад класифікують за двома критеріями:

І. за характером:

1. прості, що є комплексом фактів, між якими є вільний зв’язок. Для виникнення правовідносин неважливо, в якій послідовності вони виникають, а необхідним є факт їх повної наявності (припинення строку позовної давності);

2. складні – це факти, що характеризуються жорсткою послідовністю виникнення, тобто накопичуються у визначеній послідовності (визнання майна нерухомим);

3. змішані – це система фактів, зв’язок між якими є частково вільним, частково послідовним (пенсійне забезпечення).

ІІ. за ступенем визначеності:

1. визначені склади, що вміщають юридичні факти, які належать до однієї галузі (вступ до шлюбу);

2. відносно визначені, що є системою юридичних фактів, що належать до різних галузей (призначення пенсії передбачає необхідність юридичних фактів з трудового права – стаж та вік – та з адміністративного права – рішення органу соціального забезпечення).

В юридичній літературі обґрунтовується можливість класифікації юридичного складу за обсягом на:

І. завершений, в якому процес накопичення юридичних фактів є завершеним, що і спричиняє можливість кінцевого результату (укладення шлюбу);

ІІ. незавершені, в яких процес накопичення фактів не завершений і породжує лише проміжні правові наслідки (подання заяви про укладення шлюбу).

Реалізація права

1. Поняття форми реалізації права.

2. Необхідність та ознаки правозастосування.

3. Стадії правозастосування.

4. Вимоги правозастосування.

5. Поняття, ознаки та види актів правозастосування.

6. Прогалини в праві. Аналогія права та аналогія закону.

1. Процес регулювання суспільних відносин пов’язується з втіленням правової норми в певні життєві ситуації. Цей процес характеризується як реалізація права.

Реалізація права – це втілення приписів нормативного характеру у правомірній поведінці суб’єктів права. Процес реалізації може бути охарактеризований як два самостійні різновиди діяльності:

• як регламентований нормами права процес

• як результат діяльності суб’єктів права у юридичній сфері.

Поняття реалізація охоплює декілька способів та форм впливу на поведінку суб’єктів:

І. за рівнем реалізації приписів, що вміщаються в нормативних актах, розрізняють:

1. реалізацію загальних настанов, що передбачають втілення правових норм, що вміщені в преамбулах законів та у статтях, що вміщують завдання та принципи права. Вказана форма реалізації має ідейний характер і відображає “дух” закону, а не його букву;

2. реалізація загальних норм поза правовідносин – це втілення загальних приписів, що встановлюють права та обов’язки, не передбачаючи можливість їх реалізації через відносини між суб’єктами. Вказана форма реалізується двома способами:

   • пасивним, що має місце в процесі реалізації заборон;

   • активним, що має місце в процесі реалізації загальних норм, якими користуються всі суб’єкти.

Реалізація прав та обов’язків суб’єктів шляхом правовідносин передбачає можливість конкретизації правової норми у поведінці суб’єктів права у певних ситуаціях.

ІІ. за характером дій суб’єктів розрізняють дві групи форм реалізації:

1. проста, що здійснюється всіма суб’єктами права, до якої належать:

   • виконання

   • використання

   • дотримання.

2. складна, яка є опосередкованою і здійснюється лише з участю держави: застосування.

Використання – це реалізація можливостей, що надаються правовими нормами. Змістом є здійснення суб’єктивних прав з метою задоволення власних інтересів; має лише добровільну форму, тобто здійснюється як в активній, так і в пасивній формах (реалізація конституційного права на освіту).

Виконання – це обов’язкове здійснення активної поведінки, що складає зміст обов’язку. Змістом є реалізація покладеного активного обов’язку в інтересах уповноваженої сторони; здійснюється незалежно від бажання суб’єкта і реалізується лише в активній поведінці (реалізація обов’язку подавати декларацію про прибутки).

Дотримання – це утримання від вчинення дії, які заборонені юридичними нормами. Змістом є реалізація пасивного обов’язку суб’єкту. Реалізація передбачає пасивну поведінку в інтересах уповноваженої особи, здійснюється незалежно від бажання суб’єкта (реалізація правил безпеки дорожнього руху).

Таким чином, трьом основним різновидам правових норм та трьом способам правового регулювання відповідають три основні форми реалізації права:

вид	уповноважуючі	зобов’язуючі	забороняючі
спосіб	дозволи	обов’язки	заборони
діяльність суб’єкта	використання	виконання	дотримання

Особливістю простих форм реалізації є те, що вони здійснюються абсолютно всіма суб’єктами права.

2. В юридичній практиці існують випадки, коли реалізація правової норми пов’язується з наявністю особливого суб’єкта, якому належать владні повноваження. Як правило, таким суб’єктом є уповноважений державою орган чи посадова особа. Саме в такому випадку реалізація правової норми пов’язується з правозастосуванням.

Випадки, коли правозастосування є необхідним:

1. коли права та обов’язки суб’єктів, що передбачені нормами права, виникають лише після винесення владного рішення органом держави, змістом якого є надання прав чи покладення обов’язків (наказ про прийняття працівника на роботу);

2. у випадку наявності спору про права, коли сторони самостійно не можуть узгодити питання про наявність чи межу здійснення прав та обов’язків (вирішення спору між учасниками цивільного договору);

3. у випадку наявності правопорушення, змістом якого є невиконання обов’язку чи порушення суб’єктивного права, що викликає необхідність застосування засобів державного примусу (рішення суду про накладення штрафу);

4. у випадку необхідності офіційного підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів чи певних документів (розірвання шлюбу);

5. в процесі реалізації виконавчо-розпорядчої діяльності, що здійснюється органами держави та місцевого самоврядування (зарахування в штат чи підвищення на посаду);

6. здійснення дій органом держави на користь певного суб’єкта права з метою задоволення його інтересів (реєстрація народження, призначення пенсій);

7. за умови необхідності встановлення статусу громадських об’єднань (реєстрація політичних партій);

Змістом процесі застосування права є :

• надання суб’єктивних прав чи покладення юридичних обов’язків;

• вирішення спору про права стосовної наявності та меж здійснення;

• визначення виду та міри юридичної відповідальності.

Правозастосування – це здійснювана в чітко визначених процесуальних формах, владно організаційна діяльність компетентного органу держави чи посадової особи, змістом якої є конкретизація правової норми стосовно визначених суб’єктів та обставин, і результатом якої є прийняття правозастосовчого акту як документу індивідуального характеру. Ознаки:

• має владний характер, оскільки здійснюється в діяльності державних структур в межах наданих їм владних повноважень;

• має індивідуалізований характер і є персоніфікованим, оскільки рішення приймається визначеним органом, до визначеного випадку та суботу на підставі правової норми;

• має процесуальний характер оскільки передбачає наявність визначених процесуальних дій, що здійснюються в межах визначених стадій;

• має інтелектуальний характер, оскільки пов’язаний з творчою діяльністю суб’єктів та має усвідомлений характер;

• має нормативний характер, оскільки здійснюється на підставі правових норм;

• має юридичний характер, бо завершується прийняттям юридичного документу – правозастосовчого акту;

• має значення юридичного факту, оскільки правозастосовчий акт породжує, змінює або припиняє правовідносини.

Таким чином, особливості правозастосування визначаються тим, що:

• воно здійснюється лише уповноваженими державою суб’єктами;

• має владно-обовязковий характер;

• завершується прийняттям юридичного документу;

• завжди породжує юридичні наслідки незалежно від бажання сторін.

3. Процес застосування правової норми може мати простий або складний характер. Проста реалізація норм не має чітко визначеного процесу. Сторона притаманна лише правозастосуванню і передбачає наявність декількох послідовних етапів (стадій), відсутність хоч би одного з яких свідчить про неправомірність правозастосування.

1. Встановлення фактичних обставин справи. Це підготовча стадія, що надає можливість вирішити два основні завдання:

   1. встановлення юридичних фактів чи необхідності фактичного складу;

   2. встановлення фактичних обставин справи за допомогою юридичних доказів.

Докази – це свідчення по справі, змістом яких є встановлення фактів, джерел інформації про них та свідчень окремих суб’єктів, що мають протокольне оформлення.

Юридична справа – це сукупність документів, які зібрані та оформлені у встановленому законом порядку.

Процес зібрання доказів по справі повинен відповідати двом основним вимогам:

1. достовірності, що передбачає дослідження лише тих фактів, які мають відношення до справи;

2. обґрунтованість, що забезпечує можливість використання лише передбачених правовими нормами засобів доказування.

Доказування – це творча діяльність визначених суб’єктів, змістом якої є встановлення, зібрання, дослідження та оцінка доказів.

Процес встановлення юридичних фактів пов’язується з можливістю використання презумпції. Презумпцій – це припущення про наявність чи відсутність певних фактів. Вони поділяються на два різновиди:

• спрощувальні – це припущення про наявність чи відсутність фактів, що існують до спрощення іншими фактами (презумпція не винуватості);

• неспрощувальні – це припущення, що не підлягають сумніву та доказуванню (недієздатність неповнолітніх).

В процесі зібрання фактичних обставин важливого значення мають преюдиції, тобто виключення можливості оспорення юридичної достовірності певного факту, що був доведений у відповідному порядку раніше (касаційний розгляд справи).

Змістом першої стадії правозастосування є:

1. збір даних про обставини справи;

2. збір свідчень про факти справи;

3. оформлення протокольних документів;

4. порушення юридичної справи;

5. визначення наявності та характеру презумпцій і преюдицій.

   2. Встановлення юридичної основи справи шляхом вибору та аналізу юридичних норм. Вказана стадія характеризується як юридична кваліфікація.

Юридична кваліфікація – це правова оцінка сукупності обставин, що складають справу, що здійснюється шляхом співвідношення певних обставин справи з юридичною нормою. Кваліфікація здійснюється поетапно:

1. вибір галузі, інституту та норми, що можуть бути застосовані до випадку;

2. перевірка достовірності тексту нормативно-правового акту, що вміщає правову норму, шляхом звернення суб’єкту правозастосування до офіційного тексту;

3. аналіз норми з точки зору її дії в часі, в просторі та за колом осіб. В цьому випадку суб’єкт правозастосування вирішує наступні питання:

• чи діяла норма права в момент виникнення обставин справи;

• чи діє норма права в момент розгляду справи;

• чи діє норма права на території, де розглядається справа;

• чи поширюється норма права на осіб, що пов’язані зі справою.

В разі позитивного вирішення згаданих питань та відсутності правових колізій, суб’єкт правозастосування здійснює юридичну кваліфікацію.

3. Вирішення справи та документальне оформлення рішення. Вирішення юридичної справи здійснюється шляхом винесення індивідуального державно-владного рішення. Результатом розгляду справи є прийняття правозастосовчого акту, який виконує подвійну правову функцію:

   • юридична констатація, тобто визначення існування фактів, їх правомірного чи протиправного характеру, визнання належності права суб’єкту чи констатація правопорушення;

   • встановлення юридичного обов’язку відповідного органу держави по виконанню винесеного рішення по справі.

Таким чином, стадії правозастосовчої діяльності, кожна з яких регламентована правовими нормами, забезпечує процес поетапного розгляду справи, а також можливість здійснення та забезпечення певного ступеня організованості в процесі винесення суб’єктом правозастосування рішення, що враховує обставини певної справи та особливостей їх суб’єктів, а також забезпечують реалізацію правової норми шляхом її конкретизації.

4. Правозастосовча діяльність здійснюється з урахуванням певних вимог. Вимоги правозастосування – це юридичні правила, за допомогою яких суб’єкт правозастосування реалізує правові норми:

1. вимоги законності характеризуються наступним змістом:

   • заснованість правозастосовчої діяльності на правилах тієї норми, що прямо регламентує певний випадок;

   • суб’єкт правозастосування діє в межах наданих йому повноважень;

   • порушення компетенції правозастосування тягне юридичну відповідальність;

   • застосування правової норми здійснюється з врахуванням обставин, що передбачені в гіпотезі;

   • необхідність правозастосування для вирішення певної юридичної справи та його обов’язковість для суб’єктів, що мають відношення до справи.

     2. вимога обґрунтованості, що передбачає:

• вияв всіх фактів, що належать до справи;

• вивчення фактичних обставин та визначення ступеню їх достовірності;

• залишення без розгляду сумнівних фактів та тих, що не відносяться до справи.

  3. вимога доцільності визначає:

     • вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній ситуації;

     • вибір рішення, що найбільш повно і вірно відображає зміст правової норми;

     • врахування індивідуальних особливостей справи стосовно обставин та суб’єктів.

       4. вимога справедливості:

          • визначення обставин справи в повному обсязі;

          • прийняття рішення, що має не лише правовий, а й моральний характер;

          • досягнення найефективнішого результату в процесі застосування права.

Таким чином, вимоги правозастосування надають можливість забезпечити правомірність правозастосовчого акту та ефективність правозастосовчої діяльності.

5. Результатом розгляду юридичної справи є прийняття акту правозастосування. Правозастосовчий акт – це різновид індивідуальних актів, що мають форму документу, що приймається уповноваженим суб’єктом, який встановлює, змінює чи припиняє на підставі правової норми права та обов’язки учасників правовідносин чи встановлює міру відповідальності осіб, що винні у скоєнні правопорушення.

Правозастосовчий акт виконує наступні функції:

1. конкретизує загальний припис до певної справи;

2. встановлює, змінює чи припиняє права та обов’язки;

3. встановлює форму та міру відповідальності.

Ознаки:

1. приймається на основі нормативно-правового акту та норми права;

2. приймається суб’єктами правозастосовчої діяльності;

3. має імперативний характер, оскільки є владним велінням, що охороняється

державою;

4. адресується чітко визначеним суб’єктам;

5. поширює дію норми на певну ситуацію та суб’єктів;

6. має однократний характер, оскільки по відношенню до певного суб’єкта діє лише

один раз;

7. має форму юридичного документу;

8. має певні реквізити та структуру;

9. може бути оскаржений чи опротестований;

10. має певну юридичну силу, тобто обов’язковий для всіх суб’єктів, яким адресується.

Акти правозастосування класифікують за критеріями:

1. за формою виразу:

   • усні (виклик свідків)

   • письмові (документи по матеріалам справи)

   • конклюдентні, що розуміються суб’єктами без слів (регулювання дорожнього

руху).

2. за способом прийняття:

• одноособові, що приймаються посадовою особою

• колегіальні, що приймаються державним органом.

  3. за суб’єктами прийняття: акти парламенту, президента, органів виконавчої влади, рішення судових органів, рішення нотаріальних органів, рішення наглядових органів, місцевих органів влади, рішення посадових осіб та керівників підприємств, установ, організацій.

  4. за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, протести, приписи, подання, рішення, вироки.

  5. за функцією в правовому регулюванні:

     • регулятивні, що офіційно підтверджують чи визначають права та обов’язки сторін (свідоцтво про народження)

     • охоронні, що встановлюють міру відповідальності у відповідності до санкцій норм (вирок)

  6. за галузевою ознакою: конституційні, адміністративні, сімейні, цивільні, кримінальні тощо.

  7. за юридичними наслідками:

     • правовстановлюючі, що визначають наявність права (наказ про призначення на роботу);

     • правоконстатуючі, що характеризують можливість реалізації суб’єктивного права конкретним суб’єктом (свідоцтво про шлюб);

     • правоприпиняючі, що визначають неможливість реалізації права (протест прокурора);

     • правозмінюючі, що визначають зміну правового статусу суб’єкта (постанова про арешт);

     • правовідміняючі, що характеризують позбавлення суб’єкта певного права (рішення про втрату юридичної сили певного документа).

  8. за значенням в юридичному процесі:

     • основні, що вміщають завершене рішення по справі (вирок суду чи рішення);

     • допоміжні, що передбачають забезпечення винесення основного рішення на етапах розгляду справи (постанова про збудження кримінальної справи).

  9. за характером індивідуальних велінь:

• дозволяючи, що забезпечують реалізацію суб’єктивних прав;

• зобов’язуючі, що гарантують здійснення юридичного обов’язку;

• забороняючи, що є засобом реалізації юридичних заборон.

6. Процес реалізації права ускладнюється наявністю прогалин в законодавстві, що суттєво знижує ефективні сит як правозастосовчої діяльності, так і законодавства в цілому.

Прогалини в праві – це повна чи часткова відсутність в діючих нормативно-правових актах тих правових норм, що є необхідними для вирішення юридичної справи. Причини наявності:

1. неможливість відображення в нормативних актах всієї багатоманітності ситуацій, що потребують правового регулювання;

2. неможливість передбачення появи нових ситуацій, що виникають в процесі розвитку суспільних відносин;

3. недосконалість юридичної техніки.

Прогалини мають різноманітне значення у різних галузях:

1. в кримінальному праві та адміністративному праві вони є підставою відмови у збудженні справи;

2. в цивільному праві відмова в правосудді на основі відсутності закону є неможливою.

Основними шляхами подолання прогалин є:

• правотворча діяльність, змістом якої є прийняття нових нормативно-правових актів

чи внесення змін в уже існуючі;

• аналогія закону;

• аналогія права.

Аналогія в праві застосовується за певних умов:

• повна відсутність чи неповнота правового припису;

• відносини, що потребують аналогії, повинні бути у сфері правового регулювання;

• відносини повинні бути аналогічні в суттєвих рисах;

• пошук норми чи закону, що регулює аналогічні відносини, повинен здійснюватися спочатку в рамках цієї галузі, і лише потім в рамках права взагалі;

• рішення, прийняті за аналогією, не повинні суперечити межі закону;

• використання аналогії повинно бути мотивованим та закріплене відповідним рішенням.

Аналогія права та аналогія закону – Юридична енциклопедія. Т.1., с.105.

Поведінка в сфері права.

1. Поняття та ознаки правової поведінки.

2. Правомірна поведінка: поняття, ознаки та види.

3. Склад та види правопорушень.

4. Поняття та ознаки юридичної відповідальності.

1. Будь-яка поведінка в сфері права характеризується як правова. Правова поведінка – це соціально значима поведінка особи, що має усвідомлено вольовий характер, є регламентованою нормами права та тягне юридичні наслідки. Риси:

1. має соціальне значення і виступає у формі соціально корисної (правомірна) чи шкідливої (правопорушення);

2. має зовнішню форму прояву (є дією чи бездіяльністю);

3. має усвідомлено вольовий характер, оскільки передбачає необхідність усвідомлення обставин справи та можливість суб’єкта керувати власними вчинками;

4. регламентована правовими нормами, що вміщаються в текстах правових актів, які передбачають моделі правової поведінки;

5. це поведінка, що тягне юридичні наслідки, оскільки пов’язана з реалізацією суб’єктами власних інтересів чи реакцією держави на результати правової поведінки.

Поведінка в сфері права класифікується за критеріями:

1. за характером:

   • правомірна, що відповідає правовим приписам та є соціально корисною;

   • неправомірна, що суперечить правовим приписам і є соціально шкідливою;

   • зловживання правом як поведінка, що відповідає нормам права, однак здійснюється з перевищенням повноважень, і тому є соціально шкідливою.

2. за формою прояву:

   • фізична, що передбачає активну діяльність суб’єкта;

   • письмова, що передбачає документальне оформлення діяльності;

   • усна, що має словесний, тобто вербальний характер.

Таким чином, поведінка в сфері права є будь-якою діяльністю чи бездіяльністю, що реалізується в сфері нормативно-регульованих відносин і може мати як позитивний, так і негативний характер. Як правило, позитивна, тобто правомірна поведінка пов’язується з реалізацією диспозицій норм, а протиправна забезпечує реалізацію санкцій.

2. Ефективність дії права визначає правомірна поведінка суб’єктів. Правомірна поведінка – це суспільно корисна поведінка, що відповідає приписам правових норм та заохочується державою. Ознаки:

1. є суспільно корисною соціальною поведінкою;

2. забезпечує високий рівень організованості та гармонійності суспільства;

3. є фактором забезпечення функцій та завдань держави;

4. має юридичну форму, оскільки відповідає правовим приписам;

5. має усвідомлений характер, оскільки реалізується у формі дій чи бездіяльності;

6. здійснюється у формі виконання, використання, дотримання та застосування права;

7. тягне позитивні юридичні наслідки;

8. є засобом ефективної дії права на суспільні відносини;

9. гарантуються, стимулюються та охороняються державою.

Правомірна поведінка включає два моменти:

• інформаційний, змістом якого є інформованість населення про можливу та необхідну поведінку;

• реальний, що характеризує поведінку суб’єкта, що відповідає уявленням про законні способи здійснення прав та обов’язків.

Правомірна поведінка класифікується за трьома основними критеріями:

1. за характером приписів:

   • необхідна, що закріплюється в імперативних правових нормах у вигляді обов’язків та забезпечується державним примусом;

   • можлива (припустима), що закріплюється в диспозитивних нормах як права суб’єкта, що реалізуються у відповідності до його волі та забезпечуються державою.

2. за характером об’єктивної сторони:

   • дія, що передбачає активну поведінку;

   • бездіяльність, що передбачає пасивну поведінку.

3. за особливостями суб’єктивної сторони:

   • активна, змістом якої є цілеспрямована діяльність по реалізації суб’єктами належних їм прав, обов’язків чи повноважень в межах правової норми;

   • звичайна, що характеризується як повсякденна, побутова діяльність, що відповідає правовим приписам, і яка стала звичкою, якщо вона і не є усвідомленою;

   • пасивна, що виявляється в бездіяльності чи невиконанні суб’єктом належних йому прав чи обов’язків;

   • конформна, що характеризується як пристосування суб’єкта до поведінки інших осіб чи підкорення суб’єкта груповій поведінці в суспільстві;

   • маргінальна, що характеризується як гранична між правомірною та протиправною і відображається у готовності суб’єкта до протиправної діяльності у випадку послаблення нагляду за її поведінкою, однак не стає протиправною через страх перед юридичною відповідальністю.

3. Правопорушення – це суспільно-небезпечне винне діяння деліктоздатної особи, що завдає шкоди суспільним, державним чи індивідуальним інтересам та тягне юридичну відповідальність. Ознаки:

1. має протиправний характер, оскільки суперечить правовим нормам;

2. є суспільно-небезпечним, оскільки пов’язується з посяганням на право чи на виконання обов’язку;

3. має форму діяння, відображається в поведінці суб’єктів, що має форму дії;

4. має свідомий та вольовий характер, оскільки здійснюється суб’єктом добровільно і усвідомлюється ним;

5. має винний характер, оскільки відображає негативне внутрішнє ставлення суб’єкта до різноманітних інтересів, завдає збитків інтересам суспільства та держави і вміщає вину;

6. є караним, тобто спричиняє застосування засобів державного примусу, що має форму юридичної відповідальності.

Правопорушення визнається таким лише за наявності чотирьох елементів складу. Склад правопорушення – це система ознак протиправної поведінки суб’єкта, що є достатньою і необхідною для притягнення до юридичної відповідальності. Склад правопорушення складають:

1. суб’єкт

2. суб’єктивна сторона

3. об’єкт

4. об’єктивна сторона.

4. Різновидом соціальної відповідальності є юридична. В літературі існує двох аспектне розуміння юридичної відповідальності:

• позитивне (проспективне), що передбачає заохочення до виконання необхідних для суспільства варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги (необхідність депутата звітувати перед виборцями);

• негативне (ретроспективне), що передбачає покарання за вчинене правопорушення.

Юридична відповідальність – це передбачена законом міра державно-владного впливу, що передбачає позбавлення особи благ особистого, організаційного чи майнового характеру за вчинене правопорушення. Ознаки:

1. спирається на державний примус, що має форму правопоновлюючих та каральних засобів;

2. має легальний характер, оскільки здійснюється лише компетентними органами держави у визначених законом формах;

3. відображається у додатковому обов’язку винної особи притерпіти певні негативні наслідки, що мають особистий, майновий чи організаційний характер;

4. настає лише за умови вчинення правопорушення та наявності всіх елементів його складу;

5. покладається у відповідності до закону та санкції правової норми;

6. здійснюється в межах правозастосовчої діяльності з дотриманням певного процедурно-процесуального порядку.

Найбільш поширеною класифікацією юридичної відповідальності є за сферою суспільних відносин та степенем суспільної небезпеки. Розрізняють кримінальну, цивільну, дисциплінарну відповідальність. В юридичній літературі обґрунтовується можливість існування як самостійного різновиду конституційної, фінансової, екологічної відповідальності.

Тлумачення нормативних актів.

1. Поняття, необхідність і значення тлумачення.

2. Способи тлумачення.

3. Обсяг тлумачення.

4. Суб’єкти тлумачення.

5. Юридична природа актів тлумачення.

1. Під тлумаченням розуміють, з однієї сторони, уяснення їх значення та змісту, а з іншої – пояснення.

Уяснення є певний процес, націлений на те, щоб встановити дійсний зміст норми права.

Пояснення базується на уясненні, на тому, що зміст норми права вже визначений, а пояснення має на меті довести зміст норми до інших суб’єктів.

Необхідність:

1. як відомо, норми права мають загальний характер, а застосовуватись вони повинні до конкретних фактів. Їх різноманітність та складність висуває безліч питань по конкретизації загальної норми;

2. особливості формулювання норм права, їх лаконічність, абстрактність, спеціальна термінологія, а часто методичність формулювання;

3. тлумачення часто зумовлене і низьким рівнем законодавчої техніки (слова “та інші випадки”);

4. воно визивається і необхідністю пристосування нормативного матеріалу до змін в суспільному та державному житті.

Значення:

1. сприяє правильній реалізації правових норм всіма суб’єктами права;

2. сприяє забезпеченню принципу законності, бо дає можливість вірного, єдиного розуміння та застосування норм права на території держави;

3. дає можливість ліквідувати неточності в формулюванні закону та заповнити прогалини в праві.

Тлумачення може здійснюватись різними методами, основними серед яких є:

1. визначення значення слів та висловів;

2. пояснення цього значення;

3. реконструювання норм на основі однозначних норм інших актів;

4. оцінка того чи іншого;

5. розкриття смислу (змісту) норми права.

2. Спосіб тлумачення – це сукупність однозначних прийомів мислення, що використовуються для визначення смислу (змісту) норми права.

Кожний спосіб відрізняється від іншого своїми специфічними засобами та прийомами тлумачення. Засобами в даному випадку є інші норми, пов’язані з тією, що тлумачимо, тобто джерела достовірних знань, що ми використовуємо.

Основними способами тлумачення є:

1. граматичний – уяснення смислу норми шляхом аналізу її словесного формулювання. Цей спосіб заснований на знаннях мови та є першочерговим і необхідним етапом тлумачення, тому що норми права існують лише в мовній формі та конструюються в вигляді граматичних речень.

Шляхом дослідження мовної форми, в яку підведена норма, і встановлюється зміст норми. ЇЇ уяснення починається з уяснення значення окремих слів. Однак, треба врахувати і те, що окрім загальновживаних, є і специфічні значення певних слів і висловів. При цьому одним із правил тлумачення є вживання слова в найбільш поширеному значенні. Надання словам іншого значення повинно бути доведено.

Якщо в акті використані технічні чи специфічні терміни, значення яких не визначено законодавцем, їм потрібно надати того змісту, що вони мають у відповідних галузях знань. Без достатніх підстав не можна надавати різним термінам одного значення. Слова повинні мати той смисл, який надається законодавцем в момент прийняття. Після вияснення значення слів переходимо до морфологічного розгляду слів та синтаксичного аналізу речення. Визначаємо граматичний зв’язок слів, форму речення, значення різних знаків.

2. Систематичний – це уяснення смислу норми шляхом встановлення її зв’язку з іншими нормами. Цей спосіб виходить з призначення норми права бути частиною єдиного цілого (системи права). При цьому способі тлумачення виявляється місце норми в системі права, галузі права, правовому інституті, в конкретному правовому акті. Потім на цій основі визначається логічний зв’язок з іншими нормами. Норма права, що логічно пов’язана з тією, що ми тлумачимо, використовується як засіб тлумачення.

3. Логічний – спосіб, при якому оперують матеріалом самої норми, використовуючи такі прийоми як логічне перетворення речення, аналогія, аргументи від протилежного.

Необхідність такого перетворення викликається тим, що логічна побудова не завжди співпадає з граматичною будовою речення. Часто законодавець при формулюванні норм права, перелічуючи обставини, що мають юридичне значення, не дає їх виключного переліку і, закінчуючи перелік, використовує звороти “та інше”, “в інших випадках”, “в аналогічних випадках”, тобто уповноважує інтерпретатора в процесі застосування норм права розширити перелік обставинами, аналогічними тим, що перелічені в нормі, що тлумачиться.

Основними прийомами логічного тлумачення є:

• висновки з понять;

• висновки з аналогії;

• висновки від протилежного.

4. Риторичний – такий спосіб тлумачення, для якого характерним є уяснення змісту норм на основі аналізу конкретно-історичних умов їх прийняття. Вивчаються причини умови, що викликали необхідність прийняття нормативного акту, а також мету, на досягнення якої був націлений даний акт. Це сприяє встановленню більш точного змісту та призначення правової норми. Це досягається шляхом вивчення документів, що складались в ході законодавчого процесу. Цей засіб тлумачення має значення для аналізу пам’яток права, а також для тлумачення актів, що мають довгу історію існування.

5.Спеціально-юридичний – спосіб тлумачення, заснований на знаннях юридичних наук. Вони використовуються як засіб уяснення смислового значення норми.

Перш за все, юридична наука розкриває зміст термінів, що вживаються в законодавстві. Вона також формулює нові терміни, що використовуються законодавцем. Важлива роль юридичної науки і в аналізі та виробці критеріїв розуміння оціночних термінів (суттєва шкода, тяжкі наслідки, позитивний ефект ...). Розкриваючи ці терміни, наука спирається на практику вирішення конкретних справ, бо їх зрозуміти можливо лише враховуючи конкретні обставини справи. При цьому способі тлумачення використовуються знання про структуру правових норм, їх класифікації (кримінально-правові норми, склад злочину ...).

6. Функціональний – основне значення відводиться факторам та умовам, в яких функціонує норма, і які впливають на зміст норми, що тлумачиться.

3. За обсягом тлумачення може бути:

• буквальним (адекватним);

• поширювальним;

• обмежувальним.

Буквальне тлумачення повинно бути тоді, коли зміст норми повністю відповідає її текстуальному виразу.

Поширювальним і обмежувальним тлумачення може бути лише у випадках, коли дійсний зміст норми не співпадає з її словесним формулюванням.

Зміст норми може не співпадати з її текстом у випадку невдалого використання термінів, слів, коли їх обсяг не рівний обсягу понять, які мав на увазі законодавець, чи у випадку наявності норм, пов’язаних з нормою, що тлумачиться, і обмежують чи розширюють її дію. Якщо дійсний смисл норми вужче її словесного виразу, то тлумачення має бути обмежувальним. Якщо ж він ширше словесного (буквального) виразу, то тлумачення - поширювальне.

Наприклад:

Обмежувальне – майно, що придбане подружжям під час шлюбу, - їх спільна власність (але не все);

Поширювальне – правило, згідно якого судді незалежні і підкоряються лише закону..

Поширювальне тлумачення – ті чи інші факти врегульовані нормою, що розповсюджується на певних суб’єктів, але це не точно і не чітко виражено в тексті норми.

Застосування права по аналогії. Певні факти взагалі не передбачені законом, на них і не розповсюджується дія норми.