3. Основні підходи щодо класифікації економічних систем суспільства.

В політичній економії існують різні підходи щодо класифікації економічних систем, різноманітні наукові погляди на тенденції їх розвитку.

Економічні системи, відповідно до зазначеного вище, в основному розрізняються за двома критеріями: за формою власності на ресурси та за способом, за допомогою якого координується економічна діяльність суб'єктів господарювання.

1. Економічна система вільної конкуренції характеризується переваженням приватної власності на ресурси, використанням системи ринків і цін щодо координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поведінка кожного її учасника мотивується його приватними інтересами: кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій доход на основі прийняття оптимальних рішень. Ринкова система функціонує як механізм, за допомогою котрого індивідуальні рішення, переваги вдаються до гласності і координуються. Вплив економічної влади на економічні процеси досить повільний. Така економічна система сприяє ефективності використання ресурсів, стабільності виробництва й зайнятості, швидкому економічному зростанню. Тут дуже мала або відсутня необхідність у державному плануванні та контролі, втручанні в економічний процес. Роль уряду обмежується захистом правопорядку, приватної власності та формуванням відповідного правового та інституціонального середовища, що полегшує функціонування вільних ринків.

2. Полярною альтернативою чистому капіталізму є адміністративно-командна економіка. Дану систему характеризує державна власність практично на всі матеріальні ресурси та колективне прийняття рішень шляхом централізованого економічного планування. Всі крупні рішення, що стосуються обсягу ресурсів, що використовуються, структури та розподілу продукції, організації виробництва приймаються центральним плановим органом.

З. Змішані системи. У реальній дійсності економічні системи знаходяться десь між крайнощами чистого капіталізму і планової економіки. Під змішаною економікою мається на увазі тип суспільства, що синтезує у собі елементи перших двох систем, тобто механізм ринку доповнюється активною діяльністю держави.

Як приватна власність і опора на ринкову систему, так і суспільна власність і централізоване планування, не завжди існує паралельно, одночасно один з одним. Так, у фашистській Німеччині економіка знаходилась під суворим контролем держави, хоча вона залишалась приватною. У протилежність цьому, югославській економіці ринкового соціалізму були властиві державна власність на ресурси та одночасно зростаюча опора на вільні ринки, що мали на меті організувати і координувати економічну діяльність. Економіка Швеції також є гібридною системою. Не зважаючи на те, що понад 90% економічної діяльності зосереджено там у приватних фірмах, уряд енергійно приймає участь у забезпеченні економічної стабільності та перерозподілі доходів. У свою чергу, японська економіка відрізняється вельми розвиненим плануванням та „координацією” економічної діяльності уряду і приватного сектору.

4. Традиційна економіка. У багатьох економічно слабо розвинених країнах існують традиційні, засновані на звичаях, економічні системи. Техніка виробництва, обмін, розподіл доходів базуються тут на звичаях, визначених часом. Спадковість і касти диктують економічні ролі індивідів, соціально-економічний застій чітко виражений. Технічний прогрес та впровадження інновацій різко обмежено, оскільки вони вступають у протиріччя з традиціями та погрожують стабільності суспільного устрою. Релігійні та культурні цінності тут первинні у порівнянні з економічною діяльністю.

У якості альтернативи даній класифікації можна також навести наступну. Так, в залежності від форми власностітаспособу координації економічної діяльності,розрізняють:

● по-перше, адміністративно-командну, або планову економіку, у якій панує державна власність, більшість підприємств перебувають у державному секторі та здійснюють свою економічну діяльність на основі директив за єдиним народногосподарським планом;

● по-друге, ринкову економіку, у якій панує приватна власність, розподіл ресурсів та економічна діяльність знаходиться під впливом дії ринкового механізму;

● по-третє, змішану економіку, у якій співіснують на певних засадах приватний і державний сектори, функціонують приватна та державна власність, держава здійснює втручання в економіку через свої економічні функції, але з урахуванням саморегулюючої ролі ринку;

● в-четвертих, перехідну економіку, або трансформаційну економіку, при якій країна здійснює певні реформи, переходячи з одного стану в інший як у межах одного типу господарства, так і з одного в інший.

Сучасна політична економія характеризується наявністю різноманітних класифікацій економічних систем. Відмінне розуміння історичного процесу розвитку економічних систем відбивають формаційнийіцивілізаційнийпідходи.

У попередніх темах було визначено, що основою існування людського суспільства є спосіб виробництва матеріальних благ. Причому цей спосіб не є раз i назавжди даним. Він постійно вдосконалюється, розвивається. Рушійним мотивом цього розвитку є постійне зростання потреб людей, а засобом − розвиток продуктивних сил.

Виходячи з цього, ідеологи марксизму К. Маркс i Ф. Енгельс у 40-х роках XIX ст. виступили з теорією макроiсторичного розвитку людства. Згідно з даною теорією, розвиток людського суспільства – це процес поступального переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Причому, кожна чергова формація − це новий ступінь розвитку продуктивних сил i виробничих відносин, а також соціальних, політичних, юридичних та інших форм існування суспільства. Вирішальну роль у розвитку формації грають продуктивні сили та виробничі відносини, яки утворюють спосіб виробництва або матеріальний базис суспільства. Над ними піднімається надбудова, яка являє собою комплекс політичних, правових, національних, культурних, релігійних, етичних, ідеологічних, сімейних та інших форм людського спілкування. Такий підхід до історії розвитку людського суспільства в економічній літературі отримав назву формаційного.

Так, аналізуючи економічний розвиток суспільства, К. Маркс, автор формаційного підходу виділяв в історії людства три суспільно-економічні формації:

● первинну (архаїчну, неекономічну, безкласову), до якої він відносив первіснообщинний спосіб виробництва;

● вторинну (економічну, класову), яка охоплює рабовласницький, феодальний і капіталістичні способи виробництва;

● соціалістичну (неекономічну, безкласову), яка включає соціалістичний спосіб виробництва і, власне, комунізм.

Отже, суспільно-економічна формація являє собою діалектичну єдність та взаємодію суспільного способу виробництва (базису) і надбудови.

Суспільний спосіб виробництва (базис), у свою чергу, являє собою діалектичну єдність та взаємодію двох основних елементів: продуктивних сил та відповідних ним виробничих відносин. Однією з основних характеристик способу виробництва є також характер поєднання робочої сили із засобами виробництва, що виступає ядром економічного змісту відповідної форми власності.

У рамках даного підходу продуктивні сили трактуються як єдність речових та особистого факторів виробництва, тобто сукупність засобів виробництва і людей, які мають знання, навички, вміння й досвід. Засоби виробництва як результат діяльності людей включають в себе предмети праці і засоби праці, які існують у взаємодії один з одним.

Виробничі відносини − це суспільна форма розвитку продуктивних сил у виробництві, розподілі, обміні і споживанні матеріальних благ та послуг. Кожна з цих сфер відносно самостійна, але водночас − це єдиний відтворювальний процес, який має власну структуру і протиріччя. Ключовими в цій системі причинно-наслідкових зв'язків залишаються відносини власності, які визначають як основну мету, так і способи її досягнення в економічній системі суспільства.

Становлення нової суспільно-економічної формації передбачає досягнення економічного прогресу, якісно нового ступеня у розвитку матеріально-технічної бази суспільства, нової системи господарства, соціального ладу. На розвиток суспільно-економічної формації впливають внутрішньоформаційні фактори, а саме: продуктивні сили, система виробничих відносин, а також інститути надбудовного характеру.

Надбудова, як складовий елемент суспільно-економічної формації, являє собою комплекс політичних, правових, національних, культурних, релігійних, етичних, ідеологічних, сімейних та інших форм людських відносин. Надбудова може стимулювати або гальмувати розвиток суспільно-економічної формації, але головним рушійним мотивом змін є базис, тобто спосіб виробництва.

Які же причини послідовної зміни однієї формації на іншу? Вони полягають у протиріччі між оновленими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами. Розв’язання цього протиріччя відображається у загальному законі сходження від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Отже, рушійними силами суспільного прогресу виступають структурні елементи суспільно-економічної формації. Причому, у самому способі виробництва основною рушійною силою є протиріччя між оновленими продуктивними силами та застарілими виробничими відносинами.

Сьогодні виділення п'яти класичних способів виробництва викликає полеміку у наукових колах, оскільки з певних причин не носить загального характеру. Наприклад, формаційний підхід переконливий для історії Західної Європи і, водночас, не вписується в азіатський досвід східних цивілізацій. Тому цілком правомірне існування інших критеріїв та підходів до аналізу економічної еволюції суспільства.

Сам К. Маркс висловлював деякий сумнів в універсальності створеної ним моделі, вона неодноразово ним переглядалася. Тому закінченої теорії формацій К. Маркс практично не сформулював, а визначив лише підходи. Проте, не можна не відзначити оригінальність i обґрунтованість формаційного підходу, оскільки він, з одного боку, відносно просто пояснює процес розвитку суспільства, дає можливість суттєво відрізняти кожний новий етап історичної еволюції суспільства від іншого (більш високий рівень розвитку продуктивних сил). А з іншого, − ґрунтовно доводить, що перехід від однієї формації до іншої є не випадковим, а цілком закономірним процесом, процесом, зумовленим дією об’єктивних економічних законів, а отже, неминучим.

Довгий час формаційний підхід до історичного розвитку суспільства, особливо в країнах соціалістичної орієнтації був пануючим. На сучасному етапі виникли нові умови, які, на перший погляд, начебто не вписується в жорстку п’ятичленку формаційного підходу. Що це за умови?

1. Виробництво стало набагато складнішим, багатофакторним i великомасштабним. У зв’язку з цим безпосередні економічні відносини людей все більше опосередковуються відносинами технологічними, організаційними, що вуалює їхню справжню роль у розвитку суспільства. На перший план виходить НТП, організація, а роль економіки затушовується, виступає як другорядна.

2. Значно посилюються взаємозв’язки економічних, соціальних, політичних, національних, духовних та інших факторів у розвитку суспільства.

3. Сучасна еволюція суспільства, зокрема трансформація, яку пережив капіталізм у сучасних умовах, розпад соціалістичної системи та відродження на її уламках капіталізму.

4. Глобалізація економічних, політичних і культурних відносин, iнтернацiоналiзацiя економічних зв’язків, зростання взаємозалежності країн i народів.

Все це привело до того, що виникли спроби якось інакше пояснити історичний процес розвитку суспільства. Пояснити так, щоб у цьому поясненні знайшли відображення названі нові моменти.

Так що ж являє собою цей новий підхід, який дістав назву цивiлiзацiйного, та чим він відрізняється від формаційного підходу?

Цивілізаційний підхід передбачає: 1. Що у своєму розвитку суспільство йде не від формації до формації, а від цивілізації до цивілізації. 2. Що перехід від однієї цивілізації до іншої зумовлюється змінами в усьому комплексі економічних, політичних, правових, культурних, релігійних та інших форм людських відносин, яким надається рівноправне значення, хоча в історії різних суспільств роль тих чи інших названих форм могла бути неоднаковою. Тобто, жорсткої детермінації та залежності цивілізаційний підхід не передбачає.

Отже, цивілізаційний підхід припускає дослідження світової економічної історії як єдиного планетарного процесу з поступовою зміною цивілізацій. Головною задачею даної теорії є пошук системоутворюючих ознак. Так, одним з основних критеріїв періодизації є цивілізаційні революції, що піднімають на нову ступінь продуктивність праці. До них можна віднести: аграрну (близько 6-8 тис. років тому); промислову (майже 200 років тому), науково-технічну (50-70 років тому). Головний результат їхнього впливу – це зміна людських потреб та способів їхнього задоволення.

Інколи вчені демонструють практичні альтернативні точки зору. Так, Є. Преображенський вважав, що окремі економічні системи можуть співіснувати рівноважно лише досить недовго і, в результаті, поглинають одна одну. М. Бухарін стверджував, що різні системи збагачують одна одну і в цьому полягає джерело зростання економіки в цілому. Наявність таких підходів лише підтверджує складний характер економічних систем, їх неоднорідність та об'єктивну суперечливість.

На початку XX ст. К. Бюхер (1906р.), виходячи із характеру зв'язку між виробництвом і споживанням, виділяв три види господарств: замкнуте домашнє господарство, де створені блага споживаються у самому господарстві без обміну; міське господарство, де має місце безпосередній обмін, благо переходить безпосередньо з виробляючого господарства у споживаюче господарство; народне господарство, де блага на основі товарно-грошового обміну проходять через цілу низку господарств, перш ніж надійдуть у кінцеве споживання. На основі цієї схеми він сформулював зміст відповідних видів економічної системи, називаючи їх відповідно – перша, друга, третя.

Наприкінці 50-х – початку 60-х років ХХ ст. виникли та набули розвитку теорії “індустріального суспільства”. Їх варіанти були сформульовані французьким філософом Р. Ароном та американським економістом У. Ростоу. Ними використано різні критерії, але головним об'єктом їх теорій виступає соціальний прогрес. У. Ростоу поділяв історію на п'ять стадій: традиційне суспільство (застосування примітивної техніки та ручної праці, розвиток сільського господарства, панування землевласників), перехідне суспільство (формування централізованої держави, розвиток підприємництва), стадія “зрушення” (промислова революція та її наслідки), стадія “зрілості” (НТР, процес урбанізації), стадія “масового споживання” (провідна роль сфери послуг та виробництва споживчих товарів).

Виходячи з критерію розвитку продуктивних сил суспільства, Р. Арон та американець Дж. Гелбрейт виділяли відповідно: індустріальне, постіндустріальне, неоіндустріальне (інформаційне) суспільства.

Користуючись критерієм – “логіка часу”, Е. Тоффлер виділяє в економічній еволюції суспільства: аграрну, індустріальну і постіндустріальну стадії.

При більш уважному та предметному зіставленні методології цивiлiзацiйного та формаційного підходів виявляється, що між ними немає непереборної принципової прірви. Розбіжність має чисто візуальний, поверховий, а іноді й надуманий характер, i виникла вона на основі однобічного, звуженого трактування формаційного підходу. Для цього, правда, були певні підстави. Річ у тім, що формаційний підхід свого часу був скерований проти ідеалістичного трактування законів суспільного розвитку. Тому в ньому, природно, акцентувалася увага на економічних факторах, залишаючи поза кадром, свідомо чи несвідомо, інші. Ні К. Маркс, ні Ф. Енгельс винні в тому, що їхні послідовники, а точніше вульгаризатори, сприйняли це за догму. В результаті теперішні “противники” К. Маркса, самі того не помічаючи, воюють не з марксизмом, а з тим примітивним, незграбним муляжем марксизму, який самі для себе й зліпили. У наш час, коли все життя, в тому числі й матеріальне виробництво, швидко інтелектуалізується, а суспільні відносини суттєво ускладнюються, мова, очевидно, повинна йти не про заперечення формаційного підходу до історичного процесу, бо поки що більш ґрунтовного підходу не існує, а про усунення однобічного економічного його розуміння, про комплексне, як було задумано К. Марксом i Ф. Енгельсом, використання цього підходу.