4. Капітал як економічні відносини.

Капітал, як економічні відносини – це не просто гроші, а авансована вартість, яка в процесі свого руху приносить більшу вартість від первісно авансованої. З точки зору політекономічного розуміння сутності та змісту категорії “капітал” важливо враховувати, що перетворення грошових знаків на капітал передбачає наявність ряду як техніко-організаційних, так і соціально-економічних умов. Перша з них – це можливість і необхідність власника потенційного капіталу вступити у відносини з іншими продуцентами з приводу купівлі факторів виробництва. Друга – це те, що за умов недостатньої наявності хоча б одного зі згаданих факторів для організації ефективного виробництва, він може звернутись до відповідних ринкових інституцій (інвестиційних фондів, банків, трастів).

Перетворюючи свої кошти на капітал, його власник вступає в економічні відносини з різними господарюючими суб’єктами, які постачають через ринок необхідні йому товари та послуги, а також з індивідами, які отримують засоби для існування не від власної підприємницької діяльності, а від найманої праці за гроші (відповідну плату). Капітал – це економічна категорія, котра виражає не стільки техніко-організаційні, скільки соціально-економічні відносини, що найкраще виявляються у трудових відносинах.

Тема 12. Особливості підприємництва в аграрній сфері.

Агропромисловий комплекс (АПК) – це найважливіша складова частина господарського механізму України. Саме в АПК найбільше нерозв’язаних економічних проблем, зокрема питання приватизації землі, створення фермерських господарств, ціноутворення на сільськогосподарську продукцію, обмеження або ліквідації дотацій з бюджету на продукцію сільськогосподарського виробництва та інші. Перед АПК України стоять великі і відповідальні завдання. Необхідно формувати і впроваджувати нову аграрну політику, вирішувати проблему розвитку підприємницької діяльності, яка різко постала у зв’язку з реформуванням економічної системи суспільства, переходом на ринкові відносини господарювання.

З’ясувавши у попередніх темах сутність й структуру економічних відносин, сутність й зміст підприємництва, в даній темі ми повинні визначити сутність, зміст та роль аграрних відносин в економічній системі, а також розглянути особливості підприємництва в аграрній сфері.

Питання теми:

1. Природні особливості сільськогосподарського виробництва.

2. Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі.

3. Специфіка підприємництва в аграрному секторі.

1. Природні особливості сільськогосподарського виробництва.

У сільському господарстві земля є головним засобом виробництва. На відміну від інших засобів виробництва за правильного використання вона постійно відновлює свою родючість, більш того, якісно поліпшується. ЇЇ природна родючість неоднакова в різних природно-кліматичних умовах. Тому у землеробстві праця однакової кваліфікації і фондоозброєності дає різні результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім продуктивністю природних факторів.

Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом розвитку продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається, як нам вже відомо з попередніх тем, через раціональне використання землі, систематичне впровадження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства тощо.

Таким чином, у землеробстві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного характеру завжди переплітається з природним. Тому підприємець повинен добре знати і вміло використовувати не тільки економічні закони, а й закони природи. Адже тут об’єктом підприємницької діяльності є живі організми: рослини і тварини, біологічні процеси яких протікають за певними законами природи. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10 місяців. Процес праці переривається в проміжках між посівом, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси: повільний оборот виробничих фондів, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом.

Особливістю сільського господарства є його сезонність. У певних межах її можна згладжувати шляхом виготовлення інших продуктів, які мають неоднакові час виробництва і робочий період. Йдеться про таку організацію виробництва, яка поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.

У сільському господарстві також дуже важливим є своєчасне виконання робіт (наприклад, сівба, збір урожаю, догляд тварин з інтервалами, які визначаються природою, тощо). Якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій веде до затримки виготовлення продукції, то в сільському господарстві це приводить до прямих втрат продукції, погіршення її якості, великих втрат втіленої в неї праці. А це позначається на результатах підприємництва.

Також підприємець повинен розуміти, що використовуючи в сільському господарстві певну техніку, треба враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів, транспортних засобів. Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки, з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, скажімо, затримки при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більша маса засобів виробництва, більш висока енергоозброєність праці.

В сільському господарстві підприємець обмежений вибором виробництва тих чи інших продуктів природними умовами і специфікою цієї галузі. Наприклад, високі врожаї соняшнику можна одержати в районах степу України. В Поліссі природні умови для них непридатні і дуже низький урожай.

Підприємництво в сільському господарстві відрізняється і тим, що земля як особливий і обов’язковий засіб виробництва обмежена в просторі. Цей фактор поряд із зростанням потреб на продовольчі товари визначає необхідність інтенсифікації сільського господарства як основної форми суспільного виробництва.

Значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом відчутно впливає на формування доходів підприємців, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомий лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

Отже, головними особливостями функціонуванні й розвитку сільського господарства, які повинен враховувати у своїй діяльності підприємець, є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних, природних і біологічних законів;

2) безпосередня взаємодія людини з природою, від способу та культури якої залежать здоров’я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів порівняно з іншими сферами, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місце розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом.

2. Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі.

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування усього господарства країни й добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектора залежить від тієї гами економічних (виробничих) відносин, які складаються в ньому.

Економічні (виробничі) відносини в аграрному секторі це: відносини, які виникають з приводу, по-перше, привласнення й використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва; по-друге, виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі виступають: а) суспільство в цілому в особі держави; б) виробничі колективи, представлені сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками, підрядними та орендними формуваннями; в) індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства тощо).

Взаємодія названих суб’єктів складає основу економічних відносин в аграрному секторі.

Сільське господарство, як галузь, розвивається не відокремлено, а в тісному зв’язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Отже, аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства.

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції, в результаті якої сформувалася така господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК).

Структура АПК включає такі складові:

1) галузі промисловості, які постачають сільському господарству знаряддя праці;

2) галузі сільського господарства безпосереднє;

3) галузі, які обслуговують сільське господарство (переробка, транспортування, реалізація.)

Розширення меж системи аграрно-економічних відносин за рахунок “зовнішніх” зв’язків сільськогосподарських підприємств і господарства з підприємствами й організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносини агропромислові. І якщо у минулому аграрні відносини були суспільною формою розвитку продуктивних сил лише сільського господарства, то тепер агропромислові відносини – це форма розвитку продуктивних сил всього АПК. Виходячи з цього, сучасні агропромислові відносини можна представити у вигляді трьох взаємодіючих структурних елементів: а) виробничі відносини в сільському господарстві – центральній ланці АПК; б) виробничі відносини сільського господарства з галузями досільськогосподарської сфери; в) виробничі відносини сільського господарства з галузями постсільськогосподарської сфери.

Аграрна сфера є складовою частиною народногосподарського комплексу. Тому її розвиток повинен здійснюватися на основі спільних з іншими сферами об’єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняється від інших галузей народного господарства рядом особливостей, які були нами розглянуто у першому питанні теми.

Визначимо чітко особливості аграрних відносин:

- по-перше, на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля – це головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;

- по-друге, в сільському господарстві тісно переплітаються економічні й природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сума зусиль людини й природи;

- по-третє, має місце складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплетінням різноманітних форм власності.

Перераховані особливості сільськогосподарського виробництва породжують певну специфіку, по-перше, у відносинах між людьми з приводу землі як основного об’єкту господарювання: її привласнення, користування нею й результатами її функціонування; по-друге, в обороті капіталу, зайнятого в сільськогосподарському виробництві. Розглянемо цю специфіку по суті.

3. Специфіка підприємництва в аграрному секторі.

Як нам вже відомо, будь-яке виробництво починається з привласнення людьми засобів виробництва. Як це положення може бути застосоване до сільського господарства, де основним засобом виробництва виступає земля. Проблема власності на землю є однією з важливих складових частин системи соціальної справедливості у суспільстві. Економічна реформа в сільському господарстві України передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку підприємництва на основі різноманітних форм власності (державної, приватної, колективної). При цьому нові суб’єкти підприємницької діяльності, для яких визріли певні умови, виникають як у надрах старих форм власності, так і поруч з ними, але не в якому разі не як альтернатива: або колективне підприємство, або приватне підприємство тощо.

Будь-який суб’єкт підприємництва у сільському господарстві повинен мати право самостійно вибирати напрям спеціалізації (з урахуванням умов даного господарства), визначати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств та обслуговуючих цехів. Потрібна також свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин з суб’єктами ринку, форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить підприємця повноцінним господарем, тим більше, що досвід розвинених країн (Японії, США, Франції, Німеччини та інших) свідчить: успіх у господарській діяльності робить не форма власності, а підприємець, якому “дихає в потилицю” конкурент.

Не менш важливо використати і такий досвід: у розвинутій соціально орієнтованій економіці кожен підприємець, коли починає займатися бізнесом, старанно відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалася у крупний бізнес. Що стосується організації сільськогосподарських колективних структур у сучасних умовах, то альтернативними сегментами їхньої діяльності можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів і т. д. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і колективних господарств, безумовно, знімає ряд суперечностей, що виникають між окремими суб’єктами в аграрному секторі економіки.

Первинна виробнича ланка в сільському господарстві (фермерське або особисте господарство, колективне підприємство) функціонують на основах комерційного (господарського) розрахунку. Це означає, що для забезпечення своєї діяльності, вона повинна мати певні матеріальні й грошові ресурси, які виступають у вигляді виробничого капіталу (виробничих фондів).

Оборот капіталу в сільському господарстві, на відміну від інших галузей, зокрема промисловості, має свою специфіку.

По-перше, в джерелах формування капіталу. Певна частина виробничого капіталу в сільському господарстві (будівлі, споруди, машини, обладнання, передаточні та транспортні засоби) формується звичайним шляхом через сферу товарного обігу. Проте, значна частина засобів виробництва, що споживається, створюється в самому господарстві і входить у виробничий оборот, минаючи сферу товарного обігу. Тобто, відновлюється безпосередньо в натуральній формі (формування стада власним молодняком, вирощування садів, виробництво насіння, кормів і т.д.). А це означає, що в процесі відтворення певна кількість створеної продукції не набуває форми кінцевого продукту.

По-друге, особливості в обороті капіталу. Вони обумовлені сезонним характером сільськогосподарського виробництва, а також участю в процесі виробництва природно-біологічних факторів. Так, механічні знаряддя праці застосовуються сільському господарстві відносно короткий час (наприклад, зернові комбайни 10-20 днів на рік). У той же час високоефективне господарство вимагає наявності повного комплексу машин для того, щоб усі операції виконувалися своєчасно й високоякісно. Це, з одного боку, передбачає вищий, ніж у промисловості, рівень капітало- та енергоозброєності, а з іншого, – уповільнення обороту капіталу порівняно з іншими галузями народного господарства.

За таких умов підтримання нормального процесу відтворення вимагає наявності надійних каналів фінансування сільськогосподарського виробництва. Ринкова економіка з її жорсткими правилами передбачає, що такими каналами для підприємств неаграрної сфери виступають, по-перше, самофінансування; по-друге, банківське кредитування. Підприємства аграрної сфери в силу вище названої специфіки витримати, як показує світовий досвід, такого ринкового режиму не можуть. Тому практично в усіх розвинених країнах світу сільськогосподарське виробництво знаходиться на державній дотації.

Правові підстави різноманітних форм організації підприємництва в аграрній сфері закладені в таких законах, як: “Про селянське (фермерське) господарство”, в якому визначаються економічні, правові та соціальні основи створення й діяльності селянських (фермерських) господарств; “Про колективне сільськогосподарське підприємництво”, “Про плату за землю”, де визначаються порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.