Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Капильцова В.В. ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ.doc
Скачиваний:
90
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
1.45 Mб
Скачать

Тема 4. Відносини власності.

Однією із найскладніших та найважливіших проблем політичної економії є проблема відносин власності. Саме вони є основою функціонування будь-якої економічної системи суспільства та ядром системи виробничих відносин. Проблема відносин власності визначається економічною теорією як пріоритетна, завжди актуальна, як для країн з усталеним соціально-економічним устроєм, так і для країн, в яких принципово перебудовується механізм господарювання. Оскільки Україна належить до останніх, питання реформування відносин власності у нашому суспільстві закономірно є невідкладними й опинились у центрі уваги теоретиків і практиків-економістів. Отже, необхідність з’ясування сутності власності як економічної категорії, розглядання її типів та форм, а також особливостей перетворення відносин власності, незаперечна, що обумовлює наступні питання теми.

Питання теми:

1. Власність у системі виробничих відносин.

2. Типи, види та форми власності.

3. Роздержавлення і приватизація. Особливості цих процесів в Україні.

1. Власність у системі виробничих відносин.

Власність загалом – це містка категорія, яка має економічний, юридичний, соціальний, політичний, національний та психологічний аспекти. Найважливішими з них є економічний та юридичний:

● по-перше, власність в економічному смислі, або власність de fakto (від лат. – фактично);

● власність в юридичному смислі, або власність de jure (від лат. – юридично, по праву).

Причому, саме економічні відносини власності обумовлюють їхню юридичну форму. Взаємозв’язок тут такий: економічні відносини власності – базисні, юридичні – надбудовні. Як юридична категорія, власність – це суб’єктивне тлумачення відносин привласнення, які об’єктивно склалися у суспільстві.

Отже, слід зазначити, що економічні відносини власності є первинними. Саме цей аспект власності досліджує політична економія.

Дослідження того чи іншого способу виробництва, економічного ладу завжди потребує відповіді на питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Для відповіді на ці питання треба насамперед розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Тривалий час власність як особлива форма суспільних відносин була безпосереднім предметом цивільного права. Однак, з розвитком суспільного виробництва власність стає визначальною економічною категорією.

Відносини власності є такою ж суспільною формою розвитку продуктивних сил, як і виробничі відносини. Тому важливо з’ясувати їх подібність і відмінність, економічний статус кожної з цих категорій.

Власність – це основа системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням, оскільки:

  • власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо;

  • власність визначає цілі й мотиви розвитку суспільного виробництва;

  • власність визначає становище людини у суспільстві (її соціальний статус), соціальну структуру суспільства (наприклад, можливості формування середнього класу);

  • власність визначає характер включення людини у виробничий процес. Якщо людина є власником, включення пряме, безпосереднє. У невласника – опосередковане через купівлю-продаж власної робочої сили;

  • власність є результатом історичного розвитку зміни способів виробництва, а рушійною силою цієї зміни є рівень розвитку продуктивних сил. В той же час зміна власності створює умови для розвитку останніх. Зі зміною форми власності змінюються: класова і соціальна структура суспільства; господарський механізм; мотиви поведінки людини;

  • власність, як і спосіб виробництва, може виникати як еволюційним, так і революційним шляхом. Еволюційний шлях є результатом конкуренції типів і форм власності, коли виживають прогресивні і відмирають нежиттєздатні. Революційний – насильницький шлях зміни одного типу власності на інший.

Відносини власності виникають у взаємодії людини з природою, коли вона привласнює предмети природи. На початку формування людського суспільства ця взаємодія була пряма: людина-природа. З появою виробництва взаємозв’язки ускладнюються: людина – виробництво – природа. Процес привласнення речовин природи набуває певної, визначеної форми.

Отже, у процесі сучасного суспільного виробництва здійснюються два види привласнення: 1) привласнення предметів природи, що є речовим змістом останнього; 2) привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг та інших об’єктів через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного відтворення (в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні, споживанні), становить якісний аспект відносин економічної власності.

Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти (привласнити) об’єктивними умовами виробництва: землею, засобами i предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продукту виробництва, розподіляє його i обмінює у своїх інтересах. Тому, коли говоритися про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.

Що ж розуміється під власністю? Західна економічна теорія, беручи до уваги лише юридичний аспект (право володіння, користування, розпорядження), зводить поняття власності до її речових об’єктів i визначає власність як відношення людини до речей (об’єктів власності). Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічній основі (розподіл праці, купівля, продаж, спадщина об’єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.

Ми ж, розглядаючи власність як об’єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності й насамперед, засобів виробництва, в її економічному змісті будемо розрізняти два аспекти: а) матеріально-речовий (відношення людей до об’єктів власності; i б) соціально-економічний (відносини між людьми у зв’язку з привласненням ними об’єктів власності).

Зумовлено це тим, що у практичній економічній діяльності тісно переплітаються відносини між людьми з приводу об’єктів власності з відношенням людей до самих об’єктів власності, їх використання з найбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнута лише тоді, коли певний суб’єкт господарювання має право розпоряджатися об’єктом власності, користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміст власності, можна надати таке її визначення.

Власність як економічна категорія являє собою сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними певних об’єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування.

На сучасному етапі об’єктом привласнення стає також інтелектуальна власність – патенти, ліцензії, «ноу-хау» тощо. У зв’язку з цим можна навести таке визначення власності як економічної категорії, а саме: власність – це виробничі відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об’єктів інтелектуальної власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Таке визначення розкриває якісний аспект власності як економічної категорії. Другим її аспектом є кількісний, а отже, названі у цьому визначенні об’єкти власності. Це означає, що такі економічні відносини між людьми не є безпредметними, беззмістовними: вони завжди пов’язані з привласненням певних економічних благ. Враховуючи відмінність політичної економії i економiкс (перша розглядає виробничі відносини між людьми, у тому числі економічну діяльність людей; друга – економічну діяльність людей, мотиви їх поведінки), слід зазначити, що в політичній економії (як складовій частині економічної теорії) третім об’єктом кожного економічного відношення (перше – між людьми; друге – сама людина з її потребами та інтересами в процесі такої діяльності) є об’єкти власності.

Визначальними, як зазначено вище, з-поміж речових об’єктів є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини власності на засоби виробництва. Вони становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва – важлива підсистема виробничих відносин, що розкривається та функціонує у сферах безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання, тому їх не можна називати основними. Такими є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Власне вони створюють соціально-економічну форму поєднання речових та особистих факторів виробництва.

Відносини економічної власності за своїм змістом охоплюють сукупність виробничих відносин, є їх системною сутністю, тобто для вдосконалення чи докорінної зміни відносин власності необхідно вдосконалити або змінити всі форми власності. Але це не означає, що категорії «економічна власність» і «виробничі відносини» ідентичні. Виробничі відносини – місткіша економічна категорія, оскільки, крім сутнісних зв’язків, виражає ще й форми прояву такої сутності, а отже є єдністю сутності та явища. Тим паче неправомірно ототожнювати власність i виробничі відносини.

Отже, розглянувши власність в економічному смислі, визначимо її інші аспекти. Оскільки економічний аспект, який, будучи самостійним, отримав назву економічна власність, розглядався вище, з’ясуємо сутність юридичного аспекту, який доцільно називати юридичною власністю.

Так, юридична власність є загальною умовою виробництва, його передумовою, виявом волі певного класу i правовим оформленням цієї волі в юридичних актах та нормах у праві власності. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов’язаних з певним видом матеріальних чи нематеріальних благ або з речами, то вона як i економічна власність, має також дві сторони: 1) вольове ставлення людини до іншої людини або групи людей до іншої групи; 2) ставлення людини до речі. В останньому випадку речі (засоби праці, предмети праці, предмети споживання та інше) належать певним особам, перетворюючись при цьому на сферу прояву людської волі, та становлять об’єкт їхнього володіння, їхнє майно, а люди – власники цього майна.

При цьому встановлюється вольове ставлення людини до речі, вона вкладає свою волю у певну річ. У цьому плані юридична власність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення самого себе на зовнішні предмети, втягування їх у свою орбіту, тобто владу над речами, коли власник може розпоряджатися ними на власний розсуд. Речі при цьому уособлюються, персоніфікуються i протиставляються іншим речам, які або взагалі не перебувають у чиєму-небудь володінні, або перебувають у володінні інших суб’єктів. Вільний доступ до таких речей інших членів суспільства не допускається.

Певні речі як об’єкти володіння становлять майно конкретної особи, стають монопольною сферою прояву виключно волі їх власника. У свідомості власника цей процес втілюється у ставленні до речей як до своїх, що перебувають у сфері впливу інших індивідів.

Право власності – це санкціоноване державою законодавче закріплення вольових відносин власності між людьми у правових законах, актах i нормах, які є формою вияву відносин економічної власності.

Найважливіші категорії юридичної власності – це володіння, розпорядження, користування. Західні економісти, як правило, у праві власності розглядають лише одну із вольових відносин власності – відношення індивіда до речі. Разом з таким визначенням значного поширення набула характеристика власності як контролю над ресурсами. Такий підхід вперше запропонував австрійський економіст К. Менгер.

Якщо основними елементами (або «пучками» за визначенням американських вчених Р. Коуза, А. Алчiана та iн.) права власності раніше називались три базової елементи (володіння, розпорядження i користування), то в сучасних умовах право власності розглядається як володіння «пучком» із 11 таких прав. До них належать: 1) право володіння (або виключного фізичного контролю над матеріальними та нематеріальними благами); 2) право використання (тобто право застосування корисних властивостей матеріальних i нематеріальних благ для себе); 3) право управління (тобто право вирішувати, хто забезпечить ефективне використання таких благ i механізм цього використання); 4) право на доход (тобто право володіння результатами від використання матеріальних i нематеріальних благ); 5) право на відчуження, споживання, зміну або знищення таких благ, що загалом називається правом суверена; 6) право на безпеку (або право на захист від експропріації благ і можливої шкоди, збитків від зовнішнього середовища); 7) право на передання благ у спадок; 8) право на без терміновість володіння благом; 9) заборона використовувати блага способом, який завдає шкоди довкіллю; 10) право на відповідальність у формі стягнення (тобто можливість вилучення блага для сплати боргу); 11) право на існування інститутів та процедур, за допомогою яких можна відновити порушені правомочності, що загалом отримало назву права на остаточний характер.

Такий внесок західних економістів у розвиток теорії прав власності загалом позитивний. Проте, науково необґрунтованою є їхня позиція щодо ігнорування економічної власності. Вона, по-перше, відповідає вимогам позитивно політичної економії, по-друге, засвідчує їх неспроможність заглиблюватися в економічну сутність проблеми i акцентування уваги на формах прояву цієї сутності, а отже на поверхових зв’язках.

Проте, значення власності визначається не лише тим, що вона породжує право володіння, розпорядження і користування, – це її зміст у вузькому розумінні. У широкому плані значення власності полягає у створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (суб’єкти господарювання). А конкретно вона визначає:

● умови поєднання робітника із засобами виробництва;

● відносини між людьми з приводу привласнення засобів i результатів виробництва;

● умови розпорядження та використання факторів виробництва.

У всіх цих випадках люди опиняються у певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають в процесі користування об’єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту.

Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне та політичне становище класів, соціальних груп людей i взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню сутність.

Ключовим моментом економічного змісту власності є привласнення. Привласнення означає відношення людей до певних речей (об’єктів) як до своїх. Оскільки власність – це відносини, економічний зміст їх припускає, як мінімум, наявність двох суб’єктів („моє не твоє”, твоє не моє”). Об’єкти привласнення розподіляються на 3 групи: нерухомість (споруди, шляхи, будови, земля, житло); рухомість (машини, обладнання, меблі, цінні папери); здібності людини (робоча сила) і результати інтелектуальної праці: винаходи, програми для електронно-обчислювальної техніки, живопис, музикальні твори тощо. Привласнення – це конкретний суспільний спосіб оволодіння, придбання певного об'єкта власності. Економічна наука вивчає оволодіння, набуття благ шляхом виробництва, розподілу, обміну. В цілому для суспільства вихідним моментом привласнення є виробництво. Процесом, протилежним привласненню, є відчуження. Тобто, власник привласнює певний об’єкт, невласник – відчужується від нього.

Зміст будь-якого явища проявляється в тих функціях, які воно виконує. В широкому плані функція власності полягає у створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (суб’єкти господарювання), досягнення якого забезпечується реалізацією конкретних функцій: володіння, розпорядження, використання. Отже, функціонування власності здійснюється шляхом володіння,розпоряджаннятакористуванняпевними об'єктами власності.

Функція володіння – це відносини фактичного володіння, факт влади суб’єкта над речами. Володіння, – як правило, це неповне, часткове привласнення. Суб'єкт, що реалізує функцію володіння, є персоніфікованим представником власника. Володіння передбачає функціонування власності за умов, які визначаються власником (наприклад, оренда, концесія). Дана функція розкриває характер включення робочої сили у виробництво, умови поєднання суб’єкту господарювання із засобами виробництва: у власника – прямі, у найманого робітника – опосередковані ринком робочої сили. Саме ця функція визначає статус людини у виробництві: власник – невласник.

Функція розпорядження – це фактична реалізація влади власника над об’єктом власності, фактичне управління ним. Розпоряджання – це прийняття рішень власником або його повноважним представником з приводу функціонування об'єкта власності, його умов для виробників, продажу об'єкта, перетворення в інший об'єкт та інше у межах, дозволених власником. Дана функція визначає організацію виробництва, його умови для виробника. Організація включає: визначення кількості робітників, послідовність виробничих операцій, методи управління виробничим процесом тощо. Організацію виробництва здійснює або власник, або менеджер (керівник). Функції володіння і розпорядження співпадають, якщо власник є і керівник, і роз’єднані, якщо це різні суб’єкти.

Функція користування – це процес фактичного застосування об'єкта власності у відповідності з його призначенням, щоб задовольнити конкретні потреби. Якщо мова іде про власність на засоби виробництва, то вона реалізується в самому виробництві на кожному робочому місці. Відтворення, приріст власності залежить від того, як використовується кожне робоче місце, тобто від найманого робітника або від безпосереднього власника, який є і виробником. Таким чином, від ступеню реалізації цієї функції залежить як розмір створеного продукту, так і розмір доходу людини, що реалізує цю функцію.

Слід зазначити, що визначені функції власності виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.

Причому, слід зазначити, що економічною формою реалізації відносин власності є доходи. Іншою мовою, власність економічно реалізується, коли вона приносить доход, який є вихідним мотивом і кінцевим результатом її економічного функціонування. Такий доход може бути виражений прибутком, рентою, заробітною платою, відсотком, дивідендом.

Крім економічного та юридичного аспектів, як зазначено вище, у власності слід виділяти інші аспекти.

Соціальний аспект власності розкриває процес формування i розвитку класів, соціальних верств i груп та їх взаємодію залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства. Так, в Україні у 90-х роках ХХ ст. – на початку ХХI ст. активно формується клас капіталістів, так званих «нових українців», які збагатилися переважно за рахунок державної власності, ухиляючись від сплати податків, та іншими незаконними методами.

Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства. Скажімо, клас «нових українців» формується i внаслідок надмірного «роздування» державного апарату, розкрадання державної власності, отримання чиновниками хабарів, проведення державою вигідної для них для них політики.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності у колишньому СРСР переважна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося у масовому розкраданні цієї власності. В процесі роздержавлення i приватизації в Україні масштаби розкрадання значно зросли.

Відносини власності завжди суперечливі. Ці суперечності фіксуються і захищаються юридичними законами, тобто відносини власності набувають форму юридичних, а їх суб’єкти наділяються правом власності. Юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб’єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою), стали розробляться з виникненням держави.

Таким чином, можна дійти наступного висновку. Власність не є гарантією безтурботного життя. Власність – це майнова відповідальність за результати її комерційного використання, необхідність її постійного відтворення. Право бути власником передбачає гарантію захисту з боку держави, рівноправності, підтримки всіх форм власності. Власність – це дбання і обов’язок. Таким чином, власність як економічна категорія – це не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей, перш за все, засобів виробництва. Адже залежно від того, у чиїх руках вони зосереджені, формується відповідний суспільний спосіб виробництва. При цьому власність має також: юридичний аспект (на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності); соціальний (класи, групи, їх співвідношення); політичний (впливає на державну політику в залежності від суб’єктів володіння засобами виробництва); психологічний (виявляє почуття господаря у виробника або його відсутність).