Сутність та класифікація потреб. Закон зростання потреб.
Функціонування будь-якої економічної системи передбачає задоволення суспільних потреб. У найзагальнішому вигляді потреби визначаються як усвідомлена необхідність людини, потреба в чому-небудь: продукті, послузі, соціальному благі, духовній цінності. Прагнення людей до задоволення потреб є умовою існування суспільного виробництва. Проте, з іншого боку, самі потреби виникають не довільно, не з фантазії людини. Їх поява у вирішальному ступені обумовлена самим виробництвом. Наприклад, потреба людини в комп’ютерах виникла лише на базі створення і організації їх виробництва. Породжуючи потреби, суспільне виробництво в той же час є джерелом їх задоволення.
Люди, як відомо, живуть не ізольовано, а в співтоваристві, де вони залежать один від одного, коли займаються виробничою діяльністю. Виробничі стосунки, що виникають при цьому, складаються з приводу об'єктивної необхідності відтворення життєвих благ, що і є змістом потреби як економічної категорії.
Структура потреб сучасної людини різноманітна. Причому, людські потреби включають не лише індивідуальні нужди, але і потреби сім'ї, соціальної групи, виробничого колективу, народу, держави. Визначальними є саме економічні потреби, тобто той внутрішній мотив, який спонукає людей до економічної діяльності. Так, вчені розвинених країн налічують близько 11 тис. потреб, більшість з яких – економічні. У зв’язку з цим існують різні класифікації економічних потреб відповідно до різних критеріїв.
Потреби можна класифікувати, насамперед, за суб’єктами і об’єктами. За суб’єктами потреби поділяються на: 1) індивідуальні, колективні і суспільні; 2) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб’єктів економічних відносин. За об’єктами потреби класифікують на: матеріальні (у їжі, одязі, житлі, здоров’ї), соціальні (у праці, спілкуванні, управлінні), духовні (в освіті, залученні до культури).
З погляду особливостей життєдіяльності людини розрізняють виробничі і невиробничі потреби. До виробничих відносяться потреби у засобах виробництва, що зумовлюються виробництвом. Вони потрібні йому як основа для задоволення потреб людей. Невиробничі потреби відповідно до способу задоволення підрозділяються на особисті, колективні і суспільні.
З погляду того, що людина є біологічною, етичною, соціальною особою, особисті потреби включають матеріальні потреби (у їжі, одязі, житлі, здоров'ї), духовні потреби (в освіті, залученні до культури) і соціальні потреби (потреба у праці, управлінні). Матеріальні потреби є необхідною передумовою самого існування людини, духовні – засвоєння духовних цінностей і власної духовної творчості, соціальні – самоствердження людини і заняття нею певного місця в системі соціальних стосунків.
Колективні потреби– це потреби, що спільно задовольняються трудовим колективом (наприклад, підвищення кваліфікаційного і професійного рівня працівників, колективне управління виробництвом та ін.).
Суспільні потреби невиробничого призначення пов’язані із задоволенням потреб, витікаючих з тих або інших суспільних функцій, наприклад, здійснення державою функцій загального управління, оборони, забезпечення громадського порядку, захисту навколишнього середовища тощо. Суспільними в певному значенні є також особисті потреби, оскільки їх задоволення забезпечує відтворення головної продуктивної сили суспільства – людини.
Ступінь реалізації суспільних потреб зумовлює їх розподілення на абсолютні, дійсні і платоспроможні. Абсолютні потреби кількісно не обмежені. Вони виражають в найзагальнішому вигляді досягнення світової цивілізації. Дійсні потреби – це потреби, що склалися у рамках досягнутого рівня розвитку виробництва і виробничих відносин в певній країні. Орієнтиром дійсних потреб є абсолютні. Платоспроможні потреби – це дійсні потреби, але обмежені купівельними можливостями споживачів.
З погляду того, що людина одночасно є суб’єктом виробництва і його кінцевою метою, розрізняють потреби людини-працівника і людини-споживача. Потреби першого пов'язані з процесом праці, насамперед, з якісним вдосконаленням її умов. До них відносяться санітарно-гігієнічні умови, фізична небезпека, темп роботи, тривалість робочого циклу тощо. З розвитком автоматизованого виробництва, прогресивних технологій вирішальної ролі набувають потреби у вільній і творчій праці.
Людина як кінцева мета виробництва, людина-споживач є носієм потреб в гідній для сучасного суспільства величині функціонального доходу, що дозволяє забезпечити власний добробут і добробут своєї сім'ї. Відповідно до класифікації ООН, якнайповніший добробут розкриває такий узагальнений показник, як індекс людського розвитку (ІЛР). Цей індекс вимірюється показником очікуваної тривалості життя, рівня освіти, реального валового внутрішнього продукту на душу населення. У ситуації, що склалася в Україні, не забезпечується задоволення навіть тих потреб, які сформувалися раніше. Наприклад, вже сформована потреба в творчій самостійній праці не відтворюється на належному рівні, деформується існуючим рівнем споживання.
Згідно класифікації потреб, представленої американським вченим А. Маслоу, розрізняють нижчі і вищі потреби. До першої групи відносяться фізіологічні потреби, без задоволення яких неможливе саме життя людини, а також потреби у безпеці, якої потребує індивід, його сім'я. До другої групи відносяться такі потреби, як прагнення належати до певного суспільства, відчуття підтримки з боку інших, турбота про інших, потреба у самореалізації як особистості тощо.
Потреби людини, незалежно від класифікації, безмежні. Повне їх задоволення завжди носить відносний характер. Це пов'язано з досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил, а також з іншими внутрішніми і зовнішніми умовами. Відповідно до рівня розвитку суспільного виробництва потреби змінюються і зростають в результаті підвищення життєвого рівня, появи нових життєвих благ під впливом широкої реклами і стимулювання продажів. Іншими словами, потреби зростають і кількісно, і якісно. Ця підтверджувана багатолітньою історією людства закономірність є змістом економічного закону зростання потреб. Слово «зростання» свідчить про те, що має місце як кількісне зростання потреб, так і зміна їх структури, розширення різноманітності, якісне вдосконалення.
Закон зростання потреб виражає внутрішньо необхідні, стійкі, причинно-наслідкові зв'язки між рівнем розвитку суспільного виробництва (продуктивних сил суспільства) і рівнем споживання (ступенем задоволення потреб) людей. Дія цього закону обумовлена технологічним прогресом виробництва, вдосконаленням відносин власності, зростанням культури, знань, переважанням духовних цінностей. Внутрішня суперечність цього закону – це суперечність між потребами, які постійно зростають, і можливостями виробництва у їх задоволенні, що і є рушійною силою розвитку будь-якої економічної системи суспільства.
Економічна діяльність: сутність та стадії.
Отже, зусилля людей, які ґрунтуються на певному інтересі і спрямовані на задоволення їх різноманітних потреб, представляють собою економічну діяльність. Тобто, люди вступають у процес суспільного виробництва товарів або надання послуг з метою реалізації власних потреб. Рух потреб від виробництва до моменту їх задоволення, тобто до споживання, минає проміжні фази розподілу і обміну та модифікується на кожному з вказаних етапів. Економічна діяльність людей – це складний комплекс різноманітних процесів і явищ, у якому політична економія виділяє чотири стадії: саме виробництво, розподіл, обмін і споживання. Іншою мовою, виробництво, розподіл, обмін і споживання – це стадії економічної діяльності людей.
Економічна діяльність, як процес суспільної праці, є доцільною діяльністю людей, спрямованою на задоволення різного роду їх потреб. Початковим пунктом її є виробництво. Саме у ньому людина як економічний суб'єкт пристосовує речовини і сили природи до задоволення власних потреб. Вирішальна роль виробництва пов'язана не лише з тим, що воно є основою життя і джерелом прогресивного розвитку людського суспільства. Істотніше інше: соціальний тип і характер виробництва, які залежать від типа і форми власності, зумовлюють соціальний тип і характер всіх інших стадій. Так, соціальна нерівність людей у виробництві спричиняє їх нерівність в розподілі і споживанні. На жаль, сьогодні не потрібно «ходити» далеко за прикладами, достатньо яскраво це виявляють економічні і соціальні реалії нашої країни.
Розподілом є процес визначення частки, кількості, пропорції, в якій кожен економічний суб'єкт бере участь у виробленому продукті (доході). Розподіл же засобів виробництва і відповідно членів суспільства по сферах і галузях виробництва, підприємствам входить у виробництво, є його зворотною стороною. Принципи розподілу виробленого продукту (доходу), його характер знаходяться у визначальній залежності від форми власності на засоби виробництва і від функцій, що виконуються власниками факторів виробництва.
Обмін – це процес руху матеріальних благ і послуг від одного суб'єкта до іншого, форма суспільного зв'язку виробників і споживачів, який опосередкує суспільний обмін речовин. Саме він покликаний доставити кожному учаснику виробництва, кожній його ланці певні блага відповідно до частки, що встановлюється розподілом. Обмін здійснюється і в самому виробництві у вигляді обміну діяльністю і здібностями, але в цьому випадку він не є самостійною стадією у русі продукту (доходу).
Розподіл і обмін продукту залежать від виробництва, бо розподіляти і обмінювати можна тільки те, що вироблене. Але, у свою чергу, вони не пасивні по відношенню до виробництва, вони активно зворотно на нього впливають. Порушення принципів, відповідно до яких здійснюється розподіл, знижує трудову активність працівників, негативно позначається на темпах зростання виробництва. Порушення на стадії обміну, наприклад, неможливість перетворити свою частку, отриману при розподілі, у необхідні життєві блага, приводить до такого ж результату. Збої у русі продукту (доходу) від виробника до споживача порушують безперервність і узгодженість виробництва, роблять проблемною саму можливість продовження виробництва.
Кінцеву мету і мотив виробництва утворює споживання, оскільки саме тут реалізується споживча вартість продукту. Споживання – це процес використання результатів виробництва для задоволення потреб людини. Задоволена потреба породжує нову потребу, внаслідок чого споживання диктує нове замовлення виробництву. Розрізняють виробниче споживання, наприклад, використання електроенергії, металу при створенні машин, яке є складовою ланкою самого процесу виробництва, і особисте споживання. Саме останнє є самостійною, завершальною стадією руху продукту (доходу). Особисте споживання, забезпечуючи відтворення життя людини, її діяльності, створює потужний імпульс розвитку і вдосконалення виробництва. Отже, споживання активно впливає на виробництво, примушує його прискорюватися (або стримуватися), змінювати структуру, спонукає (або стримує) до життя нове виробництво. Взагалі, зворотний вплив розподілу, обміну та споживання на виробництво може бути як позитивній, так і негативний, тобто вони можуть стимулювати або стримувати його.
Таким чином, всі стадії економічної діяльності знаходяться у взаємозв'язку та взаємодії. Початковим пунктом її є виробництво, кінцевим – споживання. Розподіл і обмін – це проміжні стадії, що опосередковують взаємозв'язок початкового і кінцевого пунктів економічної діяльності.
Як же модифікуються потреби на кожній з вказаних стадій? Щоб задовольнити потребу у певних життєвих благах, люди включаються до виробництва, де створюються матеріальні і духовні блага для існування і розвитку. На стадії розподілу потреби отримують абстрактну форму грошових коштів (доход). Він обмежує потреби часткою трудового внеску (найманого робітника) і часткою капіталу (власника) у процес виробництва продукту.
Існуюча диференціація доходів створює неоднакові можливості для реалізації потреб різних груп людей, породжує тим самим матеріальну зацікавленість у кількісному і якісному вдосконаленні трудових витрат і витрат капіталу. Таким чином, диференційовані у грошовій формі потреби перетворюються на інтереси. Процес перетворення потреб на інтереси отримує завершення в обміні, де абстрактна грошова сума перетворюється на набір певних життєвих благ та послуг, необхідних для задоволення потреб.
Економічні ресурси: сутність та класифікація. Обмеженість економічних ресурсів.
Виробництво як процес створення життєвих благ та послуг передбачає наявність певних економічних ресурсів. Економічні ресурси (від франц. “resource” – допоміжний засіб) – це загальні можливості суспільства щодо створення благ та задоволення економічних потреб людей.
В економічній літературі існують різні класифікації економічних ресурсів. Так, до основних економічних ресурсів відносяться: природні, матеріальні, людські, інформаційні, фінансові.
Природні ресурси – це земля, наявні у суспільства запаси корисних копалин, водні, лісні ресурси, природні умови життя (сприятливі умови для сільського господарства, вигідне географічне положення тощо). Матеріальні ресурси включають будівлі, споруди, а також всі вироблені засоби виробництва (фізичний капітал), тобто усю сукупність речових умов виробництва. Людські ресурси – це люди, що володіють фізичними і розумовими здібностями, які можуть бути використані у процесі виробництва товарів і послуг. У ринковій економіці до складу людських ресурсів включається окрім самої праці також підприємницька здатність як особливий вид людського таланту. Специфіка цього виду ресурсу виявляється у особливих його функціях: ініціативі, новаторстві, ризику часом, діловою репутацією, вкладеними коштами.
До інформаційних ресурсів відносяться всі види наукової, науково-технічної, статистичної, технологічної, управлінської та іншої інформації, яка є необхідною для створення життєвих благ та послуг. Грошові ресурси призначені для економічної діяльності, утворюють фінансові ресурси. Слід мати на увазі, що такими вони можуть бути лише у короткостроковому періоді. У довгостроковому ж вони перетворюються на інші види ресурсів (шляхом покупки наприклад, землі, засобів виробництва) або опосередкують їх функціонування (у вигляді доходів від використання ресурсів). Специфічним економічним ресурсом є час. Специфіка його полягає в тому, що воно об'єктивне дане, не вимагає витрат на придбання, хоча без нього неможливий жоден процес економічної діяльності.
Економічні ресурси формують матеріально-речовий зміст факторів виробництва. Термін «фактори виробництва» використовують на мікроекономічному рівні, розуміючи під ними економічні ресурси, що уведені у процес виробництва. Саме від раціонального використання економічних ресурсів залежить доход власників факторів виробництва, результат роботи підприємства в цілому.
Економічні ресурси, які суспільство має намір використовувати, як правило, обмежені. Інакше кажучи, їх менше, ніж необхідно для задоволення всіх потреб суспільства при даному рівні розвитку суспільного виробництва. Обмежені фізичні і інтелектуальні здібності людини, наявні засоби виробництва, інформація, природні ресурси і навіть час, який є у розпорядженні для задоволення суспільних потреб.
Людство протягом всього свого існування намагалося здолати обмеженість ресурсів. Зрозуміло, обмеженість ресурсів відносна, бо з розвитком суспільства вона долається. Проте, на кожен даний момент часу обмеженість економічних ресурсів існує. Це означає, що одночасне і повне задоволення всіх потреб суспільства принципово неможливе. Наслідком обмеженості ресурсів є прагнення до якнайкращого, ефективного їх використання.
Людська історія є і була історією боротьби за економію ресурсів. Піднімаючись по ступенях свого розвитку, люди удосконалюють процес виробництва, підвищують продуктивність праці, економлять робочий час і ресурси. Ця економія стає загальним економічним законом. Будь-яка нова технологія є нове з точки зору заощадження робочого часу і ресурсів, вона продуктивніша, економічніша. В умовах ринкової економіки питання ефективного використання ресурсів конкретизується в одному з її фундаментальних принципів: мінімум затрат – максимум прибутку (продукції).
Безумовно, ефективне використання ресурсів повинне забезпечуватися, насамперед, на рівні підприємства. Будь-який суб'єкт господарювання повинен знайти таке поєднання ресурсів, що використовуються, при якому його витрати були б мінімальними, а ефективність виробництва – максимальною. Пошук цих поєднань йде постійно, оскільки ціни ресурсів в умовах їх відносної обмеженості настільки ж постійно змінюються. Не випадково ступінь повноти і ефективності використання природних, матеріальних і трудових ресурсів є одним з найважливіших факторів посилення економічної стійкості окремого підприємства та економічного зростання країни в цілому. Реальне економічне зростання означає, що суспільство реалізує досягнення своїх соціально-економічних цілей одночасно зі скороченням витрат економічних ресурсів.
Соціально-економічні цілі і виробничі можливості суспільства.
Складна структура і різноманіття суспільних потреб зумовлюють певне різноманіття соціально-економічних цілей розвитку суспільства. З позицій виробництва людина: – не лише його суб’єкт, але і його кінцева мета. Це означає, що задоволення потреб людини, які постійно зростають і розвиваються, стає засобом досягнення кінцевої мети виробництва і умовою його подальшого розвитку.
В процесі виробництва, тобто у відношенні «людина-природа», відбувається взаємовплив обох сторін. Діяльність людини, що спрямована на вилучення і зміну елементів природи, змінює, зрештою її саму. Причому, ступінь цієї зміни прямо пропорційний потужності продуктивних сил суспільства. Водночас людина безперервно змінюється сама, розвиваючи власні здібності. А оскільки різні види праці вимагають від людини різних якостей, остільки зміст певної праці лежить в основі формування того або іншого типу особистості. Через це, виробництво разом із задоволенням потреб людини реалізує такі цілі як ступінь розвитку людини та стану середовища її існування.
Економічною ціллю функціонування будь-якого підприємства виступає максимізація прибутку. Із зростанням прибутку збільшується власність суб'єктів господарювання, держави, а також споживання населення. Тому прибуток – не лише визначальна мета, але і рушійний мотив у будь-якій сфері економічної діяльності. Разом з цією головною метою підприємства існують окремі часткові цілі, серед яких виділяються захисні цілі (наприклад, від конкуренції), зростання підприємства, стабільність, стійкість, технічний прогрес та інше.
Головними економічними цілями суспільства є: забезпечення економічного зростання, підвищення ефективності виробництва. Економічне зростання зумовлює зростання обсягу реального матеріального продукту та послуг, а отже, і задоволення суспільних потреб. Крім того, економічне зростання дозволяє ефективніше вирішувати проблеми освіти, охорони здоров'я, екології, бідності і т.д. без зменшення вже досягнутого рівня споживання. Економічне зростання можливе лише при ефективному, оптимальному використанні економічних ресурсів. Причому одним із шляхів підвищення ефективності використання ресурсів, що вводяться у суспільне виробництво, є прискорення науково-технічного прогресу.
Особливу групу цілей утворює соціально-економічна стабільність. Вона передбачає необхідність, з одного боку, підтримувати демографічний оптимум, а з іншого – забезпечувати повну зайнятість. Актуальною ціллю суспільства виступає також підтримка відносної стабільності цін. Їх швидке зростання порушує пропорції суспільного виробництва, погіршує можливості задоволення потреб населення.
Загалом цільова спрямованість суспільного виробництва багатогранна і зовсім не зводиться лише до орієнтації на задоволення матеріальних або нематеріальних потреб. Крім того, принципово важливо в органічній єдності із збільшенням потреб людей покращувати умови праці і побуту, підвищувати їх освіченість, повніше задовольняти духовні потреби. Іншими словами, соціально-економічні цілі суспільства – це не лише матеріальний добробут, але і створення якнайкращих умов для вільного усестороннього розвитку людини.
Багаточисельність соціально-економічних цілей розвитку суспільства при обмеженості ресурсів ставить проблему економічного вибору. Що і в якій кількості повинне вироблятися? Не всі продукти і не завжди ми можемо випускати в необхідному обсязі. Отже, суспільство повинне жертвувати, віддаючи перевагу виробництву одного якого-небудь товару над іншим. Виникає альтернатива. Якщо суспільство нарощує виробництво одного продукту, воно одночасно не може збільшувати виробництво іншого продукту. Весь час доводиться від чогось відмовлятися: збільшувати виробництво одного продукту, але з одночасним скороченням виробництва іншого, заміщенням його бажаним. Заміщення – це закон життя економіки при використанні обмежених ресурсів.
Усе, що суспільство могло б отримати, але із-за обмеженості ресурсів не отримало і втратило таку можливість, складає витрати втраченої можливості. Наприклад, якщо для виробництва одиниці товару А необхідно відмовитися від виготовлення двох одиниць товару Б, то ці невипущені, втрачені дві одиниці товару Б складають витрати, пов'язані з втраченою можливістю при виробництві одиниці товару А. Взагалі витрати втраченої можливості (альтернативні витрати) – це витрати використання ресурсів для якоїсь певної мети, які виміряні з погляду вигоди, втраченої внаслідок невикористання цього набору ресурсів іншим, альтернативним шляхом.
Витрати втрачених можливостей завжди пов'язані з проблемою вибору: вибираючи один варіант виробництва, ми втрачаємо вигоди, що пов'язані з використанням іншого варіанту. І лише час покаже, при якому варіанті втрачених можливостей опинилося більше. Ці міркування не так умоглядні, як може показатися на перший погляд. Адже використання ресурсів, вибір – це все прерогатива підприємств, фірм. І саме тоді, коли останні виробляють свою поведінку у короткостроковому, і особливо у довгостроковому періодах, альтернативні витрати набувають особливого значення.
Наочне представлення проблеми обмеженості ресурсів і необхідності вибору дає крива виробничих можливостей. Для полегшення аналізу припустимо, що суспільство виробляє тільки два види продукту – зерно і автомобілі. Слід підкреслити, що в реальній дійсності в масштабах певної країни виробляється не два, а безліч продуктів. У цьому випадку можна перерозподіляти ресурси між багатьма продуктами, у зв'язку з чим змінюватимуться виробничі можливості випуску кожного з них. Розгляд повної картини можливих випусків усього різноманіття продуктів, які виробляються в певній країні, надзвичайно ускладнений, тому політична економія розглядує двохпродуктову модель економіки.
Отже, разом з першим припущенням передбачимо також, що в уявній економіці відсутнє в певній мірі безробіття (тобто має місце „природний” рівень безробіття – 4-5%); є постійна задана кількість економічних ресурсів; а також певний, теж заданий, технологічний рівень розвитку виробництва, тобто повністю, без втрат, використовуються виробничі можливості суспільства. За цих умов, якщо суспільство використовує свої ресурси для виробництва тільки зерна, то воно виробляє його 5 млн. тонн. Якщо ж тільки для виробництва автомобілів, то їх виробляється 6 шт. При одночасному виробництві обох продуктів можливі такі поєднання:
Значення альтернативних можливостей
-
Можливості
Зерно (млн. т.)
Автомобілі (шт.)
А
5,0
0
В
4,8
1
С
4,5
2
Д
3,9
3
Е
3,0
4
F
1,8
5
G
0
6
Графічна інтерпретація вище зазначених варіантів виробництва продуктів (зерна і автомобілів) представлена на рис.2.1.
зерно, млн. т.
А
5
В
С . І
4
Д
3
Е
2
К F
0
G
1 2 3 4 5 6 кількість автомобілів, шт.
Рис. 2.1 – Крива виробничих можливостей
Дана крива показує оптимальне поєднання (співвідношення) виробництва зерна і автомобілів, при якому забезпечується максимум виробництва і того, і іншого при даній кількості ресурсів і при даній технології. Будь-яка точка на кривій виробничих можливостей характеризує максимальний обсяг виробництва двох продуктів одночасно, що свідчить про ефективне використання наявних ресурсів.
Чи може точка, що характеризує комбінацію виробництва альтернативних продуктів, знаходитися не на кривій – усередині або поза нею? Може. Якщо точка знаходиться усередині – на графіці це точка К, то вона однозначно характеризує неефективне використання суспільством власних виробничих можливостей: або робоча сила не вся зайнята, або технологія відстала і енергоємна, або рівень організації виробництва низький. Стрілки, що йдуть від точки К у напрямі кривої, говорять про те, що суспільство повинне зробити все необхідне, щоб розташувати цю точку на самій кривій.
Точка поза кривої – на графіці це точка І– свідчить про те, що дане поєднання виробництва двох альтернативних продуктів (зерна і автомобілів) суспільству при даному рівні розвитку продуктивних сил недосяжне, але саме до нього воно прагне.
Отже, основною проблемою ефективного функціонування економічної системи є проблема вибору. Суть цієї проблеми у тому, що, якщо кожний фактор виробництва, необхідний для задоволення різноманітних потреб, обмежений, то завжди існує проблема альтернативності його використання і пошуку оптимальної комбінації факторів виробництва. Проте, суспільство не стоїть на місці. Спираючись на одну сходинку науково-технічного прогресу, воно піднімається на іншу, на наступну. Відповідно зростають і виробничі можливості суспільства, тобто межі обмеженості ресурсів постійно змінюються.
Таким чином, крива виробничих можливостей ілюструє:
по-перше, обмеженість ресурсів, яка означає, що всі комбінації випуску продуктів, розташованих поза кривої, неможливі;
по-друге, необхідність вибору серед можливих комбінацій випуску продуктів тих, які здатні максимально повно задовольнити потреби суспільства;
по-третє, існування витрат втраченої можливості, на що вказує падаючий характер кривої, оскільки для виробництва додаткової одиниці автомобіля треба відмовлятися від випуску певної кількості зерна;
в-четвертих, опукла форма кривої свідчить про те, що при максимізації виробництва одного виду продукту ефективність використання обмежених ресурсів падає.
Чим пояснюється закономірність, що виявляється у зростанні втрачених можливостей при збільшенні виробництва одного з продуктів за рахунок іншого? Економічна наука пов'язує це з тим, що, збільшуючи виробництво іншого, ми спочатку мало втрачаємо на виробництві першого, оскільки збільшення досягається частково за рахунок кращого використання ресурсів при спільному виробництві. Однак, у міру наближення до оптимального співвідношення випусків ефект економнішого використання ресурсів за рахунок спільного випуску зменшується, і доводиться збільшувати виробництво другого продукту (у нашому випадку – автомобілів) за рахунок більшого зменшення випуску першого (зерна). Після проходження точки оптимального поєднання випусків подальше зростання випуску другого товару вимагає ще більшого зменшення випуску першого, що обумовлює відхилення, яке збільшується, відхід від оптимального співвідношення.
Отже, із зростанням випуску другого продукту витрати втраченої можливості постійно збільшуються. З цієї причини крива виробничих можливостей опукла. Зростання витрат втраченої можливості при розширенні виробництва будь-якого товару носить стійкий, причинно-наслідковий характер, унаслідок чого це явище характеризується як закон зростаючих витрат.
Економічні інтереси і механізм їх реалізації.
Мотивом, стимулом економічної діяльності людей щодо задоволення власних потреб, реалізації соціально-економічних цілей суспільства є економічні інтереси. Ще у А. Сміта підкреслювалося: «Не від доброзичливості булочника, м'ясника, пивовара або булочника чекаємо ми отримати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів». Отже, А. Сміт бачив в економічних інтересах стимул до виробництва, спонукаючу силу до обміну і задоволення різних потреб людей в умовах суспільного розподілу праці. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета. Не задовольнивши наші потреби, булочник, м'ясник не зможуть задовольнити свій інтерес, що полягає в отриманні прибутку.
Таким чином, економічні інтереси – це усвідомлені потреби існування, суспільного буття різних суб'єктів господарювання. Саме усвідомлена потреба є спонукальним мотивом до участі в економічній діяльності, яка одна лише і робить об'єктивно можливим задоволення потреб. Так, з цього приводу Ф. Гегель писав: «Найближчий розгляд історії переконує нас в тому, що дії людей зумовлюються їх потребами, їх пристрастями, їх інтересами... і лише вони грають головну роль».
Будучи формою прояву потреб, інтереси проте не тотожні ним. Перш за все, економічні інтереси виражаються у поставлених цілях і діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх обумовлюють причину і форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди взаємозв'язаний з відповідним рівнем і динамікою задоволення потреб, тобто інтересом суб'єкта не може бути зниження рівня останніх.
Економічні інтереси є причиною економічних зв'язків людей, реалізовуючи які, суб'єкти господарювання забезпечують власну самостійність, саморозвиток. Саме ці зв'язки формують економічні відносини суспільства, які проявляються перш за все як інтереси.
У кожній ланці економічних відносин присутні не лише конкретні форми прояву економічних інтересів, але і їх зіткнення, що відображає внутрішні суперечності, а також способи їх розв’язання. Взаємодія інтересів в їх єдності і суперечності є рушійною силою соціально-економічного розвитку суспільства. Носієм економічного інтересу є людина, бо тільки вона здатна відчувати потребу у чому-небудь, усвідомлювати її та включатися в економічну діяльність. Але оскільки людина одночасно виступає і як індивід, і як представник колективу, групи людей, і як член суспільства в цілому, економічні інтереси мають складну структуру.
Первинною, вихідною формою інтересу є особистий інтерес. Це пояснюється тим, що жвавим, творчим початком економічної діяльності є людина, що володіє економічною свободою. Економічна свобода – це гарантована законом можливість вибору форми діяльності і доходу. Захист власного економічного інтересу досягається його невідчужуваністю.
Дивно виглядає суб'єкт економіки, власний інтерес якого усвідомлений і реалізується не стільки ним самим, скільки самими різними інстанціями (державними організаціями, представниками суспільних та інших організацій). У такому трактуванні власний інтерес предстає якоюсь примарою, область існування якого виходить за межі реального носія. Виходить, що інтерес цілком може існувати окремо від свого суб'єкта або частково в ньому, частково в інших сферах.
Відчуження власних економічних інтересів, підміна морального і соціального мотивів трудової активності примусовими мотивами до праці фактично є руйнуванням виробничих відносин як сфери взаємодії людей. Неспроможні в економічному плані учасники відтворювального процесу тільки і можуть сподіватися на органи влади. Економічні успіхи при такому положенні досягаються рідко і, як правило, всупереч системі. Саме тому так важливо сьогодні вирішення проблеми відродження особистих інтересів, ініціативи. Якщо економічні інтереси – це рушійна сила, то реалізація первинних, вихідних інтересів – це фундамент всіх спонукальних факторів зростання виробництва, а отже, реалізації всіх інших інтересів.
Особистий інтерес, мета будь-якого економічного суб'єкта – його власне благо – досягається діяльністю, орієнтованою на суспільні інтереси. Їх носіями є виробничі колективи, держава. Тому в структурі інтересів виділяють загальнонародні (що зазвичай ототожнюються з державними) і колективні інтереси. І перші, і другі персоніфікуються тільки в індивідові, суб'єктові.
Наявність різноманітних інтересів неминуче ставить питання про співвідношення їх в системі. Безумовно, за певних умов на передній план може виходити той або інший вид інтересів. Проте, завжди, при всіх обставинах, загальнонародні інтереси непорушні, повинні строго і неухильно дотримуватися кожним. Провідна роль загальнонародного інтересу не означає протиставлення його іншим інтересам. Навпаки, його роль полягає в консолідації людей навколо головних загальних цілей, що вимагає для їх досягнення всемірного поєднання його з колективними і особистими інтересами. Не субординація (підпорядкування), а координація (узгодження) інтересів є способом їх найбільш ефективної реалізації. Іншими словами, не пригнічувати одні інтереси іншими, а управляти інтересами і через інтереси. Адже ще Гегель писав, що «ні загальне не має сили і не виконується без особливого інтересу, знання і волі, ні індивідууми не живуть виключно лише для особливого інтересу як приватні особи, а їх воля разом з тим діє у загальному і для загального».
Система економічних інтересів має багаторівневу структуру, включає підсистеми, комбінації. Тому традиційна тричленна формула інтересів виявилася недостатньою. Сьогодні має місце її подальше ділення на відповідні види і підвиди. Суспільні інтереси включають загальнолюдські, загальнонародні, класові, національні, державні, регіональні та інші. Колективні інтереси охоплюють інтереси спільних господарств, товариств, компаній, виробництв, установ, їх внутрішніх підрозділів. Особисті інтереси включають індивідуальні і сімейні інтереси.
В умовах соціальної неоднорідності суспільства найважливішими носіями економічних інтересів виступають власники, підприємці, наймані працівники. Інтерес власника полягає у збільшенні масштабів власності і отриманні від неї гарантованого доходу. Підприємець зацікавлений в забезпеченні ефективного використання капіталу і максимізації прибутку. Інтереси найманих працівників пов'язані з конкретним підприємством як місцем роботи і джерелом доходу. Щоб підприємство з складною системою інтересів функціонувало як єдине ціле, було стійким і життєздатним організмом, необхідне узгодження його часткових і стратегічних інтересів. У зв'язку з цим у розвинених країнах широке застосування отримують так звані поведінкові теорії, що пропонують різні рецепти узгодження часткових і загальних інтересів у рамках фірми, корпорації.
Підсистеми складаються як по лінії суб'єктів інтересів (особа, колектив, клас, держава, суспільство), так і по лінії їх об'єктів (виробництво, розподіл, обмін, споживання). У зв'язку з цим виділяються інтереси матеріальні, фінансові, трудові, екологічні, моральні, етичні, релігійні та інші.
Всі ці інтереси існують в єдності, але між ними існують і протиріччя. Так, особистий інтерес в отриманні найбільших благ може знаходитися у протиріччі з колективним інтересом. Одним з проявів зіткнення інтересів є конкуренція. Протиріччя інтересів можуть досягати особливої гостроти, внаслідок чого спотворюється сама суть окремих ланок виробничих відносин. Так, наприклад, багатомісячні невиплати заробітної плати в Україні деформують найважливіші економічні відносини між працівниками і працедавцями. Розрив у рівні доходів найменш і найбільш забезпечених верств населення, порушення ринкового принципу купівлі-продажу робочої сили деформують розподільчі відносини. Яскравим проявом протиріччя всіх груп інтересів є тіньова економіка, що поглинає левову частку доходів (близько половини ВВП) і що відчужує суспільство, працюючого від участі у їх розподілі та використанні.
Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності. Але усі вони взаємозалежні (інтерес підприємця не може буди досягнутий без задоволення інтересу найманого працівника), взаємозалежність інтересів об’єктивно зумовлює співробітництво їх носіїв.
Механізм узгодження економічних інтересів визначається, перш за все, сутністю економічної системи суспільства та державною соціально-економічною політикою, що реалізується у сфері економічних інтересів. Остання повинна виходити з того, що у різні періоди суспільного розвитку на перший план можуть виходити інтереси, які через свої особливості стають головними для суспільства. Вони відображають специфіку та економічні проблеми даного періоду, виражають сутність особистих і суспільних інтересів, внаслідок чого трансформуються в певну соціально-економічну політику держави. Наприклад, головний інтерес суспільства в Україні – це здійснення ринкових перетворень, що є передумовою подальшого економічного і соціального прогресу. Причому, основною функцією соціально-економічної політики в цей період стає інтегруюча функція, спрямована на втілення в людині суспільного інтересу, перетворення його на свій для людини, власний інтерес.
Узгодження інтересів здійснюється державною політикою, яка має різні засоби впливу на інтереси людей: 1) економічний примус; 2) позаекономічний примус; 3) моральні і соціальні мотиви економічної активності. Найбільш активно в умовах ринкових відносин використовується система економічного примусу: інтенсивна праця завдяки наявності безробіття; беззбиткова робота підприємства заради уникнення банкрутства тощо.
Суспільні інтереси, що не стали особистими, втрачають власну опору, перетворюються на чужих людині, нав'язаних їй. Відбувається відчуження людини не лише від власності, не лише від управління, але і від інтересів суспільства. У цьому відчуженні індивіда від інтересів криється основна причина гальмування соціально-економічного розвитку України.
Таким чином, проблема економічних інтересів – це проблема не лише економічної теорії, але і практики. Управляти суспільством, трудовим колективом можливо лише через інтереси їх учасників. Успіх будь-якої справи вирішальним чином залежить від того, наскільки повно і всесторонньо враховані і задіяні інтереси людей.