0402_УМПС_Арх_укр_2012

плагіаті. Деякі передвижники підтримали колишнього соратника по товариству. Більшість кепкувала.

1882 р. Куїнджі – багата людина. Чималі гроші, отримані за картини, він вигідно вклав, придбавши з торгів прибутковий будинок. У 1888 p. художник купив у Криму великий маєток Сара-Кікенеїз і переїхав туди з дружиною. Спілкуючись із місцевими жителями, мовою яких він володів вільно, Куїнджі здобув славу мало не мудреця-пустельника.

У майстерні пейзажного живопису, яку очолив Куїнджі, було 30 студентів, серед них і М. Реріх. Крім того, щоп'ятниці майстерня відкривалася на чотири години для всіх, хто бажав одержати урок і пораду професора. 1897 р. художник відмовляється від викладання. Однак залишається членом академічної ради і доводить 30 своїх учнів до диплома, після чого своїм коштом везе їх за кордон, сам розробивши маршрут подорожі: Берлін-Дрезден- Дюссельдорф-Кельн-Париж-Страсбург-Мюнхен-Відень.

1901 р. Куїнджі вперше й востаннє з 1882 p. вирішує показати свої нові роботи. Це чотири картини – "Вечір на Україні", "Христос у Гефсиманському саду", "Дніпро" і третя версія "Березового гаю". Їх бачать спочатку учні, потім – обрані глядачі. Обстановка "камерної виставки'' така таємнича, що її іронічно звуть "магічним сеансом у Куїнджі". Великого резонансу ці твори не дають, і художник знову замовкає для широкої публіки – вже до самої смерті.

Спочатку Куїнджі намагався створити свою спілку "на основі" товариства Є. Мюссара, що надавало допомогу художникам та їхнім родинам. Він увійшов у Мюссарівське товариство зі своїми 30 учнями, щоб із ними ж вийти після статті про "засилля куїнджистів" у "Новій Русі". Якийсь час художник мріяв про творчу базу в Криму, у своєму маєтку. Він заснував 24 премії різного розміру для Весняних виставок учнів академії, виділяючи на це сто тисяч карбованців зі свого капіталу. У 1909 р. створюється Товариство художників імені А.І. Куїнджі, куди сам Куїнджі вкладає весь свій статок (існувало до 1930 p.). 1910 p. товариство об'єднувало 101 художника. Туди увійшли й деякі учні Куїнджі, однак більшість із них поставилася до цієї ідеї досить скептично.

1909 р. художник занедужав. Лікарі констатували хворобу серця. Влітку він, як завжди, з'їздив у Крим. Наступного року вирішив повторити поїздку. У Ялті йому стало зовсім погано. У нього виявилося запалення легень. Дружина вирішила відвезти його назад у Петербург. Лікарі дозволили переїзд тільки за постійного нагляду медсестри. В дорозі хворому погіршало. До Петербурга він доїхав у безнадійному стані.

11 липня 1910 р. його не стало.

Дружині художник залишив невеличку пенсію. Основний же капітал – 453 300 карбованців і свою художню спадщину вартістю в півмільйона Куїнджі заповів товариству, що носило його ім'я.

291

Текст ІІ типу:

Громадські центри

Полтава

Розуміння зовнішнього простору як визначального компонента архітектурної творчості, підкреслена монументальність пластичних форм і чітка ієрархія створювали в добу ампір сприятливі умови для розвитку мистецтва ансамблю. А у зв'язку з тим, що акцент будівельної діяльності зміщався у міста, саме там формувалися комплекси споруд різного призначення, гармонійно узгоджених між собою і з навколишнім середовищем.

Один із перших ансамблів збудували в Полтаві, що 1802 р. стала центром нової губернії. Згідно з негайно опрацьованим планом реконструкції міста адміністративні споруди спочатку проектували на різних площах уздовж головного проспекту, який перетинав і Круглу площу, що призначалась для ярмарків і тому була дуже значних розмірів. Незабаром для відзначення 100-ї річниці перемоги над шведами запроектували Колону Слави. Місце для неї обрали в центрі саме Круглої площі, на перетині восьми променів. Пам'ятник було споруджено в 1805-1811 pp. за проектом архітектора М. Амвросимова, доробленим у Петербурзі Тома де Томоном, скульптури виконав Ф. Щедрін за консультацій І. Мартоса і Ф. Гордєєва. В основі пам'ятника – масивний гранітний стилобат з 18 гарматами у підніжжя, що символізував фортечний бастіон. На ньому здіймався кубічний постамент, який ніс чавунну колону. Грані постаменту були прикрашені вінками і бронзовими рельєфними панно із зображеннями зброї, трофеїв і прапорів. Стовбур колони теж був декорований вінками з лавра, дубовими листками і лікторськими знаками. Усю композицію увінчано півсферою і позолоченою скульптурою орла з вінком слави та стрілами.

Із встановленням Колони Слави на площі остання набула нового ідейного й художнього змісту, і 1806 р. вирішили забудувати її периметр громадськими спорудами. Протягом 1809-1811 pp. були споруджені поштамт, губернські й повітові присутствені місця, палаци генерал-губернатора, губернатора і віцегубернатора, дворянське зібрання. Восьма ділянка призначалась для гімназії, але її не спорудили і згодом, у 1832-1840 pp., тут збудували кадетський корпус. Таким чином, центр кожного кварталу фіксувався спорудою з підкресленою віссю симетрії. У шести будівлях це були портики; у палаці віце-губернатора вісь позначалась фланкуванням невеликими кріповками середньої рустованої частини, а в повітових присутствених місцях навпаки – середина виділялась кріповками і трикутним фронтоном. Усі вони завдяки єдності модуля, узгодженості масштабів та суворості ордерних форм гармонійно пов'язувались із Колоною Слави і склали один із кращих містобудівних ансамблів України. Усі будівлі були двота триповерховими, відзначались ідентичністю пластичних форм, гармонійністю пропорцій і створювали величне враження. Не узгоджувались вони лише із занадто просторою площею. Тому вже в 20-ті роки навколо Колони Слави утворили чотири сектори з палісадниками і клумбами, а згодом – сквер із радіальними алеями.

(Історія української культури. Т. 4, кн. 2)

292

Текст ІІІ типу:

Трансформаційні процеси в житловому будівництві українців Черкащини кінця ХІХ-ХХ століть (на матеріалах експедиції)

Традиційне житло Черкащини вирізняється великим різноманіттям способів зведення, конструктивних типів та матеріалів (дерево, глина, солома, очерет, лоза, а згодом і цегла). Такі особливості зумовлені різними природними умовами реґіону та наявністю певних будівельних матеріалів. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на лівобережній частині Черкащини для зведення стін здебільшого використовували дуб, сосну, акацію, вербу, лозу та інші породи дерева, доступні селянинові залежно від його матеріального становища, а також глину, суглинок, солому, очерет. На розглядуваній території поширеним було зведення стін «у сохи», які закопували на відстані 1 м одна від одної. Між ними забивали або вставляли в пази «глиці», чи звичайні дрючки. Для того, щоб глиці трималися, їх прибивали на відстані 40-60 см одна від одної. Потім заплітали все хмизом, лозою або очеретом і з обох боків замазували глиною із соломою. Аби глина на стінах краще трималася, набивали навскіс «дрючки». Товщина таких стін була 20-30 см.

Не менш поширеним типом житла були так звані хати-«литки» («ліпки»). Вони були набагато дешевшими від попередніх завдяки мінімальному використанню дерева і тому доступними для бідного прошарку населення. Для зведення стіни з обох боків виставляли дошки риштування (50-70 см заввишки). Між ними лили рідку глину, змішану із соломою або половою. Потім настеляли солому й утрамбовували ногами. Для того, щоб краще зв’язати стіни на кутах, стелили очерет. Так повторювали, допоки не наповнять риштування до країв. Потім давали стіні кілька днів або тижнів підсохнути. Після цього риштування піднімали на вищий рівень, нарощуючи стіну до потрібної висоти. Товщина її могла сягати 45 см.

Пізніше, у 50-60-х роках ХХ ст., житло почали будувати із саману. Саман формували з глини за розміром, як сучасні дві-три цеглини. Давали кілька днів підсохнути і потім із таких цеглин зводили стіни. Саман клали на глиняному розчині, а потім з обох боків обмазували глиною.

Стіни хат будували також із «вальків». Для їх виготовлення робили заміс із глини та соломи і відразу з них зводили стіни аж до самого верху. Товщина таких стін була приблизно 25-35 см. Для міцності на кутах між вікнами та дверима іноді встановлювали дерев’яні вертикальні стовпи – сохи (слупи).

На значній території правобережної Черкащини поширеними були так звані «топтанки». Цей спосіб зведення стін аналогічний «литкам». Таке будівництво було поширеним до 60-70-х років ХХ ст. Використання деревини для будівництва житла було обмеженим. З дерев’яних колод на землю горизонтально клали підвалини з «перев’язкою» їх на кутах. У підвалини вертикально, на відстані 1-2 м, врубували сохи – стовпи товщиною 20-30 см та висотою, що відповідала висоті стін житла. Зверху сохи врубували в «ощепини». У сохах видовбували пази для «закидки». Для цього брали круглі жердини або ж колоті бруси та дошки і вкладали їх горизонтально в пази між сохами, далі стелили глиняні «вальки» і прикладали знову закидкою. І так до

293

ощепин. Потім з обох боків стіни мазали та вирівнювали глиною. Для того, щоб глина краще трималася, навкіс набивали тріски або лозу. Цей спосіб подібний до будівництва «в сохи». Відмінність полягає в тому, що для заповнення стін тут використовували більше дерева, менше – глини, а також очерету, соломи та лози. Часто закидку обкручували очеретом або соломою, обмазаною або змоченою розчином глини. Такий спосіб був поширений наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Уже до 50-60-х років ХХ ст. його майже не використовували через нестачу деревини для будівництва.

Ще один схожий спосіб зведення житла – «на мурлатинах». Замість очерету та лози тут використовували круглі дерев’яні жердини (чи розколені на дві, три або чотири частини) – мурлатини. Якщо не було можливості заготовити дерево, замість них в’язали в пучки рогіз або очерет. На землю встановлювали підвалини, на підвалинах вертикально кріпили стовпи. Зверху стовпи зв’язували ощепинами. Потім до стовпів з одного боку знизу і згори горизонтально, на відстані 1,5-2 м одна від одної прибивалися планки. І вже потім вертикально до планок кріпили мурлатини. Після того, як усі мурлатини було закріплено, з обох боків на них прибивали навкіс риштування і замазували глиною. Так будували до 50-х років ХХ ст., згодом зведення стіни на мурлатинах припинили.

Метод будівництва з використанням саману поширився і на правобережну частину Черкащини. Його почали використовувати в 60-70-х роках. Стіну із саману в цей час уже ставили на фундамент. Тоді ж почали застосовувати цеглу.

Саманні хати, обкладені цеглою, на фундаменті, – наступний конструктивний тип будівництва. Саме таке будівництво, поширене на значній території Середньої Наддніпрянщини з 60-70-х років ХХ ст., набуло поширення не тільки на Черкащині, але й на значній частині України в 70-90-х роках ХХ ст.

Для каркасної основи даху використовували дерево. З нього виготовляли крокви. Їх розміщували по всій довжині хати на відстані 1-1,5 м одна від одної. Розміри кроков залежали від висоти даху і ширини хати – чим вищий дах і ширша хата, тим більші крокви. Дерево потрібне було і для «лат» – жердин, які набивали на крокви горизонтально на відстані 40-70 см одна від одної.

Для накриття даху на всій території Черкащини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. уживали житню солому й очерет – у поєднанні, а також як окремі матеріали для накриття. Найчастіше покрівлю робили з житньої соломи, бо вона довша і пружніша. Значну частину своєї землі селяни засівали житом. Зерно використовували для харчування, а із соломи вшивали покрівлю.

У часи колективізації, коли в селян забрали значну частину землі, почали більше використовувати очерет. Висоту солом’яного або очеретяного даху і висоту стін хати робили у співвідношенні приблизно 1,5:1 або 2:1, тобто при висоті стін 2 м дах міг сягати 4 м. Високий дах служив довше, адже вода швидше стікала і менше затікала в середину покриття. Солому або очерет у стрісі викладали так, щоб отримати рівний і гладенький край. Решту покриття розміщували зрізаним краєм догори. Починали роботу зі стріхи, що нависала

294

над стінами, і закінчували зверху «гребенем», який закріплювали дерев’яними ключицями. Гребінь могли змазувати глиною, щоби був міцнішим. Іноді стріху робили з очерету для міцності, а поверх укладали солому. Зверху на гребінь могли накидати й очерет.

Траплялися поодинокі випадки, коли для накриття застосовували метал (бляху). Це могли собі дозволити тільки заможні селяни.

Солом’яні дахи робили до 50-60-х років ХХ ст. Вони були переважно чотирисхилими. У повоєнні роки почали повсюдно використовувати шифер. І вже у 70-80-х роках ХХ ст. він став найпоширенішим матеріалом для покрівлі. Зі зміною матеріалу змінюватися почали й розміри даху – він став нижчим і з меншим виносом. Крім того, кінці кроков закріплювали у балки стелі. Відбувалися певні зміни і у формі даху (ламаний, двосхилий), хоча переважав традиційний чотирисхилий.

Традиційна стеля з одним поздовжнім сволоком, поширена на всій території досліджуваного реґіону ще в 20-30-х роках ХХ ст., починаючи з 40- 50-х років поступилася місцем стелі з балок (сволочків). Згодом змінилася їх кількість, значення, спосіб укладання та розміщення. Сволок встановлювали один, на нього укладали сволочки. І вже на сволочках або між ними розміщували наповнення стелі (глина, дошки, закидка, очерет, солома). Поверх сволочків клали жердини або дошки. Потім настеляли глину, змішану із соломою, стелили очерет і знову замазували глиною. Усередині стелю також мазали та вирівнювали глиною і через певний час білили. Сволок мав сакральне значення і використовувався у побуті. Коли він поступово втратив своє сакральне значення, а побутове перебрали на себе інші елементи інтер’єру, у будівництві стелі почали використовувати балки. Балки клали впоперек хати на відстані 1-2 м одна від одної. Їх підбивали дошками, «решетували» та замазували глиною, так, щоб їх на стелі не було видно. Зверху стелю утеплювали шаром глини, потім очеретом і знову замазували все глиною. Такий спосіб набув поширення в 50-60-х роках ХХ ст. Поява балок була зумовлена збільшенням розмірів житла та змінами в його плануванні.

Зазначимо, що характерною ознакою будівництва кінця ХІХ – початку ХХ ст. не тільки на Черкащині, але й на значній території України є відсутність фундаменту. Стіни ставили на дерев’яні підвалини або на землю. Будівництво сільського житла з використанням фундаменту на Черкащині стало масовим лише в 60-70-х роках ХХ ст. Крім того, у цей час замість таких традиційних будівельних матеріалів, як глина, солома, очерет і лоза, почали використовувати цеглу і цементно-піщаний розчин (бетон), які відзначалися значно більшою міцністю на відміну від попередніх матеріалів.

(Сергій Довгань)

Часова і поетапна послідовність у цих типах речень створюється за рахунок ланцюжка речень тексту, оскільки рух інформації, притаманний оповіді, відбувається шляхом її переміщення з кінця попереднього речення на початок наступного. Функцію засобів зв’язку чи опорних компонентів між реченнями виконують підмети, додатки, обставини місця, часу тощо.

295

§ 2. Лексико-граматичні та синтаксичні характеристики тексту-опису

Опис – це різновид викладу, який являє собою характеристику предметів, явищ (їх частин) у статичному стані, що здійснюється шляхом переліку їхніх індивідуальних або видових якостей, кількісних ознак, структурних або функціональних особливостей, що створюють загальне уявлення про ці предмети або явища.

Опис є головним способом викладу в науковому стилі. Він широко використовується в текстах усіх наук та всіх жанрів.

Для тексту-опису характерною рисою є логічна послідовність викладу. Ознаками логічної послідовності викладу матеріалу є вираження понять, суджень, умовиводів і тісний логічний зв’язок компонентів. Мовними засобами, які відбивають логічну послідовність викладу, виступають прості і складні (складнопідрядні) речення з причиново-наслідковими синтаксичними зв’язками (відношеннями).

Причиново-наслідкові зв’язки виражаються

простими реченнями, в яких суб’єкт виражає причину, а предикатнооб’єктні структури – наслідок. Наприклад: 1. Розвиток цементної промисловості породив ідею посилення бетону металевою арматурою. 2. Влаштування грязьових і ропних ванн зумовило Г-подібний план кожного з чотирьох павільйонів;

простими реченнями, в яких суб’єкт виражає наслідок, предикат – розкриття значення цього наслідку, а об’єкт – причину. Наприклад:

Викришування – це руйнування покриття внаслідок втрати зернин мінерального матеріалу і відшарування зв’язника;

реченнями, в яких суб’єкт виражає наслідок, а предикативне словосполучення – причину. Наприклад: Швидке збільшення населення міст було наслідком їх бурхливого розвитку. На прикладі наведеного речення можна побачити цілий ланцюжок причиново-наслідкових відношень на рівні однієї ускладненої конструкції речення;

умовно-часовими складнопідрядними реченнями. Наприклад: В

муруванні набуває поширення система «мурування скринями», коли забудовувалася внутрішня частина стіни.

складнопідрядними реченнями з підрядними причини, наслідку, а також з додатковими часовими та іншими відношеннями. Наприклад: 1.

Оскільки в муруванні за новою системою відсутні шари каміння, то правило перев’язки цегли стає обов’язковим. 2. Будівничі не спромоглися точно поставити підбанник на підпорні арки, тому баня церкви здається важкою і непропорційною щодо самої споруди;

складнопідрядними реченнями, в яких суб’єкт дії виражає причину, а

об’єкт дії – наслідок: Обчислювальна техніка є джерелом тепловиділення, що може спричинити підвищення температури і зниження відносної вологості у приміщенні.

Поширена обставина може виражати причину, умову, час або спосіб дії, а основна частина речення – результат дії: Внаслідок таких цілеспрямованих

296

заходів створювався цілісний вигляд багатьох українських міст. Цьому сприяло й досить продумане розміщення вертикальних акцентів забудови.

Причиново-наслідкові зв’язки здійснюються і в межах досить значного за обсягом відрізка тексту (зовнішніми проявами таких зв’язків виступають вставні слова на початку абзаців: Перейдемо до… Далі розглянемо… Зупинимось на… Повернемося до… або По-перше, по-друге… Насамперед… Далі… Отже… та інші). Наприклад: Справді, якщо одна тисяча років біологічного розвитку – «мить», занадто коротка для появи яких-небудь значущих змін, культурний розвиток протягом тільки сотні років дуже змінює світ.

Тісний логічний зв’язок між компонентами речення (і тексту в цілому) може виражатися не тільки через причиново-наслідкові відношення, але й через цілий ряд інших типів смислової залежності, наприклад, таких як: приєднання

(більше того, до того ж), порівняння (подібно до того), протиставлення (проте, однак), черговість (одночасно, потім, спочатку), мета (для цього, з цією метою), результат (отже, таким чином, в результаті, загалом), конкретизація (наприклад, так, зокрема, інакше кажучи). Наприклад: 1. Вищу освіту отримували також у деяких училищах, академіях та інститутах. Так, у Харкові крім Університету існувало Веторитарне училище, що знаходилося у двоповерховому з напівпідвалом будинку (1854. архіт. М. Львов), вирішеному у стриманих формах бідермеєру. 2. За темпами розвитку це найшвидше зростаючі міста. Тому серед них і багатолюдний Катеринослав, і Юзівка та Луганськ, у яких у 1914 р. мешкало понад 50 тис. осіб, і Олександрівськ. Борислав та інші міста, що трохи не досягли цього рубежу.

Характеристика тексту-опису за семантикою синтаксичних конструкцій подана в таблиці 12.2.

Таблиця 12.2 СЕМАНТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ СИНТАКСИЧНИХ КОНСТРУКЦІЙ, ЩО

ФУНКЦІОНУЮТЬ У ТЕКСТАХ-ОПИСАХ

297

§ 3. Посилання у текстах на час і місце дії

Посилання на тривалість дії і розчленування часових меж на періоди, етапи забезпечуються прийменниками, що виражають часові відношення, числівниками, частіше поєднанням прийменниково-числівникових конструкцій з іменниками рік, вік, час, століття тощо: протягом, під час, спочатку, у процесі, за період з … по…, за час …, до … часу, водночас, через…роки, після (чого?) і под. Наприклад: 1. У ті часи подібні прийоми часто називали павільйонною системою. 2. І лише наприкінці століття почали зводити привабливі споруди, намагаючись одночасно вирішити проблему недорогого та зручного житла для малозабезпечених.

298

Розповідний спосіб викладу характеризується особливим співвідношенням часових форм дієслова.

Тексти біографічного характеру чи з елементами хронології містять переважно дієслівні форми минулого часу (1.Наприклад, в Одесі 1890 р. у 25

цехах працювало 3926 майстрів, 4069 підмайстрів і 2556 учнів, а на теренах Буковини під наглядом Буковинської торгово-промислової палати 1871 р. налічувалось близько 550 шевців – майстрів з 400 робітниками і 549 учнями. 2. У 1845-1848 рр. О. Шашин виконав кілька варіантів проекту Рішельєвського ліцею. 3. У Києві на початку ХІХ ст. налічувалося 2692 дерев’яних і 83 мурованих будинки) або теперішнього історичного (1. Після смерті в 1132 році князя Мстислава посилюються князівські міжусобиці. 2. В Ізборнику Святослава 1073 року живописець не лише звертається до місцевих сюжетів, зображуючи сім’ю Ярослава, а й виявляє оригінальну манеру письма).

Задіяним буває і теперішній позачасовий, який може

•позначати ситуацію, що існує завжди (Земля обертається навколо Сонця);

•засвідчувати, що процес повторюється постійно (При нагріванні тіла

розширяються).

При зображенні процесу в його фазовому русі або при розповіді про природні явища зазвичай вживаними є форми теперішнього процесового: розширяється, виділяється, випадає, розчиняється, відбувається, перетворюється, порушується тощо. Наприклад: 1. Морозні тріщини утворюються внаслідок різкого зниження об’єму стовбура при швидких зниженнях температур. 2. При неповному змочуванні рідка поверхня розділу перетинає тверду поверхню по деякій лініїї, званій периметром змочування, і утворює з нею крайовий кут Ө, визначуваний як кут між твердою поверхнею і дотичною до поверхні рідини в точці зіткнення трьох фаз.

Опис звичайного (багаторазового) проведення робіт потребує узагальненоособових форм дієслів теперішнього часу множини. Наприклад:

1.Мінеральні в’яжучі у пластичному стані легко приймають будь-яку форму, а після твердіння зберігають її, набуваючи міцності.

2.Український живописець концентрує свою увагу не на виявленні суб’єктивних особливостей, винятковості, а прагне перш за все дати узагальнену об’єктивну характеристику.

3.Монументально вирішуючи постать, майстер відбирає для композиційної її побудови найбільш спокійні рухи, жести, врівноважену позу, тобто демонструє в такий спосіб насамперед суспільну значущість особи.

Оповідь про проведення експерименту (досліду) активізує майбутній доконаний час дієслова: перетворимо, додамо, підігріємо. Наприклад:

1.Відбудуємо таку низку загальновідомих природних явищ, які виходять один з одного, від більшого і складного до малого і простого.

2.Відзначимо, що цей порядок протилежний наведеному у підручниках біології.

3.Наведемо сучасний приклад на підтвердження нашої теорії.

299

Форми дієслів минулого часу проявляють відносну активність в істориконаукових текстах-оповідях, історіографічних частинах інших типів текстів, посиланнях. При викладі результатів спостережень (дослідів), експериментів переважають дієслівні форми минулого часу недоконаного виду, при цьому автор повідомлення лише констатує дію як факт безвідносно до її результату:

працював, аналізував, спостерігав, досліджував, створював, узагальнював

тощо.

Місце дії конкретизують іменники – власні назви, позначення наукових закладів, міст, країн тощо. Наприклад: Козацький портрет, стиль якого склався в Києві та на Лівобережжі, мав певний вплив на розвиток портретного живопису Правобережжя та Галичини.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Щоб виразити час дії в простому реченні використовуються:

•дієприслівникові звороти, в яких

−для вираження дії, яка відбувається одночасно з головною, вживаються дієприслівники недоконаного виду. Наприклад: Обволікуючи ліву й нижню частини обличчя густою, але прозорою тінню і прописуючи окремі тіні світлішими фарбами, живописець не лише оживляє його м’якою грою світла й тіні, а й дає змогу відчути матеріальність випещених рис обличчя

−для вираження дії, яка передувала головній, вживаються дієприслівники доконаного виду. Наприклад: Поєднавши в гравюрі місцеві і західноєвропейські традиції, українські митці заклали підвалини формування стилю українського бароко.

•при передаванні дії, яка відбувалася у минулому на визначеній підставі, остання (підстава) може виражатися дієприслівником у теперішньому часі. Наприклад: 1. Очолюючи релігійно-культовий рух, ремісничі та православні братства спиралися на підтримку широких мас населення, а також на допомогу запорізького козацтва. 2. Прагнучи змалювати козака як представника широких мас, народні живописці уникали індивідуалізації його образу.

•словосполучення під час, протягом часу тощо. Наприклад: 1. В

характеристиці портретних осіб у ті часи нерідко стають відчутнішими впливи великосвітських манер. 2. В цей час посилюється експансія польських магнатів. 3. Козацький портрет і в попередні часи не тяжів до ідеалізації зовнішності. 4. Більшість іконописних творів було знищено під час вторгнення татар і каральних заходів польських військ. 5. Художники – українець Лавруш Філіпович (Пухальський) і вірменин Павло Богуш – протягом довгого часу вели боротьбу проти

правил католицьких кіл релігійної унії.

Усі конструкції для вираження часу є у простому реченні обставинами й відповідають на такі запитання: Коли? Відколи? Як довго? До якого часу? З якого часу? Протягом якого часу?

300