0102_0112_КЛ_Тт_СУК_1_2к_2012

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ І ФІЛОСОФІЇ

ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ І УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

конспект лекцій

(для студентів усіх спеціальностей)

Код 0102 ; 0112

Макіївка, 2012

ПЕРЕДМОВА

Зараз відбуваються зміни всієї системи освіти. Головна спрямованість цих змін полягає в їх гуманізації. Гуманізація освіти означає корінну переорієнтацію цінносних установок, нормативних регуляторів, цілей і задач навчально-виховного процесу. Віднині в освіті повинні вроховуватися інтереси кожної конкретної людини, кожної особистості. Така орієнтація означає створення необхідних умов для розвитку всіх творчих здібностей студентів: гармонійного розвитку їх інтелектуальних, професійних, естетичних і моральних якостей. Інакше кажучи, задача вищої школи – готувати не просто фахівця вузької сфери виробництва й управління, а особистість, здатну до різних сфер діяльності, яка усвідомлено приймає рішення з політичних, світоглядних, моральних, естетичних і інших питаннь.

Значну роль в реалізації такої мети покликана відіграти культурологія.

Пропонований посібник є додатком до лекціій і на новій методологічній основі розкриває зміст світової та української культури, знайомить з численними маловідомими фактами, подіями і джерелами.

Структура посібника дозволяє не тільки відповідним чином упорядкувати багатий і різнобічний матеріал з історії культури, а й по-новому подивиться на особливості її розвитку, виявити і висвітлити ряд нових аспектів і тенденцій.

Знання з історії і теорії культури має не тільки виховне, а й політичне значення. У зв’язку з цим привертається увага до оціночної та інформаційної функцій знання історії національної та світової культури.

Кожна освічена людина повинна вміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах життя, уміти вірізняти усталені, чи нові, життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили.

Знання історії культури дає змогу оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів світу.

Розраховано на студентів технічних і економічних спеціальностей.

3

КУЛЬТУРА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

1.Культурологічний підхід до аналізу культури:

–методологічні засади розуміння культури;

–класичні та сучасні концепції культури;

–функції і сфери культури;

–мистецтво як засіб творення особистості.

2.Культура і цивілізація:

–культурно-історичні епохи;

–місце національної культури у світовій культурі.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурологічного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурологічні впливи.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Це порівняно молода наука, хоча своїми витоками вона сягає аж до античного світу. Серед перших дослідників, які користувались терміном ―культурологію‖ при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975 рр.)

Проблема систематизації культури і розкриття її структури є досить складною, але сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури. Для цього важливо знайти обґрунтований критерій такого поділу. Структурні частини культури в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна професійна і молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Відомий російський вчений Н.Лосський підкреслював, що "національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненням всього людства". Перш за все світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання набуває й українська культура.

Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі – актуальна і досить складна проблема сучасності, бо протиставлення їх приводить до самоізоляції культури і в кінцевому підсумку до її деградації.

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов’язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура не рівнозначна матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вертикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

Можливе виділення інших елементів культури. За ознаковою актуальності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популярною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й щодо культури. Актуальність культури – це безпосередній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, розквітає, а потім завмирає чи зникає взагалі.

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують куль-

4

туру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Культурологія досліджує закономірності культурно-історичного процесу й особливості національної культури з допомогою наукових понять, категорій. Органічний зв’язок культурології з іншими гуманітарними науками виявляються, зокрема, у тому, що вона використовує ряд категорій, вироблених цими науками. Зрозуміло, що культурологія не може розвиватись без таких категорій, що давно увійшли до наукового обігу, як ―культура‖, ―творча діяльність‖, ―мистецтво‖ і т. ін. Але, запозичуючи ці категорії у філософії, психології та решти гуманітарних наук, теорія й історія культури розглядає їх через призму власного предмета. Водночас вона розробляє ряд специфічних категорій: ―суб’єкт культури‖, ―культурні цінності‖, ―культурна самобутність‖, ―культурний прогрес‖, ―національна культура‖ тощо. Предметом культурології є вивчення історії і сутності культури, закономірностей її розвитку в різноманітних виявах.

** *

**

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна ―культура‖ в конкретних дисциплінах. Відомий дослідник культури В. Межуєв писав, що ―фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття ―культура‖ для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах ХХ століття‖.

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово ―культура‖, що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у ―Тустуланських бесідах‖ (45 р. до н.е.) називає філософію ―культурою душі‖. В культурі мислення він вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін ―культура‖ ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін ―культура‖ у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як ―людяність‖, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучного), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі століття, особливо в епоху Просвітництва XVIIXVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами – наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світогляді ідеї – ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов’язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. В кантівському розумінні культура – це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім’я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов’язку.

Своєрідну спробу розв’язати кантівську суперечність між природним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов’язком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер. Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов’язку. ―Культура, – писав він, – повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж – розвитком розуму‖.

5

Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто ―царство прекрасної видимості‖. На думку Шіллера, саме

умистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.

Упрацях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В. Іванов розглядає культуру як вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Культура (подібно до мови) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності. Якщо, за відомим визначенням, людина є ―світ людини‖, то культура утворює ―світ людського буття‖, тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура – це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

В широкому плані культура – все те, що протистоїть світові природи, все те, чого торкнулись руки людини, її розум і воля. В вузькому плані культура – це:

-процес доцільного впливу на природу;

-усі створені матеріальні й духовні багатства людиною, які допомагають її творчим можливостям;

-система життєвих сенсів;

-особий діяльний засіб засвоєння світу;

-створені людиною ключові цінності.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Сенс співвідносить будь-яке явище, будь-який предмет з людиною (якщо щось немає сенсу, то воно не існує для людини). Отже, сенс – це зміст людського буття, взятий

вособистої ролі: бути посередником в відношеннях людини зі світом та самим собою. Сенс визначає, що ми відкриваємо в світі. Якщо би не було би сенсу, то людина не дивилася би на зоряне небо; поети не писали би віршів. Звідси можна сказати, що культура – це сенсів світ людини, який з’єднує людей в нації, релігійні або професійні групи. Цей сенсів світ передається з покоління в покоління.

Кожна національна культура базується на власній знаковій системі. Як відомо, різні одиниці інформації мають різну ступень зв’язку з реальністю, зі світом явищ. Найвищий рівень відповідності має образ, це практично точна копія зображуємого предмета. У межах своєї культури у кожного її носія знак викликає спільні з іншими асоціації, образи, відчуття. Безліч таких знаків утворюють складні знакові системи, які вимагають чисто інтуїтивного засвоєння. Національна культура може бути представлена як система побутових звичок, кожна з яких підсвідомо не контрольована, не піддається рефлексії – через те прорив з однієї культури в іншу процес надзвичайно складний.

Ми знаємо, що людина свої думки та почуття виражає з допомогою знаку. Але культура відбувається

всимволах. Символ – це знак, через який нашої свідомості відкриваються сенси. Символ – власна форма існування не лише результатів, але й самого процесу культурної діяльності. Сенси живуть у непритомних глибинах души і з’єднують людей в єдине. При цьому справжній символ не ―позначає‖ сенс, але несе в собі усю повноту її дійовій сили. Наприклад, ікона це не тільки позначення Бога, для віруючої людини це присутність Бога поряд з ним, ―дивовижна сила‖, яка наділяє в неї сенс, тобто віру самої людини.

Самі по собі символи це зовнішня сторона культури. Символи стають вираженням культури не окремо, а тільки через творчу активність людини. Тому часто кажуть, що культура творить людину.

Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи. Культурна епоха – це сукупність провідних рухів певного суспільства в більш-менш чітких просторових і часових межах, підпорядкових їх основним цінностям.

Вширокому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визначення дає змогу з’ясувати сутність і структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Феномен культури – це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новатор-

6

ська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність – практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурі цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.

Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов’язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, філософська, революційнодемократична, а також циклічна концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана і англійського історика Е. Тейлора. Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але посилення контактів між державами, зближення народів досягненнями культури зумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Дж. Віко. Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов’язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трактує, наприклад, як ―друге варварство‖.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури О. Шпенглера, який виклав її у своїй книзі ―Занепад Європи‖. Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є ―живим організмом‖ і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську, візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000-1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії культури О. Шпенглера.

Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б. Малиновського, французького етнолога і соціолога К. Леві-Строса, американського етнографа А. Кребера. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов’язується з потребами людства. Б. Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності. Їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об’єднання людей, в потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

На основі обробки великого етнографічного матеріалу Б. Малиновський сформулював основні принципи функціонального аналізу культури. По-перше, кожна культура, як функціональна єдність суспільства, є цілісною. По-друге, кожний тип цивілізації, кожна традиція чи звичай (або вірування) виконують важливу для культури функцію. По-третє, кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує цілісність культури.

Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях П. Сорокіна, Г. Маркузе та ін. Сутність соціологічної концепції в тому, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Так, відомий соціолог культури П.

7

Сорокін (російський вчений–емігрант, згодом – президент американської соціологічної асоціації) сформулював теорію суперсистем культури. Він виділив три основних типи культури, що лежать в основі суперсистеми. Серед них чуттєвий тип, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього світу; ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності; та ідеалістичний тип, що ґрунтується на інтуїтивістському методу пізнання. Кожна форма культурної суперсистеми, зокрема мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першоснову, яка складає матеріальне і ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому світогляд. Культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і вирішальний фактор соціального розвитку. ―Саме культурний фактор - пише він, – здійснює визначальний вплив на появу, існування і структуру соціальних груп (систем), а не навпаки...‖. Він вважає, що культура одного народу взаємозв’язана з культурою іншого. Контакти між культурами були завжди і стають тепер більш інтенсивними.

Розвиток науки, філософії моралі, релігії, мистецтва як правило, пов’язаний з досягненнями культури минулого. Вся історія соціокультурного світу, на думку П. Сорокіна, проявляє себе як завжди нова, невичерпана у своїй творчій здатності, різноманітності, перетвореннях і відмінностях у будь-який момент свого існування. У будь-якій сфері культури часто нова система замінює віджилу. ―Певні стилі у мистецтві, наприклад, готична архітектура, – пише вчений – виникли, розвивались, досягли повного розквіту і тоді, вичерпавши свої можливості, зупинялись або муміфікувались в епігонських повтореннях, або гинули, давши простір новому стилю‖.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура – це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи технологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Авремій Августин у своїх працях ―Сповідь‖ і ―Про град Божий‖ зробив спробу аналізувати динаміку всесвітньої історії і культури людства. Історію людства він розділив на два етапи: ―Град Божий‖, що заснований на любові до Бога і ―презирстві людини до себе‖, та ―Град земний‖, що ґрунтується на ―любові людини до себе‖ і на ―презирстві до Бога‖. Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовідносин, другий етап представлений державною, що є уособленням зла і карою за гріховність людини. Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Православна культурологія ґрунтується на принципі, що культура виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва, культура зв’язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі складові культури, зокрема, філософська думка, живопис, музика, архітектура і т. ін., в органічній цілісності перебувають в церковному культі. Диференціація форм і видів культури, на думку філософа, приводить до втрати сакрального, розкладу релігійних і духовних основ.

Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного процесу внесли українські вчені. Їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов’язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури і її взаємозв’язку з культурами інших народів.

** *

**

Функції культури.

Головна функція культури – зберігати та утворювати сукупний духовний досвід людства, передавати його з покоління в покоління та збагачувати його.

Серед функцій культури виділяються пізнавальна, інформативна, світоглядна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, а також виховна.

Пізнавальна функція виражається, по-перше, у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. У відповідності з рівнем духовної культури ми судимо про рівень пізнання світу в ту чи іншу епоху, а отже, про ступінь панування людини над стихійними силами природи і суспільства.

По-друге, культура – це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє становлення до інших суспільних систем.

З пізнавальною функцією культури тісно пов’язана її інформативна функція. Вона настільки важлива, що деякі вчені вважають її основною.

Відомо, що соціальний досвід попередніх поколінь не може передаватись генетичною спадковістю. У культурі виявляються соціальна спадковість людства, його пам’ять. Опредмечуючись в тих чи інших знакових системах (усних переказах в давнину, пізніше – у літературній мові, нотах, в ―мовах‖ науки та мистецтва і т. ін.), соціальний досвід попередніх поколінь розпредмечується і сприймається новими поколіннями. Завдяки культурі нові покоління людей мають можливість використати досвід, нагромаджений предками. Те-

8

пер вже відпала необхідність окремому індивідові особисто випробувати усе на власному досвіді. Його індивідуальний досвід може бути певною мірою замінений результатами досвіду попередників.

Інформаційна функція культури дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями, інакше кажучи, своїми сутнісними силами, які нерівні як в середині одного покоління, так і між поколіннями. Відомий драматург Бернанд Шоу зауважив: ― Якщо у вас яблуко і в мене яблуко, і ми обміняємось ними, то в кожного залишається по яблуку. Але якщо в кожного з нас по одній ідеї, і ми передаємо їх одне одному, то ситуація змінюється. Кожен одразу стає багатшим, а саме – володарем двох ідей‖.

Інформаційна функція культури може виявлятись через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все – в спільній трудовій діяльності. Прилучаючись до поезії Тараса Шевченка, романів Панаса Мирного, слухаючи музику Миколи Лисенка, вивчаючи твори філософів і вчених і т.д., ми сприймаємо їхні думки й почуття, ніби спілкуємось із ними. У наші дні, з появою і бурхливим розвитком засобів масової інформації (преса, радіо, телебачення, комп’ютерна мережа), незмірно зростає роль опосередкованого спілкування.

Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних засобів, знакових систем, ―мов‖. Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики, а також – свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування. Поряд з національними мовами, які відображають історію народу, своєрідність його психології, існують й інтернаціональні мови, що відіграють важливу роль у міжнаціональному спілкуванні людей. Такою, наприклад, інтернаціональною мовою є мова науки, мова понять та формул.

Культура уможливлює не тільки спілкування людей, але й регулювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція культури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Нормативна функція культури включає надзвичайно широке коло вимог, які пред’являються до духовного світу людини, її знань світогляду, моральних якостей тощо.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, певну знакову систему (про це вже говорилось). Характерним прикладом такої символіки виступають правила етикету. Одначе не можна ставити знаку рівності між подібними правилами й регулятивною функцією культури. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях. У такому розумінні культура виробництва, побуту, обслуговування, торгівлі, себто – будь-яка культура діяльності людини є культурою її поведінки. Крім того, ми часто говоримо і про культуру поведінки в більш вузькому розумінні слова, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілкування людей.

У ролі регуляторів культури поведінки людини як у широкому, так і вузькому сенсі виступають не тільки норми, але й зразки поведінки. Взірець – це вище, найкраще , досягнуте передовими людьми суспільства, найбільш наближенне до ідеалу.

Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї – це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, поведінки, звичай регулює діяльність людей. Регулятивна функція культури підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.

Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини.

Особливе місце належить виховній функції. Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому кожний новий етап у культурному поступові можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що й світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті, у науковому пізнанні, тобто в тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури.

Сфери духовної культури.

Міф – перша історична форма культури, найдавніша система цінностей. Культура – це рух від міфу до логосу, тобто від вигадки до знання і до закону. Філософія – намагається виразити мудрість у формах думки (―любов до мудрості‖). Філософія виникла як духовне переборювання міфу. ―Філософія, – за словами

9

Гегеля, – є теоретичною душею культури‖. Релігія – виражає потребу людини відчувати свою причетність до основ буття. Усі цінності релігії формуються як віра до Бога. Мораль, вона виникає після того як уходить в минуле міф. Людині потрібен самоконтроль (виникають моральні регулятори – обов’язок, сором, сумління, честь). Мистецтво – це відбиття потреб людини в образно-символічних відбитках та переживанні значних моментів свого життя. Його мета пізнання естетичного художнього погляду автора на явища навколишнього світу. Мистецтво збагачує культуру духовними цінностями через художнє виробництво, через свідомість суб’єктивованих образів. Наука має своєю метою раціональну реконструкцію світу, виступає як наукове пізнання, дозволяє знайти місце та роль науки в культурі та людському житті. Наука додає знання людині, дає йому сили (―Знання – сила!‖, – стверджує Ф. Бекон). Політика, право теж відносяться та найважливіших сфер духовної діяльності культури.

Культура функціонує як жива система цінностей, як живий організм, поки людина діє як активна і творча особа. Фігурально кажучи, людина – це початок і наслідок в розвитку культури, мета і засіб її функціонування, задум і її втілення.

Структурна цілісність культури виявляється в тому, що цінності культури співвідносяться ієрархічним образом існують субординація та ранжирування їх: одні з них займають центральне й фундаментальне місце, інші – другорядні, одні з них мають загальне та тотальне значення, інші – локальне та конкретне.

Нагадаємо, що основне в змісті культури – не речі, а людина і суспільство. Усі її види – культура виробництва, культура управління, політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, екологічна тощо – утворюють єдине ціле як форми існування й розвитку людської природи, а отже, – суспільства. Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності – від основ матеріального виробництва й елементарних людських потреб до найвеличніших виявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності – працю, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет.

** *

**

Поняття ―цивілізація‖ (від лат. civilis – громадський, державний) дуже зблизилося з поняттям культури. Визначимо сутність цих понять. Поняття ―цивілізація‖ було введено в науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 років до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам’ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.

Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована і централізована, стала справді величезною силою.

Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У 30-50-ті роки ХХ століття в роботах ―Цивілізація перед випробуванням‖ та ―Дослідження історії ―Арнольда Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття ―цивілізація‖ до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак Ар. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина – неповторна особистість, людина – мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші – це доробок європейської культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком засвоєних європейських ідей починає розвиватись східнослов’янська культура. І тільки з кінця XIX – поч. ХХ ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент – феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід’ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації. Таким чином, поняття ―культура‖ підкреслює неповторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж ―цивілізація‖ означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів.

Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового знання (як гуманітарного, так і природничонаукового) в контексті культурної епохи. Такий підхід у науці дістав назву цивілізаційного. Він ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Не відсуваючи в бік реальну конфлікт-

10