§1. Держави, які входять до утворення з квазіконфедеративним характером

78. Означення.— Означення конфедерації, незалежно від того, даються вони конституційниками чи міжнародниками, є найчастіше незадовільними, бо вони не дають змоги відрізнити конфедерацію від структурної міжнародної організації. Усі ці означення, однак, дозволяють відрізнити конфедерації від федерацій, наголошуючи на факті, що конфедерація не утворює центральної держави, осібної від своїх членів, які є незалежними і суб'єктами міжнародного права. Термін конфедерація, відтак, не може застосовуватися до особливих зв'язків деяких унітарних держав із територіями, які юридичне й соціологічне цілком відмінні, і до котрих ще вагаються застосовувати термін федерація, чи тому, що він юридичне непридатний (що очевидно для випадків із Португалією та Великою Британією, розглянутих тут), чи тому, що він може призвести до серйозних помилок відносно природи політич­них зв'язків між різними складовими. За браком якогось адекватнішого терміну і виходячи з потреб класифікації, я пропоную називати їх тут квазіконфедераціями.

79. Поле застосування.— Ця формула прикладається до структур, які замінили зв'язки колоніального панування європейських держав (Франція, Нідерланди, Португалія, Велика Британія) над тим, що залишалося від їхніх заморських володінь. Вона застосовується також до сучасних особливих форм, які зв'язують європейські чи північно-атлантичні острови з королівствами (Велика Британія та Данія), від яких вони залежать за віковою традицією, або з деякими релігійними утвореннями (Греція). Вона застосовувалася також відносно зв'язків між Францією і Сааром, з 23 травня 1949 р. (дати створення Федеративної Республіки Німеччини) до 1 січня 1957 р. (дати інтеграції Саару в останню, після того, як ре4іерендумом було відкинуто інтернаціональний статус, що за нього виступала Франція).

І навпаки, ця формула не застосовується, з юридичного погляду, до зв'язків договірного характеру між Францією та Монако. Італією й Ватиканом. утвореннями чи суверенними державами, але вона може враховувати адміністративні наслідки цих зв'язків, які, отже, заслуговують на те, щоб також бути розглянутими, як і вельми своєрідні зв'язки Андорри з Іспанією й Францією.

Натомість республіка Сан-Маріно, також суверенна держава, повністю незалежна від Італії в адміністративному відношенні. Це залишається вірним, незважаючи на митний союз між Італією і ЄС: він зовсім не потребує особливої адміністрації внаслідок того, що Сан-Маріно є анклавом на італійській території; до речі, Сан-Маріно є частиною митного простору ЄС.

80.А. — Королівство Нідерландів.— Після затвердження ..Статуту Королівства Нідерландів" 29 грудня 1954 р. Королівство Нідерландів у широкому значенні складається з трьох рівноправних частин. На той час йшлося про те, щоб організувати зв'язки з тим, що залишалося від Голландської колоніальної імперії, головна складова якої. Голландська Індія, стала незалежною п'ять років до того (Індонезія). Трьома початковими складовими королівства на новий манір у 1954 р. були Нідерландські Антільські острови, Нідерланди з їхньою колонією Новою Гвінеєю і Сурінам.

Після передачі нідерландської Нової Гвінеї у 1962 р., незалежності Сурінаму в 1975 р. та відділення Аруби, на його прохання, від решти Нідерландських Антільських островів у 1986 р, Королівсто складається з трьох держав:

62

— Аруби, острова площею 193 км²на півдні Карибського моря напроти венесуельських берегів, з населенням 69110 мешканців;

— Нідерландських Антільських островів, з населенням 196 000 мешканців, до складу якихвходять острови Бонайре (288 км²) і Кюрасао (444 км²), неподалік від Аруби, а також острів Сінт-Естатіус (21 км²). острів Саба (13 км²) і половина острова Сен-Мартен (37 км^ — інша половина якого належить до французького департаменту Гваделупи), розташовані на північному сході антільської дуги;

— Нідерландів у Європі, які лише одні повністю входять до Європейського Співтовариства, тоді як Аруба и Антільські острови мають статус заморських країн і територій, асоційованих у Європейське Економічне Співтовариство.

81. Кожна з трьох складових має свою конституцію: Основний закон для Королівства Нідерландів від 24 серпня 1815 р., Державний регламент Нідерландських Антільських островів від 29 березня 1955 р. і Державний регламент острова Аруби від 1 січня 1986 року.

Компетенції квазіконфедеративного цілого розповсюджуються, в основному, на зовнішні зносини (слід додати, що Нідерланди в Європі мають особливі повнова­ження щодо справ, дотичних виключно них), оборону, громадянство і частково на судову систему. Спільні повноваження здійснюються органами Королівства відповідно до процедур, які, гарантуючи неодмінне врахування позиції Аруби та Нідерландських Антільських островів, представлених своїм міністром, є головно нідерландськими у вузькому значенні. У решті галузей кожна з трьох держав користується повною законодавчою самостійністю.

Це значить, що єдиними нідерландськими адміністраціями, які звичайно займаються справами Королівства в широкому значенні, є закордонні справи, оборона й н .начна структура державного секретаріату у справах Нідерландських Антільських островів і Аруби''. Ось чому в решті міркувань цього та наступних розділів до уваги братиметься, лише Королівство Нідерландів у Європі.

82.Б. — Французька співдружність.— Конституцією від 4 жовтня 1958 р. встановлювалася співдружність, яка об'єднувала Французьку Республіку з її колишніми колоніальними володіннями, котрі не було перетворено на департаменти в 1946 р. і котрі водночас маніфестували волю залишатися разом із колишньою метрополією (лише Гвінея вибрала незалежність з 1958 р.) і волю позбутися свого статусу заморських територій, аби не бути більше інтегральною складовою Республіки. Такий вибір було здійснено Камеруном, Кот-д'Івуаром, Конго-Браззавілем (тепер Конго), Дагомеєю (нині Бенін), Габоном, Мавританією, Мадагаскаром, Малі, Нігером. Верхньою Вольтою (тепер Буркіна-Фасо). Центральноафриканською Республікою, Чадом і Того.

Система, яка встановлювалася Конституцією, полягала в союзі квазікон­федеративного характеру, інституції якого надавали перевагу Франції, внаслідок того, що президент Французької Республіки був, за законом, президентом Співдружності, а французький парламент мав 186 місць з 284-х, з яких складався Сенат Співдружності.

У грудні 1959 р. Малі Гі Мадагаскар звернулися з проханням про надання незалежності, але в рамках Співдружності, що потягло за собою перегляд статті 86 Конституції в такий спосіб, аби дозволити водночас можливість отримати незалежність державам, які залишатимуться членами Співдружності, та вступ до Співдружності незалежних держав. Усі держави наслідували приклад Мадагаскару і Малі протягом 1960 р., що втілилось у підписання серії двосторонніх угод з

63

Францією, Інституції, що їх передбачено Конституцією, втратили внаслідок цього свій сенс: це було констатовано в обміні листами між головою Сенату Співдружності та прем'єр-міністром Французької Республіки 16 березня 1961 року.

83. Більшість авторів сходяться на тому, що результатом цього є недійсність розділу Конституції, присвяченого Співдружності, і останній мав би лише ретроспективний інтерес, якби в законі від 23 серпня 1985 р. „Про розвиток Нової Каледонії" не було передбачено формулу об'єднання у співдружність. Попри те, що цей закон було потім скасовано, зовсім не виключено, що формулу буде знову використано в результаті референдуму, предбаченого законом від 9 листопада 1988 р., „який містить статутні та підготовчі положення самовизначення Нової Каледонії у 1998 р." і який був прийнятий після укладання „Матіньйонських угод", влітку 1988 р.. між канаками — прихильниками незалежності і ,,вірнопідданою" партією „Новокаледонське об'єднання на підтримку Республіки". Формула незалежності — об'єднання розглядається також як перехідна деякими самостійницькими партіями інших заморських територій і департаментів, слекторат яких, по правді, є незначним.

На протилежність статусові держави — учасниці співдружності, статус заморської території не створює зв'язку квазіконфедеративного характеру з Французькою Респуб­лікою. Навіть коли внутрішня автономія дуже розвинена, як у випадку з Французькою Полінезією, факт, що така територія є складовою частиною Республіки, знаходить своє відображення в усіх адміністративних галузях (див. підрозділ 2, § 2).

84. В. — Велика Британія та британські володіння.— Дві категорії утворень з несуверснною природою пов'язані з Об'єднаним Королівством Великої Британії та Північної Ірландії зв'язками, звичаєві основи яких мають значення конституційних конвенцій'' території, залежні від Корони[ііерепсіепсіеч о} Ніс Сго\\'п),які разом з Великою Британією та Ірландією становлять географічне ціле Британських островів. і британські залежні території(ЬгіїічЬ сієрепсіеік їеггіюгіеч —терміни, що використовуються, зокрема, уВііїіхії МсііюпаНїу Асі1981 р.).

85. Острів Мен і Нормандські острови.— Острів Мен, розташований посеред Ірландського моря, займає площу 572 км²і має населення 63 900 мешканців. Нормандські острови, що поблизу французького півострова Котантен, складаються з островів Джерсі (116 км². 83 400 мешканців), Гернсі (63 км². 60 000 мешканців), а також залежних від них Олдерні (8 км², близько 1500 мешканців) і Сарка (5.5 км², близько 600 мешканців). Їхні дуже давні інституції дають їм дуже широку внутрішню автономію, а уряд Великої Британії несе відповідальність за оборону і зовнішні зносини. Однак місцеве законодавство підлягає схваленню, що на практиці надає британському Міністерству внутрішніх справ{Ноте 0{Гісе) можливість контролю, який приводить інколи до відмови у схваленні. Більше того, губернатор — намісник острова Мен, на відміну від своїх колег на островах Джерсі та Гернсі, які мають лише представницьку роль. є головою виконавчої влади і в якості такого керує адміністрацією під єдиним контролем державного секретаря Міністерства внутрішніх справ Великої Британії. Острови не є складовою Європейського Співтовариства, однак деякі з положень угод все-таки до них застосовуються.

86. Британські залежні території.— Британські залежні території складаються, від кінця 1980-х років, з десяти колоній Об'єднаного Королівства: Кайман островів (північ Карибського моря — 264 км², 25 900 мешканців), Бермудів (північ

64

Атлантичного океану — 54 км², 59 300 мешканців), Гібралтару (на півдні Піренейського півострова — 5,8 км², ЗО 800 мешканців), Фолклендських (Мальвінських) островів (південно-західна Атлантика — 12 173 км², 1900 мешканців), Гонконгу (Китай, 1045 км², 5 841 000 мешканців), острова Монтсеррат (на сході Карибського моря — 102 км², 12 000 мешканців), острова Піткерн (південь Тихого океану — 4,5 км², 54 мешканці), острова Святої Єлени із залежними територіями (південна Атлантика — 159 км², 7 300 мешканців), островів Теркс і Кайкос (північно-західна Атлантика — 193 км², 14 500 мешканців), британських Віргінських островів (схід Карибського моря — 153 км², 12 700 мешканців). Вони складаються також із чотирьох територій Великої Британії: Ангільї (на сході Карибського моря — 91 км², 7 300 мешканців), Південних Сандвічевих островів і Південної Георгії (південно-західна Атлантика — 4 000 км², без постійного населення); території британської Антарктики (5 320 км²без урахування спірних територій на Антарктичному континенті, „заморожених" Міжнародною угодою про Антарктику^без постійного населення) і Британської території в Індійському океані (архіпелаг Чагос: 60 км-, без постійного населення). Усі колонії, як і Ангілья, мають власні інституції і володіють великою мірою внутрішньою автономією, яка все-таки міняється залежно від конкретного утворення, тоді як незалюднені території керуються безпосередньо з Лондона, не входячи, однак, складовою частиною до Великої Британії. Уряд останньої у будь-якому разі відповідає за оборону і міжнародні зносини, проте деякі повноваження в галузі останніх делеговано властям колоній.

На відзнаку від мешканців колоній і територій загалом, жителі Фолклендських островів і Гібралтару мають статус, еквівалентний статусові британських громадян. Усі ці території мають статус заморських провінцій і територій, асоційованих у ЄЕС. за винятком Гібралтару, який є інтегральною складовою Європейського Співтовариства, а також Бермудів і Гонконгу, на яких угода ніяк не поширюється. Гонконг буде повернено Китаєві 1997 року.

Загалом, адміністрація в закордонних справах, Рогеіуг апсі Соттоїт'еаіііі ОДЇсе, контролює та управляє в цілому політикою Великої Британії відносно її колоній та заморських територій.

87.Г. — Португальська Республіка і Макао.— Ще на кілька років Португалія і Макао становлять одне ціле квазіконфедеративного характеру. Макао є анклавом площею 17,5 км²на китайській території, неподалік від Гонконгу, з населенням півмільйона чоловік, що його було визнано Китаєм як португальське володіння 1887 року.

Протягом останніх п'ятнадцяти років статус Макао зазнав значних змін. Заморська провінція, яка була інтегральною складовою Португалії до Революції 1974 р., Макао отримав статус заморської території з сильною внутрішньою автономією у 1975 р. Конституція 1976 р. визначає (ст. 5, § 4 і ст. 296), що Макао не є частиною Республіки, але територією з особливим статусом під португальським управлінням. У середині 1985 р. було розпочато — спочатку приховані, потім офіційні — переговори між Португалією та Китаєм, результатом яких стала угода про повернення Макао Китаєві у 1999 р. 10 травня 1990 р. значно змінено статус території, внаслідок чого пекінський уряд отримав можливість певного впливу на її справи. Макао розглядається як третя країна дотично до Європейського Співтовариства, з часу приєднання до нього Португалії в 1986 році.

Питаннями, що стосуються Макао, переймається лише португальська адміністрація в закордонних справах.

З 6-258 (,5

повноваження, виконувані місцевими властями, походять від центральної влади, яка надає їх і контролює їх використання" (Вигсіеаи,1980, 54). Виходячи з сучасного стану їх конституції, це означення може без коливань застосовуватися до восьми з дванадцяти держав, які утворюють Європейське Співтовариство: Данії в її європейській частині, Греції, Франції, Ірландії, Люксембургу, Нідерландів у Європі, Португалії, Великої Британії. Натомість виникають сумніви щодо того, чи прикладати це означення до Італії, а відносно Бельгії та Іспанії сьогодні є очевидним, що ні.

З огляду на наслідки в адміністративній області, що їх може мати перехід унітарної держави в багатоскладову, важливим є подивитися, як саме і з якою мірою послідовності цей унітарний характер держави вписано в конституцію та політичну традицію.

92.А. — Королівство Данія. —Сучасною Конституцією королівства Данії є Основний закон від 1849 р. у тому варіанті, який вийшов після перегляду 5 червня 1953 р. Він переглядався і раніше, зокрема 1901 р., коли було встановлено парламентський устрій. Йдеться про особливо коротку Конституцію (89 статей, часом дуже стислих), так що значна частина датського конституційного права знаходиться в органічних законах (без особливого формального статусу консти­туційних) і звичаях.

93. Унітарна форма датської держави, яка завжди була формою Королівства, не визначена чітко в Основному законі, але розглядається як така, що розуміється сама собою (принаймні для суто європейської частини Королівства), як політика­ми й адміністраторами, так і юридичною доктриною. До того ж вона непрямо зафіксована у статті 82, яка встановлює, що „Право комун керувати своїми справами самостійно під контролем державирегулюється законом"(виділення мої).

94. Перегляди Основного закону проводити дуже важко, адже вони вимагають проведення законодавчих виборів після прийняття парламентом проекту консти­туційного закону, схвалення проекту новообраним парламентом, який не має можливостей внесення доповнень і, особливо, схвалення референдумом з більшістю, що відповідала б щонайменше 40% внесених у списки. Подібний перегляд не є таким уже необхідним для того, щоби надати справжню автономію якійсь частині Королівства, як про це свідчить процес, котрий мав місце 1979 р. з Гренландією. Європейська частина Королівства, незважаючи на певний острівний характер, достатньо однорідна в соціологічному й політичному аспектах, аби не виникало якихось причин для зміни унітарної форми держави.

95.Б. — Грецька Республіка. —Сучасною Конституцією Греції (сьомою з часу визнання незалежності за Лондонською угодою від 22 січня 1830 р.) є Конституція 9 червня 1975 р., яка може доповнюватися органічними законами, формальний статус котрих вищий за статус звичайних законів.

96. Сучасна Греція завжди мала форму унітарної держави, хоча б якими були особливості деяких регіонів, особливо островів. Це пояснюється переважанням доцентрових сил над силами відцентровими під час століття, необхідного Греції для досягнення її теперішніх кордонів, а також досить довгими періодами диктатури, що їх вона пережила і які задовольнялися лише поглибленою централізацією. Конституція проголошує цю унітарну форму, передбачаючи у своїй 101-й статті, що самоврядування територіальних громад відбувається під опікою держави.

З* 67

97. Перегляд Конституції порівняно легкий і регламентується статтею 110; але він потребує все ж таки законодавчих виборів після того, як дійсна Палата депутатів прийме пропозицію про перегляд. Такого перегляду не було передбачено під час реформ, спрямованих на регіоналізацію, яка не мала поставити під сумнів унітарний характер держави.

98.В. — Французька Республіка.— Сучасною Конституцією Французької Республіки, шістнадцятою Конституцією, написаною від часу революції 1789 р., є Конституція від 4 жовтня 1958 р., яку називають Конституцією V Республіки. Її текст було створено, в основному, урядом генерала де Голля на засадах конституційного закону від 3 червня 1958 р., прийнятого парламентом за процедурою перегляду, яка передбачалася Конституцією 1946 року.

99. Багатовікову традицію унітарної держави було відображено в різних конституційних положеннях: статті 2, яка встановлює, що „Франція є неподільною республікою", статті 3, за якою ,,жодна частина народу, жодна особа не може при­своїти [собі] здійснення [національного суверенітету]", так само, як у розділі XI, при­свяченому територіальним громадам, які „вільно управляються радами, обраними в умовах, передбачених законом", при цьому підлягаючи ,,адміністративному контролю", котрий має здійснюватися, у департаментах і територіях, ,,представником уряду".

100.Перегляд Конституції V Республіки не є надзвичайно важким, оскільки для нього досить більшості в обох палатах парламенту та згоди президента республіки, який може вибрати між тим, щоб поставити цей перегляд на схвалення референдумом або подати на розгляд Конгресові, що збере обидві палати парламенту і повинен буде прийняти його більшістю у три п'ятих. Відсутність урядової більшості в Сенаті, починаючи з 1981 р., привела, однак, до того, що всі проекти перегляду провалювалися до 1992 р., коли з'явилася більшість для прийняття змін, необхідних для ратифікації Маастріхтської угоди про Європейський Союз. Воднораз існує практика референдумів для проектів законів, „що стосуються організації державної влади" (стаття 11 Конституції), не задіяна вже двадцять років, конституційність якої є предметом суперечок, але яка може бути політичне використана для надання автономії якійсь частині території без побоювань відмови з боку Конституційної ради.

Дебати про унітарний характер республіки періодично повторюються і мають гострий характер як серед представників політичного класу (де, до речі, практично ніхто не заявляє про свою готовність поставити його під сумнів, але де прихильників більшої децентралізації легко обвинувачують у тому, що вони загрожують єдності), так і серед тлумачів юридичної доктрини (які ставлять собі питання відносно меж дії принципу „неподільності"). Конституційна рада також виділила з них важливі вимоги, які змогла визначити з нагоди реформ, пов'язаних з устроєм Корсики, заморських департаментів і деяких заморських територій. Ці обов'язкові правила буде детальніше розглянуто в розділі, присвяченому регіональним інституціям.

101.Г. — Ірландія.— Сучасна Конституція Ірландії, яка замінила Конституцію Ірландської вільної держави 1922 р., набула чинності 29 грудня 1937 р. після схвалення на референдумі 1 липня того ж року. Ірландія є республікою, національна територія якої включає весь острів (ст. 2), але закони якої є чинними лише на території колишньої вільної держави (ст. 3) до моменту возз'єднання. Ірландська Республіка отримала повний суверенітет у питанні зовнішніх відносин лише в

68

КериЬІіс о/ігеіапсі Асі1948 р., що його визнала Велика Британія 1949 р. вІгеїапсі Асі,принципом якого було те, що Ольстер не перестане бути частиною Великої Британії без схвалення з боку парламенту Північної Ірландії.

102.Не підтверджуючись прямо Конституцією, унітарний характер держави не викликає жодних сумнівів і випливає, між іншим, зі статті 15.2, яка передає законодавчу владу виключно національному парламентові. Ірландія до того ж є, безперечно, найбільш централізованою державою Європейського Співтовариства, що пояснюється не стільки слабкістю населення, скільки слабким розвитком ресурсів країни, що потребує всіх сил держави для її економічного розвитку.

103.Зміна Конституції є легкою: вона вимагає лише позитивного голосування обох палат парламенту, з подальшим прийняттям у перебігу референдуму більшістю голосів тих, хто взяв у ньому участь.

Хоча возз'єднання видається дуже гіпотетичним, періодично розглядаються різноманітні нові форми держави на випадок, коли воно відбудеться. Доповідь 2 травня 1984 р. NеV^• Ігеїапсі Рогит(у якому взяли участь три головні партії республіки, а з боку Північної Ірландії —5осіа! ОетосгаПс ' апй ЬаЬоііг Рагіу) розглядає три можливості: унітарна держава, федерація або конфедерація чи спільне врядування (/сллГаиіНогіїу}урядів Лондона і Дубліна для Північної Ірландї.

104. Д. — Велике герцогство Люксембург.— Сучасною Конституцією Великого герцогства Люксембург, якій з 1841 р. передували три інші, є Конституція 17 жовтня 1868 р., котра підтверджувала новий інтернаціональний статус Великого герцогства:

незалежність і постійний нейтралітет. Нейтралітет, який порушувала Німеччина в перебігу обох світових конфліктів, було формально скасовано 28 квітня 1948 року.

105.Відповідно до статті 1 своєї Конституції „Велике герцогство Люксембург утворює вільну, незалежну і неподільну державу". Останнє мало на меті не освятити унітарний характер держави, а перешкодити тому, щоб територію було поділено між двома чи кількома представниками правлячої династії. Це положення не було, однак, скасовано у 1948 р.. на протилежність принципові неприєд­нання, — воно розглядається як вираз реакції на феодальне право, — отож сьогодні можна вважати, що воно освячує унітарний характер держави. Цей характер підтверджується тим фактом, що Конституція доручає законодавцю тур­боту про визначення організації та повноважень комунальної ради і передбачає контроль з боку держави над найважливішими актами останньої.

106.Для перегляду Конституції є необхідним прийняття спільної заяви про ревізію Палати депутатів і великого герцога, за якою наступає розпуск парламенту, передбачений законом. Прийняття поправок до Конституції проводиться при кворумі у 3/4 від кількості членів Палати і відбувається, коли набрано більшість у 2/3 від кількості тих, хто проголосував.

Питання про іншу форму держави не є таким абсурдним, як це здається, з огляду на невелику територію й нечисленне населення Люксембургу; відмінності між містом Люксембургом і сільською місцевістю, а також присутність європейських інституцій могли б привести до статутних особливостей. Однак на порядку денному воно не стоїть.

69

107.Е. — Королівство Нідерланди. —Конституцією Нідерландів (європейсь­кої частини королівства [див. п° 80]) є Основний закон Королівства Нідерландів від 24 серпня 1815 р., що відтоді зазнав п'ятнадцяти переглядів, з яких два повні:

у 1848 р., коли Королівство остаточно набуло характеру ліберальної парламентської монархії, і в 1983 р., коли було складено каталог фундаментальних прав, осучаснено термінологію, а певну кількість питань передано від творця Конституції до звичайного законодавця.

108.Унітарний характер держави Нідерланди чітко видно, у відповідності з нідерландською доктриною, зі статті 50 Основного закону, яка встановлює: „Генеральні штати представляють увесь нідерландський народ". Крім того, весь розділ 7, присвячений „провінціям, комунам,\\'а{еі'5сИарреп(польдерам) та іншим громадським установам", встановлює переважне право законодавця фіксувати статут і рамки діяльності децентралізованих громад та діяльність держави з контролю над ними.

109.Перегляд Основного закону потребує (стаття 137) прийняття закону про перегляд Генеральними штатами, після цього — їх розпуск і прийняття проекту новим парламентом більшістю у дві третини від числа тих, хто проголосував. Він виявляється досить легким, з огляду на досить високий рівень консенсусу в системі нідерландських партій. Унітарний характер держави не ставиться реально під сумнів під час політичних дебатів з приводу можливої регіонізації чи посилення децентралізації.

110. Є. — Португальська Республіка.— Конституція Португальської Республіки від 25 квітня 1976 р., що чинна нині, є шостою письмовою Конституцією Португалії і була вже предметом двох відносно важливих переглядів, у 1982 р. і особливо у 1989 р. (коли треба було зробити можливим втілення програми приватизації).

111.Унітарна форма португальської держави узаконюється статтею 6 Конституції, яка гарантує також децентралізацію та статус автономних областей Азорських островів і Мадейри. Творець Конституції 1976 р. передбачив також (стаття 290а) неможливість зміни Конституції в цьому моменті, заборонивши в такий спосіб зміну державної структури. Перегляд 1989 р. виявив слабкість подібних остаточних заборон.

112.Перегляд Конституції є предметом особливо детальних положень (статті 286-291), що відрізняють нормальний перегляд, який може відбуватися лише кожні п'ять років, і завчасний перегляд, котрий потребує чотирьох п'ятих членів парламенту. Нормальний перегляд може відбуватися лише в рамках того самого скликання за умови, що минуло п'ять років з часу попереднього перегляду. Для нього потрібна більшість у дві третини членів парламенту.

Унітарна форма держави не ставиться під сумнів у політичних дебатах — адже на часі впровадження системи областей, що їх передбачено Конституцією.

113. Ж. — Об'єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. —

Ні для кого не є таємницею, що Велика Британія не має письмової конституції і що сучасна конституція Королівства грунтується на звичаєвих правилах і принципах, конвенціях конституції,і певному числі текстів, які беруть початок чи не від часів Великої хартії вольностеи Іоанна Безземельного.

70

115.Ця єдність держави, на відміну від того, що є в інших державах тієї самої категорії, супроводжується досить широким розмаїттям у царині права (англійське право, яке з незначними відмінностями застосовується в Уельсі та в Ірландії, значно відрізняється від шотландського права) та законодавства, зокрема в тому, що дотичне до територіальних громад.

Відтоді, як британський уряд змушений був у 1972 р. розпустити белфастський парламент (у ньому переважали протестанти-юніоністи, котрі не бажали діалогу з католиками), встановивши в такий спосіб пряме правління (сіігесі гіііе)Північною Ірландією, уряд і адміністрація Королівства значною мірою відображають унітарний характер держави. Спроба передачі прав(сіе\'о1ііпоп),здійснена в 1970-х роках, зазнала невдачі (див. розділ 3).