§5. Іспанія

39. Поділена на частини і роз'єднана внаслідок арабського вторгнення (711— 1270). а потім через чисельність князівств і королівств, які її складали. Іспанія віднайшла свою політичну цілісність і державність після укладення союзу між Кастільським і Арагонським королівствами, що сталося завдяки шлюбу Їзабели та Фердінанда у 1492 р. Союз було доповнено того ж року завоюванням Гранади (яка ще перебувала під арабським пануванням) та приєднанням Наварри у 1515 р. Незважаючи на постійні зусилля, спрямовані на централізацію, Фердінанда Арагонського, а потім КарлаУ (Карлоса І), Філіппа II та їхніх наступників, в усій Іспанії продовжувалися значні опозиційні виступи проти кастільського панування, і

43

провінції енергійно захищали свої привілеї, — традиція, яка тривала аж до відновленні обласної держави після падіння режиму Франко.

Організатор експедицій, які дозволили відкрити Америку, іспанська держав;

була першою з тих, що стали на шлях власне колонізаторства, віддавши при цьом' європейським іспанцям усі адміністративні посади на нових територіях. Філіпп Ї першим створив абсолютистську державу, вдавшись, зокрема, до помноженн числа рад. що діяли за географічними критеріями і в судовій галузі були підкон "[•рольними Державній раді, утвореній близько 1520 р. Ця система, відома пі назвою полісинодії¹, була моделлю для абсолютних монархій Європи і відзначалас надзвичайно великою централізацією і появою могутньої бюрократії, в якій панівн становище займали партикулярні радники. Неправильно усвідомлені меркантилн інтереси, вкупі з легкістю отримання коштовних металів у колоніях, та руйнівн зовнішня політика призведуть до занепаду економічної й політичної моці Їспан менш ніж за одне століття, а це викличе втрату привабливості іспанської моде.1 як у галузі адміністрації, так і в інших галузях. Піднесення, що відбулося середині XVIII ст. і супроводжувалося глибокими реформами в адміністративнії фінансовій та в податковій сферах, було зведено нанівець пересічністю правител у вирішальний момент революційних і наполеонівських воєн. Як результа Іспанія втратила в XIX ст. свою колоніальну імперію, тоді як інші європейсь держави, навпаки, збільшували свої заморські володіння.

40. Довга іспанська війна, яка закінчилася перемогою, що значною міро сприяла ослабленню Наполеона, мала як наслідок — парадоксальний, як вважаю' деякі, — застосування французьких ідей у галузі політичних і адміністративні інституцій. Хоча творці Кадіської конституції, прийнятої 1812 р., і намагали' подати новий ліберальний устрій як повернення до середньовічної муніципальн традиції, однак насправді вони були просякнуті концептами Французької революїі що передбачали підпорядкування місцевих громад центральній владі. Разом із ти провінції, утворені Установчими кортесами в Кадісі за наполеонівською моделл департаментів, були втілені в життя лише 1833 р., після прийняття декрету п] впорядкування функцій державної адміністрації, і очолювалися губернаторами, ? були калькою з префектів. У 1845 р. тепер уже до муніципальних органів Іспа було застосовано принципи, що ними керувалися французькі місцеві грома (комуни) часів Наполеона. Це не завадило їм залишатися бастіонами обласницькі федералістичних і радикальних сил, у яких розпочався кантональний рух (Кантональ повстання), який приведе Іспанію часів І Республіки (1873) на межу вибуху.

В умовах економічних труднощів і неспокійної політичної ситуації деякі ін реформи сприяли трансформації іспанської адміністрації, зокрема через вели кодифікацію, роз'єднання адміністративних і судових функцій та спробу — завч, ну — професіоналізації адміністративної служби (декрет прем'єр-міністра Бре Мурільйо від 1852 р., який почав застосовуватися на практиці лише з 1918 ] Наприкінці XIX ст. державна служба організована в номенклатурні групи, знову таки за французькою моделлю.

41. Диктатура Прімо де Рівери (1923—1930), створивши державні агентств, підприємства, мала більше наслідків навколо адміністративного апарату, ані;* середині його. Конституція П Республіки 1931 р., навпаки, справила дуже відчуті вплив на адміністративні й політичні структури країни, вперше повернувши у звороті

^олісинодія {ісп. роїіаччхИсі} — адміністративна система, яка полягає у заміні міністрів радами. —П.І

бік централізаторський рух. передбачивши можливість автономних областей зі своїм власним статусом. Каталонія отримала цей статус 1932 р.. Галісія — 1936 р.. а •згодом настала черга Країн» Басків. Скасовані за диктатури Франко. автономні області знову з'являються відразу ж по його смерті й закріплюються Конституцією 1978 р. Нині вони поширюються на всю територію Іспанії.

42. Франко, вигравши 1939 р. громадянську війну, зруйнував демократичні інституції, що діяли від часу Конституції 1876 р., і встановив однопартійну систему, зорганізовану виключно навколо його особи. Адміністрація і політика переплели­ся, иозаяк траплялися призначення службовців на командні посади і в корпоративні інституції. Чимало чиновницьких служб зуміли досягти автономності в управлінні і перебрали на себе функції захисту професійних інтересів, звичайно притаманні профспілкам, однак у політичну опозицію не переходили. Режим пережив поворот з прийняттям 1957 р. плану економічних реформ, що його було розроблено під керівництвом Світового банку. Цей план уможливив зрушення економічної діяльності й утворення середнього класу, який дедалі більше усвідомлював необхідність переходу до демократії. Такий розвиток супроводжувався значною реформою в галузі адміністрації, її цілі — підвищити ефективність і раціоналізувати адміністративну діяльність — частковії суперечили одна одній. Одначе внаслідок прагматичного підходу до протиріч між відсталою авторитарною системою і потребами сучасного суспільства її результатами сталії модернізація державної служби (створення Центру підготовки і підвищення кваліфікації державних службовців, значною мірою під впливом французької Національної школи управління, прийняття 1964 р. нового загального статуту державної служби) і застосування в державному апараті певної кількості елементарних навичок, запозичених від управління підприємствами.

43. Поза будь-яким сумнівом усі ці елементи — завдяки політичному інстинктові нового короля Іспанії Хуана Карлоса та вмінню його прем'єр-міністра Адольфо Суареса, продукта цього взаємопроникнення між адміністрацією і політикою, — полегшили перехід, що відбувся після смерті Франко 20 листопада 1975 р. і відставки голови уряду Аріаса Наварро. Після розпуску франкістських інституцій за законом про політичну реформу, схваленим на референдумі 15 грудня 1976 р., вони уможливили перемогу поміркованих течій на парламентських і установчих виборах 15 червня 1977 р. та прийняття через референдум нової Конституції 6 грудня 1978 р. Мирний характер цього переходу пояснює незначну кількість негайних змін в адміністративному апараті, який, до речі, не зазнав чистки, — але воднораз і певне омолодження кадрів у 1980-х роках. Значні переміни, що мають місце в іспанській адміністративній системі, є наслідком не стільки повернення до демократії, скільки утворення автономних об­ластей, — коли інституціям формально ще унітарної держави надається частково федеративний характер, — а також відкритості Іспанії, пов'язаної з її приєднанням до Європейського Співтовариства в 1986 році.