§3. Велика Британія

33. Наскільки складно визначити початок британської політичної історії (1042 р. — кінець датської гегемонії? 1066 р. — битва при Гастінгсі? 1453 р. — кінець Столітньої війни з Францією? чи 1603 р. — персональна унія Англії з Шот­ландією? тощо), настільки ризиковане з точністю відшукувати корені її сучасної адміністративної системи: чи можна стверджувати, що в ній збереглося щось від системи нормандської адміністрації, в якій король був представлений у кожному графстві через шерифа? Традиція „місцевого врядування" (ІосаІ §о\'егптепі).до речі, сильно підірвана впродовж століття, виходить з Великої хартії вольностей, нав'язаної 1215 р. Іоаннові Безземельному, чи, скоріше, зСоп/їгтаїіо Сагіагит1297 р., яка визнавала привілеї та звичаї міст, а чи з поділу парламенту на Палату лордів і Палату громад у середині XIV ст.? І чи залишили сліди в адміністративній організації Королівства абсолютизм Стюартів і автократія пуританської Революції XVII століття?

Натомість, неможливо заперечити, що головні риси цієї адміністрації тісно пов'язані з парламентським устроєм, який розвинувся з кінця XVII ст. Міністерська відповідальність, що освятиться століттям пізніше, поєднуватиме водночас поділ адміністративних служб за міністерськими завданнями і необхідність активного координування у зв'язку з принципом колективної відповідальності уряду. Окрім цього зв'язку, слід братії до уваги інші елементи, аби зрозуміти, як відбувся перехід від адміністрації XVIII ст., слабкої та малоефективної, до ,,цивільної служби" (Сі\і1 Зеїл'ісе),що постане як модель дійової та демократичної адміністрації, починаючи з другої половини XIX століття.

Географічне положення Великої Британії і поразка спроб встановлення абсолютизму пояснюють той факт, що королівському урядові не потрібен був великий адміністративний апарат, до того ж переважна більшість внутрішніх адміністративних ^функцій здійснювалася місцевими властями. Розвиток Імперії і необхідність законотворчості в економічній і соціальній галузях, що супроводжувала індустріалізацію в XIX ст., збільшували потребу в адміністративній діяльності, ефективність якої була значною мірою знижена через численні синекури, можливість купувати (продавати) посади та практику протегування службовцям з метою забезпечення корисних голосів під час виборів до Палати громад. Цей останній чинник впливу, який був складовою частиною конституційних конвенцій аж до початку XIX ст., розглядається відтоді як шкідлива корупція, край якій спробували покласти, зокрема, законом про реформу (Ке/опп Вії!)від 17 червня 1832 р. Водночас у кількох міністерських відомствах було розпочато експеримент з часткового прийому на роботу в адміністрацію через систему екзаменів, що став прелюдією до встановлення системи за заслугами(піегії 5у5ґепі).

Корисним полем експериментування для Сі\'і1 5егуісестала нарешті колоніальна адміністрація. У 1853 р., у зв'язку з подовженням хартії Ост-Індської компанії, парламент відмовився поновлювати привілей, що ним користувалися до цього її директори і який полягав у тому, щоб робити призначення до Хейлібері, підготов­чої школи для цивільної служби в Індії. Наступного року комісія, що її очолював Маколей, представила доповідь, де запропонувала, зокрема, організацію набору на основі відкритого для всіх конкурсу; доповідь мала суто шкільний характер. План було невдовзі схвалено. У тому ж 1853 р. Гладстон призначив сера Стеффорда Норткоута і сера Чарлза Тревельяна для проведення вивчення стану державної служби в Англії. В результаті їхньої доповіді, 21 травня 1853 р., було створено орган, до якого входили три комісари цивільної служби(Сі\'і1 Зегуісе Сотпш5Іоппег5), котрі мали вивчати всіх кандидатів на нижчі посади. Однак призначення політич-

41

ного характеру не було скасовано, і потрібно було чекати ще десять років для того, щоби принцип відкритого для всіх конкурсу [ореіі сотреііпоіі}було утверджено постановою від 4 червня 1870 р., виданою урядом Гладстона. Тим часом управління Індією було передано Короні у 1858 р. Зіставлення ізСі\'і1 Зеп'ісе,недоліки якої було, зокрема, виявлено під час Кримської війни, продемонструвало переваги колоніальної адміністрації; як наслідок, було запроваджено чимало її організаційних і функціональних принципів.

34. До кінця XIX ст. систему місцевої адміністрації можна було описати як хаос округів, вольностей, владних повноважень і місцевих податків у результаті багатовікового спонтанного розвитку. Закон про місцеве управління (Ьоссії Со\'еттеп1 Асі)від 1888 р. вдався до відносних спрощень та уніфікації системи, наділяючи місцеві власті загальною відповідальністю за всі місцеві служби на їхній території та вводячи чітке розмежування між міськими і сільськими громадами. Це було початком серії втручань з боку парламенту в місцеві справи, кульмінацією якої стало обкладення подушним податком(]ЮІІ ґах},що його запровадив уряд пані Тетчер століттям пізніше. Не всі реформи було з необхідністю спрямовано на скорочення місцевої автономії, але довгостроковий рух, у який вписується також невдала строба регіоналізації в Шотландії та в Уельсі, є рухом до централізації в унітарній державі.

35. Паралельно розвиток економічного й соціального інтервенціонізму в XX ст. веде, як і в інших країнах Європи, до запровадження значних зовнішніх служб (/іеісіа^піііичп'аґіоіі.ч},що загалом зближує британську адміністрацію з адміністрацією інших країн Європи, де повсюди існує територіальна державна адміністрація. Цей поступовий та безперервний розвиток державної адміністрації було різко загальмовано в 1979 р'., коли перемога на виборах консерваторів привела до влади прем'єр-міністра, який, крім своїх добре відомих ультра-ліберальних ідей, відзначався та­кож справжнім інтересом до управління й адміністрації, внаслідок чогосіуіі Зегуісезазнала важливих змін упродовж 1980-х років.