Вчитель сказав:

Якщо шляхетний муж не думає про ситість І не прагне жити в спокої, Моторно служить, обережно розмовляє

І виправляється від наближення до шляху, Він може називатися люблячим вчителя1.

Пізніше конфуціанство було використано для обґрунту( вання авторитарної влади імператора в Китаї і прийнято як офіційна доктрина.

Звертання давньосхідної філософії до вічних, загальнолюд( ських проблем, оригінальні способи вирішення їх, гуманісти( чна спрямованість цієї філософії дозволили сучасному філо( софу і психологу К. Юнгу зробити такий висновок: “Якщо для багатьох християнське світосприймання побліднішало, то скарбниці символів сходу все ще повні чудес” 2.

2.АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

2.1.Періодизація історії античної філософії

Антична філософія – це філософія давньої Греції і давнього Рима; виникла в VI столітті до н.е. у давньогрецьких містах( державах (полісах) і розвивалася до VI століття н.е., коли римський імператор Юстиніан в 529 році закрив останню Платонівську академію.

В історії античної філософії виділяються три основних пе( ріоди.

1.Класичний – VI'IV ст. до н.е.

2.Ранній еллінізм – IV ст. до н.е.'I ст. н.е.

3.Пізній еллінізм – I'VI ст. н.е.

– >.: )? , 1991. – .23.

39

I. Класичний період (або антична класика) відрізняється великою розмаїтістю шкіл, навчань, напрямків. Тут в свою чергу виділяються два етапи.

1)Ранньогрецька філософія (досократики) – перші натур( філософи цікавилися здебільшого онтологічними проблема( ми: Що є суще? Із чого складається всі? Які першопричини і першооснови всього? Яка структура світобудови?

2)З софістів і Сократа починається поворот філософії до вивчення людини. Знаменитий заклик Сократа: “Пізнай само( го себе!”.

Основні школи і найбільш відомі філософи класичного періоду: Мілетська школа поєднує перших натурфілософів: Фалес (біля 625(біля 547 р.р. до н.е.) – намагався знайти матеріальну першооснову всього сущого, вважав такою першоосновою – вологу першоречовину (воду). Анаксімандр (610(біля 540 р.р. до н.е.) – вважав першоосновою світу – апейрон – нескінчен( ну матеріальну першооснову, в основі його космогонії – діа( лектичний принцип єдності і боротьби протилежностей; йому належить перше загальне формулювання закону збереження речовини і енергії, а також здогад про еволюцію живої приро( ди (поява “перших людей” із тварин). Анаксімен (друга поло( вина VI ст. до н.е.) – розвив моністичну концепцію, вважав, що все складається з повітря; “безмежне” повітря у Анаксіме(

на – джерело подиху і життя.

Геракліт з Ефеса (біля 520(біля 460 р.р. до н.е.). Світ цей, по Гераклітові ніким не створений і є “вічно живий вогонь, що повільно загоряється і повільно погасає”; в основі руху світу – єдність і боротьба протилежностей (живе і мертве, пильнуюче

іспляче, прекрасне і потворне, чисте і брудне і т.п.).

Піфагор (друга половина VI ст.(початок V ст. до н.е.) – ство( рив релігійно(містичне вчення, відповідно до якого вища етична мета людини – катарсис – очищення, який досягається: для тіла

– через вегетаріанство, для душі – через пізнання музично( числової структури космосу, виражається символічно в “чеівері( ці”, тобто сумі перших чотирьох чисел 1+2+3+4=10, що містить основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3). Піфагор обґрунтував релігійно(філософське братство (спі( лку), яке мало в свій час політичний вплив у Південній Італії.

40

Елейська школа (кінець VI(V ст. до н.е.), у яку входив Па' рменід (народився біля 515 р. до н.е.), Зенон Елейський (біля 490( біля 430 р.р. до н.е.) і Меліс Самосський (V ст. до н.е.). Елеати обґрунтували концепцію буття, протилежну першим натурфілософам. Буття, як сутність, першооснова світу – єди( не і нерухоме, всякий рух всяка множинність приводять до протиріч, а значить, неможливі (про це знамениті апорії Зено( на: “Ахілл”, “Дихотомія”, “Стадій” і “Стріла”).

Атомізм – Левкіпп, Демокріт (докладно про цю школу в наступному параграфі).

Софісти – Протагор (490(420 р.р. до н.е.), Горгій (480(380 р.р. до н.е.), Антифонт (V ст. до н.е.) і інші. Спочатку слово софіст означало мудрець, потім софістами почали називати платних викладачів красномовства і різних знань. Знамените висловлювання Протагора: “Людина є міра всіх речей” знаме( нує поворот філософії до людини. Софісти розробляли су( б'єктивну діалектику, звернувши увагу на рухливість, мінли( вість, суперечливість понять у людському мисленні.

Далі варто назвати трьох стовпів античної класики, трьох найвідоміших філософів:

Сократ – Платон – Арістотель Платон був учнем Сократа, а Арістотель – учнем Платона,

і кожен з них створив своє оригінальне вчення, яке стало ві( хою в історії філософської думки.

Сократ (біля 470(399 р.р. до н.е.) – критикував натурфіло( софські спекуляції попередньої епохи, вважаючи вартої уваги лише людські проблеми; розробив методику діалогу, як спо( собу знаходження істини. В етиці він дотримувався строгого раціоналізму, стверджуючи, що чеснота тотожна знанню і що людина, яка знає, що таке добро, не стане поступати погано. Життя Сократа, це втілений образ народного мудреця; він не написав жодного твору, розгулюючи по площам Афінським і вступаючи в сперечання, бесіди з людьми. Наприкінці життя був засуджений і страчений за “введення нових божеств і роз( бещення юнацтва”.

Платон (докладно про життя і вчення у наступному параг( рафі).

41

Арістотель (384(322 р.р. до н.е.) – філософ і вчений – ен( циклопедист, засновник перипатичної школи. В філософії Арістотель виділяє три частини:

Теоретична (умоглядна) – перша філософія (метафізика) і фізика, і фізика яка вивчає першопричини буття; мета теоре( тичної філософії – знання заради знання.

Практична філософія, мета якої – знання заради діяльно( сті – етика і політика.

Поетична (творча) філософія – знання заради творчості – риторика і поетика. Логіка не самостійна наука, а пропедевти( ка до всіх наук. Якщо Сократ і Платон розробляли діалектич( ну логіку, то Арістотель – автор формальної логіки. Пізніше, в середні віки, формально(логічна частина вчення Арістотеля була відірвана від змістовної і канонізована, використовува( лася як методологічна основа середньовічної схоластики.

II. Ранній еллінізм – це період кризи античного рабовлас( ницького суспільства, розчарування філософів у політичній діяльності, філософії була зведена до питань приватного осо( бистого життя людини – етики. Філософія цікавилась не пи( танням: “Який світ?”, а питанням!: “Як треба жити?” У цьому періоді виділяються три відомі школи: скептицизм, стоїцизм, епікуреїзм.

Скептицизм: Піррон (IV(початок III ст. до н.е.), Тимон (біля 325(235 р.р. до н.е.), Енесідем (I в. до н.е.), Агриппа Секст Емпірик (друга половина II ст.(початок III ст. н.е.), – заперечували можливість достовірного знання на підставі то( го, що знання завжди суб'єктивне. Піррон, засновник школи, стверджував, що філософ – це той, хто прагне до щастя. Хто бажає досягти щастя, повинен відповісти на три питання:

а) із чого складаються речі?

б) як ми повинні ставиться до речей?

в) яку вигоду отримаємо ми від нашого відношення? Стоїцизм: Зенон з Китіона (біля 362(333 р.р. до н.е.), Хрі'

сипп – (281/277(208/205 р.р. до н.е.), Посидоній (біля 135( 51/50 р.р. до н.е.), Сенека (біля 5 р. до н.е.(65 р. н.е.), Епіктет (біля 50(біля 140 р.р. н.е.), Марк Аврелій (121(180 р. н.е.) – напрямок у філософії, в якому етика займає провідне місце,

42

опираючись на фізику (натурфілософію) і логіку. Кінцева ме( та людини, щастя визначаються як, життя яке узгоджується з природою, логосом. Стоїчний ідеал доброчесної людини – це мудрець, який може розділити всі речі і справи на залежні від нього і не залежні: в перших – треба мужньо виконувати свій обов’язок всупереч всьому, а в другому – ігнорувати.

Епікуреїзм – матеріалістична школа в давньогрецькій і да( вньоримській філософії, заснована Епікуром (341(270 р.р. до н.е.). Епікуреїзм продовжує традиції філософії Демокріта атомізм і гедонізм. Головне завдання філософії вбачали в то( му, щоб навчити людину бути щасливою, звільнити її від страждань.

III. Пізній еллінізм – філософія зближається з релігією, набуваючи частково містичний характер. Філософські школи цього періоду – неопіфагорейство і неоплатонізм – вплинули на середньовічну філософію.

Неопіфагорейство – Ксенократ (396(314 р.р. до н.е.),

Плутарх (біля 45(біля 127 р. н.е.), Нуменій (друга половина II ст.) – відродження піфагорійської традиції – надання само( стійного значення методам математичного символізму (в ос( нові буття; єдине – багаточисельне, монада – діада, тотожність

– розходження, парне – непарне, крапка – лінія – площина – тіло); в етиці – розвиток ідей аскетизму і катартіх (від “катар( сис” – очищення).

Неоплатонізм – Плотін (204/205(270), Порфирій (234( між 301 і 305 р.р.), Ямвлих (біля 245(330), Прокл (412(485) – продовження традицій платонівського ідеалізму. Головне за( вдання філософії – вивести з єдності бога послідовну тради( цію буття (першооснова всього – Єдине, його прояви: розум – душа – космос; розум і душа здійснення Єдиного у вічності, космос – у часі. Єдине, універсум – те, до чого прагне загубле( на в просторах космосу душа, побувавши в тутешньому світі як у театрі (де є добро і зло, герої і раби – для розмаїтості п'є( си), душа повернеться до свого батька і возлюбить його чис( тою любов'ю.

43