У центрі Кантівської філософії стоїть людина, її гідність і її доля. В “Критиці практичного розуму” Кант викладає оригі( нальну етичну теорію. Вихідним принципом етики Канта є принцип гуманізму, який стверджує, що всяка особистість – самоціль і ні в якому випадку не повинна розглядатися як за( сіб здійснення яких би то не було завдань, хоча б це були за( вдання загального блага. Основний закон етики – категорич' ний імператив (формальне внутрішнє веління, обов'язкове для кожного індивіда): “...поводься згідно до такої максими,

керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом”1 . Вчинок людини, по Канту, є моральним, якщо він зроблений єдино з поваги до мораль( ного закону. В випадку конфлікту між людськими пристрас( тями і моральним законом Кант вимагає безумовного підпо( рядкування моральному боргу.

1.2. Філософія І. Г. Фіхте

Іоганн Готлиб Фіхте (1762(1814) – другий, після Канта, представник класичного німецького ідеалізму, буржуазний демократ, жагучий патріот і гуманіст, суб'єктивний ідеаліст волюнтаристсько(етичного напрямку, сміливий новатор, який свідомо взявся за побудову теорії діалектики в сучасному нам розумінні цього терміна.

Фіхте народився в бідній селянській сім'ї, і лише неабиякі його здібності і випадкові обставини (підтримка титулованого мецена( та) дали йому можливість отримати освіту в університетах Ієни і Лейпцигу. Далі Фіхте займався викладанням (був професором Енського і Берлінського університетів, ректором Берлінського університету), філософською творчістю, всю життя був у гуща( вині суспільно(політичних подій. Це був філософ(пророк, пропо( відник і вихователь. Сучасники відзначали його безкомпроміс( ність, чесність, прямолінійність, велику силу волі і працьовитість.

Своїм філософським вчителем Фіхте вважав Канта. У дусі Кантівської філософії написаний його перший твір – “Досвід

1 .: O ). O $ " // . 6- . – >., 1963-1966. – .4. – .1. – .279.

163

критики всякого одкровення”, опублікований в 1791 році ано( німно і який зробив Фіхте відомим філософом. Інші роботи: “Науковчення”, “Про призначення людини”, “Замкнута торго( вельна держава”, “Ясне як сонце, повідомлення широкій пуб( ліці про справжню сутність новітньої філософії. Політика примусити читачів до розуміння”.

Філософію Фіхте вважав фундаментом всього наукового знання – “Науковчення”, наукою наук і джерелом людської могутності, тому що вона вивчає загальні методи і форми пі( знання, займається обґрунтуванням всякого знання взагалі.

Центральна проблема філософії Фіхте – воля. Він стве( рджував, що принцип нашого життя є “абсолютна свобода во( лі”. Розвиваючи кантівські ідеї про активність суб'єкта в пі( знанні, бажаючи звільнити суб'єкт від будь(якої зовнішньої визначеності, Фіхте починає свою філософію із самосвідо' мості особистості, з “Я”. В акті самосвідомості людина на( роджує свій дух, свою волю, творить не тільки себе, але і світ навколо себе. Разом із самосвідомістю (“Я есмь ”, “Я сам роб( лю себе”) покладається і його протилежність – “не( Я” (“Від( чуження Я”), а також їх синтез в абсолютному суб'єкті. “Пуль( сація”, збіг і розпадання цих протилежностей – основа буття по Фіхте, а також метод його пізнання. Таким чином, Фіхте розкрив внутрішню структуру одного з головних законів діа( лектики – закону єдності і боротьби протилежностей, почав( ши спробу об'єднати усередині активного, вільного, творчого суб'єкта буття і свідомість, практичне і теоретичне, природу і людину, суспільство і особистість. Розвиток суспільства, на( приклад, Фіхте, представляє як процес відчуження Я в сферу культури і у той же час прагнення знову злитися, прийти до тотожності із собою. Однак повне досягнення цього ідеалу неможливе, тому що це було б припиненням усякої діяльнос( ті; тому людська історія – нескінченне наближення до ідеалу. Фіхте розглядає нації як колективні особистості, кожна з яких має своє особливе призначення. Ця ідея була однієї з основ( них в європейському романтизмі і отримала розвиток у Ф. Шеллінга.

164

1.3. Естетичний пантеїзм Ф. Шеллінга

Фрідріх Вільгельм Йосип Шеллінг ( 1775(1854) – пред( ставник німецького класичного ідеалізму, який розробив діа( лектику природи, вчення про абсолют, створив оригінальну естетику, яка сприяла “естетизації” філософської думки, зро( бив значний вплив на натуралістів, поетів(романтиків, філо( софів ірраціоналістичного напрямку.

Ф. Шеллінг народився в сім'ї лютеранського пастора, учив( ся на теологічному факультеті Тюбінгенського університету разом з Гельдерліном і Гегелем; викладав в Йєнському, Ерлан( генському, Мюнхенському, Берлінському університетах. Ос( новні роботи: “Про міфи”, “Про Я як принцип філософії”, “Про світову душу...”, “Перший начерк системи натурфілософії”, “Система трансцендентального ідеалізму”, “Бруно, або про бо( жественний природний принцип речей”, “Філософія і релігія”, “Філософські дослідження про сутність людської волі...”.

Першоосновою буття, по Шеллінгу, є абсолют – як то( тожність суб'єктивного і об'єктивного, духовного і природно( го, що утримує в собі можливість всіх взагалі визначень. Аб( солют у такій же мірі народжує Всесвіт, у який творить його художник; а Всесвіт – тотожність абсолютного організму і аб( солютного твору мистецтва (система естетичного пантеїзму).

Природа як породження абсолюту, як доцільне, як форма несвідомого життя розуму перебуває в постійному розвитку. Джерелом “нескінченної діяльності” природи служить взає( модія протилежно спрямованих сил. Використання діалекти( чного принципу протиріччя у вивченні природи дозволило Шеллінгу зробити ряд геніальних здогадів, які пізніше були підтверджені в природознавстві: наприклад, про єдність елек( тричних і магнітних процесів, про єдність процесів збудження і гальмування в психіці і ін.

Вищим етапом розвитку абсолюту, поверненням його до самого себе є не соціальна і моральна дія, а художня твор' чість; а найбільш доконаним способом пізнання – естетичне споглядання (інтуїція). В художній діяльності і у творі мисте( цтва досягається “нескінченність” – ідеал, не досяжний ні в теоретичному пізнанні, ні в моральному діянні. Художник –

165

це геній, тобто “інтелігенція”, діє як природа; у ньому вирішу( ється протиріччя, нездоланне ніяким іншим шляхом. Відпові( дно філософія мистецтва у Шеллінга є “органоном” (знаряд( дям) філософії і її завершенням.

1.4.Розвиток діалектичного методу

уфілософії Г. Гегеля

Філософія Гегеля – завершення і вище досягнення німе( цького класичного ідеалізму. Розвиваючи, вдосконалюючи ді( алектичний метод, Гегель застосував його для вивчення при( роди, суспільства і людини. Джерелом, розвитку по Гегелю є дух, але Гегель, за словами К. Маркса, у діалектиці ідей геніа( льно вгадував діалектику речей.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770(1831) народився в сім'ї знатного чиновника, отримав освіту в гімназії і Тюбін( генському теологічному університеті. Студентські роки май( бутнього філософа збіглися з великими політичними подіями. Він захоплено зустрів Французьку революцію; разом із Шел( лінгом і Гельдерліном брав участь у символічній посадці “де( рева волі” в 1791 році. Пізніше Гегель писав про Французьку революцію: “Це був чудовий схід сонця. Всі мислячої істоти святкували цю епоху. В той час панувало піднесене, зворуш( ливе почуття, світ був охоплений ентузіазмом, начебто лише тепер наступило дійсне примирення божественного зі світом”1

. Після закінчення навчання Гегель працює домашнім учите( лем у Берні і Франкфурті(на(Майні, викладає в Йєнському, Гейдельберзькому і Берлінському університетах, читає лекції по філософії релігії, філософії історії, логіці, натурфілософії, антропології, психології, філософії права, естетиці. Улітку 1831 року знаменитий філософ зненацька вмирає від холери. Основні роботи: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Ен( циклопедія філософських наук”, “Філософія права”; посмерт( но по лекційних записах були видані: “Філософія історії”, “Лекції по естетиці”, “Лекції по історії філософії”.

Основні положення філософії Гегеля:

1 .: = =.#. ! 14- . – >., - ., 1929-1959. – .VIII. – .414.

166

Філософія Гегеля – це об'єктивний ідеалізм. Першоос( новою світу є Абсолютний Дух (“Абсолютна ідея”).

Завдяки саморозвитку абсолютної ідеї світ перебуває в без( перервній і постійній зміні, розвитку. Вивчаючи особливості саморозвитку духу, Гегель уперше представив діалектику як теорію розвитку і метод пізнання у систематичному вигляді, сформулювавши основні принципи, закони і категорії діалек( тики. Розвиток Гегель розуміє не як простий кількісний ріст, а як складний суперечливий процес: “Всі речі суперечливі в са( мих собі... Протиріччя є корінь всякого руху і життєдіяльнос( ті; лише, оскільки щось має в самому собі протиріччя, воно рухається, має імпульс і діяльність” (закон єдності і боротьби протилежностей).

Системоорганізуючим принципом у Гегеля є принцип трі' ади. В кожному явищі, процесі виділяються три основних стадії:

Ця логічна схема є основою закону заперечення заперечення. У саморозвитку абсолютної ідеї Гегель виділяє три етапи і

відповідно три частини свого вчення:

(Теза). Ідея існує у формі чистих логічних сутностей –

логіка.

(Антитеза). Ідея “відчужує” себе в природу, “Вирішуєть'

ся із сама себе вільно відпустити себе в якості природи”1 – філософія природи.

(Синтез). Ідея повертається в себе; у суспільстві, у сві'

домості людини вона пізнає саму себе і існує в різних фор' мах конкретного духу – філософія духу.

За принципом тріади систематизовані і логічні поняття (категорії). Логіка у Гегеля представлена як діалектика; тобто

1 .: = =.#. ! 14- . – >., – ., 1929-1959. – .VIII. – .414.

167