Тема: ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ

План

1.Основні особливості сучасної філософії

2.Неопозитивізм

3.Екзистенціалізм

1. Основні особливості сучасної філософії

Сучасну філософію, як і всю духовну культуру, оцінювати і класифікувати важко. Процеси повинні “відстоятися”. Очеви( дно, в XXI столітті про філософію нашого двадцятого століття скажуть інше, по(новому її оцінять. Зараз ми назвемо і корот( ко охарактеризуємо основні, найбільш відомі школи і напрям( ки.

Основна риса розвитку філософії XX століття – плюралізм шкіл, напрямків; поява нових, нестандартних (некласичних) ідей і концепцій. Причина цьому, можливо, демократизація громадського життя, ріст ступеня свободи особи. Воля є каталі( затором творчості, а творчість – це завжди розмаїтість. І все( таки серед самих різних по типу філософствування і методоло( гії теорій можна виділити два основних напрямки, які протиле( жним чином реагують на нашу епоху – епоху науково(технічної революції (НТР), епоху технічної цивілізації (дивись схему 14).

202

Не займають таких крайніх позицій і не укладаються в цю схему:

феноменологія

прагматизм теїстичні концепції а) неотомізм б) персоналізм

Далі докладніше охарактеризуємо неопозитивізм і екзисте( нціалізм, як дві яскраві крайні крапки і нитки духовних філо( софських шукань ХХ(го століття; а в цьому розділі – коротко розповімо про названі вище концепції і школи.

Філософія життя – ірраціоналістична філософська шко( ла, в центрі якої поняття “життя”, як цілісна реальність, не то( тожна ні духу, ні матерії. Світ розглядається як єдина духовна істота. Це трактування протистоїть раціоналізму і механізму в поясненні сутності буття. Головним завданням філософії вва( жається приречення точки зору розуму, (розум може пізнати лише статичному, нерухоме, просте). Головний метод осягнен( ня життя – інтуїція – вид інтелектуальної симпатії, шляхом якого приносять усередину предмета, щоб злитися з тим, що є в ньому єдиного, і, отже, Невимовного. Так визначає інтуїцію Анрі Бергсон і називає дві умови інтуїтивного пізнання:

(1)відмова від усякого інтересу, від відношення до кори' сної дії;

(2)величезна напруга волі, необхідна для того, щоб зли' тися з “життєвим поривом”.

Представники цієї школи:

Фрідріх Ніцше (1844(1900) – німецький філософ, поет, ос( новні роботи: “По той бік добра і зла”, “Так говорив Заратустра”.

Анрі Бергсон (1859(1941) – французький філософ, лауреат Нобелівської премії; праці: “Творча еволюція”, “Сприйняття мінливості”.

203

Вільгельм Дільтей (1833(1911) – німецький філософ, іс( торик культури. Життя трактує як спосіб буття людини, куль( турно(історичної реальності.

Георг Зіммель (1858(1918) – німецький філософ, соціолог. Життя розумів як процес творчого становлення, невичерпний раціональними засобами, який осягається тільки у внутріш( ньому переживанні.

Ортега'і'гассет Хосе (1883(1958) – іспанський філософ( публіцист, суспільний діяч. Головним методом обрання нази( вав процес “вслухування” у життя за допомогою “життєвого розуму”. Свою філософію називав “раціовіталізмом”.

Психоаналіз (фрейдизм, неофрейдизм) – психологічна і філософська концепція, яка вважає основою буття людини поле несвідомого. Засновник цього напрямку – австрійський психіатр, психолог Зиґмунд Фрейд (1856(1939) запропонував оригінальне трактування сутності, структури свідомості і при( чини вивчення людини (антропологічні принципи) і людської культури. Рушійним фактором психіки, а значить людини і суспільства в цілому, Фрейд уважав енергію несвідомих пси( хосексуальних потягів. У структурі свідомості З. Фрейд виді( ляє три підструктури. Найбільш архаїчна безособова, цілком несвідома частина – “ВОНО” (Id) – резервуар психологічної енергії, “киплячий казан” потягів, які прагнуть негайного за( доволення. Ця частина психіки позбавлена контактів із зовні( шнім миром і не знає різниці між зовнішньою реальністю і су( б'єктивною сферою. Друга психічна структура – “Я” – (Ego) – посередник між зовнішнім світом і “Воно”, потягом і задово( ленням. “Я” керується не принципом задоволення, а вимогою реальності, стримує ірраціональні принципи “Воно” за допо( могою різних захисних механізмів. Третя психічна структура

– “Понад – Я” (Super – Ego) виступає як джерело моральних установок індивіда, функціонує здебільшого несвідомо, про( являючись у свідомості як совість (почуття страху, провини, депресії, неповноцінності і т.п.).

Наприкінці 30(х років виник неофрейдизм, представники якого (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Саллівані) спробували відійти від біологізму і “пансексуалізму” Фрейда і створити соціоло( гічну і культурологічну доктрину. Еріх Фромм, наприклад,

204

розробляв цілісну концепцію особистості, вивчав механізми взаємодії психологічних і соціальних факторів її формування; запропонував проект перебудови суспільства за допомогою методів “соціальної терапії”, зокрема, проект “перевиховання” американської нації.

Феноменологія як особливий напрямок у філософії пов'я( зана з ім'ям Едмунда Гуссерля (1856(1938), який вважає пре( дметом філософії царство чистих істин, апріорних змістів. Пі( знання розглядається як потік свідомості, внутрішньо органі( зований і цілісний, однак відносно незалежний від суб'єкта пі( знання і його діяльності. Вихідним пунктом феноменології було вивчення позадослідних, позаісторичних структур сві( домості, які забезпечували його реальне функціонування і збі( гались з ідеальними значеннями, вираженими у мові і психо( логічних переживаннях. Феномени – ідеальні сутності, зміст. Феноменологія – метод безпосереднього, інтуїтивного розг( ляду цих сутностей. У феноменах Гуссерль виділяє різні ша( ри: язикові оболонки; різноманітні психічні переживання; предмет, мислимий у свідомості; смисл – інваріантну струк( туру і зміст мовних висловлень. Для феноменології характер( ний гостра критика позитивізму, усвідомлення духовної кри( зи сучасності.

Прагматизм – американська філософія “дії”. Засновники прагматизму Чарльз Пірс (1839(1914), Вільям Джеймс (1842( 1910). Джон Дьюї (1859(1952), звинувативши всю попередню філософію в абстрактності і споглядальності, висунули про( граму “реконструкції філософії”. Філософія, на їх думку, по( винна бути не міркуванням над першоосновами буття і пі( знання, а загальним методом вирішення практичних проблем, які встають перед людиною в безупинно мінливому світі. Го( ловна категорія – “досвід” трактується не як реальність, а як потік свідомості. Знання – не як відбиття реальності, а спосіб усунення перешкод для діяльності. Істина характеризується корисністю. Джеймс стверджував, що гіпотеза про бога – іс( тина, якщо вона служить задовільно цілям людини. Практич( на доцільність є не тільки критерієм істинності, але і критері( єм моральності. Особливий варіант прагматизму – інструмен( талізм Дьюї. Пізнання – по Дьюї – знаряддя, інструмент при(

205

стосування людини до навколишнього середовища. Наука – це ящик з інструментами. Людина дістає ці інструменти, коли попадає в скрутні ситуації. Для прагматизму характерна абсо( лютизація суб'єкта в пізнанні і практичній діяльності і так са( мо моральний нігілізм (або релятивізм).

Неотомізм – сучасний етап у розвитку томізму – вчення Фоми Аквінського. З 1879 року одержав офіційне визнання Ватикану (енциклика папи Лева XIII). Найбільш відомі пред( ставники: Жильсон, Марітен, Сертийанж (Франція), В. Брут( тер, А. Демпф, І. Лоц, М. Грабман (Німеччина). Д. Мерсье, А. Дондейн, Л. Де Реймекер, Ф. Ван Спінберген (Бельгія) У. По( довані, Ф. Ольджаті, К. Фабро (Італія).

Неотомізм різко протистоїть як матеріалізму, так і суб'єк( тивному ідеалізму. Він претендує на універсалізм, об'єднання в цілісному синтезі віри і розуму, умогляди і емпірії, спогля( дальності і практицизму, індивідуалізму і соборності. Це об'є( днання здійснюється на догматичній основі, обумовлено неза( перечністю і загальнообов'язковістю для філософії божест( венного одкровення. Основне завдання філософії вбачається в раціональному розкритті і виправданні істин теології. Відпо( відно до цього світ представляється як створений богом. Осо( бистість у неотомізмі трактується як непорушна і самодіяльна духовна субстанція. Атрибути особистості – воля, самосвідо( мість, здатність прояву в духовному акті, творчі можливості – одержують своє ціннісне підтвердження лише в співвіднесен( ні з богом.

Персоналізм (від лат. persona – особистість) – теїстичний напрямок у сучасній філософії, який визнає особистість пер( винною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ проявом творчої активності верховної особистості – бога. Представники: Н.А. Бердяєв, Л. Шестов, Б. Боун, У. Хо( кинг, Е. Брайтмен, Р. Т. Флюеллінг, П. Ландсберг, М. Недон( сель, П. Рікер, Е. Муньє, Ж. Лакруа. В основі світогляду – плюралізм – визнання множинності існувань, свідомостей, волі, особистостей. Особистість розглядається як основний прояв буття, у якому вольова активність, діяльність сполуча( ється з безперервністю існування. Джерела особистості все ж коріняться в єдиному початку – богу. Е. Муньє вважає хрис(

206