Литература по дисциплинам / Анатомия / Sviridov_O_I_Anatomiya_lyudini

уявлення про єдиний напрям еволюцій­ ного процесу шляхом рівномірного вдос­ коналення всіх органів і збільшення їх кількості.

Незважаючи на великі анатомічні від­ криття Везалія, його сучасників і послідов­ ників, важливі функції організму людини (дихання, кровообіг, виділення, функції го­ ловного мозку та ін.) тлумачилися в той час неправильно. Це, звичайно, набагато знижувало цінність анатомічних знань для формування наукового світогляду лікарів, а разом з тим і для їх практичної діяль­ ності.

Не могло бути сумніву в тому, що по­ дальший розвиток анатомічної науки по­ требував не тільки описання нових струк­ тур, а й головним чином їх морфофункціональних і порівняльно-еволюційних уза­ гальнень. Потрібні були нові підходи і методи дослідження, тобто виникла потре­ ба вивчати організм і його органи не лише в статиці, а й у динаміці, враховуючи вплив функції і різних чинників навколишньо­ го середовища. При цьому потрібно було знати будову тканин, видимих не лише неозброєним оком, а й на мікроскопічно­ му і навіть молекулярному рівнях. На­ решті, були важливими нові відкриття на межі різних наук.

Продовжувався прогрес світової циві­ лізації, який із Стародавньої Греції та Ста­ родавнього Риму став переміщуватись у більшість західноєвропейських (частково азіатських) країн, а пізніше — у країни Нового Світу. Діяли також інші чинни­ ки: 1) з'явилась чітка тенденція до інте­ грації різних наукових знань; цінні від­ криття: а) удосконалення мікроскопа, що дало змогу вивчати тканини організмів рослин і тварин; б) відкриття рентгенів­ ського випромінювання; в) опис зародко­ вих листків ембріонів хребетних; г) оста­ точне наукове обгрунтування еволюцій­ ного вчення та біогенетичного закону (он­ тогенез повторює філогенез).

У 1628 р. відомий англійський анатом і фізіолог Уільям Гарвей (1578 — 1657) зро­ бив відкриття світового значення на межі морфологічних спостережень і математич­ них розрахунків. На підставі функціо­

нально-анатомічного вивчення серця і його великих судин (артерій і вен), а також кількісного співвідношення загальної маси крові, що надходить до серця і викидаєть­ ся з нього при кожному скороченні, Гар­ вей створив учення про постійний крово­ обіг по замкнутому колу. Проміжної лан­ ки (капілярів) між артеріями та венами Гарвей не спостерігав, хоча й передбачав її існування. Капілярні судини відкрив через чотири роки після смерті Гарвея іта­ лійський біолог Марчелло Мальпігі

(1628-1694). У 1782 р. уродженець Пол­ тавської губернії анатом О. М. Шумлянський (1748 — 1795) під час мікроскопіч­ ного вивчення нирок підтвердив замк­ нутість кровоносної системи й одночасно виявив прямий функціональний зв'язок між артеріальними і венозними капіляр­ ними судинами.

Відомий французький учений А. Лавуазьє, один з основоположників сучасної хімії, зробив у 1777 р. не менш важливе для морфології та медицини в цілому відкриття. Він довів значення кисню в окисних процесах тканин живого організ­ му. На підставі цього відкриття, яке під­ твердило пророчі слова* англійського лі­ каря Джопа Майова (1626), було вироб­ лено правильне уявлення про газообмін

улегенях під час дихання.

УXVII — XVIII ст. грунтовно вивчались майже всі розділи анатомії. Одночасно вдосконалювалась техніка морфологічних досліджень.

Чарлз Дарвін (1809—1882) не тільки створив, а й всебічно обгрунтував нову ево­ люційну теорію, викладену в праці «По­ ходження видів шляхом природного до­ бору, або збереження вибраних порід у боротьбі за життя» (1859).

Ч. Дарвін допускав, що пізніше багато питань еволюції будуть переосмислені і що, можливо, будуть зроблені й інші вис­ новки. Це передбачення цілком виправ­ далося. Адже згодом було відкрито ос­ новні генетичні закони, що спричинились до переоцінки деяких еволюційних вис-

*<<Вогонь і ж и т т я п і д т р и м у ю т ь с я о д н и м и й т и м и с а м и м и ч а с т и н к а м и п о в і т р я » .

12 ВСТУП

новків, а також доповнень. Йдеться про питання, пов'язані з мутаціями, гетерози­ сом, генним дрейфом тощо.

Перемога еволюційного вчення стала значним поштовхом до подальшого роз­ витку наук (порівняльної анатомії, ембріо­ логії), пов'язаних з мінливістю організмів і окремих органів. Разом з тим завдяки вдосконаленню мікроскопа та розробці різних гістологічних методик стала само­ стійною наукою еволюційна ембріологія.

Вагомий внесок у розвиток цієї науки й особливо її розділів про ранні стадії ем­ бріогенезу зробили К. Ф. Вольф (1738 — 1794, Санкт-Цетербург), який створив учен­ ня про зародкові листки, і К. М. Бер (1792 —1876, Санкт-Петербург), який опи­ сав загальний план розвитку тіла зародків. Дещо пізніше у цьому ж напрямі працю­ вав німецький анатом Теодор Бішофф (1807-1882), який у 1838 р. дослідив дроблення заплідненої яйцеклітини.

Ідеї з еволюційної ембріології зародків хребетних, особливо безхребетних, у по­ дальшому були успішно розвинуті в пра­ цях О. О. Ковалевського (1840 —1901) та /. /. Мечникова (1845 — 1916), які більшу частину свого творчого життя працювали в Україні.

Одночасно в більшості західноєвро­ пейських країн і в СШЛ успішно прова­ дились дослідження пізніших стадій ем­ бріонального розвитку різних органів хребетних і безхребетних. Найширші уза­ гальнення з цих питань, особливо з ембрі­ ології людини, зробив анатом і ембріолог

Б. М. Петтен.

Припущення про можливий взаємозв'я­ зок між історичним розвитком організмів (філогенез) та їх індивідуальним форму­ ванням нерідко виникали у багатьох при­ родознавців (порівняльних анатомів, ем­ бріологів та ін.). Проте більшість пов'я­ заних з цією проблемою питань вперше детально, хоча ще у загальних рисах, були розроблені німецьким зоологом Францем Мюллером (1822 - 1897).

Інший відомий німецький учений Ернст Геккель (1834 — 1919), вивчивши взаємо­ зв'язки між онтогенезом і філогенезом, сформулював в 1868 р. основний біогене­

тичний закон, згідно з яким онтогенез є коротким повторенням філогенезу. Про­ те незабаром з'ясувалося, що послідовність у закладенні багатьох органів не завжди збігається з етапами розвитку їх у філо­ генезі. Наочні приклади: центральна нер­ вова система (головний і спинний мозок) завжди закладається дуже рано, а органи, що редукують, навпаки, пізно.

Тільки на початку XX ст. видатний анатом О.М. Сєверцов (1866-1936, Київ, Москва), який науково обгрунтував на­ явність різних напрямів еволюційного процесу, зумів по-справжньому розплута­ ти складний клубок, у якому виявився біо­ генетичний закон — обгрунтувати свою

теорію філоембріогепезу, яка є основною поправкою до біогенетичного закону. Роз­ виваючи думку Ф. Мюллера про те, що фі­ логенез є функцією онтогенезу, О. М. Сєвер­ цов довів, що залежно від напряму ево­ люційного процесу (прогрес, регрес) і фі­ логенетичної значущості (збільшення, зменшення тощо) різних органів законо­ мірно виникають різні зрушення в закла­ данні та швидкості розвитку окремих структур зародка.

Починаючи з середини XIX ст. усе час­ тіше в різних давніх шарах Землі почали знаходити остеологічні залишки первісної людини. Перші такі знахідки виявлено в 1840 р. в регіоні Гібралтарської скелі (Пі­ ренейський півострів) і в 1856 р. в долині річки Неандерталь (Німеччина). З тих часів залишки давніх гомінід і набли­ жених до них форм знайдено в багатьох країнах Старого Світу (у Європі, Азії, Аф­ риці).

Такі знахідки спонукали морфологів до порівняльно-анатомічного вивчення скеле­ та сучасної людини, особливо її черепа, що є вмістилищем головного мозку — носія найяскравіших якостей людини.

У першій половині XIX ст. німецький анатом Йоган Блуменбах (1752—1840) і шведський анатом А. А. Ретціус (1796 — 1860), вивчаючи в загальних рисах череп сучасних людей, вперше виділили його різні типи.

Вивчення викопних черепів первісної людини не тільки підтвердило уже вироб-

лене уявлення, а й дало змогу зробити низку цінних висновків, які не втратили наукового значення до наших днів.

1. У представників гомінід (родина людини) щелепи вкорочені внаслідок втрати функції зубів для захисту й напа­ ду (ця функція наявна у більшості ссав­ ців), а також початку формування вираз­ ного мовлення.

2.Процес укорочення щелеп тісно по­ в'язаний із перебудовою їх форми та зміною розмірів і будови зубів.

3.Відмінності людини від тварин і лю­ диноподібних мавп: а) ікла завжди неве­ ликі і не виступають за межі краю зубних дуг; б) альвеолярні дуги мають підково­ подібну форму; в) гілки нижньої щелепи розташовані не похило, а майже верти­ кально.

4. У сучасної людини (Homo sapiens) на передній поверхні тіла нижньої щеле­ пи по серединній лінії завжди є трикутної форми підборідний виступ, а на задній відходять два кісткових утвори (підборід­ на ость, щелепно-під'язикова лінія), до яких прикріплюються м'язи язика, підбо­ ріднота щелепно-язикові м'язи.

5. Зуби сучасної людини, як правило, мають редукційні ознаки: зменшення розмірів або повна редукція деяких горб­ ків зубів, часто иепрорізування та раннє випадіння третіх великих кутніх зубів тощо.

Зубощелепний комплекс вивчають у багатьох країнах світу. Дослідження при­ свячені перевалено таким проблемам: 1) расовим особливостям розвитку зубів і щелеп (Нью-Йорк); 2) етнічним пробле­ мам (Москва, Київ); 3) статевим і віко­ вим відмінностям; 4) зубощелепним сег­ ментам (Москва); 5) варіантам розташу­ вання отворів нижньої щелепи (Буда­ пешт); 6) локалізації ліній найбільшого напруження (Мюнхен, Берлін, Шеффілд);

7)виявленню випадків атавізму (Люблін);

8)варіабельності постальвеолярннх відділів і гілок нижньої щелепи (Київ);

9)варіабельності швів верхньої щелепи (Вінниця); 10) епохальній динаміці та структурі зубощелепної патології (Софія, Рига, Київ).

Історичний нарис 13

Детальне вивчення морфофункціональних особливостей нервової системи стало можливим лише в XIX ст., коли були вдос­ коналені різні гістологічні методики за­ барвлення тканин (або імпрегнація їх сріблом) і, нарешті, коли фізіологи під час вивчення функцій нервової системи поча­ ли застосовувати експеримент.

Перші видатні відкриття з функціональ­ ної морфології нервової системи було зроблено на початку XIX ст. Вони пов'я­ зані з іменами німецьких дослідників і передусім морфологом Максом Шульце (Лейпціг), який у 1771 р., вивчаючи будо­ ву нервової тканини, вперше виявив у ній нервові клітини і нервові волокна.

Пізніше фізіолог і ембріолог Йоган Петер Мюллер (1801 — 1858) показав роз­ виток нервових волокон в ембріогенезі, а геніальний фізіолог Еміль Дюбуа-Реймен (1818—1896), роблячи експерименти па жабах, довів існування «нервової елек­ трики» .

У середині та кінці XIX ст. для подаль­ шого розвитку вчення про цитоархітектоиіку та мієлоархітектоніку головного і спинного мозку, а також у детальному вивченні рельєфу кори півкуль великого мозку найбільший внесок зробив київський анатом В. О. Бец (1834 — 1894), австрій­ ський невропатолог і психіатр Теодор Мейнерт (1833—1892), московський ана­ том Д. М. Зернов (1843 — 1917) та москов­ ські терапевти В. М. Бехтерєв (1857 — 1927) і Є. К. Сеті (1878-1957).

Великий внесок у світову науку про будову кори великого мозку людини зро­ бив професор анатомії Київського універ­ ситету В. О. Бец, який відкрив у п'ятому шарі кори півкуль великого мозку люди­ ни гігантські пірамідні нейрони. Він та­ кож першим виявив різницю клітинної будови різних ділянок кори великого моз­ ку. Таким чином, саме В. О. Бец створив передумови для вивчення локалізації ви­ щих нервових центрів.

Проте, мабуть, є серйозні підстави істо­ рію розвитку науки про локалізацію функцій у корі півкуль великого мозку та в підкіркових утворах людини почати з праць видатного французького хірурга

14 ВСТУП

(пізніше антрополога) Поля Брока. Адже саме він уперше в історії анатомії визна­ чив локалізацію рухового центра мови в корі головного мозку людини.

Щоб встановити розміщення інших нер­ вових центрів (чутливих і рухових), про­ водили дослідження багато клініцистів (7Л Мейнерт, В. М. Бехтерєв та ін.) і фізіологів, серед яких найбільше для на­ уки зробив російський учений І. М. Сєченов (1829—1905), особливо його талано­ витий продовжувач і реформатор акаде­ мік І. П. Павлов (1849-1936).

І: ЇЇ. Павлов не тільки набагато погли­ бив уявлення про наявність вищих нерво­ вих центрів, а й запропонував і науково обгрунтував нові поняття, такі як перша і друга сигнальні системи, аналізатори тощо. Висновки І. П. Павлова про рефлекторну діяльність головного мозку та про умовні рефлекси здобули світового визнання.

УXX ст. зусилля анатомів, фізіологів

іневропатологів зосередились головним чином на пошуку нових нервових зв'язків між півкулями, ділянками кори великого мозку тощо. У той же час інші дослідни­ ки шукали клітинно-провідникові комп­ лекси, які відповідають за найважливіші функції людини: виразну мову, маніпулю­ вання з предметами тощо.

Що стосується периферичних нервів і особливо ланок автономної нервової сис­ теми, то в цих сферах продовжуються всебічні морфофункціональні та експери­ ментальні дослідження (складу нервових стовбурів, уточнення понять нейрона, синапсу тощо).

З початку XX ст., очевидно у зв'язку з проблемою ранньої діагностики ракових захворювань, значно пожвавились дослі­ дження лімфатичної системи, що в свою чергу потребувало створення спеціальних методик (сріблення та забарвлення стінки судин, заповнення їх контрастними маса­ ми тощо). Велику роль у цьому відіграв запропонований відомим харківським ана­ томом В. П. Воробйовим (1876 — 1937) ме­ тод макро-мікроскопічиого дослідження прояснених і розволокнених препаратів.

Геніальне завершення досліджень капі­ лярних судин (кровоносних і лімфатич­

них) з метою розробки питань, пов'яза­ них з проблемою мікроциркуляції, зробив московський анатом академік В. В. Купргянов.

Батьківщиною перших тоиографоанатомічних розроблень, так само як і практич­ ної спрямованості викладання анатомії людини в медичних вузах, є Франція. Проте створення науково обгрунтованого прикладного напряму в анатомії людини по праву пов'язане з іменем геніального російського хірурга і анатома М. І. Пи­ рогова (1810-1881).

М. І. Пирогову належить велика Кіль­ кість наукових праць, головним чином при­ свячених техніці багатьох операцій (пе­ рев'язування артеріальних судин, лікуван­ ня при клишоногості, остеопластичні ам­ путації), діагностиці газової гангрени та лікуванню хворих, проблемам шоку тощо. Однак вінцем багаторічних наукових роз­ робок М. І. Пирогова є його праця з то­ пографічної анатомії розпилів через за­ морожене тіло людини. Топографоанатомічні, хірургічні й патофізіологічні до­ слідження М. І. Пирогова стали підґрун­ тям для створення воєнно-польової хі­ рургії.

Анатомічні відомості для хірургічної практики використовував у своїх працях великий анатом В. М. Тонков (1872 —1954), який разом зі своїми учнями (В. В. Гінзбург, Б. О. Долго-Сабуров, М. Г. Привес

та ін.) розробив учення про колатераль­ ний кровообіг, а також не менш великий топограф-анатом В. М. Шевкуненко (1872 — 1952) — автор досліджень з типової ана­ томії різних органів людини. Підручни­ ки В. М. Топкова «Анатомія людини» і В. М. Шевкуненка «Курс топографічної анатомії» до цього часу користуються ве­ ликою популярністю.

Плідно розвивався функціональний напрям вивчення тіла людини в Росії.

Головні його висновки, які стосуються переважно таких сфер: 1) чинників, що впливають на форму кісток; 2) функцій м'язів залежно від їх фізіологічного по­ перечника; 3) значення поштовхів і струсів для нормального розвитку кісткової тка­ нини; 4) взаємозв'язку між розвитком

кісток і м'язів, які до них прикріплюють­ ся; 5) будови таза; 6) форми та функцій різних суглобів.

Результати морфофункціональних і екс­ периментальних досліджень відомого ана­ тома П. Ф. Лесгафта (1837-1909) ши­ роко використовуються у багатьох галу­ зях практичної медицини і насамперед в ортопедії, травматології, фізіотерапії, а та­ кож стоматології (реплантація зубів, ви­ готовлення знімних протезів, вживлення штучних зубів).

РОЗВИТОК АНАТОМІЇ В УКРАЇНІ

Уже в стародавніх рукописах Київської Русі X —XII ст. є згадки про переклади уривків із праць Гіппократа й Галена, що, очевидно, потрапили до Київської Русі з Візантії разом із богословськими книга­ ми у зв'язку з прийняттям християнства. Монахи-ці лите лі передавали медичні знання, зокрема анатомічні, від покоління до покоління. При Києво-Печерському мо­ настирі існував монастир лікарський; ві­ домі імена Агапіта, Антонія та інших мо- нахів-цілителів.

Про те, що монастирський напрям ме­ дицини згодом набував дедалі більшого наукового спрямування й анатомічного підґрунтя, свідчать знайдені у 80-х роках XX ст. на території Києво-Печерської лав­ ри глибоко сховані кольорові анатоміч­ ні таблиці та навчальні схеми (видані в 1753 р. П. Масканьї). Ці таблиці зберіга­ лися в глибокій таємниці, їх вивчали тільки священнослужителі, котрих монастир ви­ значав як майбутніх цілителів.

У 1632 р. внаслідок злиття Київської братської школи (заснована 1615 р.) і Лавр­ ської (заснована 1631 р.) було створено Києво-Могилянську колегію. У 1694 р. гетьман Іван Мазепа надав колегії стату­ су академії, що було підтверджено указом Петра І в 1701 р. У Київській академії готували наукові кадри не лише для Ук­ раїни, а й для Росії, Болгарії та інших дер­ жав. З Академії вийшло багато видатних учених, які зробили вагомий внесок у роз­ виток медицини, в тому числі й анатомії.

Так, Єпіфаній Славинецький у 1653 р. пе­ реклав працю засновника сучасної анато­ мії італійського природодослідника А. Везалія про будову людського тіла і на ос­ нові цієї праці створив однотомний стис­ лий підручник з анатомії.

Нестор Амбодик-Максимович (1744 — 1812) видав анатомо-фізіологічний слов­ ник (1783). О. М. Шумлянський (1748 - 1795) у своїй докторській дисертації «Про будову нирок» вперше описав капсулу клубочка та ниркові канальці. Випускник Київської академії К. І. Щепін (1728 — 1770) став професором і викладав анато­ мію спочатку в Москві, а потім у СанктПетербурзі, М. М. Тереховський (1740 — 1796) викладав анатомію в Петербурзькій медико-хірургічній школі. У 1817 р. Київ­ ську академію було закрито.

Згодом розпочалась організація кафедр анатомії на медичних факультетах універ­ ситетів, що відкривалися у великих містах України. Поступово в університетах ство­ рюються анатомічні школи, представники яких успішно розвивають науку, піднося­ чи її до світового рівня. В деяких галузях українські вчені набагато випереджають своїх зарубіжних сучасників.

У1784 р. відкривається один з перших

вУкраїні медичний факультет у Львівсько­ му університеті. Кафедру анатомії очолив професор /7. Краузнекер, який створив також перший анатомічний музей. Через 20 років цей факультет було закрито. По­ вторне його відкриття відбулося в 1894 р. Деканом і завідувачем кафедри став про­ фесор Г. Кадій (1851 — 1912), який заклав підвалини Львівської анатомічної школи.

З 1946 по 1970 р. кафедру анатомії уні­ верситету очолював професор П. Любомудров (1895 —1972), під керівництвом яко­ го остаточно сформувався науковий напрям Львівської анатомічної школи — вивчення судинної системи людини і тварин.

Медичний факультет у Харкові було організовано в рік відкриття Харківсько­ го університету в 1805 р. Першим завіду­ вачем кафедри був запрошений з Фрейбурга Л. О. Ванноті. У 1811 р. кафедру очолив І. Д. Книгін, якого В. П. Воробйов вважав фундатором Харківської ана-

томічної школи. Кафедра поступово зро­ стала, збільшувалася кількість анатоміч­ них препаратів, було створено кафедраль­ ну бібліотеку, збудовано нове приміщен­ ня для анатомічного театру.

У 1917 р. на кафедру анатомії прий­ шов В. П. Воробйов — учень А. К. Білоусова. У 1908 р. під керівництвом свого вчителя він успішно захистив докторську дисертацію і протягом багатьох років про­ довжував розвивати наукові традиції ка­ федри. Запропонований В. П. Воробйовим метод макромікроскопічного дослід­ ження започаткував оригінальний розділ у морфології, дав змогу встановити нові закономірності структурної організації нервової системи. В. П. Воробйов — найталановитіший представник Харківської анатомічної школи, автор підручників, унікальних анатомічних атласів, багатьох нових методів дослідження.

Після смерті В. П. Воробйова кафедру очолив його учень і найближчий помічник професор Р. Д. Синельников. Кафедра зберегла традиційне наукове спрямуван­ ня, продовжувала успішно готувати ме­ дичні кадри. Р. Д. Синельников видав тритомний анатомічний атлас, що став на­ стільною книгою лікарів і студентів.

Перший набір студентів і заняття на кафедрі анатомії Київського університе­ ту Святого Володимира почалися 9 черв­ ня 1841 р. лекцією, яку прочитав перший завідувач кафедри М. І. Козлов. Учень М. її Пирогова професор М. І. Козлов, організувавши навчальний процес, повер­ нувся до Санкт-Петербурга. Завідувати кафедрою було запрошено професора А. 77. Вальтера, який очолював її з 1844 по 1868 р. А. П. Вальтер працював у Юр'є- ві разом з М . І. Пироговим та К. М. Бе­ ром, був палким прибічником і шануваль­ ником М. І. Пирогова. Він написав пер­ ший підручник з анатомії, виданий у Києві. З його ініціативи було споруджено перше в Росії спеціальне приміщення для анато­ мічного театру. Він один з перших підтри­ мав розвиток у Київському університеті мікроскопічної анатомії.

З 1868 по 1890 р. кафедрою анатомії в Києві керував професор В. О. Бец —

блискучий учений, гордість Київської шко­ ли анатомів. Він багато зробив для роз­ витку остеології, мікроскопічної анатомії, а найбільший внесок справив у вивчення нервової системи, був фундатором щітоархітектоніки кори головного мозку лю­ дини і тварин, досліджував мікроскопічну будову півкуль мозку, описав дев'ять полів у корі півкуль людини, відмінних за мікроскопічною будовою, відкрив гігант­ ські пірамідні клітини, названі на його честь клітинами Беца.

З 1890 по 1902 р. кафедрою анатомії в Києві завідує професор М. А. Тихомиров, який велику частину свого життя при­ святив вивченню кровоносних судин і ви­ дав відому всьому світові монографію «Варіанти артерій і вен людського тіла» (К., 1900), перекладену багатьма інозем­ ними мовами.

З1903 по 1917 р. кафедру очолював професор Ф. А. Стефаніс, який одним з перших не лише в Україні, а й у Росії по­ чав вивчати лімфатичну систему людини.

З1930 р. впродовж 43 років посаду за­ відувача кафедри анатомії Київського уні­ верситету обіймає професор М. С. Спгров. Він підтримує і розвиває наукові напрями всіх своїх попередників, проте найбільших успіхів досягає в лімфології. М. С. Спіров створив велику школу лімфологів, серед

його учнів такі відомі дослідники, як 0. І. Свиридов, О. О. Сушко, Л. В. Чериишенко, І. О. Кавуненко та ін.

Перші анатомічні школи в Україні ви­ никли наприкінці XVIII та в XIX ст. у зв'язку з організацією медичних факуль­ тетів в університетах Львова, Харкова, Киє­ ва, Одеси. Поступово відкривалася дедалі більша кількість медичних інститутів і фа­ культетів, де розвивались анатомічні шко­ ли, які зробили вагомий внесок у розвиток анатомічної науки. Важко навіть перелічи­ ти анатомів, які все своє життя присвятили цій науці. Однак не можна не згадати її засновників і корифеїв, таких як В. Г. Ук­ раїнський, О. Ю. Роменський (Вінниця),

1. І. Чайковська (Луганськ), М. М. Тростянецький, К. Д. Філатова (Дніпро­ петровськ); Я. Д. Довгялло (Донецьк); Є. І7. Мельмаи (Івано-Франківськ), В. В. Бо-

бій, В. І. Зяблов (Сімферополь), М. А. Ба­ ту єв, Н. К. Лисенков, Ф. А. Волинський

(Одеса), Н. Г. Туркевич (Чернівці) та ін. Нині кафедри анатомії в Україні очо­ люють висококваліфіковані анатоми, які

продовжують розвивати наукові традиції своїх попередників, розробляють нові на­ прями, гідно репрезентують науку не лише в Україні, а й на міжнародному рівні.

В анатомії застосовують різні методи дослідження. Найважливішими є такі:

1. Соматоскопія — зовнішній огляд тіла (трупа) людини або його частин, тоб­ то визначення форми й розмірів тіла, ок­ ремих ділянок, їх рельєфу, що набуває особливого значення для визначення типів конституції, а також біологічної зрілості організму. При цьому одночасно можна виконувати антропометрію (с.165).

2.Препарування — основний метод вивчення будови тіла людини та окремих його органів. Суть цього методу полягає

врозтині шкіри та інших м'яких тканин за допомогою інструментів, щоб виділити об'єкт, який вивчається (нерв, судину, м'яз, зв'язку тощо). При цьому крім вивчення структури відпрепарованого об'єкта ви­ значають його розташування відносно при­ леглих тканин і органів.

3.Метод мацерації застосовують, щоб відділити кістки від м'яких тканин. Для цього труп або його частини занурюють у теплу воду на 2 —3 тижні. Під впливом гниття м'які частини відділяються від кісток, які пізніше знежирюють (найкра­ ще помістивши в бензин) і відбілюють (со­ нячним випромінюванням або занурюю­ чи в слабкий розчин водню пероксиду).

4.Ін'єкційний метод — кровоносні й лімфатичні судини, порожнини тіла за­ повнюють контрастною речовиною (із свинцевим суриком, паризькою синьою тушшю, оранжевим кадмієм тощо). Цей метод часто поєднують з просвітленням препарату (метиловим ефіром саліцило­ вої кислоти, гліцерином тощо), після чого анатомічні утвори, які містять контрастну речовину, чітко контуруються.

5. Просвітлення можна застосовувати як окремий метод для виявлення голов-

ним чином ядер скостеніння (з додатко­ вим забарвленням або без нього), судин і нервів (попередньо забарвивши їх мети­ леновим синім або імпрегнувавши срібла нітратом).

6.Корозійний метод — досліджувані органи (бронхіальне дерево, судинне рус­ ло тощо) заповнюють еластичною або лег­ коплавкою металевою масою (метал Вуда), після чого піддають мацерації або дії кон­ центрованих розчинів кислот чи лугів. Внаслідок цього м'які тканини відділяють­ ся, а введена в орган маса у вигляді зліпка відтворює його форму і стрз'ктуру.

7.Рентгеноскопія і рентгенографія ор­

ганів і частин тіла людини (із введенням і без введення контрастних речовин) ма­ ють велике значення під час вивчення по­ ложення, форми та будови органів живої людини, особливо кісток.

8. Макроскопічне мікроскопічне дослі­ дження за методом В. П. Воробйова за­ стосовують, якщо анатомічні об'єкти не можна роздивитись ні неозброєним оком, ні під звичайним мікроскопом. Такі об'єк­ ти (як правило, тотальні) досліджують і препарують (під падаючою краплею за допомогою гістологічних голок) під неве­ ликим збільшенням (6 — 40 разів). При цьому використовують вибіркове барвлення (метиленовим синім, срібла нітра­ том) або ін'єкцію контрастними речови­ нами.

9. Метод розпилювання замороже­ ного трупа або окремих його частин за М. І. Пироговим дає змогу уточнити то­ пографічне розташування органів, крово­ носних судин, нервів, фасцій тощо.

Н0- Гістологічні та гістохімічні методи

в анатомії застосовують досить часто, хоча практично вони є додатковими.

Сучасна людина в системі класифікації тваринних організмів належить до типу хордових (Chordata), підтипу хребетних

{.Vertebraba), класу ссавців (Mammalia),

ряду приматів (Primates), родини людей

(Hominidae), роду людина (Ното), виду людина розумна (Homo sapiens).

Тіло людини в загальних рисах зберігає будову, властиву всім хребетним: двополярність (головний і хвостовий кінці), дво­ сторонню симетрію, переважання парних органів, наявність осьового скелета, збере­ ження деяких (реліктових) ознак сегмент - ності (метамерії), краще виявленої у при­ мітивних форм. Ці та багато інших особ­ ливостей (редукований стан органа нюху, збережені зачатки окремих хвостових хреб­ ців, наявність рудимента третьої повіки та ін.) свідчать про шляхи еволюції, що про­ йшли зоологічні предки людини.

До основних морфофункціональних особливостей тіла людини порівняно з тілом інших приматів належать такі: високополіфункціональна передня кінцівка (у людини верхня кінцівка — рука), висо­ кий розвиток і диференціація плаща (кори)

великого мозку, значне ослаблення зубощелепного апарата, рівний ряд зубів, відсутність загального волосяного покри­ ву, прямоходіння, тривале дитинство тощо. Сучасна людина володіє виразною мовою, взаємопов'язаною з абстрактніш мислен­ ням (розвиток другої сигнальної системи).

Проте основна відмітна особливість людини від тварини полягає в тому, що людина — істота соціальна, основною умо­ вою становлення та життя якої є суспіль­ но корисна праця, тісно пов'язана з ви­ никненням суспільства.

Свідома праця та створення умов існу­ вання значною мірою звільнили людину від влади всеосяжного природного добору, що панує в світі тварин. Внаслідок цього біо­ логічна видоутворювальна еволюція, яка грунтується на пристосуванні організму до умов природного середовища, в людському суспільстві починає поступатися місцем ево­ люції матеріальної та духовної культури. Більшість біологічних впливів на організм людини стала опосередковуватися соціаль­ но-економічними чинниками, а отже, й за­ гальним культурним рівнем людей.