Питання для самоконтролю і обговорення

1. Що спільного у різних визначеннях поняття “спілкування”?

2. Чим ділове спілкування відрізняється від побутового?

3. Які відомі види ділового спілкування? За якими ознаками

вони класифікуються?

4. Що означають три сторони спілкування, яка їх сутність?

5. Перелічіть і поясніть принципи ділового етикету.

6. Як слід вітатися зі знайомими та незнайомими людьми?

7. Які існують правила представлення?

8. Які функції виконує спілкування між людьми?

Тема 2

ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ СПІЛКУВАННЯ – МОВА

2.1. Суспільна та комерційна цінність високого рівня

культури мовлення

2.2. Заповіді правильного мовлення

2.3. Мовна ситуація в Україні

А) Державна мова

Б) Російська мова

2.4. Есперанто – інтернаційна мова спілкування.

2.1. Суспільна та комерційна цінність високого рівня

культури мовлення

У створенні враження про

сприйману людину

величезну роль грає її мова.

О. О. Бодальов.

Манера поведінки, зовнішній вигляд, стиль відіграють значну роль у формуванні першого враження, іміджу, але особистість розкривається найбільш повно у розмові, позаяк тоді проявляються освіченість (грамотність перш за все), компетентність, ерудиція, вихованість, а також інші особистісні та ділові якості людини.

Спілкування не може існувати без мови (усної, писемної), та саме мова бере найголовнішу участь у створенні іміджу людини: "відкриваючи рот, людина говорить … про себе".

Чим міцніші традиції (i норми) комунікативних якостей мовлення, чим вищий рівень духовної культури конкретного народу, тим вищий рівень культури мовлення, адже культура мовлення свідчить про його комунікати­вну досконалість, стилістичну довершеність. Мова функціонує не тому, що вона система, а становить систему для того, щоб функціонувати, задовольняти комунікативні потреби суспільства на даному етапі i в історичному розвитку (адже оцінити мову без урахування всіх етапів, які вона пройшла, щоб стати тим, чим є сьогодні, неможливо). Тому мовець повинен прагнути опанувати всю систему мови, ресурси всіх рівнів цієї системи: фонетичного, морфемного, лексичного, граматичного, стилістичного. Лише за цієї умови можна сподіватися на правильність мовлення у кожній можливій ситуації спілкування незалежно від функціонального стилю, форми (усної чи писемної) мовлення, його емоційно-експресивного забарвлення.

"Яка людина, таке в неї і мовлення", – каже латинська приказка. У наш час, як і колись, убогість мови означає убогість думки. То ж чи може допустити поважаюча себе людина, щоб мова її службових діалогів, розпоряджень, договорів, виступів перед колективом тощо була недостатньо грамотною?

Однією з головних комунікативних якостей мови визнається її правильність. Уміння правильно (тобто – за правилами, без порушення мовної норми, грамотно) висловлювати свої думки відноситься до найважливіших зовнішніх ознак культурної людини.

Мова як зaci6 спілкування є й лишається постійним супутником i помічником людини в її пpaці, житті. Діяльність людини, якою б простою чи складною вона не була, здійснюється з обов'язковою участю мови.

Відомо, що до розмовної мови нерідко потрапляють місцеві слова та вислови, міcцeвi особливості вимови i наголоси; розмовна мова приймає до себе різного походження «мовні потворності», що народжені або незнанням мови, або мовною неохайністю. Все це чуже правильній мові мовне сміття має усуватися зусиллями майстрів i знавців літературної мови – письменників, учених тощо: адже література в очах суспільства має бути "законодавцем мовної поведінки людей" [17]. На жаль, далеко не всі письменники i вчені уважно ставляться до мови своїх праць, творів (найперше за все – підручників та інших навчальних посібників для студентів, які мають по них навчатися). Це насамперед стосується української мови, тому що більшість жителів України вважає, що знає її, та рідко звертається по допомогу до словників, підручників й інших посібників iз труднощів цієї самостійної, багатої i вартої уваги й поваги державної мови.

Не доцільно навчатися мови на тих неподобствах, що їх можна побачити на вуличній рекламі, зовнішньому оформленні різноманітних підприємств, недостатньо відкоригованих підручниках i навчальних nociбниках, а також почути з виступів по радіо, телебаченню, тим більше – на ринку та просто на вулиці. Багато хто з молоді каже: "Bci так говорять!". Так, саме так: "маси" не дотримуються мовних норм, на "масових" творах не навчишся правильної мови. Це можна зробити тільки за допомогою уважного та систематичного читання зразкових творів літератури, словників і слухання дійсно освічених людей.

Багато вад мови пояснюється тим, що мовець не звертає на неї уваги. Говорить, як заманеться, не піклуючись про те, яким вийде те мовлення та як воно буде впливати на слухача або читача. А впливає воно іноді дуже погано: не дозволяє зрозуміти те, що має бути зрозумілим, ображає й прикро вражає (хоча могла б втішити, звеселити) та може навіть дезінформувати (згадайте "Казнить нельзя помиловать!" (рос.) без коми взагалі).

А все це через те, що той, хто говорить або пише, забуває, що він говорить і пишедля людей. Повага до слова необхідна так само, як і повага до людини. Без цього не може бути розвитку, не можливе вдосконалення ні мови, ні мовця.

Люди ж є різні. Якщо декому досить, щоб зрозуміли, що він хотів сказати (мав на увазі), то іншим не байдужий той факт, що з їх мовлення або просто вислову слухач зробить висновок ще й відносно культури та освіченості мовця. Адже відкриваючи рот, людина говоритьпро себе і не тільки те, що хотіла сказати, а багато-багато іншого, що освічений співрозмовник здатний помітити.

Хіба зацікавлені ви в тому, щоб співрозмовник помітив вашу неосвіченість, безграмотність, відсутність культури? Адже це може бути людина, в якій, в ставленні якої до вас ви дуже зацікавлені: викладач, який має оцінювати, який ви студент Академії абоУніверситету, дівчина (якщо ви – хлопець) або хлопець, якій (якому) ви б хотіли сподобатися; клієнт або партнер, якого ви не хотіли би втратити.

Відомо, що людині притаманно переносити свої риси на інших людей ("проецирувати", як кажуть психологи). Тому той, хто не звертає уваги на грамотність своєї мови, по-перше, не помічає, як кажуть інші, а по-друге, вважає, що й решта так ставиться до слів: аби було зрозуміло, що мали на увазі, а вжеяк сказано – це не важливо, ні на що не впливає. Саме для таких мовців маємо зауважити, що на достатньо освічених людей малограмотна мова справляє дуже прикре враження. Вона не тільки "відштовхує" від її носія, але й не дозволяє досягти головної мети будь-якої комунікації: бути зрозумілим. Адже колиформа, в якій подано думку, неправильна (особливо, коли роблятьдекілька помилок протягом розмови), то такого мовця або "писаку" не хочеться вже слухати (читати): хіба може щось розумне, цінне сказати людина, яка не володіє простішим засобом передавання думок, тим найпершим, чим мають володіти всі, чого навчають із першого класу школи ?! Хіба може бути ефективним спілкування за будь-якою прекрасноютехнологією,колиінструментпри цьому "іржавий"?

Звичайно, школа могла бути в людини якась "не столична", сільська. Але достойна поваги людина постійно вчиться, багато читає, тому має багато шансів із роками виправити свою мову, а "мимохідь" і набратися багатьох інших знань. Та коли мова малограмотна, зрозуміло, що всього цього людина не робила – тоді навіщо її слухати (читати)? Що цікавого, розумного, цінного може вона дати, коли не вчиться в інших? А хіба малограмотний студент заслуговує на добру оцінку? Аж ніяк! Адже ще на початку освіченого XX сторіччя ті, що не мали змоги набути освіти, казали: "Ми університетів не закінчували!", мовляв – знаємо, що мова в нас неправильна, але – даруйте. Але більшість студентів вчиться саме в Університетах абоАкадеміях, закладахвищої освітивищого рівня акредитації! Кому ж, як не їм, бути грамотними?? А чого вони навчать своїх майбутніх дітей, якщо самі не знатимуть мови? Зрозуміло, йдеться про будь-яку мову, якою людина спілкується, яку вживає – не обов'язково державну.

Щодо державної мови, то значення її розвитку особливо зростає, коли починає міцнити нація [17]. Розвиток нації здійснюється за умов обов'язкової участі вже усталеної національної мови, що, в свою чергу, зміцнює внутрішню єдність цієї мови, висуваючи до неї нові, більш високі й різноманітні вимоги. Зміни в економіці, державному житті, культурі у добу національного життя народу йдуть таким чином, що сувора єдність мови стає прямою суспільною необхідністю. Отже, правильно – це добре! Це допомагає мові бути доступною, виразною й дієвою, а мовцю – бути шановною людиною.

У своїй комунікативній функції мова регулює стосунки між людьми, а в естетичній функції впливає i на почуттєву сферу людини, коригує її поведінку, психічний стан. Мовлення ж встановлює i підтримує контакт (емотивна функція мовлення), уточнює i доповнює ту чи іншу ситуацію спілкування. У цих випадках недостатньо оволодіти системою мови – треба засвоїти, довести до автоматизму механізм позамовних виражальних засобів (міміки, жесту, темпу, висоти тону тощо), які можуть бути i загальнолюдськими, i національними, навіть локальними (властивими для певного соціального середовища).

Культура мовлення формується: досконалим володінням способами поєднання слів у речення, багатством словника, умінням розрізняти нейтральні i стилістично марковані мовні одиниці, недопущенням стильового чи експресивного дисонансу, фонетико-інтонаційною виразніс­тю (у тому числі володінням темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних осо6ливостей народу, якому належить дана мова. Мова не просто інформатор про набуті знання i перспективу з6агачення, доповнення, уточнення цих знань – вона i барометр людських стосунків: апелюючи не тільки до мозку, а й до серця (емоційної сфери психіки) людини (можливо, спочатку до почуттів, а через них – до інтелекту). Мова через акт мовлення спонукає адресата до відповідної реакції на волю відправника інформації. «Мовна глухота є свідченням глухоти духовної. Отже, добре мовлення – це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів (навіть коли мовлення афективне – дуже емоційне, схвильоване – у ньому має бути хай осо6ливий, та все ж лад)" [27].

Тому, визначаючи якісні ознаки культури мовлення (а поняття «культура мовлення» вже перед6ачає якісну характеристику), враховуємо як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння чинними в конкретну добу нормами), так i позамовні чинники (знання законів мислення, практичний досвід мовця – життєвий, віковий i мовленнєвий, психічний стан, тип особистості мовця, мету, спрямованість спілкування тощо). З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), ясність, виразність, емоційність. Звичайно, всі ці ознаки підпорядковуються одній глобальній – правильності, 6о залежать від того, порушені чи не порушені у мовленні правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики. Отже, культура мовлення – це культура мислення і культура суспільних (соціальних) i духовних стосунків людини.

Так, варто нам заговорити, як ті, що чують, одразу знають, хто ми такі, або думають, що знають. Ми виказуємо себе, свій соціально-економічний і освітній статус. Мабуть, можна приховати своє походження, освіту і таке інше, але більшості людей це не вдається – їх виказує мова.

Отже, високого рівня культури мови можна досягти, якщо:

1. Багато читати

2. Уважно слухатиживе слово, аналізувати його правильність

3. Працювати зі словниками

4. Не піддаватися впливам різних “модних” тенденцій

5. Навчатися чути себе, свої помилки

Під час користування мовою важливо враховувати і правила мовної поведінки, що зв'язані з усталеними в кожному суспільстві неписаними законами ситуативного використання мовних одиниць. Це насамперед стосується етикету – вітання, звертання, вибачення, подяки тощо, різного роду прояву ґречного, доброзичливого ставлення до співрозмовника, будь то однокурсник, клієнт, партнер, покупець, підлеглий, не говорячи вже про Вчителя.