Принцип диспозитивності

У виконавчому провадженні цей принцип закріплений у нор­мативному визначенні правового становища сторін та інших осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні, і дозволяє їм віль­но розпоряджатися належними їм матеріальними і процесуаль­ними правами та активно впливати на розвиток виконавчого провадження.

Виконавче провадження про примусове виконання рішення відкривається державним виконавцем за заявою стягувача або його представника (ст. 18 цього Закону), який може відмовитися від стягнення і вимагати повернення виконавчого документа (ч. 2 ст. 29 цього Закону). Сторони мають право укладати миро­ву угоду, оспорювати належність майна, його оцінку та інше.

Отже, принцип диспозитивності у виконавчому провадженні характеризується такими положеннями: 1) можливістю заінтере­сованої особи пред'являти заяву про відкриття провадження на примусове виконання рішення суду (статті 12, 18, 29 та інші цього Закону); 2) можливістю розпоряджатися об'єктом приму­сового стягнення (ст. 29 цього Закону); можливістю вільно, на свій розсуд, реалізовувати свої права, вчиняти відповідні дії у ви­конавчому провадженні.

Принцип юридичної істини

Принцип юридичної істини відтворений у ст. 5 цього Закону, яка зобов'язує державного виконавця вживати заходів примусо­вого виконання рішень, передбачених законом і зазначених у ви­конавчому документі, неупереджено, своєчасно і повно вчиняти виконавчі дії, роз'яснювати сторонам їх права та обов'язки і сприяти у їх реалізації.

Відповідно до цього державний виконавець повинен при пред'явленні до нього виконавчого документа до стягнення пере­вірити: а) наявність у заінтересованих осіб права на звернення до органу державної виконавчої служби із заявою про відкриття ви­конавчого провадження (ст. 18 цього Закону); б) відповідність виконавчого документа вимогам, які до нього пред'являються за­коном (ст. 19 цього Закону); в) дотримання строків пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання (ст. 21); г) до­тримання правил про місце виконання (ст. 20 цього Закону).

У проведенні виконавчих дій із примусового виконання су­дових рішень державний виконавець повинен не виходити за ме­жі визначеного у виконавчому документі об'єкта стягнення і за­стосовувати лише ті заходи примусового виконання, які передба­чені законом (ст. 4 цього Закону).

-61-

Стягнення на майно боржника звертається в розмірах і обся­гах, необхідних для виконання за виконавчими документами з урахуванням витрат на виконання (ч. 5 ст. 50 цього Закону). Ви­явлення майна, на яке може бути накладене стягнення, має бути повним. Тому в Законі передбачений обов'язок інших осіб, у яких знаходиться майно боржника, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржникові, на запит державного виконавця передати у визначений ним строк відомості про таке майно (ст. 53 Закону).

Дія цього принципу проявляється також в оцінці майна боржника, яка провадиться за ринковими цінами, котрі діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регульованими цінами. У випадках, коли оцінка окремих предметів викликає складнощі або якщо боржник чи стягувач за­перечує проти проведення державним виконавцем оцінки, остан­ній запрошує експерта (спеціаліста) для визначення вартості майна (ст. 57 цього Закону).

При неможливості провести повне стягнення через відсут­ність у боржника майна, на яке воно може бути звернене, дер­жавний виконавець виносить постанову про повернення стягува-чеві виконавчого документа (ст. 40 цього Закону).