§ 2. Поняття власності і права власності

Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності будь-кому речей. Інакше кажучи, власність трактується як

252

писвоєння особою засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння вип-_ваЄ з праць К. Маркса, де зазначені категорії тісно пов'язані між собою. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття "присвоєння" потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст¹.

У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак вказаної категорії.

Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками, як наявність влади особи над річчю, що визнана суспільством і регламентована соціальними нормами.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, який ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласпики, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що останні зобов'язані утримуватися від будь-яких посягань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

З урахуванням наведеного конкретизуємо дане раніше визначення власності.

Власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші — не власники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань на ці речі.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні².

' Див., напр.: Советскос гражданское право. 4.1. - 2-е изл., перераб. и дополи. / Под °°Щ- ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина. - К., 1983. - С.253-254, 266; Советское гражлан-^Є«№ пр_аво - Т.1. - Л., 1971. - С.224-225.

" Див., напр.: Харитонов Е.О., Саниахметова НА Гражданское право: Частіше пра-*? Цивилистика. Физические лица. Юріїдические липа. Вешное право. Обязательства. ИДьі договоров. Авторское право. Представительство: Учебн. пособ. - К.., 2002. - С.234.

253

Економічні відносини власності є одночасно вольовими і нево-льовими.

Невольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства ці відносини об'єктивовані, тобто існують певною мірою незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме через наявність у них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.

З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини, причому серед майнових відносин вони посідають чільне місце.

Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як воля власника, установлення меж його волевиявлення.

У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності.

Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею.

Володіння (посідання) полягає у фактичному володінні річчю.а Воно означає юридичне та фактичне панування власника над річ- чю, можливість впливати на неї у будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її корис- них (споживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визна- чають її долю. Це може бути відчуження речі, знищення останньої,' відмова від неї тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у володінні (посіданні) виражається статика відносин власності, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.

Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, що відносини статики власності виражають стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони полягають у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до Іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбання майна внаслідок спадкування або в результаті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому, тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто лише частину відносин власності¹.

Див., напр.: Маттеи У., Суханов ЕА. Основньїе положення права собственностИ-М., 1999. - С.300.

254

Вочевидь розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різ-«м підходом до визначення поняття "власність" І розуміння кате-^Норій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визна-ц_аЄ власність через категорію присвоєння, а не через категорії водіння (посідання), користування і розпорядження. Тому з його позиції можна дійти висновку, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі може йтися про те, що власність — це статика суспільних відносин щодо майна.

Якшо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то у ній можна диференціювати статичні елементи (володіння (посідання), присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, зняти це протиріччя можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують статичні (володіння, посідання) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати тощо.

Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", варто згадати, що вона має різні типи і форми.

Так, її класифікація за типами пов'язана з тим, що власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії, за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння і користування речами. Тому певному етапу розвитку (який умовно може бути визначений як "суспільно-економічна формація") відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили в "соціалістичну співдружність", соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники, як і раніше, піддавалися експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився у цих країнах, химерно поєднував характерні ознаки, властиві типам власності як попередніх ^епох, так і нині існуючих. При цьому його підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва".

У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і вЗаконі "Про власність", де лише встановлюється, що власність в Ук-Р^аїні існує у приватній, колективній та державній формі. (ЗазначенеПоложення нині суперечить Конституції і ЦК, де передбачені іншіФорми власності: приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.ст.325-327 ЦК) не визначає типу (економічної природи) зазначених відносин власності, а лише констатує їх наявність і суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму.

255

_і

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади слід встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності".

З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас право як суспільний феномен (у тому числі і право власності) виникає лише на певному етапі суспільного розвитку, тобто пізніше власності, що Історично передує інституту права власності.

Проте, виникнувши, право власності не тільки є юридичною формою відносин власності, а й активно впливає на їх формування і розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст.13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст.13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст.13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного права, які визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.

У цивілїстиці розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному сенсі¹.

Право власності в об'єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, яке належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному розумінні.

Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема ст.321 IJK на розвиток положень ст.13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, передбачених ч.2 ст.353 ЦК.

Право власності в суб'єктивному сенсі — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК).

Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному розумінні визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю через свою владу і у власних інтересах¹.

Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, що визнана іншими особами.

Розгляньмо характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1. це — складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи,яке охоплює низку повноважень власника: право володіння, користування і розпоряджання майном (ст.317 ЦК);

2. суб'єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права — ст.ст.82, 329 ЦК), держава та іншісуб'єкти публічного права. При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим, ніж коло учасників цивільних відносин, визначене в ст.2 ЦК. Зокрема згідно зі ст.318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних осіб, юридичних осіб, суб'єктів публічногоправа, є також український народ;

3. усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст.13Конституції, ч.2 ст.318 ЦК). Отже, Існують рівні умови для здійснення і захисту права власності. Водночас це не означає, що маєіснувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цихправ тощо можуть відрізнятися;

4. об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом прававласності за умови їх індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);

5. своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою іна власний розсуд (ст.319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення тощо.Діючи на власний розсуд, власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права останніх щодо цього ж майна визначаються не тількизаконом, а й волею власника;

6. власник має максимально повну владу над речами, що йомуналежать. Проте вона не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Наприклад,власник зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при

¹ Див., напр.: Право власності в Україні: Навч. посібн. / За заг. ред.О.В. Н.С. Кузнєиової. - К., 2000. - С.12-13.

256

.„ ' Див., напр. І998. - с.485.

Гражданское право: Учебн. 8 2-х т. - Т.1 / Отв. ред. Е.А. Суханов. - М.

257

здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися віл поведінки, яка може заважати сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;

7) право власності у випадках його обмеження має здатність досамопоновлення. Наприклад, узуфрукт обмежує (обтяжує) правовласності. Але після смерті узуфруктарія право власності поновлюється у повному обсязі. Ще Й.О. Покровський називав характерним для права власності "бажання підвестися на весь зріст" або"принцип еластичності права власності";

8) на зміст права власності не впливають місце проживаннявласника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій уч.б ст.4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин навсій території України і означає, що де б не проживав власник і деб не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю повноважень щодо останнього на однакових засадах, визначених Конституцією та ЦК.

Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин, засади здійснення цивільних прав, розглянуті у попередніх главах підручника. Тому тут вони детально не розглядаються. Проте на встановленні сутності змісту суб'єктивного права власності слід зупинитися докладніше.