§ 6. Володіння (посідання) і право володіння чужим майном

6.1. Володіння (посідання)

Ведучи мову про володіння як правову категорію необхідно розрізняти "право володіння" як елемент права власності та як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК) і "володіння" або ж ближче до традицій української правничої термінології — "посідання" як особливе (окреме) речове право.

Володіння (посідання) як самостійне речове право являє собою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти ними для себе.

Таким чином, володіння (посідання) містить два елементи: * об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір і 'володіти ним для себе).

3-334

Гїоіі цьому фактичне володіння речами має бути стабільним

бто існувати протягом досить тривалого часу) і безперервним. Гтід зазначити, шо це поняття тлумачиться вельми широко. Зок-ема у цявілістиці з часів римського права традиційно вважається, Р фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, а й у будь-якому випадку, коли володілець не втрачає контролю над об'єктом володіння.

Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця).

Водночас невірним видається ототожнення ставлення посесійного і власницького¹. Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характеризується, як вже зазначалося, наміром володіти річчю для себе, а не наміром вважати її своєю власністю. У другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, а власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вважати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності.

Крім того, оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами.

Для того, щоб визначити значення цього факту, звернімося до характеристики видів володіння. Насамперед необхідно мати на увазі поділ володіння на законне — те, яке має правову підставу (титул) і незаконне — яке не має під собою достатньої (правової) основи.

У свою чергу, незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний володілець знає або повинен знати про те, шо володіє річчю незаконно.

Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під поняття "володіння" ("посідання") як інститут речового права.

Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим інститутом, а лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).

У своїх основних характеристиках володіння (посідання) нага-Дує право масності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об'єктом є майно, що може стати об'єктом права власності.

Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння (посідання) — відображає фактичний стан речей, а не право на ре-^Ч- Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи напрацювали короткі, але точні формули для характеристики вказаних понять: пра-^Во власності — "я маю право на річ", володіння — "я маю річ".

,,_ Див., напр.: Гражданское право Украиньї. - 4.1 / Под ред. АА Пушкина, В.М. Са-«иленко. - Харьков, 1996. - С.315. _r- }w«\iU*U

335

Відповідно відрізняються також їх зміст і підстави виникнення Змістом права власності є правомочності володіння, користування розпорядження майном. Зміст володіння (посідання) полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і ц_е оцінюються як суб'єктивні права.

Володіння (посідання) може виникнути;

1. внаслідок заволодІння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);

2. внаслідок передачі володіння майном від однієї особи до іншої (похідне володіння).

Припиняється володіння (посідання) внаслідок втрати одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).

Захист законного володіння здійснюється таким же чином, за допомогою тих же позовів, що і право власності.

Захист незаконного добросовісного володіння здійснюється проти третіх осіб таким же чином, як захист права власності, а проти власника — можливістю протиставлення позову заперечення про добросовісність і відплатність набуття володіння.

Спеціальні можливості захисту законного володіння існують проти недобросовісного незаконного володільця. Вони встановлені ст.400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не тільки власнику, а й будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору чи закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом строку позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких

вимог.

У радянському цивільному законодавстві володіння регламентувалося лише у загальному вигляді і головним чином стосовно захисту права власності (ст.145 ЦК 1963 p., ст.ст.48-50 Закону "Пр° власність").

На інших засадах передбачалося врегулювати ці відносини У проекті ЦК від 26 серпня 1996 p., де володінню було присвячено спеціальну главу ЗО (ст.ст.396-406).

6.2. Право володіння чужим майном

Врешті-решт у ЦК 2003 р. було закріплене тлумачення володіє ня як права володіння чужим майном, тобто як виду прав на чу*¹

336

ц_Ьому інституту присвячена гл.31, яка має назву "Право во-лодіння чужим майном".

Як випливає з положень ЦК, під правом володіння чужим майном мається на увазі лише те володіння, яке виникає на підставі поговору з його власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав, встановлених законом (ст.398). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу (титул). Тому воно нерідко іменується також титульним володінням.

Водночас у ч.З ст.397 ЦК згадується фактичне володіння майном І зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Отже, постає питання про співвідношення цих понять.

Фактичне володіння охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже, фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст.397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, яке досить легко може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його набуття володільцем (тримачем).

ЦК розрізняє поняття "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі у певної особи, яка її тримає. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч.2 ст.397 і ст.398 ЦК; фактичному — чч.і, З ст.397, ст.400 ЦК та інші.

Звідси випливає, що поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має достатню правову підставу.

Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так І юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Вказане не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.

Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.

Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку во-^Л0Дільця щодо певного майна (здійснення права володіння), право ^вимагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право звернутися за захистом до суду або інших державних органів.

У свою чергу зміст права на здійснення права володіння охоплює:

1. право мати майно у фактичному володінні;

2. право користування майном;

3. обмежене право розпорядження майном;Фактичний володілець за певних умов може мати право:

⁽2з,_п;, 337

а) залишити собі доходи, отримані від майна, що належитьшІй особі (ч.і ст.390 ЦК);

б) на відшкодування необхідних витрат на утримання, збеїження майна (ч.З ст.390 ЦК);

в) залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч.4 ст.390 ЩПідставами виникнення права володіння є:

1. договори з власником або іншою особою, якій майно передано власником. Сторонами такого договору є володілець і власникабо особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями напередання права володіння ним іншій особі;

2. односторонні правочини (наприклад, заповіт, яким спадкодавець передає спадкоємцям своє право володіння);

3. юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали назберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст.337 ЦК);

4. правові акти суб'єктів публічного права;

5. рішення суду.

Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.

Право володіння припиняється у разі:

1. відмови володільця від володіння майном;

2. витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3. знищення майна;

4. вилучення речі з цивільного обігу;

5. поєднання в одній особі володільця і власника речі. Правоволодіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіннямайном є однією з правомочностей власника.

Додаткова література:

1. Горонович И. Исследование о сервитутах. — К., 1883.

2. Иеринг Р. Теория владения / Пер. с нем. — СПб., 1895.

3. Коновалов А.В. Владение и владельческая зашита в граждан-ском праве. -— СПб., 2001.

4. Копьілов А.В. Вещньїе права на землю. — М, 2000.

5. Петров Д.В. Право хозяйственного ведення и право оперативного управлення. — СПб., 2002.

6. Підопригора О.А. Захист володіння за римським правом //Право України. - 1999. - № 8.

7. Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві. — Одеса, 2002.

8. Полонский З.Г. Право оперативного управлення государ"ственньїм имушеством. — М., 1980.

9. Талапина З.В. Управление государственной собственнос-тью. - СПб., 2002.

10. Толстой Ю.К. Социалистичсская собственность и оператив-ное управление // Проблеми гражданского права. — Л., 1987.

338