§ 3. Цивільно-правова відповідальність за невиконання зобов'язань

Наведене вище визначення цивільно-правової відповідальності може бути використане як базове для визначення окремих її видів. Зокрема слід звернути увагу на існування договірної І недоговірної відповідальності. Перша з них має місце у разі неналежного виконання або невиконання договору. Друга — настає у випадках завдання шкоди незалежно від існування договору між тим, хто заподіяв шкоду, і потерпілим.

У свою чергу в межах загальної категорії цивільно-правової відповідальності за невиконання і неналежне виконання договірних зобов'язань можна розрізняти кілька її видів. При цьому класифікація можлива з різних підстав. Зупинімося на деяких з них.

Залежно від виду порушення договору договірну відповідальність можна поділити на відповідальність за невиконання І відповідальність за неналежне виконання зобов'язань. У першому випадку йдеться про протиправну бездіяльність; у другому — про протиправну дію, яка виражається у недотриманні умов належного виконання договору. Як свідчить вивчення практики вирішення спорів про неналежне виконання договорів за участю громадян, часто неналежне виконання договору пов'язане з недотриманням вимог про предмет договору і про строк його виконання. Крім того, в низці випадків має місце виконання зобов'язання неналежною особою.

Однак найчастіше відповідальність за неналежне виконання зобов'язань пов'язана з простроченням виконання договору. Наслідки прострочення боржника передбачені ст.612, кредитора — ст.613 ЦК. Відповідно до ст.612 боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, заподіяні простроченням, і за випадкову неможливість виконання, що настала після прострочення.

ЯкШ° внаслідок прострочення боржника виконання втратило терес для кредитора, він може відмовитися від прийняття вико-' ання і вимагати відшкодування збитків.

Боржник не вважається таким, що прострочив, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

у свою чергу кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства або випливають з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у разі його відмови повернути борговий документ або видати розписку боржникові (ч.4 ст.545 ЦК).

Прострочення кредитора дає боржнику право на відшкодування заподіяних простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликане умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредитора було покладене прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах. За грошовим зобов'язанням боржник не зобов'язаний платити проценти за час прострочення кредитора.

Залежно від розподілу відповідальності між кількома боржниками в зобов'язаннях з множиною осіб, розрізняють часткову, солідарну та субсидіарну відповідальність.

Слід зазначити, що іноді класифікація відповідальності в зобов'язаннях з множиною осіб проводиться за іншими підставами. Так, розрізняють часткову і солідарну відповідальність; основну і субсидіарну (додаткову).

Хоча, здавалося б, і в першому, і в другому випадку названі схожі типи відповідальності, але другий підхід видається більш вдалим, оскільки дозволяє підкреслити як специфічні риси субси-діарної відповідальності, так і характер зобов'язань, в яких вона виникає.

Отже, візьмемо першу із названих пар: відповідальність часткову і солідарну.

Частковою у цивільному праві визнається відповідальність, яка покладається на двох чи більше осіб, кожна з яких відповідає перед кредитором в рівних частках, оскільки інше не встановлене законом або договором.

Часткова відповідальність є у цивільному праві загальним правилом, що випливає зі ст.541 ЦК, яка передбачає, шо солідарні обов'язки (а отже, й солідарна відповідальність) виникають, якщо ^вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема, при ^НеПодільності предмета зобов'язання.

Таким чином, солідарна відповідальність, тобто така, де креди-^ТоР має право вимагати від будь-якого з боржників виконання обов'язку у повному обсязі, так само як і санкції до кожного з бор-

416

417

жників можуть бути застосовані у повному обсязі, має бути прямо передбачена законом або договором. При цьому в договорі вона має бути виражена у ясній формі.

Слід зазначити, що на практиці договірне встановлення солідарної відповідальності зустрічається нечасто, як правило, в тих випадках, коли така вимога до договору встановлюється законом.

Наприклад, солідарна відповідальність встановлюється угодою сторін установчого договору про створення повного товариства. Однак вимога такої умови в установчому договорі випливає зі ст.66 Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", в якій міститься визначення повного господарського товариства. Повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.

Крім того, така вимога підкріплена ст.74 вказаного Закону, яка містить аналогічне положення в деталізованому вигляді. Іноді норма про солідарну відповідальність формулюється диспозитивно. Наприклад, ст.554 ЦК передбачає, що у випадках поруки, у разі невиконання зобов'язання, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність. Крім того, як передбачено ч.З цієї ж статті, особи, які спільно поручилися, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Таким чином, загальним правилом відповідальності у випадках поруки є солідарність основного боржника і поручителя. Водночас угодою про поруку може бути передбачена часткова або субсидіарна відповідальність поручителя.

Оскільки ми торкнулися питання про субсидіарну відповідальність, перейдемо до питання про основну і додаткову (субсидіарну) відповідальність.

Основною відповідальністю в цивільному праві визнається відповідальність боржника, що виникає на підставі загальних приписів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

Водночас для більш повного захисту інтересів кредитора іноді встановлюється додаткова (субсидіарна) відповідальність, яка характеризується тим, що вона:

1. настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором;

2. є покладанням додаткової відповідальності, що передбачаєнаявність основної відповідальності, яку несе основна відповідальна особа;

3. покладається на осіб, які не несуть безпосередньо основноївідповідальності перед кредитором;

4) не може перевищувати обсягу основної відповідальності-Субсидіарно відповідальна особа, яка задовольнила вимогу кредитора, в передбачених законом випадках має право регресної вимоги до основної відповідальної особи;

418 •" :

5) може бути обмежена законом (або відповідно до нього дого-пом) У ^час* ^а° ^пов'^язана законом з наявністю певних умов.Наступним поділом є розмежування повної і обмеженої відповідальності. _

При цьому загальним правилом є відповідальність боржника в повному обсязі. Однак за окремими видами зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або за неналежне виконання зобов'язань.

Обмеження відповідальності можливе як законом, так І угодою сторін, але з дотриманням певних вимог. Так, між соціалістичними організаціями обмеження відповідальності не допускалося їх угодою, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов"язань точно визначався законом. Звідси випливає, що у всіх інших випадках сторони можуть встановлювати для себе обмежену відповідальність.

У юридичній літературі як випадок обмеження відповідальність боржника називають зменшення обсягу відповідальності останнього, якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання сталося не тільки з його вини, а й з вини кредитора (вже згадувана змішана вина). Однак видається, що ст.616 ЦК, на яку посилаються прихильники цієї точки зору, все-таки правильніше тлумачити не як таку, що встановлює обмежену відповідальність, а як таку, що визначає принцип змішаної відповідальності сторін як результат їх обопільної вини.

Крім зазначених вище, можуть бути виділені такі види відповідальності, як відповідальність за свої дії та відповідальність за дії

інших осіб.

Прихильники такої класифікації, зазначивши, що загальне правило полягає в тому, що заходи відповідальності покладаються на того, хто порушив зобов'язання, вказують, що для низки випадків передбачені винятки з цього правила. Суть їх в найбільш загальній формі може бути виражена таким чином: в передбачених законом випадках за невиконання або неналежне виконання зобов'язання однією особою заходи цивільно-правової майнової відповідальності можуть бути застосовані щодо іншої.

У ЦК відсутня окрема норма, що встановлює таке правило. Однак у ст.528, що регулює виконання обов'язку третьою особою, міститься положення про те, що у разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника Іншою особою, цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Така позиція знайшла відображення і в цивілістичиій літературі, де відповідальність за дії третьої особи розглядається як випадок відповідальності за невинне виконання зобов'язань.

. Загалом розмежування відповідальності за свої власні дії і за дії ^Інщоі особи, на яку покладене виконання зобов'язання, видається Цілком виправданим. Деякі випадки такого покладання відповідальності випливають із закону. Наприклад, ст.240 ЦК передбачає, ^1X10 представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому

419

повноваженнями особисто; він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі лише у випадках, якщо він уповноважений на те договором або вимушений до цього силою обставин з метою охорони інтересів довірителя.

Представник, який передав своє повноваження іншій особі, має повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про замісника. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

З наведеного правила випливає не тільки особливий порядок передоручення за договором доручення, але і те, що при недотриманні вимог ч.2 ст.240 ЦК повірений відповідає за дії заступника як за свої власні, а вина заступника враховується як власна вина повіреного.

Якщо вибір заступника був зроблений сумлінно, вважається, що зобов'язання з договору доручення виконане належним чином і для повіреного негативні наслідки не настають.