Составители книг Танаха

Еврейское название	Составитель
Тора	Моше (Моисей)
Тора (последние 8 фраз)	Йеошуа бин Нун (Иисус Навин)
Йеошуа	Йеошуа бин Нун
Шофтим	Шмуэль (Самуил)
Шмуэль	Некоторые фрагменты — пророки Гад и Натан
Млахим	Йермияу (Иеремия)
Йешаяу	Хизкияу (Иезекия) и его свита
Йермияу	Йермияу
Йехезкель	Мужи великого собрания: Хагай, Зхария, Малахи, Зрубавель, Мордехай и др.
Двенадцать малых пророков	Мужи великого собрания
Теилим	Давид и десять старейшин: Адам, Малкицедек, Авраам, Моше, Эйман, Едутун, Асаф и трое сыновей Кораха. Согласно другой версии Асаф был одним из сыновей Кораха, а десятым был Шломо (Соломон). Согласно третьей версии одним из составителей был не Авраам, а, звавшийся Эйтан.
Мишлей	Хизкияу и его свита
Иов	Моше
Песнь песней	Хизкияу и его свита
Рут	Шмуэль
Эйха	Йермияу
Коэлет	Хизкияу и его свита
Эстер	Мужи великого собрания
Даниэль	Мужи великого собрания
Эзра	Эзра
Нехемия	Нехемия (?)
Диврей аямим	Эзра, Нехемия

Біблія — Книга книг, найважливіший, найбільше читаний, перекладуваний і коментований твір. Біблійні знання правлять за предмет спеціяльної богословської науки. Ця наука зробила великий поступ наперед особливо за наших часів, включаючи та органічно опрацьовуючи при тому інші ділянки людського знання.

До відома українського перекладу подаємо важливіші положення й висновки цієї науки.

НАЗВА

Старовинні євреї називали Біблію словом “сифер” (послання, книга) або “сифарім” (книги). Пізніше вживано назву “китубім” (писання). У грецькому перекладі назву віддано словом “ге графе” (писання). Обидві збірки св. книг — Старий та Новий Завіт — окреслено назвою “та біблія", т.т. “книги". У цьому множинному числі — Біблія — її й збережено в новіших перекладах у значенні: збірка книг, чи, коротко: книги.

КАНОН

Суттю своєю Біблія — одна-єдина книга, хоч вона й складена з багатьох книжок різного часового походження, різних авторів, різних жанрів та стилів, ба навіть різних мов. Усі вони об’єднані у т. зв. канон, т.т. в автентичну збірку або каталог священних книг, які були надхнені Богом і які лягли непомильним правилом віри та моралі.

Книги, що перебувають у біблійному каталозі, — книги канонічні, канонізовані Церквою, визнані нею за богонадхненні.

З історії формування біблійного канону зберігся поділ на первоканонічні та второканонічні книги. Перші завжди й усіма були визнавані за богонадхненні. Щодо других, за різних часів і від різних осіб були висловлювані сумніви у питанні про їхнє богонадхнення. Євреї та протестанти й досі уважають їх за апокрифи.

До второканонічних книг Ст. Завіту належать: Сирах, Мудрість, Варух, Юдита, Товит, 1-2 Макавеїв, уривки з Естери та Даниїла. Євреї відмовляють їм канонічности з огляду на той факт, що вони збереглися тільки грецькою мовою (хоча, тим часом, нові знахідки у Кумрані й у Каїрі виявляють первісне їхнє записання єврейською мовою, за винятком хібащо книг Мудрости та 2 Макавеїв). Второканонічні книги Н.3.: Послання до Євреїв, 2 Петра, 2 та 3 Йоана, Якова, Юди та Одкровення.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ КАНОН

Євреї, а згодом і християни, по систематичних змаганнях, устійнили каталог священних книг, канон. Тим Біблію було відмежовано від апокрифів (з-грецька: “прихованих", “несправжніх", т. т. підмінених писань) та світської літератури.

Єврейський канон бере до уваги тільки старозавітні книги, при чому він має подвійну редакцію. У тому Палестинський канон, що нараховував разом 35 книг, вилучивши второканонічні книги і об’єднавши в одну книгу Самуїла, Царів, Хроніки, Езри-Неємії, згодом звів цю кількість до всього 22 книг, згідно з числом букв єврейської абетки, шляхом поєднання докупи ще й інших книг та виключення всіх тих, які не збереглись оригінальною єврейською мовою. Тим робом у цьому каноні містяться 5 книг Мойсея, 8 пророчих книг та 9 книг поетичних. Зате Олександрійський канон зберіг розрізняння поодиноких книг. Він закріплений і у т. зв. перекладі Сімдесятьох грецькою мовою.

Християнський канон щодо старозавітних книг іде за еврейсько-олександрійським каноном. Щождо новозавітних книг, то тоді, як спершу (I-II ст.), приймано за безсумнівно канонічні всі книги Н.3., пізніше, з появою апокрифів та у полеміці з євреями (III-IV ст.), у декого виникли сумніви стосовно второканонічних книг. Подальші наполегливі досліди призвели до устійнення християнського канону. Цей канон урочисто потверджено на Вселенських Соборах:

Фльорентійському (1441), Тридентському (1546) та І Ватиканському (1870). Отже, християнський канон містить: у Ст.3. — 47, у Н.3. — 27 книг.

ПОДІЛ КНИГ

За змістом християнський канон поділяється на книги:

1. Історичні: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня, Ісус Навин, Судді, Рута, 1 та 2 Самуїла, 1 та 2 Царів, 1 та 2 Хронік, Езра, Неємія, Товит, Юдита, Естера і 1 та 2 Макавеїв;

2. Поетичні: Йов, Псалми, Приповідки, Проповідник, Пісня пісень, Мудрість і Сирах;

3. Пророчі: Ісая, Єремія (сюди ж: Плач, Варух, Лист), Єзекиїл, Даниїл, Осія, Йоіл, Амос, Авдій, Йона, Міхей, Наум, Авакум, Софонія, Аггей, Захарія, Малахія.

Новозавітні книги раніше (для літургійних цілей) розподілювано на Євангелію та Апостол з тим, що сюди враховувано всі інші книги. Під теперішню пору (переважно — для наукових цілей) вони розподіляються теж на три частини:

1. Історичні книги: Євангелії Матея, Марка, Луки та Йоана і Апостольські Діяння;

2. Повчальні : послання Павла до Римлян, 1-2 Корінтян, Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, 1-2 Солунян, 1-2 Тимотея, Тита, Филимона та Євреїв, послання Якова, 1-2 Петра, Юди та 1-3 Йоана;

3. Пророча книга: Одкровення.

Це повний біблійний канон, прийнятий так католиками, як і православними. Протестанти не визнали второканонічних книг Ст.3. Щождо новозавітного канону, то його повнотою приймають усі, за винятком деяких сект.

28. ФОЛЬКЛОРНІ ОСНОВИ ТАНАХУ. ОСОБЛИВОСТІ ВІРШУВАННЯ.

Юдаїзм виявляє багато спільного з іншими стародавніми релігіями і в культовій практиці. В юдейському культі значну роль відіграють молитви, обряди обрізання та обмивання, що мають давнє походження. Основні релігійні свята: – маццот – землеробське весняне свято, злилось з давньою скотарською пасхою (песах); шабуот – святий день суботи; п‘ятидесятниця – свято жнив пшениці; суккот – свято кущів, на честь збору плодів. Детально регламентована юдаїстська обрядовість та ритуал. Основним джерелом віровчення є Старий Заповіт, який у юдаїзмі називають Танах (абревіатура слів „Тора”, „Небіїм”, „Кетувім” – давньоєврейські назви трьох розділів Святого Письма – „П‘ятикнижжя”, „Пророки”, „Писання”). „Тора” (у перекладі – вчення), або „Закони Мойсея” є основною книгою, що носить характер зібрання релігійних догматів. Вона містить перші біблійні книги: „Буття”, „Вихід”, „Левіт”, „Числа”, „Второзаконня” („Повторення закону”). Мішна – зведення настанов та законів, створених на межі ІІ – ІІІ ст., стала основою всього єврейського законодавства, а стрижнем загальнолюдської моралі - десять заповідей Божих - Декалог, що міститься у книзі „Вихід”

В ТаНаХе сохранились следы древнейших языческих верований, существовавших до утверждения монотеизма, а также довольно длительное время и после этого. Не исключено, что некогда злые духи были языческими божествами, заимствованными в том числе из ханаанского пантеона, и имели свои культы. По мере борьбы с язычеством иноземные божества трансформировались в добрых или чаще вредоносных духов, опасных для людей, и обычно обозначались термином shedim, им также приносили жертвы. Эта ранняя мифология вошла в апокрифическую литературу. Новый Завет, свитки Мертвого моря, а позднее - в Талмуд, мидраши и особенно в мистическую традицию, включая книгу Зогар [2].

В ТаНаХе упоминается Мавет (букв. "смерть") - обозначение нижнего мира и его божества (Mot) у ханаанеев (Ис. 28: 15-18; Иер. 9:20; Гош. 13:14; Иов. 18:13). Решеф - у ханаанеев божество чумы, ставшее у древних евреев вредоносным духом, или просто обозначением чумы (Втор. 33:22 Аввак. 3:5; Пс. 78:48, и др.). Дэвер - также демоническое существо, воплощение моровой язвы и других болезней, вместе с Решефом сопровождает Яхве в битвах (Аввак. 3:5; Пс. 91:5-6).

Кроме того, евреям, как и многим народам древности, была свойственна вера в душу-дуновение, душу-дыхание (древне-греч. рпеита, латинск, spirit us, иврит, ruah). Ее обычно связывали с верой в метемпсихоз (в учении пифагорейцев, в верованиях древних кельтов и т.д.). В талмудическую эпоху считали, что ruah никогда не оставляет тело, в том числе и после смерти.

Сатан (Satan) - "противоречащий", "препятствующий", "обвинитель" (в т.ч. в суде), в ТаНаХе выступает как антагонист Яхве, враг человеческого рода, царь ада и повелитель демонов. Первоначально в библейских текстах это слово употребляется для обозначения "политического противника" (1 Цар 5:18), обвинителя на суде (Пс. 109:6) и т.д., а сам образ появляется достаточно редко. В более поздних текстах Сатана изображают как одного из ангелов - "сынов Бога" (Иов. 1:6). Он зависит от Яхве, но уже выступает как враг человека, порочащий его (Иов 1:9-10). Однако он преследует Иова только с разрешения Яхве, выполняя Его волю. Особенно враждебен Сатан носителям сакральной власти (царь, первосвященник) - он искушает их и вводит в грех (1 Парал. 21:4; Зах. 1:2). Видимо под влиянием дуалистических представлений его образ все более приобретает черты первопричины зла, соблазнителя и искусителя, отождествляется со змеем в истории грехопадения (Прем. Сол. 2:23-24). Он однако не рассматривался как злое божество, подобное Ангро-Манью иранской мифологии, а мятежный ангел, падшее и восставшее творение Яхве, получившее силу от Него и выполняющее в конечном счете Его волю. Поэтому противником Сатана в войне с ним в большинстве случаев выступает не Яхве, а архангел Михаэль. В некоторых более поздних легендах (восходящих к апокрифическим текстам) Сатан, нередко отождествляемый с Самаэлем, вступает в половое сношение с Евой, которая зачинает от него Каина (мотив связи смертной с богом или полубогом - см. также известный сюжет о рождении исполинов от союза "сынов Элохима" с "дочерьми человеческими"). Сатана считали причиной всех грехов, совершенных народом Израиля и всех испытанных им бед (поклонение Золотому Тельцу, указ Амана об уничтожении евреев и т.д.).

В Талмуде Сатан - олицетворение зла мира, ангел смерти (Baba Batra, l6a), глава всех демонов. Но поскольку, согласно традиции, "все - от Яхве", то Сатан изображался как неравный противник Яхве, завистник Его и рода человеческого, обреченный в итоге на поражение. Его можно изгнать или посрамить, например, звуками шофара в Рош а-Шана (Новый год) (Rosh ha-Shanah, l:6b), или даже на какое-то время совсем уничтожить его власть (в Йом Киппур - День искупления). Считалось, что Сатан мог принимать различный облик: женщины, птицы и особенно козла. В каббалистической традиции Сатан нередко рассматривался как порождение гнева Яхве, его соотносивши с "левой" эманацией Божества (т.е. зло интегрировано в Божественной полноте). В фольклоре Сатан фигурирует cpaвнительно редко, его образ как бы "снижается". Так, в сказке йеменских евреев Сатана прогоняют при помощи звуков труб и просто криков [Sadeh 1990, с. 3].

В Новом Завете отражены в основном народные представления о злых духах; там они чаще именуются "нечистыми" или "злыми духами", бесами. Они обитают в пустынных местах, вселяются в человека, овладевают его рассудком и руководят его действиями. Они подчиняются "князю тьмы" - Беельзебулу (Вельзевулу) или Сатану. По-видимому, впоследствии эти представления трансформировались в веру в диббуким (мн.ч. от диббук).

Беельзебул (beelzeboul) - считался одним из падших ангелов, впоследствии в ряде легенд он стал рассматриваться как повелитель демонов, в подчинении которого находятся даже такие могущственные духи, как Ашмедай (Асмодей). Однако, несмотря на все свое могущество, он склоняется перед волшебным перстнем царя Соломона, на котором начертано имя Бога [Ginzberg 1968, с. 151]. Иногда высказывают предположение, что первоначально это было финикийское божество Baal zeboub ("повелитель мух"), и на том основании, что мухи считались символом смерти, интерпретируют его как божество, связанное со смертью [Gaster 1969, с. 515].

ТЕКСТ

Записування біблійних текстів тривало понад тисячу років і закінчилося з смертю останнього апостола. Тим то і саме написання тексту, і його збереження має свою складну історію, що її можна розглядати з погляду мови, абетки, рукописів та перших перекладів.