6 семенар

10.1. Поняття про рід, вид, жанр

10.2. Особливості епосу, види епічних творів

10.3. Лірика, особливості, види, жанри

10.4. Особливості драми, види і жанри

10.5. Суміжні змістоформи

10.1. Поняття про рід, вид, жанр

Відповідно до специфіки змісту і форми художні твори поділяють на три роди — епос, лірику і драму. Роди сформувалися ще в долітературний період мистецтва слова на основі обрядово-ритуальних дійств. Перші спроби осмислення літературних родів сягають епохи античності. Давньогрецький філософ Платон вважав, що поети розповідають трьома способами: простою розповіддю, розповіддю, яка розгортається за допомогою наслідування, і змішаним способом. Проста розповідь властива дифірамбічній поезії, ліриці, а розповідь, побудована на наслідуванні, — трагедії і комедії. Змішаний тип розповіді характерний для епічної поезії. З цілковитим наслідуванням Платон пов'язував лише драму, лірику — з вираженням, а епос — з поєднанням "свого" і "чужого". Драма за Платоном — протилежна ліриці.

На думку Арістотеля, художні твори відрізняються один від одного такими трьома моментами: предметами зображення, засобами зображення і способами відображення. У трагедіях змальовуються люди кращі, як сучасники, а в комедіях — гірші. Як бачимо, тут у поділі драми існує моральний критерій. Засобами зображення всіх родів Арістотель вважав мелодію, ритм, слово, розмір. За їх допомогою давньогрецький філософ розрізняв види мистецтва (танець, музику, мистецтво слова).

Арістотель розкрив особливості трьох способів літературного зображення. Він відзначав, що в основі епосу — розповідь про події, дійсність відтворюється в об'єктивній формі, у драмі герої змальовуються у дії, лірика розкриває внутрішній світ людини.

В епоху античності були спроби збільшити кількість літературних родів. Ціцерон називав чотири роди: елегійний, ліричний, трагічний і комічний. Горацій — шість: героїчний, ліричний, елегійний, комічний, трагічний, буколічний.

В епоху античності мистецтво слова називали поезією. Поезією вважали епос, лірику і драму. У VI ст. до н. е. в Давній Греції виникає проза, зокрема історіографія, красномовство і філософія.

В епоху середньовіччя проблему літературних родів не розглядали. До поглядів Платона і Арістотеля наука повернулася в добу Відродження. А.С. Мінтуріно у трактаті "De Poeta" (1559 р.) ділить словесне мистецтво на епос, меліку (лірику) і сценічну поезію (драму).

Теоретик французького класицизму Нікола Буало у віршованому трактаті "Мистецтво поетичне" (1674 р.) розглядає літературні роди з позицій раціоналізму. Буало вважав, що кожен рід має обмежену тематику і непорушні формальні ознаки. Він розділив види на "високі" (ода, трагедія, поема) і "низькі" (комедія, байка, роман, сатира). Змістом "високих", на його думку, має бути доля держави, героями — королі, знать. Змістом "низьких" — життя людей третього стану. Буало відстоював чистоту видів, виступав проти поєднання в одному творі комічного і трагічного.

Значний внесок у вивчення літературних видів зробили діячі епохи Просвітництва. Д. Дідро у працях "Прекрасне", "Парадокс про актора", "Про драматичну поезію", "Побічний син" виступив проти догматів класицизму, дав характеристику "серйозній драмі" і "серйозній комедії"".

Лессінг у трактаті "Лаокоон, або Про межі малярства і поезії" (1766 р.) розкрив відмінності літератури і живопису, у "Гамбурзькій драматурги'" торкнувся специфіки драматичного мистецтва.

Ф. Шеллінг для характеристики літературних родів використовував категорії "свободи" і "необхідності". Епос співвідносив з необхідністю, лірику — зі свободою, а драму — з їх протиборством. Дійсно, в ліриці поет має значну свободу для самовираження. Епос зобов'язує відтворювати події, будувати сюжет та інші необхідні речі. Необхідності підпорядкована і драма. Вона має більше свободи, ніж епос.

Багато цікавих суджень про літературні роди знаходимо у праці Гсгеля "Лекції з естетики". В основі поділу літератури на роди Геґель поклав категорії "об'єктивне" і "суб'єктивне". Епос за Гегелем, — відтворення об'єктивності буття в об'єкти візуючій формі, лірика — відтворення суб'єктивності внутрішнього світу, драма — синтез, який поєднує розкриття зовнішніх обставин і внутрішнього життя людини. Для характеристики епосу і драми Геґель використовує категорії "подія" і "дія". Епос повинен описувати події, у драмі розкриваються дії індивіда. За Гегелем, зауважує В. Кожинов, драма вужча від епосу, бо дія входить у подію. З цією думкою не погоджується А. Ткаченко. Він вважає, що є й навпаки — подія стає "одним із минущих виявів постійного плину дії. З філософського погляду, між ними — відношення перервності і безперервності". Виміри, що є вужчим або ширшим, що у що входить — А. Ткаченко вважає чисто механічними.

Непереконливою є складена В. Кожиновим шкала складності родів: лірика — драма — епос. В. Кожинов зближує лірику з орнаментом, епос — з живописом, драму — з графікою.

Окремі літературознавці XX століття виступають проти поділу літературних творів на будь-які групи. Німецький вчений Е. Штайгер вважає поділ на роди догматичним, бо в чистій формі не існує ні лірика, ні драма. Можна говорити лише про перевагу ліричного або драматичного. Він пропонує замінити термін "рід" термінами "тон", "настрій". Проти поділу літератури на роди виступає італійський інтуїтивіст Бенедетто Кроче.

У нашому літературознавстві замість термінів "епос", "лірика", "драма" іноді використовують терміни "поезія", "проза", "драматургія". В основі такого поділу — зовнішні ознаки літературних творів. Епічні твори пишуть і віршами, і прозою. Є і лірична проза.

Деякі літературознавці пропонують збільшити кількість літературних родів. Ю. Борєв запропонував включити в систему родів сатиру (Метод в системе эстетики // Вопросы литературы. — 1961. — № 2). В. Днєпров вважає самостійним родом роман. М. Каган у книзі "Морфологія мистецтва" пропонує додати до уже відомих родів кіномистецтво, теле-мистецтво, радіомистецтво. Були пропозиції виділити в самостійні роди ліро-епіку, науково-фантастичну белетристику, художню публіцистику. Однак усе написане вміщається в три літературні роди: епос, лірику, драму. Отже, немає особливої потреби збільшувати їх кількість.

Літературні роди розвивалися неоднаково. В епоху античності провідним був епос (Гомер, Вергілій), у XVI—XVII ст. — драма (Шекспір, Корнель, Расін), у XVIII ст. на перший план знову виходить епос (Філдінг, Стерн, Руссо), у кінці XVIII ст. його знову відсуває на другий план драма (Вольтер, Гете, Шиллер).

В межах кожного роду розрізняють види і жанри. Вид займає проміжне місце між родами і жанрами, відрізняється від жанру вищим ступенем художнього узагальнення. Для виду характерні відносно стійкі, повторювані в літературному процесі структури, способи побудови образів. Жанр — це підвид. Роман — вид епосу, він може бути пригодницьким, історичним, мемуарним жанром.

Термін "жанр" з'явився у XX ст. у працях членів ОПОЯЗу (Б. Томашевського, В. Жирмунського, В. Шкловського). Французьке слово цент — рід. Іноді жанром називають вид, говорять про роман, повість як про жанри епосу. Л. Тимофеев вважає цей термін зайвим. Жанр — це підвид літератури з певним спрямуванням у відборі матеріалу, який вимагає відповідної форми вираження, обсягу, композиції, лекенко-фразоологічних засобів і метрики. Жанр — форма розвитку літератури, він має конкретно-історичний характер, національні особливості.

Взаємодія жанрів веде до появи нових жанрових форм, так з'явилися кіноповість, кіноновела.

Жанр не є чимось застиглим, він змінюється, кожна епоха наповнює його своїм змістом. До XIX ст. жанри мали чіткі відмінності. У літературі XIX—XX ст. спостерігається атрофія жанрів, рідше використовуються строго регламентовані структури. Динаміка жанрового розвитку приводить до руйнування старої системи жанрів.

Жанр — змістовна форма. Побутує думка, що визначальним у жанрі є зміст. Так, елегія з найдавніших часів була здебільшого сумною піснею. У Стародавній Греції вона мала форму двовірша, який складався з гекзаметра і пентаметра. Згодом елегія відмовилася від такої форми, але печальний зміст пронесла через усю історію розвитку. В деяких жанрах беруться до уваги композиційно-версифікаційні особливості художніх творів, як у випадках газель, рубаї, танка, рондо, сонет. Окремі жанри характерні лише для певних національних літератур, наприклад: щедрівки та думи — українцям, саги та едди — ірландцям і скандинавам.

Категорія "жанр" — найбільш суб'єктивна у відношенні до психології творчості. Так, М. Гоголь назвав свій роман "Мертві душі" поемою, Василь Барка роман "Живий князь" — повістю, В. Медвідь повість "Льох" — романом.

Теорія жанру займає важливе місце в працях Гегеля і Веселовського. Для теорії жанрів Гегель використовував категорії "субстанціональне" (лат. substanzia — сутність, істина) і "суб'єктивне". На його думку, епос тяжіє до субстанціонального, а лірика — до суб'єктивного змісту. Однак усі роди здатні висловлювати як субстанціональний, так і суб'єктивний зміст. Субстанціональне, за Гегелем, — розумний зміст мистецтва, його сферу складають відносини, які є об'єктивним змістом людського існування: родина, політична мета, Вітчизна, обов'язки, яких вимагає професія, релігійність і прагнення до свободи. Гегель протиставляє субстанціональне (істинне) і суб'єктивне (випадкове), у цьому виявляються сильні і слабкі сторони його естетики. Він недооцінює роль художника. Основним критерієм жанрової класифікації Гегель вважає суспільство та індивіда. Розквіт і згасання близьких за змістом жанрів вчений пояснює стадіальністю суспільного розвитку. Він вважає епопею, сатиру і роман трьома типами жанрів, які відповідають певним історичним періодам світової історії. У характеристиці жанрів Гегель використовує:

1) загальний стан світу — це основа для жанру;

2) ставлення автора до предмета зображення;

3) колізію жанру;

4) характери.

Епопея, на думку Гегеля, з'являється у період героїв, а роман передбачає прозово впорядковану дійсність. Учений вважає, що поява держави обмежила свободу індивіда, реальна самостійність героя стала формальною. Ґрунт для сатири і комедії з'явився у період занепаду демократії.

Оригінальною є жанрова концепція О. Веселовського, який вважав, що той чи інший жанр народжує певна стадія відносин людини і суспільства. Вивчаючи теорію родів, вчений досліджував одну проблему — історію розвитку особистості і її відображення в літературних родах. Він визначив три стадії у відношеннях особи і суспільства, відображені мистецтвом слова:

1) "спільність розумового і морального кругозору, невиділеність особистості в умовах роду, племені, дружини (епос);

2) прогрес особистості на фунті групового руху, "індивідуалізація в рамках станового виділення (давньогрецька лірика і лірика середніх віків, давньогрецький і лицарський роман)";

3) загальне відношення людини, руйнація станового і торжество особистісного принципу (новела і роман італійського Відродження)

Літратура у всіх родах, таким чином, фіксує динаміку у відношеннях людини і суспільства. Один бік цієї динаміки — "звуження колективізму", ускладнення соціальної диференціації. Другий — це звільнення особистості від диктату колективу, духовне збагачення особистості і розвиток ініціативи особи. О. Веселовський вважав, що виникнення лірики викликане розвитком особистості.

У типології жанрів Гегеля і Веселовського спільним є те, що типи змісту відображають реальні відношення людини і суспільства.

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті "Бела" з "Героя нашого часу" М. Лермонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні романи — "Метаморфози" ("Золотий осел") Апулся і "Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого "Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний.

Види, жанри епосу

Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

Казка — епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Є казки, героїчні, соціально-побутові, фантастичні, сатиричні, гумористичні, казки про тварин тощо.

Крім народних, є літературні казки. Відомі казки І. Франка, О. Пушкіна, братів Я. та В. Ґрімм, Андерсена та інші.

Билина — епічна речитативна пісня, яку в княжі часи виконували народні співці-музиканти. Персонажі билин — народні герої — богатир Ілля Муромець, Добриня Нікітич. Билини виникли в XI—XII ст. в Київській Русі, згодом поширилися в північних областях Росії. Риси билинних героїв зберегли українські казки, такі як "Казка про Котигорошка", "Казка про Кожум'яку".

Легенда (лат. legenda — те, що слід читати). Це фольклорний або літературний твір, у якому є розповідь на фантастичну тему. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. їх читали в церквах, монастирях у дні свят на честь святих. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, фастівського полковника Семена Палія. У легендах про Олексу Довбуша,

Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Лук'яна Кобилицю розкривається боротьба селян проти феодально-кріпосницького гніту.

Мир (мім) (грец. mythos — слово, переказ). Міфи з'явилися у той час, коли в людей було наївне безпосереднє уявлення про навколишній світ. М. Моклиця називає міф альтернативною реальністю. За її словами, міф — "об'єктивація первісного сприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення такого, чого насправді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне". Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, і від легенд, бо в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах.

Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"), Дж. Боккаччо ("Фієзоланські міфи"), П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха", "Іфігенія в Авліді").

Народні сміховинки (анекдоти) — сатиричні або гумористичні оповідки, що висміюють певні людські вади.

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...

І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча — в принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)..."

"Притчу, — продовжує Ю. Клим'юк, — ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння".1 В українській літературі притчу як основу сюжету або як окремий жанр використовували І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Ю. Клим'юк стверджує, що не кожна парабола є притчею, але кожну притчу можна вважати параболою. Важко відрізнити притчу від параболи. Деякі літературознавці їх ототожнюють.

У "Літературознавчому словнику-довіднику" читаємо: (грецьке parabole — порівняння, зіставлення, подоба) - "повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. Всередині структури параболи — інакомовний образ, шо тяжіє до символу, а не алегорії (подеколи параболу називають "символічною притчею"), однак вона не притлумлює предметності, ситуативності, лишається ізоморфною щодо них". О. Потебня різновидом байки вважав притчу.

Епопея (грец. еророііа від epos — слово та роіео - - творити) — розповідний вид, який був популярний до появи роману. Епопея бере початок у міфології та фольклорі. У Стародавній Греції епопеєю називали цикл народних сказань, легенд і пісень про значні історичні події, легендарних та історичних героїв. На основі народних епопей сформувалися авторські — "Іліада" і "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Всргілія. "Витязь в тигровій шкурі" Ш. Руставелі, "Слово о полку Ігоревім", "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, "Лузіада" Л. ді Камоенса.

Відомий російський літературознавець М. Бахтін писав, шо епопея має три конструктивні риси:

1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, "абсолютне минуле", за висловом Ґете та Шиллера;

2) джерелом епопеї слугує національне сказання, а не особистий досвід;

3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача (автора і його слухачів), абсолютною дистанцією... "Світ епопеї, — конкретизує М. Бахтін, — національне героїчне минуле, світ "початків" і "вершин" національної історії, світ батьків і родозачинателів, світ "перших" та "кращих". Справа не в тому, що минуле служить змістом епопеї. Віднесеність зображуваного світу в минуле, належність його до минулого — ... формальна ознака епопеї як жанру. Епопея ніколи не була поемою про сучасність (перетворившись лише для нащадків у поему про минуле). Епопея як відомий нам певний жанр з самого початку була поемою про минуле..., а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, що говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка. Епічне слово за своїм стилем, тоном, характером образності принципово несумісне зі словом сучасника про сучасника, звернутим до сучасників ("Онегин добрый мой приятель, родился на брегах Невы, где, может быть, родились вы, или блистали, мой читатель...")". Епопея всебічно змальовує суспільно-політичне життя, звичаї, культуру, побут народу, родинні відносини. її стиль урочистий, виклад неквапливий. Особливе місце в епічних поемах займають промови героїв, монологи, діалоги.

У XVIII ст. епопею витіснив роман. Епопеями почали називати великі епічні твори — романи, цикли романів. Відомі такі українські романи-епопеї, як "Кров людська — не водиця", "Велика рідня" М. Стельмаха, "Волинь" У. Самчука, поеми-епопеї — "Прокляті роки", "Попіл імперій" Юрія Клена.

Роман (франц. roman, нім. roman, анг. novel) — великий епічний твір, у якому особисте життя людини змальовується у зв'язку із суспільним. У романі багато героїв і детально змальовуються їх характери, багатогранні зв'язки між собою та суспільством.

Спочатку терміном "роман" називали віршові твори, написані романською мовою (італійською, французькою, португальською...). Слово "роман" з'явилось у середні віки. Як зазначає В. Домбровський, романом називали "оповідання про фантастичні, чудесні лицарські пригоди, зложені невіршовою, простонародною мовою, яка для відрізнення від латини, мови церкви і духовного письменства (linqua latina), називалась романською (linqua romana). Ті оповідання з'являються спершу у Франції, де творять продовження давніх лицарських поем (шансон де жест — пісні про бувальщину, тобто старофранцузького епосу, в якім на першім місці стоїть знаменита "Пісня про Роланда"), а далі... цикли середньовічних переказів і легенд про Артура, святого Грааля і лицарів "Круглого стола".

У ХШ ст. з'являється два "Романи про Розу" Гійома де Лорріса і Жана де Меня, написані старофранцузькою мовою. Термін "роман" вперше використав англійський літературознавець Джордж Патенхем у дослідженні

"Мистецтво англійської поезії" (1589 р.). Французький літературознавець XVII ст. П'єр-Даніель Юе дав таке визначення роману: "Це вигадані любовні історії, мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів"1.

Роман — багатоплановий епічний твір, у якому дійсність розкривається багатогранно. У романі — кілька сюжетних ліній, багато персонажів, які змальовуються у суспільних взаєминах і в побуті.

Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги тощо.

Як велика епічна форма роман формувався упродовж багатьох століть. Він з'явився у Стародавній Греції в добу пізнього еллінізму. Античний роман мав розважальний характер. Він змальовував перешкоди на шляху до кохання закоханих. У II—VI ст. н. е. з'явилися романи "Ефіопіка" Геліодора, "Дафніс і Хлоя" Лонга, "Золотий віслюк" Апулея, "Сатирикон" Петронія.

В епоху середньовіччя стали популярними лицарські романи. Відомі цикли романів про короля Артура та лицарів "Круглого стола". В цих романах розповідалося про легендарні пригоди героїв-лицарів, зокрема про надзвичайні пригоди Олександра Македонського. В цю епоху з'являються популярні романи про кохання Трістана та Ізольди, романи, у яких пропагувалася християнська релігія, відомий роман про Варлаама та Иосафата.

В епоху Відродження письменники використовують реалістичні принципи зображення, про що свідчать романи "Ґаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Дон Кіхот" Сервантеса. Роман Сервантеса — це пародія на лицарський роман. У XVIII ст. набувають популярності авантюрний роман ("Жіль Блаз" Лесажа) і роман виховання ("Вільгельм Мейстер" Ґете), психологічний роман ("Памела" Річардсона). У XIX ст. з'являється історичний роман ("Айвенго" В. Скотта). Розвиток роману в XIX ст. пов'язаний з іменами Стсндаля, Бальзака, Діккенса, Теккерея, Флобера, Золя, Достоєвського, Толстого, Панаса Мирного.

Український роман зародився у XIX ст. Першими романами були "Пан Халявський" Г. Квітки-Основ'яненка, "Чайковський" Є. Гребінки. Значний внесок у розвиток романічної форми в українській літературі зробили Марко Вовчок ("Жива душа"), П. Куліш ("Чорна рада"), І. Нечуй-Левицький ("Хмари"), Панас Мирний та Іван Білик ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), В. Винниченко ("Сонячна машина"). Талановитими романістами XX ст. є Андрій Головко ("Бур'ян"), Ю. Яновський ("Вершники"), В. Під-могильний ("Місто"), С. Скляренко ("Святослав", "Володимир"). Сучасний український роман представляють такі жанри, як філософський ("Нова заповідь" В. Винниченка), еротичний ("Блуд" Є. Гуцала), історичний ("Роксолана" П. За гребельного), детективний ("Поклади золота" В. Винниченка), соціально-психологічний ("Вир" Г. Тютюнника, "Собор" О. Гончара), пригодницький ("Тигролови" Івана Багряного), готичний ("Марко Проклятий" О. Стороженка), сатиричний ("Аристократ з Вапнярки" О. Чорногуза), автобіографічний ("Дума про тебе" М. Стельмаха), фантастичний ("Чаша Л мріти" О. Бердника), біографічний ("Пригода Гоголя" Г. Колісника), мемуарний ("Третя рота" В. Сосюри), авантюрний ("Імітація" Є. Кононенко). Українські письменники використовують різні форми розповіді — роман-сповідь ("Я — Богдан" П. За гребельного), химерний ("Позичений чоловік" Є. Гуцала, "Лебедина зграя" Василя Земляка), роман-хроніку ("Хроніка міста Ярополя" Ю. Щербака), роман у новелах ("Тронка" О. Гончара), раман-баладу ("Дикий мед" Леоніда Первомайського).

У літературній практиці зустрічаються такі жанри, як роман-нарис, роман мемуарний, роман-фейлетон, роман-памфлет, роман епістолярний, роман-репортаж, роман-монтаж, роман-притча, роман-пародія, роман-есе.

М. Бахтін класифікує роман за принципом побудови образу головного героя: роман мандрування, роман випробування, біографічний, роман виховання. "Жодний історичний різновид, — на думку вченого, — не витримує принципу в чистому вигляді, але характеризується перевагою того чи іншого принципу оформлення героя. Оскільки всі елементи взаємовизначають один одного, визначений принцип оформлення героя пов'язаний з визначеним типом сюжету, концепцією світу з визначеною композицією роману". У романі мандрування герой не має суттєвих характеристик. Його рух у просторі, пригоди-авантюри дають можливість показати просторову і соціально-статичну розмаїтість світу (країни, національності, культури). Такий тип героя і побудови роману характерний для античного натуралізму, зокрема, для творів Петронія, Апулея і Тормеса, "Жіль Блаз" Алена Рене Лесажа.

М. Бахтін відзначає, що для роману мандрування властива "просторова і статична концепція різноманітності світу", життя змальоване як чергування контрастів: успіхи — невдачі, перемоги — поразки, щастя — нещастя. Час не має історичного означення, відсутній розвиток героя від юності до зрілості і старості. Авантюрний час в романі включає миттєвості, години, дні, домінують часові характеристики: на наступний день, після бою, поєдинку. У зв'язку з відсутністю історичного часу відсутні такі соціально-культурні явища, як місто, країна, соціальна група, національність. Образ людини у романі мандрування статичний.