Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

6 семенар

.docx
Скачиваний:
4
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
120.56 Кб
Скачать

Роман випробування будується як ряд ситуацій, перевірок на вірність, благородство, сміливість, доблесть. Для героїв цього роману світ с ареною боротьби. Зразком такого роману є твір грецького письменника епохи античності Геліодора "Ефіопіка". Різновидом роману випробування є лицарський роман епохи середньовіччя "Роман про Трістана й Ізольду".

В основі роману випробування — виняткові поліп і ситуації, яких не може бути у звичайній, типовій біографії людини, нанизуються авантюри. У лицарському романі з'являється казковий час, який не пов'язаний з історичними подіями і умовами. Оточуючий світ, другорядні персонажі є для героїв роману випробування декорацією, фоном. У XVIII—XIX ст. роман випробування, за словами М. Бахтіна, "втратив свою чистоту, але тип побудови роману на ідеї випробування героя продовжує існувати, звичайно, ускладнюючись тим, що було створено біографічним романом і романом виховання". Романи Стендаля, Бальзака, Достоєвського, за спостереженням М. Бахтіна, є романами випробування.

Біографічний роман існує з XVIII століття. Його сюжет будується на основних моментах життєвого шляху: народження, дитинство, роки навчання, одруження, влаштування життя, смерть. У біографічному романі біографічний час, події локалізовані. Становлення героя є результатом змін у його житті. Біографічні романи можуть мати історико-біографічний та автобіографічний характер. До історико-біографічних романів належать "Петербурзька осінь" О. Ільченка, "Помилка Оноре де Бальзака" Натана Рибака.

Автобіографічні романи відрізняються від історико-біографічних насамперед тим, що являють собою свого роду сімейну історію, учасником якої є автор. Такими є "Рицар нашого часу" М. Карамзіна, "Дитинство", "Отроцтво", "Юність" Л. Толстого, "Наші тайни", "Вісімнадцятилітні" Ю. Смолича.

Основою роману виховання є педагогічна ідея. Становлення героя відбувається у зв'язку з реальним історичним часом. До кращих романів виховання належать "Ґаргаитюа і Пантагрюель" Ф. Рабле, "Історія Тома Джонса, найди" Г. Філдінґа, "Життя та роздуми Трістана Шенді" Л. Стерна, "Тарасові шляхи" Оксани Іваненко, "Місто" В. Підмогильного.

Оскільки межі між романом і повістю невиразні, одні і ті ж твори відносять і до романів, і до повістей ("Борислав сміється" І. Франка, "Марія" У. Самчука, "Старший боярин" Т. Осьмачки).

Історики літератури нараховують до сотні жанрів роману.

У XX столітті на Заході з'являється "новий роман" або "антироман". Його творці Наталі Саррот, А. Роб-Ґрійє, М. Бютор заявили, що традиційний роман вичерпав себе. Вони вважають, що новий роман повинен бути безфабульним і безгеройннм.

До теорії роману літературознавці звернулися у XIX ст. Шелліпг відзначав, що романіст може змальовувати всю дійсність, різні прояви людської натури, трагічне і комічне. На думку Шеллінга, персонажі роману є символами, які втілюють людські характери.

Значний внесок у теорію роману вніс Гегель. Він вважав, що роман виник у добу суспільної кризи, роман — кінець розвитку суспільства. В основі роману — конфлікт між поезією серця і прозою відносин, між особистим і суспільним. У колізії роману герої протиставляються оточенню.

В. Кожинов висловив думку, що "романне начало взагалі підкоряє собі всі жанри". В. Днєпров вважає, що роман синтезує всі роди літератури, він — провідна форма мистецтва слова (Черты романа XX века. — М.; Л., 1965).

Іноді письменники об'єднують свої романи у дилогії ("Мати", "Артем Гармаш" Андрія Головка), трилогії ("Альпи", "Голубий Дунай", "Злата Прага" О. Гончара), тетралогії ("Дитинство Тьоми", "Гімназисти", "Студенти", "Інженери" М. Гаріна-Михайловського). Відомі цикли романів ("Людська комедія" О. Бальзака, "Незвичайні подорожі" Жуля Верна).

Повість (від повідувати) — це епічний твір середньої форми. Вона займає проміжне місце між романом і оповіданням. В основі повісті — один або кілька конфліктів, небагато подій, один або декілька епізодів, повільний розвиток подій, відносно проста композиція. В. Кожинов вважає, що повість "не має напруженого та завершеного сюжетного вузла", у ній відсутня "єдність наскрізної дії*".

У працях М. Берковського, В. Кожинова та інших літературознавців відзначається, що повість ближча до епопеї античного світу, ніж до епосу нового часу. її предмет — спокійна течія життя, про яке можна розповідати. У повісті немає гостродраматичних ситуацій, які приваблюють романіста. М. Гуляєв з цього приводу зауважує, що епічність, непоспішливість не є ознакою всіх повістей. Є серед повістей драматичні, гостроконфліктні, тобто близькі до роману. Такими, зокрема, є "Невський проспект", "Записки божевільного" М. Гоголя.

Побутує думка, що повість — лірична, близька до музики. Але ліризмом відзначаються й інші епічні твори. Повістями є твори "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького, "Лихі люди" Панаса Мирного, "Земля гуде" О. Гончара, "Поема про море" О. Довженка. Порівнюючи роман і повість, Ю. Ковалів відзначає: "Роман тяжіє до освоєння дії, а повість — до фіксування буття... її фінал здебільшого відкритий, випливає з логіки зображуваних подій, а не з протиставлень, як у новелі, описи здійснюються за принципом нанизування".

У давні часи повістями вважали твори, у яких про щось розповідалося. У літературі Київської Русі повістями називали літописи ("Повість минулих літ") або житія святих ("Повість про Акіра Премудрого"). Повість як вид епосу набуває своїх ознак у XIX ст. Першими повістями в українській літературі були "Маруся", "Сердешна Оксана" Г. Квітки-Основ'яненка. Розвиток повісті пов'язаний з творчістю Марка Вовчка ("Інститутка"), Т. Шевченка ("Художник", "Музикант"), І. Нечуя-Левицького ("Микола Джеря"), І. Франка ("Захар Беркут"), М. Коцюбинського ("Fata morgana").

Цей вид епосу використовують О. Гончар, В. Шевчук, Є. Гуцало, В. Яворівський, І. Чендей.

Жанри повісті: історична, соціально-побутова, історико-біографічна, фантастична, детективна.

Оповідання — це епічний твір малої форми. В його основі, як правило, — одна подія, одна проблема. Розповідь в оповіданні має початок і кінець. Оповідання вимагає від письменника вміння на малій площі змалювати яскраву картину, створити ситуацію, в якій герой виявляє себе виразно, рельєфно. Характери в оповіданні сформовані, відсутня широка мотивація вчинків і подій, описи стислі, їх мало.

Оповідання набуває популярності в епоху Відродження. Тоді з'являються "Кентерберійські оповідання" Дж. Чосера. Розквіт цього виду епосу припадає на XIX ст. Відомими українськими майстрами оповідання були М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина, С. Васильченко, О. Кобилянська, І. Франко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка.

Є оповідання соціально-побутові, соціально-політичні, соціально-психологічні, сатиричні, гумористичні, трагічні, комічні.

Межі між оповіданням і повістю не завжди чіткі, тому твори "У неділю рано зілля копала" О. Кобилянської та "Дебют" М. Коцюбинського одні відносять до повістей, інші — до оповідань.

Новела (італ. novella — новина) — малий вид епосу. Вона з'явилася ще у Стародавній Греції, мала усну форму, розважальний або дидактичний характер. її використовували як вставні епізоди Геродот (розповідь про Аріона, кільце Полікрата), Петровій (новела про Матрону Ефеську). В епоху еллінізму новела мала еротичний характер. Як вид епосу новела оформилася в епоху Відродження в Італії ("Декамерон" Боккаччо, "Гептамерон" Маргарити Наваррської). Найбільшого розвитку досягла у XIX ст. В українській літературі набули поширення такі жанри новели, як психологічна (В. Стефаник), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський), лірична (Б. Лепкий), філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Григорій Косинка).

Чиїй відрізняється новела від оповідання? У новелі менше персонажів, ніж в оповіданні, характери сформовані, новеліст не коментує думок і почуттів персонажів. У новелі відточена кожна деталь, для мікроаналізу вона використовує один момент з життя і на ньому розкриває значні психологічні переживання. В новелі — однолінійний, напружений, динамічний сюжет, несподівані повороти дій, раптовий фінал, асиметрична композиція, як правило — драматична колізія. У зарубіжних літературах здебільшого не роблять різниці між оповіданням і новелою.

Есе (франц. essai — спроба, начерк) — жанр, який перебуває на стику художньої літератури і публіцистики. У ньому піднімається часткове питання. Есе характеризується великою суб'єктивністю. До есеїстики відносять різні твори: філософські, історичні, критичні, біографічні, публіцистичні, морально-етичні і навіть поетичні.

Класичним зразком есе є книга французького філософа-гуманіста Мішеля Монтеня "Досліди". У цій книзі є думки, спостереження, враження від прочитаного, пережитого. Порушуються проблеми навчання, виховання, слави, гідності, багатства, смерті. Монтень писав, що книга створена ним, а він створений книгою, яка є частиною його життя. Він вільно викладає свої думки про предмети, які виходять за межі його розуміння і кругозору, щоб дати поняття про свої переконання. Автор не йде прямо до предмета, а ніби проходить навколо нього. Тому есе завжди "про". Майже у кожній фразі "Дослідів" є займенник "я" ("я вважаю", "я згідний", "для мене").

Розкриваючи специфіку есе, М. Епштейн у статті "Закони вільного жанру" (Вопросы литературы — 1987. — № 7) підкреслює, що есеїсту не обов'язково бути хорошим оповідачем, глибоким філософом, щирим співбесідником. Він може поступатися силою думки філософу, блиском уяви — романісту і художнику, щирістю і відвертістю — авторам сповідей і щоденників. Головне для есеїста - культурна всебічність. Монтень першим розповів про те, що відчував як людина. Есеїст пробує себе у всьому. Найкраще визначення жанру — загальність, дещо про все. Есеїст, за словами М. Епштейна, — "майстер творів на вільну тему", "професіонал дилетанського жанру". М. Бахтін вважав, що у XX ст. проходить есеїзація всіх жанрів літератури. Есеїзація позначилася і на літературознавчих працях О. Лосева, С. Аверінцева, Г. Гачева, О. Гончара, Ю. Смолича, Д. Павличка, І. Драча. З'явилися новел а-есе, по вість-есе, роман-есе ("Романи Куліша" В. Петрова, "У сутінках" Р. Горака).

Нарис — вид публіцистики, на межі мистецтва слова і журналістики. Як самостійний вид епосу існує з XVIII століття. Нарис з'явився в Англії, був популярним у творах письменників просвітницького реалізму (Аддісона, Вольтера, Дідро). Значне місце зайняв нарис у літературі 40-х років XIX ст. У російській літературі з'явилися фізіологічні нариси, в яких письменники показували життя простих трудівників.

Значний успіх у читачів мали нариси українських письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького ("На Дніпрі"), Панаса Мирного ("Подоріжжя од Полтави до Гадячого"), М. Коцюбинського ("Як ми їздили до Криниці"). Ці нариси — своєрідні подорожні нотатки, витоки яких у Гомеровій "Одіссеї", Лукіанових "Правдивих історіях". Відомим автором подорожніх нотаток був В. Григорович-Барський (1701—1747 pp.). У його творах поєднуються ознаки різних жанрів: оповідання, нарису, ходінь, легенд, житій. Синтезом автобіографічного, подорожнього і нарисового є твори Наталени Королевої "Без коріння", "Шляхами і стежками життя", збірки нарисів Докії Гуменної "Багато неба", "Вічні вогні Альберти", спогади У. Самчука "На білому коні", "На коні вороному", П. Тичини "Подорожі з капелою К.Г. Стеценка".

У чому специфіка нарису? Одні дослідники бачать її у документалізації (фактографії), інші — в публіцистичній гостроті. Але ці ознаки є не в кожному нарисі, є нариси з вигаданими героями і сюжетами (Г. Успенський — "Влада землі"). У нарисах порушуються соціальні, економічні, політичні, морально-етичні проблеми на певному етапі розвитку суспільства. У нарисах змальовуються портрети політичних діячів, вчених, письменників, простих трудівників. Автори нарисів цікавляться суспільним життям у всіх його проявах. Звідси — схвильованість розповіді, публіцистична пристрасть в оцінках зображуваного, відкритість в утвердженні ідей. Мета нарису — дати об'єктивну картину дійсності, загострити увагу на явищах життя, піддати критиці усе те, що гальмує прогрес. Авторське начало в нарисі сильніше, яскравіше, ніж у романі; Нарис може бути лаконічним; а може займати і сотні сторінок ("Листи російського мандрівника" М. Карамзіна). Він не має єдиної сюжетної лінії, завершеної фабули.

У літературознавстві немає єдиної жанрової класифікації нарисів. Є нариси документальні і недокументальні. А ще — мандрівні, портретні, побутові, соціально-політичні, історичні, проблемні, зоологічні, зарубіжні, нариси про природу. Різновидом нарису є біографічні нариси про життя і творчість видатних людей. Такого типу нариси з'явилися ще в епоху античності ("Порівняльні життєписи" Плутарха, "Життєпис Агріколи" Тацита).

Фейлетон (франц. feuilleton від feuille — лист, аркуш) — це твір художньо-публіцистичного характеру на актуальну тему, розкриту в сатиричній або гумористичній формі. Фейлетон — проміжна ланка між нарисом, оповіданням та новелою.

У Франції фейлетоном називали додаток до газети з політичним памфлетом. Згодом фейлетон став органічною частиною газетного аркуша ("підвалу"), відділеного жирною лінією. Пізніше фейлетоном почали називати статтю, вмішену в "підвалі". Першим фейлетоністом був абат Жоффруа, який у газеті "Журналь де Деба" надрукував театральну рецензію. Зображально-виражальними засобами фейлетону є іронія, гіпербола, гротеск, каламбур, комічна ситуація, сатирична деталь.

Є фейлетони документальні і недокументальні (проблемні). Відомі літературні; фейлетони (Ю. Івакін — збірник "Гіперболи"). Засновник українського фейлетону — В. Самійленко. Розвиток цього виду епосу пов'язаний з творчістю К. Котка, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, Є. Дудара. Остап Вишня свої фейлетони називав усмішками. Різновидами фейлетонів є радіофейлетони, телефейлетони. Памфлет (анг. pamphlet від грец. pan — усе, phlego — палю) — публіцистичний твір на злободенну тему. Л. Єршов так характеризує памфлет: "Це немовби фейлетон, але не на "незначну", а на вузлову тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт, цим багато в чому пояснюється специфіка памфлета, особливості його побудови та стилю... Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті. Його основу складають об'єкти величезної ваги, які часто немає потреби переводити в соціальний аспект. Вони й без того з ним пов'язані: соціально-політичний устрій держави, морально-етичні підвалини..., окремі значні державні та політичні діячі і т. п. Ось чому розгортання теми в памфлеті часто відбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації".

Памфлет може використовувати форми інтерв'ю, репортажу, листа. У памфлеті автор не приховує своєї позиції, стиль памфлета-пристрасний, мова — експресивна, йому властива афористичність, іронія, сарказм.

Памфлет з'явився в епоху античності. До нашого часу дійшли філіппіки Демосфена, памфлет Лукіана "Похвала мусі". У XVI ст. в Німеччині з'явилися памфлети Ульріха фон Ґуттена "Листи темних людей", наприкінці XVІІ — на поч. XVIII ст. — памфлети Свіфта "Скромна пропозиція", "Листи сукнаря". Майстрами памфлета були Дідро ("Жак-фаталіст"), Кур'є ("Памфлет про памфлети"), Марк Твен ("Моїм критикам-місіонерам").

В українській літературі родоначальником памфлета був Іван Вишенський. Його памфлети мають форму діалога. Історія українського памфлета знає імена таких письменників, як І. Франко ("Доктор Бессервіссер"), Леся Українка ("Безпардонний патріотизм"), Лесь Мартович ("Винайдений рукопис"), Микола Хвильовий ("Апологети писаризму"). Цей жанр використовували Ю. Мельничук, Р. Братунь, Ф. Маківчук, Р. Федорів, Д. Цмокаленко.

Пародія (грец. parodia — переробка на смішний лад від para — проти, ode — пісня) — жанр фольклору і сатиричної літератури, об'єктом якого є композиція, лексика, образи, стиль, напрям, твір письменника. Пародія — форма літературної боротьби. Вона використовує іронію, сарказм, жарт. "Пародія, — за словами Ю. Івакіна, — криве дзеркало, в яке дивиться літератор, гірко сміючись і радісно плачучи. Як відомо, криве дзеркало спотворює. Проте пародія — це той єдиний випадок, коли спотворення не спотворює, а прояснює істину. Пародія парадоксальна: вона більше схожа на свій об'єкт, ніж він сам на себе. Неважко навести приклади й зворотного явища, коли об'єкт пародіювання більше схожий на пародію, ніж вона на нього... Щоб бути смішнішою, пародія має прикинутися серйозною. Істинно смішна пародія не є смішною..." Пародія — різновид критики, полеміки. Вона набуває актуальності під час літературних дискусій. Елементи пародії є в романах "Дон Кіхот" Сервантеса, "Золоте теля" І. Ільфа і Є. Петрова, поемі "Орлеанська діва" Вольтера. Вона виникла в давньогрецькій літературі. Поема "Батрахоміомахія" ("Війна мишей та жаб") — пародія на героїчний епос. Комедія Аристофана "Хмари" — пародія на Сократа і софістів, "Жаби" — на трагедії Еврипіда.

В українській літературі пародія з'явилася у XVI ст. Відомі пародії на святе письмо і церковнорелігійну літературу. Елементами пародії проникнута "Енеїда" Котляревського. У жанрі пародії успішно працювали Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, С. Воскрекасенко, С. Олійник, Б. Чалий, О. Жолдак, Ю. Кругляк, В. Лагода, Ю. Івакін. До пародії звертаються неоавангардисти, зокрема група Бу-Ба-Бу.

Гумореска невеликий твір, віршовий, прозовий або драматичний, про смішну рису людини або випадок. Гуморески можуть мати віршову або прозову форму. С. Руданський свої гуморески називав співомовками. У жанрі гуморески виступали Остап Вишня, О. Ковінька, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, С. Олійник, Є. Дудар. У літературних гуморесках часто використовується фольклор. Відомими гумористичними піснями є "Продай, милий, сиві бички", "Ой що ж то за шум учинився", "Якби я був полтавський сотник".

У гуморесці сміх має форму доброзичливої критики у народній, дотепній, іронічній, оксиморонній формі.

Байка (анг, франц. fable, лат. fabula ) — популярний епічний твір світової літератури. Байка має сюжет, алегоричні образи, повчання, свій початок бере у фольклорі. Основою для багатьох байок стали народні казки про тварин.

Розвиток байки пов'язують з ім'ям Езопа (VI ст. до н. е.). Йому приписують до 400 текстів. До нової ери з'явилися індійські байки, які увійшли в збірник "Панчатантра" (п'ятикнижжя). Світову славу здобули байки Федра, Лафонтена, Сумарокова, Крилова. Першим українським байкарем був Г. Сковорода. З байкою пов'язана творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С. Руданського.

Здебільшого байки мають дві частини. У першій розкривається подія, факт, явище, особа, у другій — мораль, яка може бути на початку або в кінці байки. Більшість байок має віршову форму, пишеться вільним віршем.

Ряд дослідників відносять байку до ліро-епічних творів, М. Гуляєв ("Теория литературы", — М., 1977.) — до ліричних. А. Ткаченко розглядає її серед епічних і серед ліро-епічних творів.

У творчій практиці зустрічаються такі невеликі епічні твори, як шкіц, ескіз, акварель, арабеска, мініатюра, етюд, образок, колючка, окрушина. Акварель, шкіц, образок, замальовка, етюд названі за асоціацією з живописом. Термін "арабеска" запровадив А. Шлегель для позначення невеликих текстів з елементами фантастики, "іронічним пафосом", гротеском. М. Гоголь назвав арабесками цикл повістей і статей, А. Бєлий —-збірку літературно-критичних статей ("Арабески", 1911), у Миколи Хвильового є новела "Арабески".

Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін "ліричний герой" увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього.

Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки. У вірші В. Симоненка "Не вір мені" закоханий ліричний герой так характеризує стан своєї душ і:

Слова ясні, лише мені відомі,

У бурмотіння скучне переллю,

Свою усмішку у холодній втомі

Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,

І недоречно скиглити чомусь,

Але як треба буде заридати,

Я гомерично, тупо засміюсь.

Важливе місце у ліричних творах займає пряма авторська характеристика. В. Симоненко звертається до обивателя з словами;

Вас не будить тривога ранками,

В мозок ваш не впивається піт,

Ядовитими диво-фіранками

Ви закрили од себе світ.

Ви премудрі, багато знаєте,

Ви умієте геть усе,

Анекдотами позіхаєте,

Коли вибухом землю трясе.

Часто використовується у ліричних творах автохарактеристика:

Коли я буду навіть сивою,

і життя моє піде мрякою,

я для тебе буду красивою,

а для когось, може, ніякою.

А для когось лихою, впертою,

ще для когось відьмою, коброю.

А між іншим, якщо відверто,

то була я дурною і доброю...

(Л. Костенко, "Між іншим ")

Важливу роль у розкритті характеру ліричного героя відіграє опис зовнішності:

Ти, певно, багата, дівчино,

Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку,

Що схожа на півзамерзлу калину.

(В. Вовк, "Балада про дівчину, що була осінь ")

Крім ліричного героя, в ліриці є автор-оповідач і власне автор, С. Бройтман називає це ліричне "я", яке не збігається з ліричним героєм. У творах з автором-оповідачем для лірики характерна ціннісна експресія, що виражається через позасуб'єктивні форми авторської свідомості: висловлювання належать третій особі, а суб'єкт мови граматично не виражений.

Таке гаряче листя восени Пече долоні.

Скриплять тужливо ясени Спросоння.

Такс гаряче листя восени Неначе мрії, шо були Та не збулися.

(X. Керита, "Таке гаряче листя восени")

У творах, де особа того, хто говорить, не виявлена, у яких вона лише голос, створюється ілюзія відсутності роздвоєння мовця на героя і автора, сам автор розчиняється у своєму творінні.

На відміну від автора-оповідача власне автор має граматично виражене обличчя, він присутній у тексті як "я" або "ми". На першому плані не він, а ситуації, обставини, події. У таких творах, за словами Л. Гінсбург, лірична особистість "існує як форма авторської свідомості, в якій переломлюються теми..., але не існує у якості самостійної теми". У вірші X. Керити "Час забув про моє існування" її переживання, а не сама переживаюча авторка:

Час забув про моє існування, Зникли всі дріб'язкові тривоги. Манять зорі в тремтливім смерканні, Стелять синь невідомі дороги. Піді мною велика Земля, І сама я, мов птах тугокрилий. Глиб небес мої крила звела, Я вже крилами пробую вирій.

Про ліричне "я" ми можемо говорити в тому випадку, коли носій мови стає суб'єктом-в-собі, самостійним образом. На думку С. Бройтмана, "ліричний герой є суб'єктом в собі і суб'єктом у собі, і суб'єктом-для-себе. У ліриці XIX ст. зростає кількість таких форм висловлювання, при яких той, хто говорить, бачить себе зсередини і збоку".

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика — найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. "Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття".1 Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко ("Вірші в прозі" І. Тургенєва, "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами" Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ятського).

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом ("Сонце заходить" Т. Шевченка, "Каменярі" І. Франка).

Є "рольова" лірика. У такій ліриці автор грає роль то однієї, то другої особи. Цікаво використав форму рольової лірики П. Тичина у "Листах до поета". Три точки зору трьох читачок — це точки зору самого автора.

Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції, високого рівня розвитку досягла у Стародавньому Римі. Відомими античними поетами були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій. В епоху Відродження з'являються твори Петрарки, Шекспіра. XVIII—XIX ст. дало світові поезію Ґете, Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки.

Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай Назавжди увійшли в золотий фонд української лірики: Відомим постом-ліриком був Сковорода. Значний внесок у розвиток української "лірики внесли П. Тичина, М. Рильський, В. Сооюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко, П. Скунць.

Види і жанри лірики

А. Ткаченко для поетапного осягнення феномена лірики пропонує таку послідовність: "1. Рід — лірика. 2. Вид —

а) віршована, або ж поезія;

б) драматизована, або рольова;

в) прозова (мініатюри та більші форми).

3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма тощо).

Кожна з цих позицій у цій ієрархії може мати свої ранов йди. Наприклад:

1. Рід — лірика; різновиди роду:

а) з погляду виражального (автопсихологічна / рольова; медитативна / сугестивна);

б) з погляду тематики (пейзажна / урбаністична; інтимна / соціальна; міфопоетична / культуральна та ін.);

в) з погляду тональності (мінорна / мажорна; героїчна / комічна; драматична / ідилічна та ін.)".

Крім таких різновидів, можливі й інші параметри: тенденційна / нетенденційна, метафорична / автологічна. У відповідності з видами пафосу можливі інші різновиди. Ймовірні й інші ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною.

Ода (грец. дай — ліричний твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара (522 — 422 рр. до н. е.) мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію (строфа — антистрофа — епод). Римський поет Горацій (IV ст. до н. е.) славив у своїх одах Венеру, Вакха, імператора Октавіана Августа. В епоху Відродження ода стає популярною у творчості поетів "Плеяди", на чолі якої стояв відомий французький письменник Ронсар, який видав книжку "Оди" (1550 р.). Ода була улюбленим жанром класицистів. Вони вважали оду високим поетичним жанром. Н. Буало у праці "Мистецтво поетичне" виклав правила одописання. На його думку, ода повинна бути урочистою і зворушувати читача. Відомими одописцями були Клопшток, Шиллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір (Росія), Байрон (Англія).

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]