Фонетика. Основні терміни Короткий словник мовознавчих термінів
І.
Фонетика — (від грецького phonetikos — звуковий) — це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.
Звук (мовний) – найменша неподiльна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фiзичну природу i виконує в мовi певну функцiю. Наука, що вивчає звуки, називається акустикою.
Звуки поділяються на тони й шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань.
Акустика (від грец. ακουστικός — слуховий, такий, що слухається), у вузькому значенні слова — вчення про звук, тобто про пружні коливання та хвилі в газах, рідинах і твердих тілах, чутних людським вухом (частоти таких коливань знаходяться в діапазоні від 16 Гц до 20 кГц); у широкому сенсі — область фізики, що досліджує пружні коливання та хвилі від найнижчих частот (умовно від 0 Гц) до гранично високих частот 1012 — 1013 Гц, їхньої взаємодії з речовиною і застосування цих коливань (хвиль).
Артикуляція (від лат. articulatio від лат. articulare — вимовляти членороздільно) — робота органів мови, спрямована на продукування звуків (Розенталь Д.Е Словник лінгвістичних термінів).
Вся сукупність навиків артикуляції звуків, засвоєних людиною з дитинства разом із опануванням мови, створює т. з. артикуляційну базу, властиву кожному мовному колективу.
Артикуляція здійснюється мовними зонами кори й підкіркових утворень головного мозку. При вимові певного звуку реалізується слуховий і кінестетичний контроль. Недорозвинення фонематичного слуху істотно ускладнює утворення правильної артикуляції.
Мовленнєвий апарат, мовленнєві органи — органи людини, які беруть участь у творенні мовних звуків. Робота органів мовлення називається артикуляцією.
Органи мовлення складаються з органів дихання і органів, які беруть безпосередню участь у творенні звуків. Мовленнєвий апарат не є окремим органом людського тіла, а являє собою поєднання органів дихальної та травної систем. Умовно виділяють три поверхи мовленнєвого апарату: нижній (легені, бронхи, трахея, діафрагма), середній (гортань: щитовидний хрящ, персневидний хрящ, пірамідальні хрящі, голосові зв'язки) і верхній (фаринкс - порожнина глотки, ротова порожнина, носова порожнина).
Екскурсія (приступ) – фаза артикуляції, початковий рух органів мовлення, підготовка їх до вимови звука.
Рекурсія (відступ) – фаза артикуляції, повернення органів мовлення у вихідне положення.
Кульмінація (витримка) – фаза артикуляції, положення органів мовлення в момент вимовляння звуків.
Тон – лінгвістичний термін, який вживається для виокремлення висоти звуку, як чинника смислової відмінності слів; завдяки тону виділяють тональні мови. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища.
Шум — неприємний або небажаний звук чи сукупність звуків, що заважають сприйняттю корисних звукових сигналів, порушують тишу, чинять шкідливу або подразливу дію на організм людини, знижують її працездатність. У лінгвістиці – звук або сукупність приголосних звуків, які виникають внаслідок неперіодичних коливань внаслідок перешкод у мовленнєвому апараті
Висота звуку — суб'єктивна оцінка якості звуку. Залежить головним чином від частоти звукових коливань. Чим більше частота коливань, тим вище звук. Для звуків з неперіодичними коливаннями (шумів) визначення висоти звуку утруднено.
Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.
Довгота - тривалість вимовляння певного звуку, кількість часу, що вживається на вимовлення того чи іншого звуку мови. Необхідно розрізняти довготу або стислість звуку, залежні від положення його в слові або в складі, від сусідніх звуків, від наголосу і ін., і довготу або стислість фонеми, діференціюючі слова за смислом, напр. у фінській мові: кап — мілина, каап — друг, уара — різка, уараа— вільний; у італ. мові: сапе — собака, саппе — тростини.; наявність довгих та коротких голосних є особливістю багатьох мов, напр. чеської, німецької та ін.
Основний тон – тон, який утворюється внаслідок коливань голосових зв'язок. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.
Обертон (нім. Obertöne – букв. – високі звуки) – всі тони, крім основного, що створюються джерелом звуку внаслідок коливань його частин (напр. частини струни, частини стовбу повітря, мембрани, голосових звязок тощо); частоти обертонів відповідають частотам коливання його частин.
Тембр (фр. tembr) — «забарвлення» звуку; одна з ознак звуку, поряд з висотою, силою і тривалістю. За тембром можна розрізняти звуки однакової висоти і сили, виконані на різних інструментах, різними голосами або видобуті різними способами чи штрихами. Тембр залежить від форми коливань джерела звука і визначається кількістю та інтенсивністю обертонів, що утворюють гармонічний ряд.
Голосні звуки (голосівки) — звуки, що вимовляється за участю голосу й мають вільну артикуляцію (творення): /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.
Ряд голосних звуків визначається місцем напруження й підйому язика: передній: і\и\е; задній: а\о\у.
Піднесення визначається висотою підйому язика. Піднесення інколи називається підняттям: високе (і\у), середнє (и\о), низьке (е\а).
Приголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.
В українській мові є 32 приголосні фонеми.
Приголосні звуки класифікують:
за участю голосу й шуму
за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних органів, які беруть участь у вимовлянні звуків
за способом творення, або як саме утворюється звук
за акустичним вираженням
за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої частини язика до твердого піднебіння
Ряд і піднесення голосних. Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика.
В українській мові є три голосні переднього ряду і три — заднього. У передньому ряду вони від низького до високого піднесення розташовуються так: е — и — і; у задньому — відповідно: а — о — у.
Сонорні звуки — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])
Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на:
дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [д'], [г], [з], [з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'])
глухі — ці звуки складаються тільки з шуму ([к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч])
Губні – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами: [б], [п], [в], [м], [ф].
Поділяються на:
1. Губно-губні приголосні: м, б, п, в
Губно-задньопіднебінні
Губно-ясенні
2. Губно-зубні приголосні: ф
Язикові — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на:
задньоязикові: [ґ], [к], [х]
середньоязикові: [й]
передньоязикові: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [c], [c'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [ж], [ч], [ш], [дж], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р']
За пасивним органом передньоязикові поділяються на:
альвеолярні (піднебінно-зубні): [ж], [ч], [ш], [дж], [р], [р']
зубні — решта передньоязикових приголосних: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л], [л'], [н], [н']
Глотковий (фарингальний) звук [г].
Зімкнені (проривні):
Зімкнені чисті:
Ротові: [б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к]
Носові: [м], [н'], [н]
Африкативні: [дж], [дз], [дз'], [ч], [ц], [ц']
Щілинні (Фрикативні): [в], [ф], [з], [з'], [с], [с'], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л']
Дрижачі: [р], [р']
Свистячі: ц, с, з, дз
Шиплячі: ш, ч, ж, дж
Палаталізація (від лат. palatum, «середнє піднебіння») — в мовознавстві явище пом'якшення приголосних звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини спинки язика — піднесенні її до твердого піднебіння.
Палаталізовані приголосні звуки: [д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р'].
Бокові: Л - зубний сонорний щілинний приголосний. Його артикуляція складається із розімкнення губів та змички кінчика язика з внутрішньою поверхнею передніх зубів верхньої щелепи. Струмінь повітря при цьому проходить крізь бокові щілини, які утворюються внаслідок опускання бокових країв язика. Напевно саме тому цей приголосний інколи називають ще боковим сонантом.
ІІ.
Склад - це мінімальна фонетико-фонологічна одиниця, що характеризується найбільшою акустико-артикуляційної злитістю своїх компонентів, тобто звуків, які входять до нього. Склад не має зв'язку з формуванням і вираженням смислових відносин. Це чисто вимовна одиниця. У складі групуються звуки різного ступеню звучності, найбільш звучні - складотворний, решта - нескладові. В українській мові склади зазвичай будуються за принципом висхідної звучності, і складопереділ в некінечних складах найчастіше відбувається після самого звучного звуку. Типи складів в українській мові: відкриті (-та-) і закриті (-ат-), прикриті (-та-) і неприкриті (-ата-).
В українській мові складотворним є голосний звук, тому в слові стільки складів, скільки в ньому голосних: а-рі-а (3 складу), ма-як (2 склади), рейс (1 склад).
Склади бувають відкритими (закінчуються на голосний звук) і закритими (закінчуються на приголосний звук). Наприклад, у слові ко-ро-на всі склади відкриті, а в слові май-дан обидва стилю закриті.
Склади можуть бути прикритими (починаються з приголосного) і неприкритими (починаються з голосного). Наприклад, у слові ар-буз перший склад неприкритий, а другий прикритий.
Для того, щоб визначити, скільки складів у слові, застосовують нехитрий прийом, вперше показується вчителями початкової школи дітям. Для цього руку тильною стороною підносять на близьку відстань до підборіддя і чітко вимовляють потрібне слово, вважаючи, скільки разів підборіддя торкнеться руки. Це число і буде кількістю складів.
Склад буває значимою звуковою одиницею (наприклад, у в'єтнамському мовою) та фонетичної одиницею, формальним поняттям.
У чеській і сербській мовах плавні приголосні можуть утворювати склад (як, наприклад, в чеських словах prst, vlk і Brno).
Фонетична фраза – це відрізок мовлення (найбільша вимовна одиниця) , що характеризується смисловою завершеністю та інтонаційною оформленістю, обмежений досить тривалими паузами. Як бачимо, це відносно закінчене висловлювання, що співвідноситься з реченням.
Фраза членується на менші одиниці – синтагми (або мовленнєві такти).
Мовленнєвий такт (синтагма) – це основна одиниця ритміко-інтонаційного членування фрази, що вимовляється одним безперервним потоком і виділяється паузами.
Синтагма - відрізкок усного мовлення, що виділяється в межах фрази як певна інтонаційно-смислова єдність. Синтагму може становити одне або кілька слів.
У складі синтагм (мовленнєвих тактів) виділяють одне або кілька фонетичних слів.
Фонетичне слово – це відрізок мовлення, що має один словесний наголос. Фонетичним може бути окреме повнозвучне слово, тоді межі фонетичного слова збігаються з межами слова як лексичної одиниці мови; а також поєднання повнозначного слова із службовими, що виступають як клітики ( проклітики чи енклітики).
Фонетичне слово поділяється на склади (найменші вимовні одиниці), а склади на звуки (найменша мовна одиниця).
Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти.
Наголос - надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм його виступає голосний звук.
Наголосом є виділення складу за допомогою:
сили звуку
висоти звуку
тривалості звуку
Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:
силовий (динамічний, експіраторний) наголос
музичний (тоновий, мелодичний) наголос
кількісний (квантитативний) наголос
Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:
словесний (тактовий) наголос.
вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)
рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)
нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)
постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)
синтагматичний наголос
фразовий наголос
В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.
Залежно від семантики розрізняють:
логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.
емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.