Функції фонеми
конститутивна: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;
ідентифікаційна: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;
дистинктивна: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.
Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.
Варіанти фонем є трьох типів:
Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.
Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.
Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].
Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:
фонема |
соціальне явище, фонема є впізнаваною не залежно від особливостей її вимови окремими людьми |
мовна одиниця |
абстрактна одиниця |
величина стала |
звук |
індивідуальне явище |
мовленнєва одиниця |
конкретна одиниця |
величина залежна |
Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми, є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможних їх розпізнати.
Основний алофон — такий алофон, властивості якого мінімально залежать від позиції і фонетичного оточення. Основні алофони:
для голосних — ізольоване вимовлення;
для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;
для м'яких приголосних — перед наголошеним «і».
Поряд з основним алофоном існує сильна позиція звуку. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних — перед голосним непереднього ряду, а в деяких мовах на окремі сонорні може падати наголос.
Розрізняються комбінаторні і позиційні алофони.
Комбінаторні алофони — реалізації фонем, пов'язані з певним фонетичним оточенням звуків:
назалізація (носова вимова);
лабіалізація (огубленість).
Комбінаторні ознаки можуть поширюватися на декілька складів.
Позиційні алофони — реалізації фонем, пов'язані з їх фонетичною позицією. Під фонетичною позицією прийнято розуміти:
чи знаходиться звук на абсолютному початку слова (після паузи);
чи знаходиться звук в абсолютному кінці слова (перед паузою);
положення звука по відношенню до наголосу.
Є і інше розділення алофонів:
1. Обов'язкові (реалізуються відповідно до норм мови).
2. Факультативні варіанти (наприклад, щілинний /ґ/).
3. Індивідуальні алофони (наприклад, помилки у вимові)
Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофонів даної фонеми. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції.
Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.