Приповідки

Під приповідками подразумеваются тексти, що не містять елементів надприродного, близькі до реального історичного фону (Повість Синухета, Повість Петєїсе). Викладені ці «оповідання» в 1-ій особі як спогади розповідача. Їх мова і стиль образна, яскрава. Серед «оповідань» виділяється папірус середини 11 в. до н. е., звіт, що містить, про подорож єгиптянина Ун-амуна в Бібл - один з кращих творів єгипетської літератури. У нім є цікаві відомості про країни, розташовані по східному побережжю Середземного моря. Витримане в реалістичних тонах, це «оповідання» є, поза сумнівом, літературною обробкою справжнього звіту. Єгиптяни високо цінували подібний художній твір, про що свідчать окремі твори, що дійшли до нас, в декількох екземплярах. «Оповідання» історичного характеру мали відношення до правлячої династії і писалися за замовленням двору на користь підняття престижу центральної фараонної влади. У дидактичних творах, т.з. повчаннях, як правило, згадується автор - реальний або вигаданий (у останньому випадку який-небудь відомий мудрець минулих часів). «Повчання» нерідко містять грубо утилітарні повчання, всілякі мудрі ради, що відносяться до різних сторін життя.

Найстаріший вид літератури в Єгипті – це приповідки філософсько-морального змісту. Вже з часів IV династії зберігся збірник таких повчань міністра Кагеммі. Життєві науки цього мудреця доволі обмежені.

“Треба бути поміркованим – води й зілля вистачить на поживу. Але неможна воювати з людьми, що інакше думають, - навіть із пияком можна сидіти за одним столом аби тільки самому зберегти поміркованість. Не варто говорити зайвого перед людьми, які не вміють мовчати. Не треба бути занадто гордовитим, бо майбутнє – непевне... “

Птахотеп, королівський міністр із часів V династії, починає свої міркування такими словами:

“Приходить слабість, і людина стає дитиною. Кожний день приносить свою біду. Очі слабнуть, вуха глухнуть; серце затикається, вуста мовкнуть; пам’ять зникає і її не вистачає, щоб згадати те, що сталось вчора. Що було добрим, стає лихим. Людина втрачає апетит; ніс її затканий, вже не видихає...”

Старий філософ звертається до людей різних класів і дає їм практичні вказівки, як жити.

“Багатий може жити по своїй вподобі, бо має всього доволі. Але йому загрожує небезпека від облесників та від його власних пристрастей. Треба стримувати свою вдачу, утримувати лице у спокої, завжди мати погідний погляд. Коли він мудрий – одружується вчасно, добре поводиться з жінкою, доглядає її і одягає. Хото шукає жінок у чужих домівках, той пропадає. Освідчений письменник повинен бути приязним до всіх, бо від кожного можна чогось навчитися. Треба мовчки прислуховуватися, як говорять люди, що добули мудрість. Не треба впадати у гнів, навіть коли хто має за собою правду. Залежні люди повинні бути покірливими і слухняними: панові подобається покора і глибокий уклін слуги. Хто слухатиме таких вказівок, той зайде високо й сам стане паном. Люди говоритимуть про нього: “Яким добрим є те, що виходить із його вуст!”

Письменник Енеї у своїх повчаннях говорить багато про жінок. Він наказує мати найглибшу пошану до матері й вірність для дружини. Мудрий чоловік старається утримати жінку в доброму гуморі, не докучає їй непотрібними наказами, завжди є лагідним, не починає сварки. Але від чужих жінок треба триматися здалека:

“Бережися перед жінкою, яку не знають у місті. Не дивися на неї, як вона проходить, не старайся познайомитись з нею. Вона є потік глибокої води: його вирів ніхто не знає!”

Найглибщі за змістом є повчання фараона Аменемхета І, які він залишив своєму синові. це вже не практичні вказівки щодо життя, а поважний погляд на світ і його вартість. Заповіт фараона сумний: він зневірений у людях – всі вони зрадливі й невірні, важко знайти між ними добро і чесноту...

16. ОСОБЛИВОСТІ ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКОЇ ЛЮБОВНОЇ ЛІРИКИ.

Улюбленою поетичною формою Стародавнього Єгипту були гімни на честь богів і фараонів. У них єгипетський поет оповідав про свою любов до природи, до сонця, до всесвіту, до всього далекого й недосяжного. Найстаріші гімни мають будову доволі просту. Ось, наприклад, гімн про Ра:

”Слава тобі, великий, сину великого! До тебе біжить великий дім володаря полудня, до тебе біжить великий дім володаря півночі! Ти відчиняєш отвори небесних вод,перед тобою відкривається небо. Слава тобі, єдиний, що триває вічно!..”

Але пізніше зміст пісні стає багатший,а форма – більш витонченою. В одному гімні Ра сам оспівує свою велич:

“Я є той, хто створив небо і землю, підняв гори і всім істотам дав життя.Я є той, хто створив воду іпривів велику повінь та дав життя плідному бикові. Я є той, хто створив небо і таємницю його обріїв і посадив туди душі богів. Коли я відкриваю очі, стає ясно, коли замикаю – темнішає. Вода Нілу тече, коли я накажу. Я є той, хто творить години і створює дні. Я є той, хто починає ріки і творить повінь. Я є той, хто створив живий вогонь...”

До найвищої форми довів цей вид поезії фараон Ехнатон.

Простою і маловибагливою була єгипетська народна пісня. Маємо лише невеликі її зразки з надгробних написів. Пастух, що гнав овець через поля, залиті водою Нільської повені, співав:

Ваш пастух є у воді, між рибами,

Він говорить із сомом,

Він здоровить щуку...

Ваш пастух – пастух заходу...

Коли молотили збіжжя, погонич волів співав:

Молотіть для себе, молотіть для себе.

Ви, воли, молотіть для себе!

Молотіть для себе. Солому на поживу,

А зерно для вашого пана!

Не спочивайте, воли,

Сьогодні нам холодно!

На народних мотивах розвинулась любовна лірика. Коханці звали один одного словами: “мій брат”, “моя сестра”. Ось пісня закоханої дівчини:

Голос голубки кличе.

Вона каже: “Земля є ясна!”

Що маю я діяти?

Пташки не карайте мене!

Я зустріла мого брата.

Моє серце щасливе надмірно!

Ми кажемо: “НЕ РОЗЛУЧИМОСЯ НІКОЛИ!”

Дівчина-стрілець своє кохання оспівує так:

Скаржиться дика гуска,

Зловилася на принаду, -

Твоя любов тримає мене,

Не можу звільнитися від неї.

Заберу мої сіті додому, -

Але, що скажу моїй мамі:

Щодень поверталася я із здобиччю...

Не поставлю вже сітей сьогодні, -

Полонила мене твоя любов.

За XIX – XX династій постали майстерні любовні пісні, в яких виступають різні дерева як символи кохання. Поет оспівує сикомору, яку посадила любка власною рукою:

“Вона є гарна, гілля її миле, свіжо-зелене. Вона має багато овочів, - вони червоні, як кармін, листя їх як малахіт, світяться, як скло. Вона витягає плечі, тінь її холодна. Вона кладе листя до рук малої дівчинки-садівнички й посилає її швидко до любої: “Прийди, пробудь одну хвилину серед молоді! Гай, повний зелені, святкує свій день; хатина й шатро готові; молодь радіє, що тебе побачить... Прийди, святкуй цей день у веселості – сьогодні, й завтра, ц післязавтра – три дні! Сідай у моїй тіні!.. Як оп’янілий бенкет заметушиться, сама залишишся з твоїм братом. Але я [сикомора] мовчазна й не розповім того, що побачу”.

Як єгиптяни цінували життя й як вміли його використовувати, про це свідчить пісня, яку склав поет Манерос:

“Одні люди проходять, інші залишаються від часів предковічних. Боги, що колись жили, спочивають у своїх пірамідах. Так само поховано і вельмож, і мудреців. Ті, хио будував будинки, не мають тепер своєї містини, - бачиш, що сталося з ними. Я чув слова Імхотепа і Гардедефа, які кажуть так у своїх приповідках: “Дивися, їхні будинки, їхні мури розпадаються, нема їм місця, так, ніби їх ніколи і не було! Ніхто не приходить звідти, щоб нам сказати, що з ними сталося,щоб скріпити наше серце, коли підемо туди, куди вони пішли!..” “з веселим серцем не забувай величаво жити. Іди за своїм серцем, як довго живеш! Поклади мірру на свою голову, одягнися в тонке полотно, намастися правдивими божими чудесами! Прикрасися як тільки можеш і не дай впасти твоєму серцю. Іди за своїм серцем і за своїми радощами, поки живеш. Не засмучуй свого серця, поки не прийде день жалощів. Але той, чиє серце стоїть тихо, не чує жалів, а той, хто лежить у могилі, не приймає смутку. З ясним лицем святкуй радісний день і не спочивай у ньому, бо ніхто не бере із собою свого добра й ніколи не повертається той, хто відійшов туди…”

Ця пісня, своїм змістом нагадує пізніші оди Горація, - це, майбуть, найпомітніший твір єгипетської поезії.

17. ОСОБЛИВОСТІ ШУМЕРСЬКИХ МІФІВ. ЦИКЛ МІФІВ ПРО ІНАННУ.

У шумерській цивілізації були закладені початки науки, яка, увійшовши до релігійного світогляду, була його служанкою. Через це наукова діяльність була підкорена культу традицій і орієнтувалася на недосяжні зразки минулого. Шумерські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації. Вони створили оригінальну концепцію «Me», значення якої й до сьогоднішнього часу не встановлене остаточно. Загалом «Ме» являє собою сукупність різних закономірностей та правил, що забезпечували функціонування елементів як природи, так і шумерської цивілізації. Всі закони й правила «Me» створені великими богами, однак вони існують без них, проявляються в русі живої та неживої матерії, що безособова й вічна. В законах «Me», згідно з думкою шумерських мислителів, міститься вся мудрість і наука. В міфові про те, як «цариця небес» і «цариця Уруку» Інанна викрала божественні закони «Me», зберігається перелік понад ста цих законів, пов'язаних із шумерською цивілізацією. Нині розшифровано дещо більше половини з них. Вони містять найрізноманітніші поняття: правосуддя, мудрість, героїзм, мистецтво, ворожнеча, бойовий прапор, проституція та священне очищення, музичні інструменти та мистецтво писаря, мир, перемога, добро тощо.

Специфіка наукового освоєння світу в межах шумерської та інших цивілізацій Давньої Месопотамії обумовлена й способом мислення, що принципово відрізнявся від сучасного, виробленого європейською культурою. Розум — знаряддя мислення — служив уяві, тоді як в сучасній науці уява відіграє службову роль і перевіряється емпіричними даними. Осягнення світу засновувалося, насамперед, на аналогіях з життям людей, а не на раціональному дослідженні його. Наприклад, зразком для тлумачення блискавиці та грому служив людський гнів, тому що подібну аналогію диктувало уявлення. Тоді не були ще відомі принципи теоретичного вирішення проблем з наступною верифікацією (підтвердження істини).

Кліматичні умови Месопотамії були більш суворішими, ніж в Єгипті: повені, піщані бурі, сирий вологий клімат. Все це повною мірою відбилося на світосприйнятті давніх жителів Дворіччя. Їх міфологію наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами злого фатуму. Боги шумеро-аккадців жорстокі й заздрісні до людей. В описах потойбічного царства панують морок та безвихідь. Усі думки, усі прагнення месопотамців концентрувалися на тій дійсності, яку відкриває перд ними земне життя. Але це життя не світле, не радісне, а тривожне, сповнене таємниць і боротьби.

За уявленнями шумерів в основі світобудови перебувала "земна кістка", тобто дерево життя, з якого постали шумерські боги. Глина, з якої шумери ліпили перший посуд, вважалася "земною плоттю". Завершувала конструкцію світу "земна шкіра", яку пізніше почали ототожнювати з міддю, вперше виплавленою з руди. Шумери розрізняли дві сфери діяльності - внутрішню, що стосувалася їжі та задоволення інших тілесних потреб; і зовнішня, що торкалася предметів суспільного життя, включаючи й зв'язок з богами через жерців.

Перелік «Me», що міститься в міфі про Енкі («Володар: землі») та Інанну — є однією з найбільш дивних загадок, над якою б'ютьєя дослідники шумерської цивілізації. Розгадка цкї таємниці, можливо, допомогла б" нам багато що зрозуміти а прадавній культурі Месопотамії. Не менш цікавий цей міф іі в, тому плані, що. він належить до числа прекрасних творів; про богів — носіїв усіх людських недоліків. Його зміст полягає в тому, що в: прадавні часи Інанна, бажаючи звеличити ім'я своє та примножити могутність і добробут свого міста Урука, надумала перетворити йоіго »а центр. Шумера. Для цього необхідно було добром чи оманою) роздобути «Me», яке ретельно оберігалося богом Енкі. Богиня попрямувала до. Еред»,- де розташувався «Дом володаря мудрості». Якщо Енкіу «котрий знав; саме серце богів», дасть їй «Me», баж,а«ня її буде: виконаної: слава Урука та: й її власна стане иеперевершеною. Енкі пригости» І найму, сам від-куштував немало яств, напоїв і„ сп'янівши, віддав; їй «Me», а петім заснув. Богиня поспіхом розмістила свою здобич в Небесну барку й відпливша до «милою її серцю-. Уруку», Тим часом, прийшовши до глузду, Енкі помітив відсутність «Me» й наказав своєму- посланцю та кільком морським чудиськам відправитись в погошо за І панною-й відібрати «Me». Однак Інанна, подолавши всі випробування, нарешті, причалює до берегу, весь- Урук виходить- зустрічати та привітати її.

Інанна, яку з більшості відомих нам міфів ми знаємо як загальношумерську богиню, тут представлена заступницею й володаркою Уруку. На цій підставі можна міркуваш про г«й, де виникла легенда та які історичні події знайшли в ній відображення. Розповідаючи про подвиг Інанни, жреці її храма в Уруці мали намір пояснити, •яким же чином Урук набув піднесення й гегемонії над усією країною. Цей міф, присвячений далекому минулому, висвітлює чітку політичну тенденцію. Поведінка богів та конфлікт між ними є відбиттям поведінки та вчинків людей, які набували різноманітних форм боротьби за гегемонію, першість у країні.

18. ЗАРОДЖЕННЯ ГЕРОЇЧНОГО ЕПОСУ В ШУМЕРСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ.

Другою фундаментальною проблемою месопотамської культури є правомірність смерті, що являє собою зло і є по суті вищою карою. Чому людина мусить бути покараною смертно, коли вона не- зробила нічого поганого? Тим більше, що в умовах культури Двуріччя дієтичний підхід до природи людини виключав будь-яку надію на щасливе загробне життя. У відомому епосі про Гільгамеше (початок II тис. до н. є.) герой говорить:

«Хто, мін друже, до небес вознісся? Тільки боги з Сонцем будуть вічно А людина — на рахунку всі її роки. Що би не робила — вітер все!»

Основна ідея епосу— мрія про вічну славу, яка; прийшла на зміну мрії про безсмертя, в ім'я чого вершилися великі, подвиги. Епос являє собою гімн славним діянням, людини. Його пронизує думка про те, що смерть—це ЗЛО але вона не може перекреслити цінність життя. Людське життя по суті, своїй прекрасне і це виявляється в усіх аспектах буденного життя — у радощах перемоги, коханні до жінки, дружбі:

Боги, коли сотворили людину,— Смерть вони передрікли людині. Життя ж утримали в своїх руках. А ти, Гільгамеше, наповнюй свій шлунок, Вночі і вдень нехай будеш веселий, Свято справляй ти щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй! Світлими будуть нехай твої шати,

Смерть же знаменує кінець життєвого шляху людини. Більше від того, вона немов би стимулює людину жити мудро й осмислено, щоб залишити по собі пам'ять у серцях інших. Слід помирати в боротьбі зі злом, навіть у боротьбі зі смертю. Не слід відступати ні перед чим, навіть перед богами. В награду за це — «ім'я» і вдячна пам'ять нащадків. У цьому й полягає безсмертя людини, сенс її життя.

Герой епосу — типова людина, трагедія якої полягає в неможливості запобігти смерті. Однак ми не зустрічаємо в ньому й нотки песимістичного ставлення до життя. Людина в будь-якій ситуації залишається людиною, вона пишається своїми героїчними діяннями та незалежністю від богів. Все її'життя насичене боротьбою за встановлення справедливості на землі, а смерть — кульмінація життя, завершення успіхів і перемог, що випали на долю. Все життя людини передбачене від народження, в ньому немає місця для таких понять, як «примхи долі» або «невблаганний рок», наперед виключена можливість якось вплинути на хід подій, скажімо, за допомогою магічних засобів. Саме на стародавньому Близькому Сході було вироблено міфологічну концепцію жорстокого детермінізму людського життя. Разом з цим, на відміну від давньоєгипетської міфології, яка не знала ні Едему, ні минулого Золотого віку, ні Армагеддону, в міфології культури Двуріччя існували міфи про Золотий вік людства та райське життя, які пізніше увійшли до складу релігійних уявлень народів Середньої Азії та біблійської міфологічної літератури.

19. ЖАНРИ ШУМЕРСЬКОЇ ЛІРИКИ.

Месопотамія (грецька назва - Межиріччя) - одна з найдавніших цивілізацій світу. Саме в Шумері наприкінці IV тис. до н. є. людство вперше вийшло із стадії первісності, започаткувавши цивілізаційну історію людства. Перша давньосхідна державність виникла в південній частині долини рік Тигру і Євфрату, що на Близькому Сході (територія сучасного Іраку). Саме в регіоні Дворіччя вперше склалися початкові форми цивілізації, пов´язані насамперед з процесом урбанізації. На півдні Месопотамії в першій половині III тис. до н.е. шляхом злиття кількох сільських общин виникали стародавні шумеро-аккадські міста-держави: Ур, Урук, Кіш, Ларса, Ніппур, Лагаш, Умма, а потім - Вавилон, Мітанні, Ассирія. Месопотамія являла собою сільськогосподарський тип цивілізації, заснованої на іригації.

Одним з найбільших культурних досягнень шумерів стала писемність. З її появою з´явилися нові форми збереження та передавання інформації, в тому числі й наукової. Винайдення шумерами клинопису, який налічував понад 600 знаків, відкрило нову сторінку в історії месопотамської цивілізації та визначило обличчя всієї Передньої Азії у старовину. Навіть за умов занепаду політичної могутності Вавилона в другій половині II тис. до н.е. клинопис залишався єдиним засобом міжнародного спілкування на Близькому Сході, що свідчило про великий престиж месопотамської культури.

Месопотамська література бере свій початок ще з шумерської доби. Виникнувши з усної народної творчості, вона оформилась у такі жанри: міфи, епос, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів´я та приказки, казки, анекдоти. Значне місце серед цих жанрів належить епосу. Сюжети епічних поем тісно пов´язані з міфами. Свого розквіту література Месопотамії досягла за вавилонської доби. Кращим твором вавилонської літератури є "Епос про Гільгамеша", ім´я якого збереглось у царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем про Гільгамеша та його аккадських версій розповідає про безсмертя людини, що увічнює себе в героїчних вчинках. Але Гільгамеш шукає безсмертя не лише для самого себе, а й для всього народу, що перетворює його в народного героя. Саме через це епос про Гільгамеша набув великої популярності не лише в Месопотамії, а й далеко за її межами.

Важливу роль у Месопотамії відігравали релігія та міфологія, що пронизували все життя стародавнього суспільства. У Межиріччі тривалий час зберігались пережитки найдавніших вірувань - фетишизму, тотемізму, анімізму. У міру переходу до осілості і землеробства на перший план виходять природні сили, від яких залежав добробут людей. На чолі пантеону богів стають боги: неба - Ану, землі - Енліль, води - Еа. Обожнюються і небесні тіла - сонце, місяць, планети і нерухомі зорі. Верховним богом вважався Бел-Мардук.

Населення країни не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. З появою класів і держави релігійний світогляд населення Месопотамії значно змінився. Шумеро-вавилоняни уявляли світ космічною державою, соціальною елітою якої були боги, а їх слугами і рабами - люди. Намісником богів на землі і головним жерцем проголошувався цар. Релігія в Месопотамії була поставлена на службу царській владі, проголошувала її та особу царя священними* Віра в загробне життя не набула такого розповсюдження, як у Єгипті. Церкви в Месопотамії не було, жерці не оформлялися в церковний клір, а були звичайними чиновниками.

Міфотворчіть була складовою буття тогочасної людини, її релігійного світогляду та космогонічних уявлень. Провідною темою міфів була ідея шукання безсмертя. Великою популярністю користувався в Месопотамії міф про бога умираючої і воскресаючої рослинності Таммуза. Під час присвячених Таммузу свят влаштовувались ігри, з яких згодом розвинулося драматичне мистецтво. З Таммузом тісно пов´язаний міф про сходження богині кохання Іштар у пекло, щоб визволити його звідти. Особливо великого розквіту досягла міфологія в II тис. до н. є. Особливий інтерес мають давньовавилонська "Поема про Атрахасиса", в якій розповідається до всесвітній потоп і створення людини, та культовий космогонічний епос про створення світу "Енума Еліш" ("Коли зверху"). Цей міф був записаний на семи глиняних табличках. Його знайшли в бібліотеці Ашшурбаніпала в Ніневії. У міфі відображено спробу зрозуміти природні явища, зміну дня і ночі, походження всесвіту, рослинності й тваринного світу, походження людини та інше. З Месопотамії до нас дійшла найдавніша версія міфу про гріхопадіння, включена пізніше до Біблії.

Месопотамська література бере свій початок ще з шумерської доби. Виникнувши з усної народної творчості, вона оформилась у такі жанри: міфи, епос, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів´я та приказки, казки, анекдоти. Значне місце серед цих жанрів належить епосу. Сюжети епічних поем тісно пов´язані з міфами. Свого розквіту література Месопотамії досягла за вавилонської доби. Кращим твором вавилонської літератури є "Епос про Гільгамеша", ім´я якого збереглось у царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем про Гільгамеша та його аккадських версій розповідає про безсмертя людини, що увічнює себе в героїчних вчинках. Але Гільгамеш шукає безсмертя не лише для самого себе, а й для всього народу, що перетворює його в народного героя. Саме через це епос про Гільгамеша набув великої популярності не лише в Месопотамії, а й далеко за її межами.

Шумерська цивілізація проіснувала в пониззі Тигру та Євфрату приблизно дві тисячі років – десь від кінця четвертого тисячоліття до н. е. Найдавніші вцілілі шумерські літературні твори датують ХХVІІ-ХХV століттями до н. е. Проте дійшли до нас вони в записах щойно від ХІХ-ХVІІІ століть до н. е., тобто з тих часів, коли самі шумери вже злилися з аккадцями, а шумерська мова поступилася місцем аккадській. Наразі відомо понад півтори сотні пам’яток шумерської літератури, значна частина яких збереглася лише фрагментарно. Це віршовані записи міфів, епічні оповіді, молитви, гімни богам і царям, весільно-любовні пісні, поховальні голосіння, закляття тощо.

До ліричних жанрів можна зарахувати гімни, молитви та заклинання. Таких творів збереглося значно більше аккадською мовою, ніж шумерською. Щоправда, існують і двомовні пам’ятки, проте не завжди з певністю можна визначити, якою була мова оригіналу. Зрозуміло, що більшість оригіналів – шумерські, однак деколи з навчальною чи ритуальною метою гімн чи закляття перекладали з аккадської мови шумерською. Із цієї групи творів закляття найменше стосуються поетичної творчості, в них лише подекуди трапляються художні вкраплення. Для прикладу, в заклятті від зубного болю присутній поетичний уривок, в якому йдеться про сотворіння світу й усієї живності, серед якої є й той “зубний хробак”, що спричиняє біль. Або ж – у закляття від дитячого плачу вставлено колискову, а в закляття для породіль – розповідь про кохання божеств. Молитви належали здебільшого до індивідуальної релігійної практики, натомість гімни були частиною офіційного богослужіння (в якому не виключали й використання молитов).

Більшість гімнів, які дійшли до нашого часу, стосуються богів – і шумерських, і аккадських. Слід зазначити, що всі вавилонські боги мали своїх шумерських “прототипів”, лише Мардук, головний бог міста Вавилона, зберіг суто шумерське ім’я. Аккадські відповідники імен шумерських богів такі: шумерське Ан – аккадське Ану, Енліль – Елліль, Енкі – Ейа, Уту – Шамаш, Зуен – Сін, Іннін – Іштар тощо. Фахівець із шумеро-аккадських матерій Ігор Дьяконов, розклавши по поличках увесь вавилонський пантеон богів, так писав про тодішні вірування: “Вавилонянам уявлялося, що земля – пласка, що вона плаває на поверхні прісноводної Великої Ріки, або світового Океану, з якого в колодязі просочуються підґрунтові води; десь на краю землі, – чи по той бік Океану, чи по цей – є Гребля або Основа Небес, на якій покоїться небосхил, або ж, точніше, декілька небосхилів, бо по кожному з них рухаються свої світила: Сін по своєму, Шамаш – по своєму, Іштар-Венера та інші планети – по своїх; вище від усіх склепіння недвижних зірок – небо Ану. На краю світу – гори-близнята, гори Машу з брамою, крізь яку проходить Сонце-Шамаш, верстаючи свій щоденний шлях. Судячи з того, що в ранніх шумерських похованнях іноді знаходили човники, в цей період існувало повір’я, ніби мертві повинні переправлятися в місто богині Ерешкігаль через Велику Ріку або через води смерті; той самий шлях робив, очевидно, і Шамаш-Сонце, проходячи вночі шлях через підземне царство від заходу до сходу, хоч у пізніших текстах про це не лишилося згадок, і шлях сонця уявлявся вже якось інакше. Люди за велінням богів були створені богинею Аруру з глини, в яку була домішана кров умерлого бога, або ж народжені богинею Дінгірмах, чи Мамі (Мамет). Згідно з пізнішим жрецьким ученням, люди були створені спеціально з метою служити для богів рабами і годувати їх своїми пожертвами”.

Молитви мали здебільшого стереотипну побудову, повторювану за першозразками, які створювали зазвичай на спеціальні замовлення царів. Нерідко в тексті молитви залишалося вільне місце, щоб можна було вставити туди ім’я молільника. На відміну від молитов, гімни виконували колективно, хором, під музичний супровід.

20. ШУМЕРСЬКА ДИДАКТИЧНА ЛІТЕРАТУРА.

Осереддям науки в стародавньому Двуріччі до середини 2-го тис. до РХ була так звана е-дубба - тип світської школи-академії, що готувала головним чином писарів, але були, мабуть, і храмові школи. Писар було почесним званням освіченої людини. Відповідно до ступеня ерудиції і спеціалізації розрізнялося близько двадцяти видів писарів. Серед дидактичних шкільних текстів відоме «Повчання землеробові», щось ніби короткого сільськогосподарського довідника.

У 1-ій половині 3-го тис. до РХ література народів Двуріччя була виключно усною. Саме до цього періоду сходить, ймовірно, частина шумерських епічних пісень, що дійшли до нас в записах 19-18 вв. до РХ. Цикл пісень про героїв м. Урука - Енмеркаре, Лугальбанде, Гильгамеше і ін. - містить деякі реалістичні подробиці. Міфологічний характер носять пісні про змєєборце Лугальбанде, про вербу богині Іннін і ін. Архаїчною відрізняється культова епічна пісня про сходження богині Іннін в пекло. До пізніших часів відносяться, очевидно, етіологічні епічні пісні, присвячені золотому століттю, походженню культурних винаходів. 24- 21 ст. до РХ - час розквіту історико-героїчного епосу на шумерській і аккадській мовах про діяння і походи царів Саргона і Нарамсина. Їм же були присвячені і повчальні жрецькі поеми з антимонархічною тенденцією, що звинувачують царів в нечестії. Ймовірно, до 22 ст. до РХ відноситься і аккадська епічна поема про Гільгамеша, з великою художньою силою що розповідає про трагедію людської долі і пошуки безсмертя. Починаючи з 22 ст. до РХ отримують оформлення деякі офіційні написи (напис-поема про споруду храму Гудєєй і напис-поема про перемогу пануючи Утухегаля над полчищами кутієв, обидві на шумерській мові). До кінця 3-го тис. до РХ. сходить, очевидно, і обширна дидактична література, відома по записах 18 ст. до РХ і пізнішого часу. До неї відносяться: афористичні повчання, Шуруппаку, що приписувалися, і його синові Зіусудре. Цікаві псалми, що покаялися, літургійні «плачі», іноді достовірно ліричні, такі, що відображають сьогодення людський жаль, а також унікальні дві шумерські весільні і дві похоронні пісні. Класична аккадськая література складається, ймовірно, в кассидській період літератури 16-12 ст. до РХ: великий епос космогонії в 7 піснях, що описує створення світу з хаосу, боротьбу старшого і молодшого поколінь богів і інше. З'являються і твори, що виражають скептичне і навіть критичне відношення до дійсності: поема о «Ніппурськом біднязі» і ін.

Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір "Діалог пана і раба про смисл життя". У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н. є. було складено вавилонську збірку афоризмів "Повчання Ахікара". З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули "Поема про страждаючого праведника" та "Бесіда пана з рабом". Література Месопотамії істотно вплинула на культурний розвиток інших країн, у тому числі і європейських.

21. АККАДСЬКА КОСМОГОНІЧНА ПОЕМА «ЕНУМА ЕЛІШ».

„Енума еліш” ( „ Коли вгорі...”) – космогонічна поема, одна з найвеличніших пам’яток шумерської літератури. Складається з семи клинописних табличок з текстом по 125-165 рядків кожна. Таблички були знайдені в бібліотеці ассирійського царя Ашшурбанапала. Поема датується ІІ тисячоліттям до нашої ери. Очевидно, вона являла собою богослужебний текст якогось Новорічного свята.

У порівнянні з шумерськими уявленнями про творення світу новим в космогонічній частині поеми є уявлення про послідовні покоління богів, серед яких кожне наступне перевершує попереднє, про теомахію – боротьбу старих та нових богів та уніфікування багатьох божественних образів творців в один.

Поема відводить головну роль у творенні світу Мардуку ( очевидно, від шумерського Амар - Уту(к), „теля Уту”, інколи ім’я етимологізується як Мар-Дук, „син Дука” ), центральному божеству вавілонського пантеону, головному богу міста Вавилон. Мета створення поеми – обґрунтувати та утвердити право Мардука на панування над усіма древніми богами і над всесвітом, довести, що він –прямий та законний нащадок древніх могутніх сил, у тому числі й шумерських божеств. Тому Мардук отримує шумерську генеалогію і стає героєм – переможцем древніх космічних сил. Уже к кінцю ІІ тис. до н.е. він займає головне місце у вавилонському пантеоні, а в кінці старовавилонського періоду отримує загальне визнання і за межами Вавилону.

Але Мардук отримує владу не лише на ґрунті законної спадкоємності, але й по праву сильнішого, тому тема боротьби та насильного скинення древніх сил є основним мотивом поеми.

В ашшурській версії поеми кінця ІІ тис. до н.е. Мардука замінює Ашшур, головний бог міста Ашшур та центральне божество ассирійського пантеону. Це стало проявленням загальної тенденції до уніфікації та монотеїзму, точніше – монолатрії, що виражалася у прагненні виділити основного бога, що мало підґрунтя не тільки в ідеологічній, але й в суспільно-політичній ситуації І тисячоліття до н.е. Ряд космологічних мотивів поми „Енума еліш” дійшов до нас у грецьких переказах вавилонського жреця 4-3 тис. до н.е. Беросу, а також грецького письменника 6 в. н.е. Дамаскія.

Поема написана архаїзованою мовою, чітко витримана за розміром.

Таблиця І починається описом первинного хаосу, коли не існувало ще ні землі, ні неба, тільки прабатьки Апсу та Тіамат, які породжують молоде покоління богів ( Лахму, Лахаму, Аншар, Кішар). Та їх шум порушив спокій прародителів. Особливо роздратованим є Апсу, котрий разом зі своїм візиром Мумму вирушають до Тіамат та просять дозволу згубити неспокійних богів. Тіамат згоди не дає. Тоді Апсу та Мумму вирішують діяти самостійно. Але Ейа, син Ану, дізнається про їхні плани та випереджує ворогів. Він вбиває Апсу, заздалегідь усипивши його, а Мумму бере у полон. Над вбитим Апсу він споруджує собі будівлю, де народжується прекрасне божественне дитя, Мардук. Він перевершує всіх створених до нього богів, у тому числі й батька свого, Ейа.

Тим часом божества старшого покоління призивають Тіамат помститися за Апсу, і вона, розлютившись, починає готуватися до бою. Вона створює цілу армію драконів та чудовиськ, на чолі яких ставить бога Кінгу, потім робить його своїм чоловіком. Рада старших богів обирає його правителем, і Тіамат доручає йому таблиці судьб.

Далі, у Таблиці ІІ, розповідається про те , що премудрий Ейа, прочувши про приготування до битви, просить поради у Аншара. Той пропонує Ейа самому битися з Тіамат. Той, очевидно, відмовляється, і тоді Аншар згадує про молодого Мардука. Він погоджується битися з нею, якщо боги визнають його царем і дадуть йому право вирішувати долі.

Боги роздратовані, вони й чути не хочуть про вимоги Мардока. Одак, іншого вибору немає. Аншар скликає раду богів. Розкішний пир та велика кількість випитого вина сприяють тому, що богу все ж таки погоджуються дати Мардоку право верховенства над ними ( Таблиця ІІІ ). Мардок возсідає на троні, інші боги вихваляють його, але просять довести свою могутність. Зі слів Мардока щезає, а потім знов з’являється зірка, і вже ніхто не сумнівається в його величі.

У Таблиці ІV детально описується підготовка Мардука до бою з Тіамат. Він готує лук, стріли, булаву, сітку. Сім вітрів служать йому, а чотири урагани він запряг у колісницю та кинувся в бій, зажавши в руці траву заклинань.

Спочатку Мардук та Тіамат обмінялися взаємними обвинуваченнями, а потім починається битва. Він накидає на праматір сітку та запускає їй в черево буйний вихор, а потім пронизує її стрілою та вбиває. Винищує Мардук також і військо Тіамат, а Кінгу забирає в полон та відбирає в нього таблиці судьб.

Після загиблі Тіамат починається творення світу. Мардук розсікає її тіло навпіл: одну половину робить небом, а другу – землею. На небі він створює Ешарру – щось на зразок земного будинку Апсу – і поселяє там Ану, Ен-ліля та Ейа.

Таблиці V і VІ розповідають про створення небесних світил, визначенню порядку їх руху: дня і ночі, сезонів, років. Також Мардук вирішує створити людей , щоб ті допомагали богам та оброблювали землю. Рада богів вирішує вбити Кінгу та з його крові створити весь рід людський. За всі діяння Мардука боги вирішують збудувати йому „небесний” Вавилон з храмом Есагіл, щоб вшановувати його честь, а потім на небі встановлюють лук Мардука.

Поема закінчується гімном Мардуку як творцю Всесвіту, що і складає зміст Таблиці VІІ. В ній перераховуються всі його 50 імен, згідно з проявами його сили.

Таким чином, мета створення поеми полягала в тому, щоб пояснити та виправдати возвеличення майже невідомого до ХІХ – ХVІІІ віків до н.е. міста Вавилону та його місцевого божества – Мардука. Завдяки цьому стало можливим визначити приблизний час створення пам’ятки: поема була створена не раніше ХVІІІ в. До н.е. При цьому більшість дослідників, виходячи зі специфіки опису Мардука у поемі у порівнянні з його ж зображенням у надписах царя Хаммурапі ( 1792-1750 роки до н.е. ), а також на стилістичному та філологічному аналізі поеми, відносять її створення до кінця старовавилонського, або каситського, часу, скоріш за все до ХV – ХІV віків до н.е.

„Енума еліш” і стилем, і мовою, і призначенням своїм становить для нас яскравий та характерний приклад культового, храмового епосу: вона була частиною новорічного богослужіння. Характерним є і те, що таке ж значення мав епос і в Ассирії, тільки там вже наприкінці ІІ тис. до н.е. Мардука замінив Ашшур, центральне божество ассирійського пантеону.

22. ЕПОС ПРО ГІЛЬГАМЕША – ПЕРША ГЕРОЇЧНА ЕПОПЕЯ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

«Е́пос про Гільгаме́ша», або поема «Про того, що все бачив» (ša nagba imuru), — скарбниця поезії, один із найдавніших літературних творів людства, створений у XXII столітті до н. е. в Стародавньому Шумері.

В епосі розповідається про дружбу правителя Гільгамеша з дикою людиною Енкіду, про їхні подвиги, про смерть Енкіду й пошуки Гільгамешем таємниці безсмертя. Одна з частин епосу містить розповідь про Всесвітній потоп.

Гільгамеш, ймовірно, реальний правитель, царював у місті Урук приблизно в 3000-2500 роках до РХ, десь за 400 років до написання поеми. Докази реального існування Гільгамеша знаходять при дослідженні фактів про царів міста Кіш — Агга і Енмебарагеші.

Поема про Гільгамеша складається з 11 глиняних таблиць. Іноді до неї заразовують ще одну, дванадцяту.

Багато в чому епос про Гільгамеша подібний до пізнішої аккадської поеми про Атрахасіса.