4.1.Історія розвитку соціального захисту до кінця ХІХ ст.

4.2.Поняття соціального захисту і соціальної безпеки

4.3.Формування сучасних систем соціального захисту

4.1.Історія розвитку соціального захисту до кінця XIX ст.

4.1.1.Особиста доброчинність за часів Київської Русі

Історія соціального захисту сягає особистої доброчинності, якою характеризувалося людське суспільство, починаючи з доісторичних часів. Люди завжди виявляли особисту доброчинність як вираз природного співчуття і намагання підтримати особистий авторитет. З іншого боку, вияви доброчинності були адекватною відповіддю на суспільні потреби. З перших кроків цивілізації, коли сім’я, домогосподарство було основним виробничим осередком в суспільстві, цілком логічним було покладення турботи про непрацездатних на інших членів сім’ї. Ті, хто залишився безпомічним поза сім’єю, або ціла сім’я, що опинилася у скрутному становищі, могли розраховувати на допомогу громади. Захист нужденних здійснювався у формі індивідуальної та громадської благодійності у тих випадках, коли йшлося про виживання людини або цілої сім’ї.

Церква. Християнство справило величезний вплив на формування суспільної моралі, ставлення до убогих, адже любов до ближнього є основною засадою християнської моралі. В Новому завіті сюжет про християнські чесноти відображено у тексті трьох євангелій: “Чоловік підійшов до Ісуса і запитав його: що маю робити, щоб заслужити вічне життя? – Знаєш заповіді: не перелюбствуй, не вбий, не вкради, несправедливо не свідчи, поважай батька свого і мати свою. Той відповів – усе це я роблю з молодих років. А коли Ісус те почув, то сказав йому: іще одного тобі не вистачає. Продай все, що маєш і роздай біднякам, тоді матимеш скарб на небі. Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти до Царства Божого”.

Громадська благодійність відома ще у Київській Русі. Церква була благодійницькою організацією, за посередництвом якої надавалась допомога нужденним з боку глави держави – князя. Виходячи у своїй благодійності з морально-релігійних засад, київські князі були схильні доручати здійснення самої благодійності представникам релігії. Перші уроки та перші регламентації були тісно пов’язані з християнським світобаченням потреб і проблем окремої людини. Сирітство, жебрацтво, інвалідність – ось коло проблем, яке знаходить

70

відображення в перших законодавчих нормах. Уставом князя Володимира його піддані зобов’язані були віддавати десятину свого доходу на монастирі, церкви, богадільні, лікарні та мандрівних нужденних. У Заповіті Володимира Мономаха (1053–1125), зокрема, говориться: “Всього ж паче убогих не забувайте, наскільки вам по силі своїй можливо, годуйте”. Виходячи у своїй благодійності з морально-релігійних міркувань, князі були схильні ставити її під опіку церкви і доручати цю справу представникам церковних кіл. Тому церковники йшли на чолі благодійності. Особливою щедрістю відрізнялися ченці Києво-Пе- черського монастиря. Феодосій Печерський побудував поблизу монастиря спеціальний будинок, в якому утримувалися убогі та каліки. У Церковному уставі 996 р. згадується про обов’язки духовенства щодо нагляду та турботи про бідних, причому на утримання церков, монастирів, богаділень і на прийом мандрівних нужденних було визначено десятину. Цю добу щодо уваги суспільства до справ благодійності та пожертвам слід поставити у тисячолітній історії на перше місце. Відмінною рисою благодійності цього періоду було “сліпе” роздавання милостині, за якої будь яке дізнання про вбогих, розпитування, не робилися, а навпаки заборонялися вченням святих отців. Святий Іоанн Златоуст каже: “Ти не повинен дізнавати в бідних, що вони за люди, тому що приймаєш їх у ім’я Христа”.

Зрозуміло, що допомога надавалася здебільшого у формі життєво важливих продуктів, тому що грошовий обіг був дуже слабо розвинений. Отже, незважаючи на відсутність всякого розслідування нужди прохача, милостиня досягала своєї мети. Голодний не брав будівельних матеріалів, а погорілець, якщо не був голодний, не просив хліба. Допомога була різноманітною і відповідала справжній нужді.

Боротьба з жебраками. В наступні сторіччя, коли розвинувся грошовий обіг, і стало можливим накопичувати отриману милостиню, жебрацтво перетворюється на професійне заняття. З іншого боку, смутні часи на теренах Росії і України, утиски народу з боку панівних верств, породили велику масу мандрівних нужденних, які втікали від своїх хазяїв-поміщиків, тинялися теренами Російської імперії і жили з жебрацтва та розбоїв.

Таке становище почало загрожувати соціальній безпеці, і у 1712 р. цар Петро І видає указ, яким забороняє жебрацтво. Здорових працездатних жебраків били нагаями і повертали господарям або віддавали в робітні будинки, а старих і хворих віддавали до богаділень. Немовлят, яких підкидали матері, що не могли їх прогодувати, віддавали на виховання до 10 років, а потім – у солдати. Опіку над богадільнями здійснював Святий Синод та міські магістрати. Безпе-

71

речно, російський цар скористався досвідом Західної Європи. Зокрема в Англії у 1601 р. королева Єлизавета видала “Закон про бідних”. Згідно цього закону обов’язок полегшення долі бідних покладався на церковні парафії. Допомога бідним у США у ХVII–ХVIII ст. наслідувала головні риси зазначеного закону про бідних. Зубожілі отримували невелику допомогу, але через те вони мусили терпіти погане ставлення, покарання за найменше порушення правил. Лише у XIX ст. широко розповсюдились робітні будинки та богадільні. Раніше бідні продавалися з аукціону біддерам (покупцям), які отримували за догляд певні суми грошей.

4.1.2. Соціальний захист за часів козаччини

Дещо з історії соціального захисту в Україні дізнаємося з книжки С.А. Верхратського “Історія медицини”. Тут, як пише автор, не можна обминути братств – релігійно-національних організацій українського заможного міщанства, яке в період ХV–ХVIII ст. мало важливе значення в житті нашого народу, в його боротьбі проти національного гноблення польськими панами, проти спроб окатоличення. У їх обов’язок входили релігійно-благодійні заходи, піклування про те, щоб забезпечити церкву людьми, які могли правити службу, тобто вміли читати і писати, допомога збіднілим та хворим членам своєї парафії тощо. Освіта в братських школах зводилася лише до навчання читати та писати, але для тих часів це справа була велика і важлива.

Щодо цього в Україні у XVI, а особливо в XVII ст. було досягнуто певних успіхів. В описі Павла Алеппського, який з Антіохійським патріархом Макарієм подорожував через Україну до Москви в 1654 р., читаємо: “Починаючи з цього міста (м. Рашків на Дністрі – авт.), по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їх убогих, немічних та сиріт збудовано на краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок”. (Путешествие Антиохийского патриарха Макария, перек. з араб., ч. II, М., 1897, с. 3.) Ці примітивні братські притулки, в яких, зрозуміло, ніякого медичного догляду не було, вже у XVI ст. дістають у нас назву шпиталів (змінене латинське слово hospitalis – гостинний). У містах ремісничі цехи утримували свої шпиталі.

При Онуфріївському монастирі братство влаштовує у 1522 р. шпиталь, для якого дістає значну матеріальну допомогу від московського царя Федора Івановича (1592 р.). У передмістях Львова при українських церквах було відкрито ще чотири невеличкі шпиталі.

Братські шпиталі утримувались коштом парафіян. У містах великі ремісничі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об’єдну-

72

вались і мали спільний шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувались на гроші, що їх одержували за користування міською вагою, за переїзд через мости, переправу поромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були в Україні шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які відписували для цього села, млини і навіть шинки.

Про кількість шпиталів в Україні в XVII та XVIII ст. можна скласти уявлення з відомостей ревізійних книг Лівобережної України архіву Малоросійської колегії. За цими книгами в 1732 р. у Чернігівському полку було 118, Лубенському – 107, Миргородському – 29, Ніжинському – 138, Полтавському – 42, Переяславському – 52 шпиталів. Всі ці шпиталі мали мету опіки. Київське братство було засноване в 1615 р. Воно мало свою школу і шпиталь “для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецких, і людей рицерских”, як відзначається в його засновчій грамоті.

Коли Запорізька Січ стає місцем знаходження тисяч людей, коли походи запорізьких козаків почали давати велику кількість поранених, частина з яких залишалась назавжди інвалідами, Січ змушена була звести свій шпиталь при Трахтемирівському монастирі над Дніпром. Завдяки великим коштам, що їх відпускає Січ, цей монастир стає одним з відомих в Україні. Трахтемирівський монастир з козацьким шпиталем не раз грабували і руйнували, але Січ його швидко відбудовувала. Лише в 1678 р. поляки його зруйнували вщент і назавжди.

За постановою військової ради Запорізької Січі було вирішено створити шпиталь при Межигірському монастирі біля Києва. У 1680 р. кошовий Іван Сірко перевів у підлеглість Межигірському монастиреві Самаро-Миколаївський Січовий монастир, який було розташовано на острові між річками Самарою і Самарчиком. При цьому монастирі теж був військовий шпиталь, як і при Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування про запорізьких козаків, оскільки мали від цього матеріальний зиск у вигляді коштовного оздоблення церков і значних внесків.

Під час визвольної війни Січ розподіляла своїх поранених та інвалідів і по інших шпиталях при монастирях та окремих церквах, виділяла на лікування і догляд певні кошти з загальновійськового скарбу. Лікували та доглядали хворих у шпиталях ченці.

З розгромом Січі шпиталь запорожців при Межигірському монастирі передбачалося перетворити в інвалідний громадський будинок. Проте останній було влаштовано в Кирилівському монастирі у Києві, а в Межигір’ї наказано було відкрити військовий шпиталь. У 1787 р. в день наміченого відвідання Межигір’я царицею Катериною II шпиталь

73