помогою все населення. Частка видатків на охорону здоров’я у ВВП в

1986 р. становила 9,1 %.

Здоров’я населення Швеції, безперечно, є одним з найкращих у світі. Дитяча смертність постійно була серед найнижчих на Заході і у 1985 р. становила 6,8 на 1000 народжень. Тривалість життя тут також одна з найвищих. За цими показником її можна порівняти лише із Швейцарією. Проте незважаючи на загалом високі показники здоров’я, всередині шведського суспільства спостерігається диференціація за станом здоров’я соціальних груп: існує зворотна залежність між рівнем освіти і рівнем смертності. Найгірше здоров’я мають низькокваліфіковані робітники, іммігранти, безробітні протягом тривалого часу, одинокі люди, розлучені чоловіки і діти малозабезпечених батьків або які мають проблеми із психікою.

На сучасному етапі поширюється рух за надання пріоритетності первинній медичній допомозі та профілактики, заходам, спрямованим на найбільш вразливі групи. Це зумовить зрушення від відповідальності індивіда за своє здоров’я до колективної відповідальності колективу і суспільства за забезпечення можливостей збереження та поліпшення здоров’я.

3.3 Держава загального добробуту в соціально-орієнтованій ринковій економіці ФРН

3.3.1. Соціально-економічна політика

Вислів “соціально орієнтована ринкова економіка” як найкраще відображує ідеологію соціальної політики Федеративної Республіки Німеччини. Цю концепцію висунула Християнсько-демократична партія наприкінці 1940-х років, щоб якимось чином відмежуватися від попереднього державного устрою та від Німецької Демократичної Республіки (НДР). Це намагання було реакцією ліберально налаштованих політиків на фашизм і сталінську концепцію авторитарної держави, котрі втратили довіру народу і були деструктивними для громадянського суспільства. Антифашистські та антикомуністичні настрої, заохочувані західними союзниками та утворенням НДР, були провідними мотивами у справі винесення вироку плануванню, націоналізації та іншим програмам, які мали соціалістичний характер.

Соціальне орієнтована ринкова економіка надає провідну роль ринку, який репрезентує приватну економічну ініціативу в громадянському суспільстві за допоміжної функції держави. Заходи соціальноекономічної політики згідно її принципів не повинні втручатися в ринковий процес розподілу коштів включно з розподілом доходів і

52

майна. Вони не вдосконалюють використання ресурсів, не підвищують ефективність та активність суб’єктів ринкових відносин. Питання про те, до якої межі заходи соціальної політики можуть підвищувати економічну ефективність через компенсацію ринкових ризиків, залишається відкритим. Сама по собі ідеологія соціально орієнтованої ринкової економіки не була набором політичних рецептів, лише визначала межі державного втручання, полишаючи широке поле діяльності для політиків на майбутнє. Тут мали вплив соціал-демократи, які зосереджувались на проблемах регулювання умов праці, сприяння повній зайнятості та захисту вразливих груп населення, і буржуазні партії, які робили наголос на розширенні внутрішніх можливостей сім’ї та сприянні формуванню власності.

Соціальні витрати. Добре відомо, що ФРН витрачає великі кошти на соціальні цілі. Найвищий темп росту соціальних видатків спостерігався у 50-ті роки. У 1960 р. вони становили 20,4 % ВВП, що на той час було найвищим рівнем серед країн ОЕСР. У 1981 р. ця частка збільшилася до 29,2 %, проте внаслідок фінансової кризи у наступні роки ФРН змушена була скорочувати соціальні витрати відносно росту ВВП. Це вплинуло перш за все на реальну величину пенсій та ступінь охоплення допомоги з безробіття.

Доходи та бідність. Незважаючи на те, що у ФРН витрачаються великі державні кошти на соціальне забезпечення, грошові виплати мають суттєво менше значення як джерело доходу населення ніж, наприклад, у Швеції. Це пов’язано з меншими податковими надходженнями. Рівень оподаткування доходу населення у ФРН можна порівняти з США, але він значно нижче ніж у Швеції, проте внески працівників на соціальне страхування значно вищі, ніж в інших країнах. Дані про розподіл доходів показують, що 20 % населення ФРН з найвищими доходами мають найбільшу частку сукупного доходу населення порівняно з іншими країнами. З іншого боку, частка сукупного доходу, яка належить 20 % населення з найнижчими доходами, наближається до середнього значення по країнах ОЕСР. Очевидно, що німецька система запобігання зубожінню працює так само добре як шведська і набагато краще ніж американська. Якщо за межу бідності прийняти 50 % середнього подушного сімейного доходу, то виявиться, що лише 7,4 % сімей або 8,5 % населення є бідними. Це один з найкращих показників по країнах ОЕСР. Доходи перерозподіляються головним чином по горизонталі в межах професійних груп, переважно від економічно активного населення до пенсіонерів. Хоча вертикальний перерозподіл є порівняно скромним, він життєво важливий для людей з низькими доходами. За даними 1980 року, 20 % най-

53

бідніших людей отримували б лише 0,2 % сукупних доходів усього населення, якби не соціальні трансферти, завдяки яким вони мали 6,9 % сукупних доходів. Проте в цілому система перерозподілу доходів відтворює стратифікацію суспільства. Розбіжність між доходами найбагатших і найбідніших є вищою ніж в середньому по країнах ОЕСР, хоча різниця між бідними і середнім класом – менша. Це пояснюють успішною діяльністю профспілок, які вимагали більшого підвищення заробітної плати для менш оплачуваних працівників. Через те, що пенсії, допомоги по безробіттю та інші виплати по соціальному страхуванню пов’язані з попередніми заробітками, професійні спілки слід розглядати як ту силу, котра може активно, хоч і непрямо, впливати на систему підтримки доходів.

ФРН відноситься до тих країн, де відбувається розшарування робітничого класу на привілейовану більшість, яка складає ядро ринку праці і маргіналізований нижчий прошарок. До заможних відносяться також літні люди, які мають пенсійний стаж та доходи від власності. У гіршому становищі опиняються безробітні та їхню сім’ї, люди, не зайняті на постійній роботі, або які отримують низьку платню, пенсіонери і вдови з недостатнім страховим стажем, одинокі матері, особи без певних занять, бездомні. Вони підтримуються державою через систему адресної соціальної допомоги та допомоги по безробіттю.

3.3.2. Соціальна допомога

Межа бідності визначається відповідно законодавчо встановленій вартості споживчого кошику, достатнього для життя, яке не принижує людську гідність. Сім’ї з доходами на рівні або нижче межі бідності мають право на адресну соціальну допомогу. Межа бідності весь час зберігається на відносно скромному рівні, який становить близько 20 % середньої заробітної плати (з вирахуванням податків). Отже, соціальна допомога не перешкоджає збереженню стимулів до праці. При порівнянні соціального і ринкового, тут перевага віддається вимогам ринку праці.

Чисельність тих, хто має право на адресну соціальну допомогу невпинно зростає за рахунок збільшення осіб, що тривалий час є безробітними, самотніх матерів та зростання активності щодо подання заяв на допомогу. Існує багато людей, дохід яких нижче межі бідності, але вони поки що не звертаються по допомогу. Це – прихована бідність, розміри якої невідомі. Низькооплачувані працівники не мають права на допомогу, але по неї звертаються багато з безробітних, які не отримують допомогу по безробіттю. Загалом те, що не всі, хто потрапив у нужду, звертаються по допомогу, можна пояснити суворою

54

адміністративною перевіркою права на допомогу, відсутність поваги до прохачів з боку соціальних працівників та певний тиск на осіб працездатного віку з метою примусити їх знайти роботу. Це великі за обсягом формуляри заяв на допомогу, перевірка щодо наявності заможних родичів, загроза переслідування за неправдиві відомості. Розмір допомоги та умови її надання визначені федеральним законодавством, проте місцеві органи соціального забезпечення користуються досить великою свободою у наданні допомоги відповідно до конкретних обставин. Система соціальної допомоги управляється місцевою владою, яка на 80 % забезпечує її фінансове становище. Інші 20 % коштів надходять від земельних влад. Незважаючи на самостійність місцевих влад, великих територіальних різниць в роботі з наданню допомоги не спостерігається. Так практично відсутні будь-які соціальні конфлікти і вимоги щодо розміру та умов надання соціальної допомоги. Сором за убогий стан, відсутність солідарності серед прохачів і підтримки їх громадою становить характерну особливість німецької системи соціального захисту.

3.3.3. Суспільні погляди на роль жінки і сім’ї

Становище жінок. У цілому жінки знаходяться у невигідному становищі в системі соціального захисту ФРН. Право жінок на трудові пенсії за віком, на допомогу по безробіттю дуже обмежується, по-перше, суворими правилами їх надання, а по-друге, характером їхньої праці. Праця жінки часто є мало оплачуваною і переривається для виконання жінкою її сімейних обов’язків. Система соціального страхування, основи концепції якої були розроблені ще у 80-х роках ХІХ ст., передбачає, що платником внесків має бути чоловік, обов’язок якого утримувати родину.

Соціальне забезпечення жінок до цього часу відображає залежну роль жінки в родині. Пенсія вдови в ФРН становить 60 % пенсії померлого чоловіка. Працюючі жінки отримують після виходу на пенсію лише близько 30 % їхньої попередньої заробітної плати, тоді як чоловіки отримують в середньому близько 50 %. Більшість тих, хто звертаються по соціальну допомогу – або незаможні літні жінки, або самотні жінки з дітьми, які не отримують матеріальної підтримки колишнього чоловіка. Під впливом жіночого руху в країні та міжнародних норм з 1986 р. перший рік після народження дитини жінка вважається непрацездатною, розглядається як застрахована і тому отримує відповідну оплачувану відпустку коштом пенсійного фонду. Лише жінки, які мають 35 років трудового стажу отримують повну пенсію, а час, якийвитратилинадоглядзадітьми, дотрудовогостажунезараховується.

55

Підпорядковане становище жінки в системі соціальної безпеки ФРН є відображенням їхнього місця в структурі зайнятості, яка є типовою для розвинутої західної країни. Наприкінці 80-х років частка жінок у складі робочої сили становила близько 40 %. Підвищенню жіночої зайнятості перешкоджає відсутність розвиненої системи піклування про дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Часткова зайнятість також зустрічає перешкоди у вигляді несприятливого законодавства і соціального страхування таких працівників.

Жінки також більше терплять від безробіття. Наприкінці 1980-х років зареєстровано 1 млн безробітних жінок, а за оцінками ще 800 тис. знаходилися “у мовчазному резерві”, тобто не реєструвались як безробітні, тому що або втратили право на допомогу, або вважали, що їхні зусилля ні до чого не призведуть, тому що шанси знайти роботу були дуже невеликими. Обмеження державних видатків зумовило також обмеження кількості робочих місць як для малокваліфікованих, так і високоосвічених жінок у таких сферах як освіта, охорона здоров’я і соціальне обслуговування.

Сімейна політика. Суспільні погляди на роль жінки і сім’ї.

Ідеологія соціально орієнтованої ринкової економіки досить ясно визначає державну політику щодо ролі жінки і сім’ї, наголошуючи на традиційних, патріархальних цінностях, що протягом усього повоєнного періоду піддавалося критиці, особливо з боку жінок. Незважаючи на те, що в основному законі 194 країн проголошувалися рівні права чоловіків і жінок, і заборонялося надання будь-яких переваг чи навпаки, створення переваг залежно від статі особи, в іншій статті того самого закону відзначалося, що “шлюб та сім’я знаходяться під особливим захистом державних норм”. Останнє положення досить вільно трактували консерватори, розглядаючи сім’ю як “природну інституцію дану Богом”, яку має підтримувати чоловік-годувальник, заробляючи достатньо для утримання жінки і двох дітей. Консервативна інтерпретація сімейної політики мала фатальні наслідки для матерів, які самі виховують дітей. Специфічні насущні потреби таких сімей ніколи не були визнані державою загального добробуту зразка ФРН. Ці сім’ї мають право лише на соціальну допомогу по бідності.

Проблема абортів. Однією з центральних вимог феміністок була легалізація абортів. Головними противниками їх виступали католицька церква та консервативне крило ХДС/ХСС. Кінець кінцем, у 1976 р. було прийнято закон, який дозволяв аборти згідно медичних, етичних та соціальних показань за згодою лікарської комісії та консультанта з сімейних питань. Саме жінка, яка хотіла легально зробити аборт, мусила пояснити свої причини консультанту. Якщо кон-

56

сультанту не вдавалося відмовити жінку, тоді вже лікар давав свій висновок про те, що аборт є показаним у конкретній ситуації. Це законодавчо надавало лікарям досить широкі права, якими ті користалися згідно власної моралі. Якщо на півночі країни досить легко отримати дозвіл на аборт, то в сільській місцевості на півдні, де є відчутним вплив католицизму, не тільки комісії, а й самі лікарі відмовляють у цій операції. Цим можна пояснити, що кількість абортів серед жінок дітородного віку в ФРН значно менша, ніж у Швеції та США. Разом з тим кількість жінок, які щорічно виїздять з ФРН за кордон з метою аборту коливається у межах 200 тис.

Проблема абортів гостро повстала при об’єднанні Німеччини у 1990 р. У Східній Німеччині, де зайнятість становила 90 %, аборт за бажанням жінки був легалізований ще у 1972 р. У червні 1990 р. чисельна демонстрація жінок зі Заходу і Сходу Німеччини вийшла на вулиці Бонна з вимогою розповсюдити ліберальний східнонімецький закон на західні землі і не робити навпаки. Проте католицька церква надалі твердо утримувала свої позиції, і поки що в обох частинах Німеччини діють попередні закони, а боротьба жінок продовжується.

Догляд за дитиною. Відпустка по вагітності і пологах надається з виплатою 100 % попередньої заробітної плати зі збереженням робочого місця протягом семи місяців. На початку 80-х років 95 % матерів користувалися цим правом, хоча тільки половина з них після закінчення терміну відпустки ставали до роботи. Згідно закону 1987 р. мати чи батько, за їх вибором можуть взяти відпустку по догляду за дитиною на півтора року. Оплата у розмірі 600 євро на місяць надається і працюючим, і тим, хто був без роботи протягом 6 місяців. Надалі виплати по догляду за дитиною є адресними, і тільки 40 % сімей продовжують отримувати їх у повному розмірі. Більшість жінок з дітьми до 5 років (61 % у 1985 р.) вибувають із складу робочої сили. 74 % дітей віком від з до 5 років відвідують дитячі садочки, якими звичайно керує церква за рахунок державних коштів. Проте для них немає державних стандартів, а у сільській місцевості їх майже немає. До того ж дуже небагато з них працює протягом цілого дня. Число дитячих садків при підприємствах також незначне. Отже, коли обоє батьків працюють, то звертаються по платну чи безплатну допомогу до родичів, знайомих, нянь тощо.

Невелика експериментальна державна програма дошкільного виховання, яку ініціював уряд у 70-ті роки зустріла вельми вороже ставлення з боку суспільства, що можна пояснити неприйняттям будьяких ідей усуспільнення, які асоціюються, очевидно, з націоналсоціалізмом або НДР. Отже, матері дошкільнят мусять обирати кар’єру

57

безплатної хатньої робітниці, на той час як їхнім чоловікам відводиться роль годувальника. Батьки, які відхиляються від цієї лінії поведінки, віддані на розсуд несубсидованих і нерегульованих форм приватного догляду за дитиною. На жінках лежить також обов’язок догляду за старшими та хронічно хворими родичами.

Отже, сімейна політика у ФРН сформувалася під впливом сильних антиколективістських почуттів. Вона зберегла традиційний поділ ролей у сім’ї, економічну залежність жінки від чоловіка, невтручання у справи родини з боку держави, однак не заважає її пронаталістській спрямованості. Протягом останніх двох десятиріч жіночий рух намагався підірвати елементи цієї ідеології, особливо щодо абортів, алеборотьбазаперетворенняпатріархальногосуспільствапродовжується.

Охорона здоров’я. У ФРН не існує загальнодержавної системи охорони здоров’я. По суті, організаційно і фінансово вона базується на принципах, закладених Бісмарком у 80-ті роки ХІХ ст. і модернізованих згідно засад соціально орієнтованої ринкової економіки. Фонди медичного страхування, лікарі та методи лікування зберігають певну незалежність від держави. Нині більш як 90 % населення охоплено медичним страхуванням, з фондів якого фінансується допомога по тимчасовій непрацездатності і оплата медичних послуг. Фонди медичного страхування формуються за рівної участі роботодавців і працівників. Порівняно невелику частину видатків несе держава (близько 14 %). Не охоплюються державним медичним страхуванням, переважно високооплачувані працівники, заробітна плата яких вище встановленої законом межі обов’язкового страхування, і які таким чином уникають великих відрахувань до фондів державного медичного страхування. Для пацієнтів медичне обслуговування є безоплатним, а лікарі та лікарні отримують кошти із страхових фондів. Частка загальних видатків на охорону здоров’я (з державних і приватних фондів медичного страхування) у ВВП зросла з 4,7 у 1960 р. до 8,1 % у 1984 р. і була вищою, ніж в середньому по країнах ОЕСР. Частка фондів державного медичного страхування у фінансуванні охорони здоров’я становила у 1984 р. 78,2 %. Інші видатки – це видатки з приватних страхових фондів, виписка рецептів та інші послуги, які повинні оплачувати застраховані, та пожертвування церкви та інших благодійних організацій.

Фінансова криза 70-х років змусила уряд шукати шляхи зменшення державних видатків на охорону здоров’я. Таким чином, у 1972 р. фонди медичного страхування законодавче зобов’язувалися покривати кошти капіталовкладень у нові лікарні. Це, в свою чергу, викликало значне підвищення страхового тарифу (з 4,1 до 6,3 % у 1987 р.). Підвищення видатків на охорону здоров’я пов’язане також з дуже типовими для страхової медицини недоліками. Оскільки плата за пацієнта в

58

лікарні береться не згідно процедур лікування, а щоденно, лікарні намагаються якнайдовше протримати пацієнта у ліжку. Середнє перебування в лікарні у ФРН є найтривалішим серед західноєвропейських країн. Адміністративний апарат фондів медичного страхування становить 70 тис. чол. Провадиться лікування в лікарні навіть у тих випадках, коли пацієнт міг би цілком лікуватися амбулаторно. Ліки в аптеках надзвичайно дорогі – приблизно на 70 % дорожче, ніж в середньому в країнах Європейського Союзу. Тому лікарі і призначають дешеві аналоги.

Намагаючись побороти тенденцію до невпинного зростання коштів на охорону здоров’я, у 80-ті роки було законодавчо запроваджено перелік послуг, які мали оплачуватися безпосередньо пацієнтами, а не із страхових фондів. Ось чому такого роду сплата підвищилася більш, ніж удвічі протягом 1977–1984 рр. З іншого боку, було встановлено перелік ліків і пристроїв (таких як контактні лінзи та слухові апарати, інвалідні візки), які пацієнт міг би отримати безкоштовно.

У Німеччині існує більш як 1100 страхових фондів, кожен з яких на свій розсуд може визначати рівень внесків і виплат (держава встановлює тільки професійні або соціальні групи, на які розповсюджується обов’язкове страхування, структуру управління фондами та мінімальний відсоток внесків). Фонди організовані як за географічним, так і за професійним принципом. Таким чином вони можуть значно відрізнятися за складом своїх членів – менш заможні обиратимуть дешевші фонди, які відповідно пропонують нижчу якість чи менший набір послуг. Заможніші, які здатні платити вищі внески, користуватимуться послугами більш оплачуваних, тобто теоретично більш кваліфікованих лікарів. У 70-ті роки ця різниця, особливо між регіональними фондами, які охоплювали близько половини населення, зменшилися під тиском державного регулювання, але внаслідок послаблення державного контролю та приватизації 80–90-х років ХХ ст., вони відновились.

Іншим недоліком німецької системи, який негативно впливає на стан здоров’я населення, є слабка профілактична спрямованість. Відсутні епідеміологічні дослідження захворюваності та смертності за соціальним статусом. Пріоритет віддається лікуванню захворювань, які виникли. Відповідальність за профілактику цілком покладено на пацієнта. Комунальна і професійна гігієна відсунена на другий план. Ось чому система охорони здоров’я ФРН відтворює соціальну нерівність, а такий показник як дитяча смертність ледве дорівнює середньому по країнах ОЕСР, хоча ВВП у Німеччині перевищує середній рівень Європи.

59