ДЕРЖАВА ЗАГАЛЬНОГО ДОБРОБУТУ

3.1.Класифікація держав загального добробуту

3.2.Шведська модель соціал-демократичної держави добробуту

3.3.Держава загального добробуту в

соціально-орієнтованої ринковій економіці ФРН 3.4. Держава загального добробуту в США

3.1. Класифікація держав загального добробуту

Система соціальної безпеки на Заході дістала назву “держави загального (або соціального) добробуту”. Доктрина держави загального добробуту і відповідні їй механізми соціального захисту ґрунтуються на принципах соціальної справедливості. Матеріальна підтримка розповсюджується на всіх осіб, які її потребують, а не тільки на тих, хто заробив право на соціальні виплати трудовою діяльністю.

Існує твердження, що підґрунтям ідеології держави загального добробуту в значній мірі послужила теза Дж. Кейнса про те, що соціальні видатки здатні стимулювати сукупний попит. По-друге, на заміну класовій боротьбі і конфронтації приходить громадянська згода, система тристоронніх угод чи трипартизму – участь у розробці та запровадженні програм соціального захисту представників працедавців, працівників та держави. Адже створення державою соціальних гарантій переводило питання розподілу матеріальних благ у цілком економічну площину, по більшості звільняючи її від політичних нашарувань. Нарешті централізована державна влада значно зміцніла і могла виступити головною силою у законодавчому визначенні напрямів соціального захисту. Утвердженню держави загального добробуту до середини 70-х років ХХ ст. значною мірою сприяло також швидке економічне зростання в країнах Західної Європи і можливість дедалі більшихвидатківнасоціальні потреби.

3.1.1. Моделі держави загального добробуту

Незважаючи на спільні риси в формуванні держави соціального добробуту західного зразка, кожна країна має свій власний шлях, формуючи суспільні інститути забезпечення загального добробуту у відповідності з власними національними особливостями і традиціями. Найбільш відомою є класифікація держав загального добробуту, розроблена Г. Еспін-Андерсеном за ознаками доступності, охоплення населення та ступенем перерозподілу доходів у системах соціального забезпечення та впливу тих чи інших політичних сил на цей процес.

44

Досліджуючи країни, які належать до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), він обрахував “коефіцієнт заміщення” заробітної плати гарантованими державними соціальними виплатами, коли працівник з якоїсь причини втрачає працездатність або вибуває з числа зайнятих (похилий вік, тимчасова непрацездатність, безробіття). Застосування цього коефіцієнту дозволило умовно поділити країни ОЕСР на три групи за екстремальними показниками в англосаксонських та скандинавських країнах і середніми – в західноєвропейських (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 – Ранжування держав загального добробуту за коефіцієнтом заміщення

Іншою ознакою для класифікації стали політичні фактори, які найбільше вплинули на формування системи соціального захисту в історії цих країн: роль лівих сил в уряді, підтримка виборцями консервативних традицій і ступеня авторитарності влади. Враховуючи ці фактори, Г. Еспін-Андерсен виділив три типи політичного устрою, якіназвав“ліберальним”, “консервативним” і“соціалістичним” (табл. 3.2).

Специфічною рисою ліберальної моделі є та центральна роль, яка надається адресній соціальні допомозі, – тобто обов’язковому соціальному страхуванню надається більш скромне місце. Натомість держава активно сприяє усім формам приватного страхування.

45

Таблиця 3.2 – Групування держав загального добробуту за ознаками консерватизму, лібералізму або соціалізму

Ліберальну державу, за Г. Еспін-Андерсеном, характеризує відсутність впливу лівих сил, а також консервативних і прибічників абсолютизації державної влади. Згідно даних таблиць 3.1 і 3.2, США, Канада й Австралія добре вкладаються в цю класифікацію. Щодо інших держав, таких як Великобританія і Японія, низький ступінь заміщення заробітної плати виплатами по соціальному страхуванню не корелюється з іншими ознаками ліберального типу.

Консервативна модель надає соціальному страхуванню перевагу перед адресною соціальною допомогою і робить це в такий спосіб, що повністю відтворює розшарування населення за соціальним статусом та рівнем доходу. Отже вертикальний перерозподіл доходів тут дуже незначний. Для історії країн цього типу характерними є консервативні традиції і високий ступень державного впливу. Італія, Франція, ФРН і менше Австрія відповідають цій моделі.

Держави, віднесені до соціалістичної (або соціал-демокра- тичної моделі), розвинули найбільш всеосяжну систему перерозподілу доходів, яка пом’якшує розшарування суспільства за рівнем доходу, хоча повністю не усуває його. Заходи щодо регулювання ринку праці в більшій мірі, ніж соціальні виплати впливають на стан безробітних і тих, кому загрожує безробіття. Політична система характеризується не тільки сильним впливом на уряд робітничого класу, але також здатністю політичних партій соціал-демократичної спрямованості формувати спілки з іншими групами, такими як селяни. Кореляція ступеня заміщення заробітної плати з політичною системою найбільша у Нідерландах, Данії, Швеції та Норвегії, але цей зв’язок добре помітний і на прикладах Фінляндії та Бельгії. Є цілком очевидним, що наведена типологія у певній мірі умовна.

Отже незважаючи на певні застереження, класифікація Г. Ес- пін-Андерсена є найбільш успішною спробою кількісного аналізу різних моделей соціального захисту. Швеція, ФРН та США вважаються найяскравішими представниками кожної з моделей, тому доцільно буде розглянути характерні риси системи соціального захисту кожної з цих країн.

46

3.2. Шведська модель соціал-демократичної держави добробуту

Найбільш активні прибічники держави загального добробуту розглядають Швецію як таку, що найближче підійшла до цього ідеалу. Шведська концепція соціал-демократичної держави загального добробуту була створена без якогось наукового теоретичного підґрунтя, а лише на основі прагматичного, крок за кроком, розвитку соціальної політики протягом останніх років ХХ ст. Великий вплив на неї мав соціал-демократичний рух, який сприяв розвитку економічних відносин, соціальній рівності та захисту прав робітничого класу. Починаючи з 50-х років, поступово запроваджувались такі елементи соціального захисту як гарантовані державою мінімуми соціального забезпечення, оплата за результатами праці, боротьба з безробіттям, захист від основних видів соціальних ризиків. Поворотним пунктом у цій діяльності був 1969 рік, коли соціал-демократична партія прийняла політичний документ, який закликав до соціальної рівності, обґрунтовуючи це тим, що це – найголовніше завдання робітничого руху. Там говорилося, що “вирівнювання житлових умов є засобом перетворення людських відносин, створення кращого соціального клімату ...”. Ті, хто лишається на узбіччі не маючи достатніх засобів для власного внеску у створення суспільного добра, є перешкодою як для економіки, так і позитивних соціальних змін ... .” Диференціація у заробітній платі, бідність, безробіття і дискримінація жінок розглядалися як проблеми, до вирішення яких треба ставитися більш енергійно. Ці положення реалізувалися в політичних рішеннях 70-х років, серед яких найбільш помітним було запровадження прибуткового податку з вельми високим ступенем прогресивності. В кінцевому підсумку це призвело до суттєвого розширення соціальних служб та збільшення чисельності кадрів системи соціального захисту і досить скромних успіхів у вирівнюванні соціально-економічного статусу громадян.

3.2.1. Фінансуваннясоціальноїсферитаперерозподіл доходів

Нема нічого дивного в тому, що Швеція опинилася серед країн, які мали найбільші державні видатки на соціальну сферу. Вони могли забезпечуватися лише коштом дуже високого оподаткування підприємств і громадян порівняно з іншими західними країнами. Наприкінці 1980-х років кваліфікований робітник у промисловості з середньою заробітною платою сплачував місцевих і державних податків у сумі близько 40 % від загального доходу. Працедавці відраховували 43 % від фактичної заробітної плати до фондів соціального захисту. Таким

47

чином, Швеція фінансувала свою систему соціального захисту переважно з центрального та місцевих бюджетів і відрахувань від заробітної плати.

Перерозподіл доходів. Головною метою було подолання нерівності у соціально-економічному статусі шляхом перерозподілу доходів. Соціальні виплати становили надзвичайно високу частку сукупного доходу шведських сімей. У 1970 р. вони становили в ньому 29,2 %, порівняно з 16,5 % у ФРН, і тільки 8,0 % у США. Такий рівень виплат забезпечувався податком у розмірі 28,5 % від сукупного доходу (який поруч із заробітком включав державні та приватні трансферти і доходи власності). В той час у згаданих державах він був в межах від 13–17 %. В результаті населення з найнижчими доходами мали частку сукупного доходу значно вище, ніж у порівнюваних країнах, тоді як населення з найвищими доходами мали значно меншу частку. Найвищі соціальні прошарки мали змогу підтримувати високий життєвий рівень завдяки відносно високій зайнятості жінок. Вони також значною мірою скористалися додатковими пільгами з оплати житла та іншими.

3.2.2. Соціальна допомога в шведській моделі

Адресною соціальною допомогою керують відділи соціального обслуговування при місцевих органах влади. Розміри допомоги визначаються на місці, а вона сама нерідко є лише складовою комплексної допомоги особі чи сім’ї. До недавнього часу більшість тих, хто звертався по допомогу, становили літні люди чи бідні сім’ї з дітьми, проте у 80-ті роки ХХ ст. ними стали переважно одинокі, молоді і часто бездітні люди. Розповсюдження бідності серед бездітних сімей з осіб працездатного віку, становить 7 %, що є найвищим показником серед інших країн. Серед причин, що змусили звернутись по допомогу, соціальні працівники називають безробіття, соматичні та психічні захворювання, алкоголізм та наркотичну залежність. У ті роки головною проблемою був пошук рівноваги між намаганням відохотити людей від звертання по допомогу, розвинути в них прагнення самотужки вирішити свої проблеми – з одного боку, а з іншого – більш ліберальними благодійними поглядами, згідно яких не можна відмовляти людям в засобах існування. Соціальні працівники у Стокгольмі, що стикалися із зростаючим тиском з боку прохачів, вирішили піти шляхом обмеження соціальної допомоги, заохочуючи людей до більшої активності та самоорганізації, що мало запобігти звичці звертатися по допомогу. В умовах Швеції населення має пуританські традиції самообмеження. Тому ідея примусом домогтися самоорганізації і самодопомоги бідняків знайшла широку підтримку як лівих, так і правих сил. Проте опір з боку прохачів змусив уряд провести відпо-

48

відні дослідження, за результатами яких була підготовлена компромісна офіційна доповідь. Нині функцією системи соціальної допомоги в Швеції є дисциплінувати і підтримати найбідніших – молодих людей, викинутих на узбіччя суспільного життя, старших людей, які протягом тривалого терміну не мають роботи, етнічні меншини та інших, хто опинився поза державною системою підтримки.

3.2.3. Становище жінок. Сімейна політика

Частка жінок в робочій силі Швеції – одна з найвищих серед країн ОЕСР – становила у 1987 р. 48 %. На цей час 70 % жінок працездатного віку були економічно активними, що є близьким до рівня економічної активності чоловіків. Відношення жіночого середнього заробітку до чоловічого у повоєнні роки поступово підвищувалося і за розрахунками М. Руджі досягло у 1981 р. 80,5 %. Проте з урахуванням неповної зайнятості жінок їх тижневий заробіток становитиме 70 % від чоловічого. Порівняння безробіття серед чоловіків і жінок досить важко виконати через поширеність прихованого жіночого безробіття, проте деякі спеціальні обстеження свідчать про те, що воно значно вище за чоловіче. Нарешті, важливою рисою становища жінок у Швеції є вертикальна та горизонтальна професійна сегрегація подібна до тієї, що існує в інших країнах: 89 % секретарів, 94 % обслуги по догляду за хворими і немічними, 78 % продавців і прибиральників становлять жінки. Однак у порівнянні з іншими країнами, жінки менш помітні серед некваліфікованих робітників підприємств приватного сектора, тоді як у державному секторі вони подекуди навіть мають перевагу. Згідно з Г. Еспін-Андерсеном, у 1965–1985 рр. жінки становили 87 % усіх зайнятих в охороні здоров’я, освіті та соціальному забезпеченні Швеції. Він робить висновок, що протягом останніх двох десятиріч статус працюючої жінки підвищився – від малопрестижних професій у приватному секторі промисловості, до більш шанованої і краще оплачуваної роботи на державній службі. Порівняно з США та ФРН, Швеція найбільш скорегована за ознакою статі. Більше половини жінок працює за типово жіночими професіями і дуже небагато з них наважилися порушитичоловічумонополію.

Шведська система досить щедра щодо надання різного роду оплачуваних відпусток – по хворобі, для відпочинку, догляду за дитиною тощо. Жінки використовують можливість взяти відпустку у 2–3 рази частіше ніж чоловіки. Кожного дня частина жінок знаходяться у тій чи іншій відпустці, а у державному секторі цей показник досягає до 30 %. Для матерів з дітьми молодше трьох років це становить 47,5 %, або у чотири рази більше, ніж в середньому по країні.

49

Сімейна політика. Отже становище жінки у Швеції, яка добре представлена на ринку праці і в зв’язку з цим має власноруч зароблене право на забезпечення по соціальному страхуванню, вигідно відрізняється від становища жінок у США та ФРН, хоча порівняно з чоловіками жінки Швеції мають нижчу заробітну плату, частіше опиняються серед безробітних і часто працюють неповний робочий день.

Шведська соціальна політика добре відома своїм відносним лібералізмом щодо таких ключових питань сімейної політики як незаконнонароджені діти (це юридичне поняття було скасовано у 1917 р.), розлучення (ліберальну реформу було проведено у 1920 р.), гомосексуалізму (його було декриміналізовано у 1944 р.) і сексуальної освіти (обов’язковий шкільний предмет з питань статевих відносин і контролю над народжуваністю було запроваджено у 1956 р.).

У Швеції історично склалися також ліберальне ставлення і щедра підтримка самотніх матерів і їхніх дітей та відносно толерантне ставлення до сумісного проживання без реєстрації шлюбу. Порівняно з іншими країнами Заходу, у Швеції поборники патріархальних поглядів на шлюб і сім’ю як на майже священну приватну інституцію мали набагато менший виплив. У 60-х роках більш як 35 % шведських дітей було народжено у незареєстрованих шлюбах, 30 % сімей з неповнолітніми дітьми становили сім’ї з одним з батьків (90 % з них – одинокі матері) і в середньому з двох шлюбів більш як один закінчувався розлученням.

Шведська сімейна політика засвоїла також дещо із інших ідеологічних принципів. Вона заохочує контроль над народжуваністю як засіб боротьби із бідністю, яка звичайно асоціюється з великими сім’я- ми. Такі неомальтузіанські ідеї мали великий вплив на початку 1920-х років. Тут також були примішані деякі різні варіанти феміністських, буржуазних, ліберальних і соціалістичних традицій. У міжвоєнні роки, коли народжуваність у Швеції стала найнижчою в Європі, а скорочення населення було гострою політичною проблемою, не вирішення якої загрожувало занепадом нації, пронаталістські ідеї (тобто ідеї щодо заохочування народжуваності) стали вельми популярними. Проте ці ідеї не заперечували контролю над народжуваністю, а зводилися до того, що “кожна дитина має бути бажаною, а держава має сприяти поміркованій кількості дітей у родині”.

Подальший розвиток ідеї в 1930–1940 роках реалізувався у заходах соціальної політики, які мали сприяти підвищенню народжуваності і підвищенню “якості” кожного наступного покоління шляхом радикального поліпшення добробуту дітей, зміцнення сім’ї як природного осередку соціалізації дитини. Матеріальна допомога сім’ї використовувалася не просто для того, щоб підтримати бідні сім’ї. Її

50

метою було пом’якшити соціальну нерівність, особливо дітей. Діти розглядалися як цінний капітал, який забезпечуватиме нації її майбутнє. В рамках цієї політики було запроваджено безплатну медичну допомогу по вагітності і пологах у державних лікарнях, спеціальні житлові програми для багатодітних сімей, знижки квартплати залежно від числа дітей, податкові пільги сім’ям з дітьми, позики молодожонам, гарантована підтримка одиноких матерів, гарантії зайнятості матерів.

У 60-ті роки ХХ ст. в Швеції широко розгорнувся феміністський рух, який знайшов підтримку в суспільстві. Наслідком його було прийняття ліберального закону про аборти, велика відпустка по догляду за дитиною та розгортання дошкільних дитячих закладів. Нарешті, у 1971 р. було прийнято, закон, згідно якого заробіток чоловіка і дружини оподатковувалися окремо. Це сприяло гнучкості жіночої зайнятості.

3.2.4. Охорона здоров’я

Швеція, на відміну від інших країн, не має загальнонаціональної системи охорони здоров’я. Фінанси більшості установ цієї сфери керуються виборними місцевими властями – радами провінцій. Обслуговування пацієнтів у поліклініках та робота лікарів загального профілю фінансується регіональними напівавтономними фондами медичного страхування. Основна адміністративна та фінансова відповідальність у шведській системі охорони здоров’я лежить на 26 радах провінцій, які керують лікарнями і поліклініками. Законодавство з охорони здоров’я передбачає державні правові стандарти лікування. Держава фінансує будівництво нових лікарень і підготовку лікарів. На відміну від інших країн, у Швеції надається перевага лікуванню в лікарнях перед амбулаторним. Усі жителі країни мають право на лікування в лікарні, на дому та первинну медичну допомогу. Проте за візит до лікаря, виписку рецепту та стоматологічну допомогу пацієнт мусить сплатити невелику суму з власної кишені. Тривале перебування в лікарні також коштує певної, хоча може і символічної плати щоденно.

Шведська система охорони здоров’я є прикладом державного медичного страхування, тому що право на отримання медичної допомоги не базується на страхових внесках і кошти надходять з місцевих та державного бюджетів. У 1984 р. державні видатки на охорону здоров’я становили 91,4 % видатків у цій сфері. У 1985 році на всю Швецію було лише дві невеликі приватні клініки, які пропонували радикальне медичне втручання і тільки 5 % лікарів працювало в приватному секторі. Великобританія і Швеція були єдиними з-поміж розвинутих капіталістичних країн, які могли забезпечити державною медичною до-

51