Деякі особливості епідеміології та епізоотології паразитарних хвороб

Епідеміологічні особливості паразитозів людини, збудниками яких є паразити зі складним циклом розвитку, значною мірою визначаються наявністю або відсутністю певних умов зовнішнього середовища, необхідного для існування проміжних хазяїв та передавачів (переносників) певних паразитів, а також певних абіотичних параметрів, які зумовлюють успішність розвитку паразитів у таких хазяях. Якщо йдеться про паразитів, які спричинюють ларвальні паразитози людини, то їх наявність чи відсутність у певних місцевостях залежить від того, чи є умови для існування відповідних остаточних хазяїв такого паразита. Динаміка, сезонність, та напруженість епідемічного процесу також залежать від природних умов регіону.

Важливою складовою, що визначає особливості епідемічного процесу, є особливості соціальної поведінки певного соціуму, громади чи етносу. Це соціальні та економічні особливості суспільства, побутові та гігієнічні звички, традиційні способи ведення господарства, рівень культури та ступінь контактів з природним середовищем, релігійні табу та заборони, чи навпаки, певні вимоги до відправи релігійних обрядів. Наприклад, зараження шистозоматозами, дуже тяжкими захворюваннями, поширеними у багатьох країнах з тропічним та субтропічним кліматом, відбувається переважно в сухі спекотні сезони, коли люди частіше купаються у водоймах. Шистозоматоз поширений переважно у місцевостях з великою мережею стабільних водойм, особливо якщо широко застосовується зрошення полів, напр. дельта Нілу в Єгипті. Однак у Гамбії мешканці вологих долин хворіють досить рідко, оскільки в місцевих водоймах умови не сприяють поширенню молюсків – проміжних хазяїв шистозом. В той же час на сухих плоскогір’ях цієї країни є лише невеличкі водойми, які наповнюються водою у дощовий сезон і саме біля них зазвичай розташовані поселення. У таких водоймах створюються умови, оптимальні для розвитку молюсків, а також завдяки тому, що такі водойми є чимось на кшталт клубів для місцевого населення, вони виконують роль осередків зараження шистозаматозом. В той же час у поселеннях, розташованих на берегах невеликих струмків, сприятливим для зараження є сухий сезон після періоду дощів, коли течія уповільнюється і створюються умови, оптимальні для розвитку молюсків.

Втручання людини, зокрема будівництво споруд, що «перетворюють» природу, зазвичай суттєво змінюють паразитологічну ситуацію та протікання паразитологічних процесів. В Африці широке будівництво гідроелектростан­цій та гребель на великих і малих ріках, створення водосховищ значно розширило ареал шистозом і змінило географію вогнищ шистозоматозу, в тому числі через переміщення осередків поширення молюсків – проміжних хазяїв цих паразитів вище гребель, де створюються сприятливі для них умови. Водночас онхоцеркоз поширюється на ділянки нижче гребель, тому що личинки мошок, які є переносниками цієї хвороби, потребують для розвитку високої концентрації кисню у воді і тому зустрічаються лише у водотоках зі швидкою течією. Цікаво, що в Ємені, досить посушливій країні, головним джерелом поширення шистозоматозу є водойми біля мечетей, в яких парафіяни шість разів на день роблять ритуальне обмивання. Так само особливістю бухарського вогнища ришти, ізольованого від головного ареалу збудника цієї хвороби – нематоди Dracunculus medinensis – було те, що єдиним джерелом води у цьому стародавньому місті упродовж століть були хаузи – водойми біля мечетей, побудовані саме для обмивання перед молит­вою (намазом). Питну воду з цих водойм спеціальні водоноси розносили по всьому місту. Зараження циклопів, проміжних хазяїв, відбувалося під час обмивання, а зараження людей – через вживання води з хаузів. Саме такий характер епідеміологічного процесу дозволив досить швидко повністю ліквідувати цей осередок хвороби у двадцяті роки минулого століття. Ситуація з лейшманіозом у різних країнах так само суттєво відрізняється в залежності від способу життя місцевого населення, що передбачає більший або менший контакт з природними осередками хвороби і, відповідно, більшою чи меншою участю людини в циркуляції лейшманій.

Цікавими є особливості підтримання існування осередків дифілоботріозу на Поволжі, де зараження людей відбувається внаслідок вживання в їжу малосольної ікри щук, тоді як у Сибіру джерелом інвазії є так звана струганина, нарізане сире, трохи приморожене м’ясо деяких видів риб. Інтенсивна циркуляція збудників опісторхозу в сибірських осередках, на відміну від європейських, також зумовлена місцевими традиціями приготування риби.

Поширення деяких паразитарних хвороб може бути пов’язане з релігійними та культурними традиціями населення, які суттєво впливають на господарську діяльність, зокрема, на особливості ведення тваринництва. Так, в мусульманських країнах Африки немає теніозу, збудником якого є свинячий ціп’як (іслам забороняє спожи­ван­ня свинини), натомість значна частина населення уражена теніаринхозом, збудником якого є бичачій ціп’як. В сусідніх країнах з переважно християнським населенням ситуація протилежна – більшість населення уражена теніозом, тоді як теніаринхоз хоча і зустрічається, але є досить рідкісним, оскільки скотарство складає там незначну частку тваринництва.

В арабських країнах Північної Африки та Близького Сходу поширений ехінокок овечого штаму, який у людини вражає переважно печінку, в мусульманських країнах тропічної Африки – бичачого штаму, який досить часто уражає також легені, а в християнських країнах Африки, в Європі та Китаї переважає ехінококоз, спричинений ехінококом свинячого штаму, який найчастіше оселяється в легенях. Шистозоматоз більше поширений у регіонах, де рис вирощується у чеках (Японія). Відомо, що виконання елементарних санітарно-гігієнічних процедур суттєво знижує захворюваність інвазійними хворобами.