ИС. — 2001. — № 8. — Режим доступу до журн.: http://www . clHikl.imily.ru/Lidia/Merriories/Milchin.htm.

УДК 801.81:398.21

ДУМАНСЬКА О. I.

«...СЛОВЕСНІ ІСТОРІЇ ВІД НЕВІДОМОЇ СТАРИНИ»

Зроблено спробу з'ясувати витоки жанру казки. Наведено класи-фікацію казок за П. Чубинським. Наголошено на значенні етно-

графічної експедиції для поповнення фольклорних матеріалів.

К/іючові слова: фольклор, фольклорист, жанр, казка, діїїова особа.

Казка, зародившись в народному епосі як особливий жанр усної творчості, виросла в самостійний художній твір. Тому такі популярні до цього часу імена знаменитих казка-рів — Шарля Перро, братів Грімм, Еріха Распе, Ганса Хріс-тіана Андерсена та ін., які виступили своєрідними аранжу-вальниками народних оповідок.

Українська казка, як і казки інших європейських наро-дів, живилася із кореня природного шодського життя з його моральними засадами, віруваннями та забобонами, уявлен-нями про довкілля, стихії тощо. Записуючи казки безпосе-редньо з уст оповідача, фольклорист фіксував матеріал, вік якого визначити надзвичайно важко: науковець зазирав у тисячолітні глибини, коли формувалися архегипи образів, що згодом втіляться в літературній казці або в байці як ліро-епічному творі. М. Грушевський цитує найлаконічніше ви-значення Ендрю Лянга з Британської енциклопедії 1911 р.: «Народні казки — се словесні історії від невідомої старини, передані усною традицією диких і цивілізованих народів» [2, с. 58]. '

Народна казка — це твір протолітератури, тому так важливо було для багатьох письменників долучитися до не-

25

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

легкої праці збирання і впорядкування зразків цього жанру усної народної творчості: Г. Квітка- Основ'яненко, П. Куліш, 1. Рудченко, М. Шашкевич доклали чимало зусиль задля збе-реження надбань народної культури. Окремо варто сказати про казки та оповіді, що лягли в основи творів М. Гоголя, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького.

Діяльність етнографічної експедиції 1869 —1871 рр. зна-чно поглибила і доповнила новими знахідками раніш опу-бліковані матеріали. Сам П. Чубинський дав цікаву класи-фікацію зібраним казкам, погрупувавши їх за змістом на міфічні та побутові [6, с. 5 —6]. Міфічні — розподілив за та-кими рубриками, опираючись також на їх зміст:

1. власне міфічні, в яких діють персоніфіковані сили, явища природи та міфічні істоти;

2. звіриний (чи тваринний) епос;

3. богатирський епос;

4. казки про духів;

5. казки про духів-людей;

6. казки, в яких персоніфіковано поняття «доля», «щас-тя» та ін.;

   7. казки, в яких від заклять люди перетворюються на тварин.

Оскільки сучасні фольклористи не виробили новітньої класифікації казок, а користуються давньою системою, за якою всі казки поділяються на чотири жанрові модифіка-ції: про тварин, чарівні (героїко-фантастичні), соціально-гюбутові (новелістичні) та кумулятивні [5, с. 58], то ми бу-демо дотримуватися засад П. Чубинського, розглядаючи особливості міфічних казок та побутових, серед яких і опо-відки з ознаками притчі.

Міфічні казки доцільно згрупувати за дійовими особами:

а) головні п е р с о н а ж і — л ю д и (царевич, богатир, син

заможного батька, ремісник); б) тварини (вівця, лисиця, коза, лев, вовк);

2 6

Д У М А Н С Ь К А О . 1 .

в) абстрактні поняття (щастя, правда, кривда, злидні); г) сакральні образи (Бог, апостоли, ангели);

д) с и м в о л и зла (чорти та відьми);

е) уособлені образи (П'ятниця, Неділя, Смерть);

є) уособлені реалії та я в и щ а п р и р о д и (сонце, море, мо-

роз, вітер);

ж) м і ф і ч н і образи (Ох-чудотвор) та ін.

П. Чубинський зауважував, що казки не можна розме-жувати за однією ознакою: «В казці однієї рубрики можуть бу ти риси, за якими її можна помістити і під іншою рубри-кою» [6, с. 6]. Три казки «Про дідову дочку і бабину дочку» (14,15,16)* розміщено серед міфічних, з огляду на персона-лів та сюжетні епізоди, але мова йде про вічні непорозумін-і ія між пасербицями, тобто про родинні взаємини.

Казки першої групи, в яких діють Царевич-дурень (19), богатир Сухобродзенко (79), купецький син Лев (78) та ін.

переважно пригодницькі, з елементами наївної фантас-т к и і типовою для фольклору гіперболізацією: із мізинця цариці Орда-ріка біжить (81); Лев відвоював у змія очі двох

І ІІІПЦІВ.

Російський учений-фольклорист В. ГІропп, ДОСЛІДИВ - Ш11 структуру подібних казок, прийшов до висновку, що

• шїишсть із них має ідентичні елементи: три доньки чи три

• ні пі, тричі відбувається битва, яка закінчується перемогою

• і «.п ородою за неї та ін. [4].

• Іоказова серед міфічних казка «Дівчина — вошивий

• ожуїіюк» (18) — в ній олюдшоюється ужиткова річ (кожу-

• мок), иівдяки чому і відбуваються різні дива з дівчиною: к. і р 1.111'т перетворення Попелюшки в Принцесу (навіть є епі-

• і копи вона втікає і лишає в церкві «туфельку»). Казка

• І 11 и і Івана багатого» (56) перегукується з мотивами казки ••Про Кота в чоботях» — Іван жив у курені голий-босий, .)

• Іт допоміг йому розбагатіти.

• Іумі-|ммиі к.і пік подасться за першоджерелом.

• Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

• казках абстрактні образи набувають конкретних вті-лень: «в хаті на курячій ніжці сидів старий дід, як молоком обли-тий. А то був не дід, а щастя» (126); братова доля — «як буває жінка розпатлана, пелехата» (128).

Казка про Сатанаїла (96) подібна на казку про Арідни-ка, яку М. Коцюбинський вкладає в уста Миколи («Тіні за-бутих предків»).

Колись не було ні землі, ні неба, а була все вода. Ото Бог раз літав над водою та й побачив, що щось пливе так, мов головеш-ка, — без рук і без ніг. А то був Сатанаїл. Ото Бог йому й каже:

- Пірни у воду і дістань землі во ім'я моє.

Підступний Сатанаїл намагався двічі взяти землю «во ім'я своє», тому земля не давалася йому, доки не послався на Боже імення.

Ото і почали вони сіяти. Де упала земля купкою, там стала гора, де попадала рівненько, то там стали поля рівні, а де проми-нули шматок води і не покрили землею, то там стало озеро.

Гуцульська казка дещо відрізняється від записаної в Чернігівській губернії, але початок збігається.

З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без берегів. Та й Бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді кру-титься шум.

• Хто ти є? - запитав. А воно каже:

• Не знаю. Живий сме, а ходити не можу.

А то був Арідпик. Бог про него не знав, бо він був як Бог спер-вовіку. Дав Бог йому руки й ноги, і ходять вже разом оба побра тими.

От вкучилось їм все по воді ходити, схотів Бог землю зроби ти, а як дістати < дна моря глини — не знає, бо Бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А Арідпик мав силу до всього

• та й каже:

• Я бих туди пронир.

• Пронри! [З, с. 293].

2 8

ДУМАНСЬКА О. I.

Хитрий Арідник набрав у рота глини, але не всю віддав Богові, і коли той розсіяв землю, поблагословив, — вона по-чала множитися. Рот Арідника роздирала прихована глина. Вог гукнув до нього: гілюй! Де плюнув Арідник, там поста-ми гори, почали рости, і Бог змушений був їх заклясти.

Варіант гуцульської казки підтверджує, що багато каз-кових сюжетів мали властивість мандрувати в народі і на-бувати окремих рис, притаманних місцевому побуту.

В казках, де основним персонажем виступає Бог, про-стежуються мотиви народної педагогіки: не гнівити Бога, чинити по совісті, прийняти Божу вошо. В казці «Два бра-ги» (87) протиставлено пиху багатого і смиренність бідного: працюючи в полі багатий брат каже, що в нього вродить і Не і Бога, бо земля добра. «Як дасть Бог, то і вродить!» — за-перечує бідний.

Бог завжди на боці убогих, тому він навчає бабу шеп-г.п и — тобто лікувати (93), дає бідному чоловікові «столик,

мпі/ і бубончики» (89), «скриньку, скатерть, барана і рога» (90)

• позначає удові короткий вік, зате обдаровує багатством її

• п си (82).

• казці-небилиці «Лісник» (85) зафіксоване зовсім інше унниення про Бога та апостолів, навіть можна сказати про е іемеї іт бурлеску в зображенні небесного життя. Лісник по-пит до лісу, а його сокира, заткнута за пояс, відрубала ко-

іад. Тоді він «...вирубав вербову малокиту і зв'язав зад з передом. Верба на кобилі виросла аж до неба». Кмітливий лісник

• поліз по вербі, а там святі жито молотять, апостол Петро

• ними наглядає, Бог пшеницю віє. Походив він небом, а

• пуститися на землю не може, бо кобила відійшла пасти-I І І ІОЧ.ІІ1 просити у святих соломи, щоб зробити крутеля

ти і ися на землю, — не дали. Тоді він до Бога, і Бої 11.Н ,І 1,111 зробити крутеля із полови. По тому крутелю Л І С І І И К мі \. і .тої, та не вистачило двадцять сажень і він стрибнув, \ 11'у і у іеміїю по самі руки. «Тоді лісник як узяв себе за чуб, пінь і (ІіірвіїНі її 11 іемлі...»

IV

І І Р Л Ц І В И К Л А Д А Ч І В

До слова, епізод з сокирою, що відрубала половину коня наявний у побутовій казці «Три брати» (13).

Те, що літературні казки похідні від народних, підтвер джує вищенаведений епізод, знайомий нам з оповідок баро на Мюнхгаузена.

В народному уявленні відьми завжди завдають шкоди своїми чарами, вони мають надприродні властивості, що викликають острах: «відьма упала і смолою розтопилась» (114)

«залила смолою очі бабі» (116), тому видається дивовижною казка «Про добру відьму» (115), яка приходила вночі, вари ла їсти і дбала про дітей.

Хоча П. Чубинський вважав, що в міфічних казках не має дидактики, все ж трапляються сюжети, в яких вона заву альована, непряма, а випливає із самого змісту, як у казках уособленими образами святої П'ятниці (130) і святої Неділ (131). У першій йдеться про те, як один чоловік дав пообіда ти П'ятниці, а вона віддячилася йому ста літами життя. Він їх прожив і попросив ще стільки ж — П'ятниця не відмови ла. Чоловіку й того було мало, тому попросив ще, а по смерт опинився у пеклі, бо бахмато нагрішив за триста літ. У другій

— свята Неділя покалічила жінці руки, бо та ткала допізна в суботу. Цього звичаю — не працювати фізично в неділю — дотримуються й сучасні практикуючі християни.

Побутові казки можна погрупувати за тематикою: про родинні («Дідова дочка та бабина дочка», «Три брати» «Зрадлива жінка»), соціальні («Багатий і бідний») та наці оналі.пі взаємини («Циган і селянин»). П. Чубинський, ко ротко коментуючи цей зібраний матеріал, писав: «До ціє частини увійшли казки, оповіді та анекдоти побутові, тобто такі, що характеризують моральний, родинний та еконо мічний побут, висловлюють народні поняття про сімейні племенні, станові й господарські стосунки» [5, с. 488].

Серед казок про родинні взаємини окреміганьою гру пою постають казки з кривавими сюжетами (злодій при мусив жінку убити і зварити ди тину) і дотепні оповідки

3 0

Д У М А Н С Ь К А О . I .

бувальщини («Про мачуху і пасинків», «Як провчити ледачу жінку»).

Слід зауважиги, що типовий персонаж «родинних» ка-юк — дурень або й дурні: вони п р и всіх випадках своєї не-розумної поведінки зазнають зневаги, але виходять із ситу-ацій мудрими . В казці «Дурні» (9) у батьків — дурний син і дурна дочка. С и н вирішив піти у світи, щоб дізнатися, чи є

нурніші за них. «Видишь він, що дурних всюди єсть багато на світі, вернувся додому і господарював собі щасливо».

І ІДкава своєю ф о р м о ю казка «Було собі три брати, да ін і Кіндрати» (13), в якій, окрім знеособленого оповідача, і івпяється ще о д и н — Кіндрат — і розповідає нісенітницю, чі вігі запалив озеро, напився з криниці води, знявпіи влас-ні мі череп, як з нього насміхалися, що весь мозок видно, і і їм повернувся до колодязя, а там качка в черепі вже й каче-нч і вивела.

К азки про родинні взаємини також ґрунтуються на аку-м\ ч и т а н о м у досвіді «неписаних правил», про що свідчать

• імі і м яш казок: «Казка про те, щоб жінці правди не казать, и и кім не брататься, чужої д и т и н и за свою не брати» (25), 11«- і »ери чужої д и т и н и за свою, не кажи жінці правди і з па-иі їм і іс будь за панібрата» (27); «З паном не братайся, жінці

і и і ч і 11 г им и і чужої дитини за дитину не бери» (28).

I'M in ив імі 11 і векрухи (49), зведених сестер (138).

IV

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

Побутові к а з к и з с о ц і а л ь н и м и р и с а м и образно від

творюють суперечності між бідними та багатими (16,17,18 19, 84) і перегукуються з мотивами міфічних — «Два бра ти: багатий і бідний» (11), «Про бідного парубка і царівну (12). «Верхи» села (пан, становий, повірений — «адвокат» дяк, паламар) та «низи» (в образі наймита чи кріпака) за свідчують: майнова й соціальна нерівність в устах казкар були лиш тлом, на якому чітко проступали риси народно мудрості, адже бідний та упосліджений — кмітливіший з заможного при посаді.

Цілком умотивовано й те, що серед казок третьої рубри ки переважають сюжети про взаємини українців із жидами бо ж корчма край села належала не «москалям» і не «мазу рам», тобто полякам: «Іван Швець та Жиди» (53), «Мужи і Жид» (54), «Розказня про Жидів» (58) та ін. Згадуються казках і татари (69), і цигани (71, 72), і німці (74), і «руські та «мазури» як антиподи в сюжеті (65,66), «кацапи» як анти поди «мужикам» (67, 68).

Звісно, учасники експедиції П. Чубинського не омина ли й цікавих оповідок-анекдотів. Сюжет казки «Про Жид та вовків» (64) — «Ци вовк, ци сіна клок, а по дорозі щось ко тилось» — відтворений з іншими персонажами у співомовц С. Руданського. В народі й зараз розповідають анекдот пр українців, які чи з природної щирості та наївності, чи з по треби потягти за собою в біду й свого товариша, дуже ґреч но повелися з татарами (69). Також трапилися дослідника два ритмізовані й римовані діалоги з однаковою назво «Нісенітниця» бурлескного типу, в яких питання і відповід змістово не корелюються (141,142).

Загалом, більшість міфічних та побутових казок роз раховані на дорослого слухача, хоча в них і вживаються ев фемізми: здер у жінки «смушок» і продав за десять тися рублів (17).

Варто сказати про те, що робота Із запису автентик в наш час відрізняється від методів, які були на озброєнн

3 2

Д У М А Н С Ь К А О . I .

и учасників експедиції Павла Чубинського. Власне, фоль-і нористи були «беззбройними»: окрім пера і паперу — не м, і і и і іічого. Тому нам доводиться приймати на віру ту син - ыксичну мелодику, яку передав записувач, вслухаючись у мпиіення оповідача.

Казки в записах П. Чубинського та інших членів екс-м г ниції були частково надруковані (50 назв) у двотомнику \ !• раїнські народні казки» — видавництво «Чайка» — Київ - ІЬ і.ічіь-Львів, 192... р., а в повному обсязі виходять уперше.

• .им іпо-русский край. — Т. 2. — Петербург, 1878.

УДК »1)7:304:655

З Е Л І Н С Ь К А Н . В .

ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ - НОВА СПЕЦІАЛЬНІСТЬ У НОВІЙ ГАЛУЗІ НАУКИ

Розглядається видавнича справа як органічна складова суспіль ного жиггя і повноправний компонент соціальних комунікацій І Іа основі аналізу фактів історії видавничої галузі та аспектів її сучасного функціонування доводиться обгрунтованість появ наукової спеціальності «Теорія та історія видавничої справи т редагування» та включення її до нової галузі науки «Соціальн комунікації».

Ключові слова: наука, наукова спеціальність, видавнича справа, с альні комунікації.

З появою в Україні (від грудня 2007 р.) нової галузі на уки «С 'оі цальні комунікації», а в її межах — досі відсутньо наукової спеціальності «Теорія та історія видавничої спра ви та редагування», в середовищі дослідників не лише за панувало цілком закономірне й очікуване задоволення, а виникли певна розіубленість. З одного боку, тривале, упро довж багатьох десятиліть, існування винятково в освітні площині, паренні, завершилося відновленням «історично справедливості»: отримавши статус наукової, спеціальніст тим самим стал.і в рівень з іншими, — спорідненими і дав но визнаними журналістикою, філологією, книгознавством яким вона (залежно від різних, найчастіше привнесених обставин) підпорядковувалась. З другого ж боку, високи теоретичний потепціан нової наукової спеціальності (н раз підтверджений опублікованими працями та захищени ми — дарма що в інших галузях! — дисертаціями авторі

34

З Е Л І Н С Ь К Л Н . В .

І кожного минулого), саме внаслідок зведення її до навчаль-ної дисципліни, був, по суті, знівельований, — і в нинішніх обставинах це дає підстави для докорінного перегляду її кої іцептуального наповнення.

Відтак, припускаємо, нова спеціальність іце не раз по-гребуватиме обґрунтування в очах ширшої наукової спіль-ноти. Адже не секрет, що для неї спорідненість інтересів обох сфер — соціальних комунікацій та видавничої спра-ви — і саме така підпорядкованість не настільки очевидні. Якщо словосполучення «соціальні комунікації» виглядає ще більш чи менш зрозумілим і теоретично наповненим, то наука видавничої справи — як це не дивно на початку XXI ст., — навіть для науковців (у чийому середовищі і ви-никла сакраментальна фраза «Publish or perish» — «Опублі-кувати або загинути») дуже часто виявляється семантично порожньою. Що ж, специфіка процесів, пов'язаних з редак-торською підготовкою творів до видання, в Україні досі не

• іастільки широко відома, аби становити суспільний інтерес. ¹1,іія пересічної людини діяльність редактора асоціюється з незрозумілими маніпуляціями над чужими матеріалами, професійним скепсисом через постійну налаштованість на можливу помилку та нерозподіленим між автором і редак-тором кінцевим результатом. Іншими словами, редактор-

• ька робота непоінформованому загалові уявляється доволі

• іудною і нецікавою, а її незаперечна суспільна корисність

• іесправедливо губиться на тлі авторських здобутків.

Утім, навіть у «видавничо розвинутих» країнах Захо-ду, де праця редактора, видавця традиційно престижна, — псе ж для тих, хто перебуває ззовні видавничого світу, вона огорнута таємницею» (як стверджують автори популярного и англомовному світі підручника «Editing Fact and Fiction» — Редагуючи факт і вигадку» — американки Л. Т. Шарп та А Гантер [12, с. 6]). Це поясшоється «закритістю» професії редактора для широкої публіки, візуальною непомітністю його, редактора, часом титанічних зусиль з поліпшення ав

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

горського оригіналу, коли цей оригінал уже перебуває стадії готового видання чи публікації, зрештою, традиці ною невдячністю роботи за відомим принципом: книж вдалася — молодець автор, не вдалася — редактор не вп рався! Відомі американські дослідники у галузі редагуван Р. Сміт та Л. О'Коннелл згадують редактора, який витрат чимало часу на жахливо написаний рукопис, аби нада йому бодай якийсь зміст і при цьому зберегти авторськ стиль, — і перетворив безнадійну історію у щось навіть ду читабельне. Наступного, після появи публікації, дня авто не запросивши редактора на презентацію (!), запитав у ньо по телефону, чому той, власне, так довго працював над йо твором, якщо не зробив у тексті жодних змін (!!). Можлив комусь це видасться парадоксальним і несправедливим, а редактор сприйняв запитання за комплімент [13]!

Цей приклад увиразнює ще один важливий аспект в давничого сьогодення: в умовах активізації сучасних ком нікаційних процесів, кількість авторів постійно збільш ється, — натомість, далеко не кожен автор (за своєю освіто рівнем філологічної грамотності та літературним таланто може забезпечити належний рівень викладу. Власне орган зація авторського матеріалу у твір, призначений для друк часто є найбільшою видавничою проблемою. Своєю черго це висуває нові, як суто практичні, так і (головне!) теорети ні завдання перед людьми, що безпосередньо готують тво до друку або ж обґрунтовують відповідні процеси, — пер редакторами, видавцями, дослідниками видавничої справі А теоретичний потенціал видавничої галузі — з огляду безмежні обсяги і незліченні варіанти діяльності (залеж від розмаїття читацьких адрес, різновидів функціональної < призначення, форм жанрового втілення) — хоч би як це ї помічалося позавидавничою публікою — є вже доконани фактом. Інша річ — її соціальне наповнення. Залежим видавничої справи від державної політики у соціальній культурній галузях, у мовній сфері, її тісний зв'язок з уі

3 6

ЗЕЛІНСЬКЛ Н . В .

ма суспільно - політичними процесами, з одного боку, і без-посередні реакції суспільства на події життя видавничого, здатність різних ф о р м цього видавничого життя до масової репрезентації громадської думки, а отже, і до зворотного впливу на суспільність — з другого, дозволяє говорити як про основну, визначальну рису — про соціоцентричність нидавничої с п р а в и загалом.

Відтак метою статті є визначення соціальної сутності нидавничої справи та редагування, доведення її соціоцен-і ричності та, відповідно, перша спроба систематизувати і і.ігромаджені до сьогодні аргументи «на користь». Разом з об'єктивною характеристикою нової наукової спеціальнос-11 - її паспортом — вони зможуть дати повніше і точніше учинення про неї як про «дочірнє підприємство» широкої і фори, всі сім спеціальностей якої об'єднані спільною озна-ці по — можливістю застосування комунікаційних підходів до розв'язання проблем соціальної діяльності.

С гатус наукової спеціальності у межах соціальних ко-м\ пікацій до певної міри відновлює «історичну справедли-ИІІ ЇЇ.- щодо ролі видавничої справи у перебігу суспільних Процесів, а також чітко окреслює соціальну зорієнтованість І <» 11V ч. Адже її метою завжди було створення (у властивий !п спосіб) видавничого продукту — тобто носія результатів ім\ попої, популяризаторської, навчальної, літературно-ІН нижньої, рекламної та інформаційної діяльності, при-ІНіїчі'іюго для зберігання і поширення в часі та просторі »ним п.по значущої пізнавальної, духовно-естетичної ін-

| " рм.її ці.

Ід.жалося б, соціальна зорієнтованість видавничої спра-ви — це доводиться і самим фактом виникнення,

І ін іі їм (мі атовіковою практикою спочатку «рукописання»,

• оцим книго- та пресодруку, а в останні роки — підкрі-Я| її. и 11., ч масовим поширенням електронних видань. Утім, І| їй н і ї м іі і потреба — без ризику вломитися у відчинені Ні рі .ікцеїггувати соціальні функції видавничої справи,

Г І Р Л Ц І В И К Л А Д А Ч І В

чіткіше окреслювати місце її у системі соціальних комуні цій загалом. І хоча суворі економічні реалії поточного менту, що зачіштяють найнезахшценіші та найвразливі галузі (а відомо, що видавнича до таких якраз і належит загрожують сильно звузити сферу її соціального впливу, ж немає підстав всерйоз думати про різкий її занепад і, т більше, зникнення: адже жоден вид людської діяльності, освітньої до розважальної, не обходиться без більш чи ме потужного інформаційного супроводу, а його здатна заб печити саме видавнича галузь.

Оптимістична впевненість для такого міркування ґр тується, насамперед, на знанні історії видавничої справи, зокрема, її вітчизняного сегмента. При всіх ще пам'ятн спробах зобразити тривалий історичний шлях видав чої справи в Україні безлюдною і безплідною пустелею окремими дозволеними владою острівцями-оазами ( кими, зокрема, як «імпортований» з Москви у 60-х рок

XVI ст. «першодрукар», він же «першовидавець», Іван доров, що залишив сліди у Львові та Острозі, чи друкар Києво-Печерської лаври і створений навколо неї на почат XVII ст. гурток учених -видавців, чия діяльність, на щас добре узгоджувалася з ідеєю «споконвічної дружби трь слов'янських народів», або ж «прогресивно налаштован Михайло Павлик та Іван Франко, що, як уважалося, ви вали книжки винятково для піднесення революційної с домості народу [1, с. 8 — 21]), — насправді ж, і тому є без підтверджень: видавничі здобутки українців величезні цілком зіставні з синхронними надбаннями інших європ ських народів, яким більше пощастило у національному с мосгвердженні та соціальному поступі (див.: [1]).

З появою можливості доступу до раніше закритих д рел, з науковою «реабілітацією» визначних постатей ук їнської видавничої справи (таких, як П. Куліш, М. Груш ський, С. Єфремов, І. Огієнко, І. Тиктор, В. Кубійович та іи з початком серйозних досліджень видавничої діяльності і

38

З Е Л І Н С Ь К А H . В ,

\ кі тих та просвітніх товариств («Галшдько-руська Матиця», Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка, Українське Ниукове товариство у Києві та ін.) і громадських організацій минулого («Громада», «Благотворительное общество изда-нием )бщеполезных и дешевых книг», «Січ», Українська Пар-I імгптська Громада та ін.), — завдяки усьому цьому стали, м.і|ч'ігггі, окреслюватися донедавна розмиті контури добре І'І'І .імізованої та доволі ефективної (як на свої часи) галузі. Ін.піни ж витоків видавничої діяльності, сучасне осмислен-ії її пидавничих явищ минулого на тлі подій та умов значно »'•pi гкіших і несприятливіших, аніж маємо сьогодні, не Просто інтелектуально збагачує нинішніх і майбутніх ви-/іііицт, а дає їм розуміння історичної перспективи, вказує їм певні аналогії, — тобто додає того історичного О П Т И М І З - мі їм якому тримається життєдіяльність будь-якої, а надто

• і іці.шьно спрямованої, сфери людського буття.

Загалом кажучи, на сьогодні саме історія видавничої і ир.іни є найбільш розробленим і найбільш «залюдненим» Іірі'і ніемним комплексом, що входить до нової наукової I I И І пильності, — про це свідчить і велика КІЛЬКІСТЬ публі-чні IIIІ останніх років, і нарощування числа захищених або рекомендованих до захисту дисертацій. Інша річ — сучасні Прі іблеми, нові теорії, модерні концепції видавничої справи Пі редагування. З цим, як не прикро, справи далеко не такі

шипи. І причина — не лише в об'єктивній відсутності ча-їнім п дистанції між сучасним явищем та сучасним же його Йімні чім, а в складній природі цього явища, в його багато-Иімнонентності та багатовекторності. І саме це останнє, на •н п., мимоволі дає підстави для псевдонаукових маніпуля-цій, .і m й для відвертих профанацій (якце відбувається, зо-лима, у «новітній теорії» редагування [3], чия шкідливість

и ірюється на уми ще несформованих, а отже, неопірпих ні і миуальованого під науку невігластва майбутніх праців - нимп видавничої галузі). Між тим, своєрідним «рятувати, ним коном» для нових ідей і концепцій видавничої справи

19

• Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

• ,І редаїування могло би стати залучення інструментарію інших спеціальностей з кола соціальних комунікацій, тим бин.ніс, що точки перетину інтересів достатньо виразні.

Здатність видавничої справи чутливо реагувати на тен денції, факти і події суспільного житгя робить її доволі ак тивним — і потенційно впливовим! — учасником цивіліза ційних процесів. Найавторитетніший дослідник сучасно видавничої справи Дж. Б. Томпсон (/. В. Thompson, автор фун даментальної праці «Books in the Digital Age: The Transformatio

of Academic and Higher Education Publishing in Britain and th I hiited States» — «Книги у цифрову добу: Трансформаці академічного та університетського книговидання у Брита нії та Сполучених Штатах» [14]), характеризуючи тради ційну уповільненість підготовки і, особливо, темпів про дажу книжок академічного сектора, рекомендує видавцям рішуче звертатися до суспільних проблем, активніше брат участь у суспільних дебатах, — це, на його думку, зробит внесок книговидання у реальне життя вагомішим і відчут нішим. Дуже показово, зауважує Томпсон, що, наприклад внаслідок відомих трагічних подій 11 вересня 2001 р. світо вими бестселерами несподівано стали... наукові видання — монографії «Вежі Близнюки» Агнуса Джшеспі, «Талібан Ах мед а Рашида, «Що ж сталося?» Бернарда Льюїса та ін 114, с. 11]. Але, зрештою, чому несподівано? — просто вони виявилися найбільше запотребуваними суспільством у мо мі-і іт розгубленості та відсутності належної і вкрай необхід ної інформації!

(ьогодні найбільшим цивілізаційним викликом є вж or I.ік тероризм (із, закономірно, зовнішнім корінням!), як і пітона економічна криза, яку кожна країна переживає по ( in ,і му, і.шожно, насамперед, від обставин внутрішнього ха

• ті і.піп.о фінансових «підшкірних запасів», до того

• міні і,іцікавити ринок виданнями, що називається

-IN

З Е Л І Н С Ь К А Н . В .

• па тему»: дослідженнями провідних економістів, творами фіпансистів-популяризаторів, порадниками з раціонально-і' і ведення бізнесу та домашнього господарства тощо — в | п' іультаті чого, як прогнозується, цифри падіння назв і на-І' ІІ . ІДІВ не будуть аж такими катастрофічними.

Що ж до українського видавничого ринку, то тут карти-

ІІІІ сумніша. Як зазначає оглядач «Дзеркала тижня» К. Щот-

• та, українське книговидання — «сфера парадоксальна». Так, її пують деякі цілком об'єктивні обставини кризи: виробпи-іипо дорожчає, а це веде до зростання собівартості книжки,

• пидавець змушений піднімати ціни або згортати бізнес.

• Ндвищення ж ціп - палиця на два кінці: книжку менше купу-НЧІІЬ, і бізнес знову опиняється під загрозою» [5, с. 13].

Прогноз же оглядачки такий: «...У цілому книжок купу-іЬнпимуть менше. Книжка не є предметом першої необхідності, і нрн зниженні купівельної спроможності вона дрейфує в розряд »предметів розкоші» [5, с. 13] (зауважимо: це при тому, що Піни на книжки в Україні незрівнянно нижчі, ніж за кордо-нній).

Можна припустити, що в умовах кризи скоротяться не Іінкіади, а кількість найменувань. Проте, пише К. Щоткіна,

||н не поділяю оптимістичних поглядів тих, хто розраховує, що чючення відбудеться за рахунок «макулатури». Насамперед т>жертвують тим, що є найменш масовим, тобто приносить Ніш менше обігових коштів. Що теж певною мірою є «панічним» рішенням, тому що покупці бульварного роману, бойовика, низь-

• Ціщ/к)бної фантастики - це саме ті люди, для котрих книж-»•' не с предметом першої необхідності, отже, на книжках вони

Щичцчджуватимуть. Ту нішу, в якій можна перечекати кризу з тнпіеншими втратами, доведеться шукати» [5, с. 13].

11 роте і в цьому випадку книжка у геть кризовій Україні |и перестане випускатися і продаватися: навчальна літера-тур.і. як і раніше, циркулюватиме у сфері освіти; не змен-ці\ і 11.ся читацький інтерес, як свідчать дослідження і ста-ні' піка, до різних жанрів довідкової літератури; нарешті,

4 1

І І І ' Л Ц І В И К Л А Д А Ч І В

ікчч іс пожвавлення спостерігається на ринку дитячих ви д,м її. («у нас уже виросло покоління людей, упевнених, що книжк для дитини є неодмінним атрибутом розвитку, а на розвитко ди пішій заощаджувати не можна» [5, с. 13]).

Як не парадоксально це виглядає, але й література н укова — попри всю свою неринковість, і навіть «антиринко вість», — теж демонструє готовність пережити важкі час але вже зовсім з інших причин. Відомо, що наукова літ ратура є безпосередньо узалежненою від стану свого «ж вильного середовища» — науки, наука ж, окрім одержанн реальних здобутків, має чарівну здатність винагороджуват своїх творців ступенями і званнями, які для багатьох — і є г ловний результат! Відтак, незважаючи на явну неприбутк вість, а отже — і ринкову непривабливість занять «чистою

• іаукою — в сучасній Україні створюються величезні обсяг

• іаукової продукції: друковані матеріали незліченних баг толюдних (принаймні, за програмами) конференцій, н

укові (як, зрештою, і квазі- та псевдонаукові) журнали, ал насамперед, звісно, дисертації...

Нехай, як нам уже доводилося писати (див.: [2]), чер загальновідомі наднизькі наклади, переважна більшість н укових видань не спроможна здійснити революційні змін у буденній свідомості пересічних читачів (бо не має жодни шаг гсів опинитися у полі їхньої уваги) та вплинути на теор тичні погляди вузького кола зацікавлених колег-науковці (бо найчастіше не потрапляє і до них), але вони видаютьс і якщо й не продаються на ринку, то принаймні викупов ються авторами, не завдаючи таким чином жодної шкод видавництвам — навпаки, до певної міри, дозволяючи їм в живати. Проте якщо розглядати цю ситуацію під кутом зор сої пальних процесів, то мимоволі напрошуються питання: чи не стала б вона, ця ситуація, ще драматичнішою, якб (ран гом?) наклади наукових видань несподівано зросли, щ дозволило б кожній виданій науковій праці потрапити д рук потенційного читача? Що, під формальною оболонко

4 2

ЗЕЛІНСЬКЛ Н. В.

• тукового тексту, одержав би цей спраглий іпукач вічних

• тії? І чи сьогоднішня недостатня розтиражованість нау-I ' тих видань не є меншим злом, порівняно з уявним підне-ігиням кількісних показників наукового книговидання до

• чпня розрахункових потреб?..

Утім, очевидні відповіді на поставлені питання аж ніяк ііг інімають з порядку денного іншої проблеми — проблеми і in 'фективності тієї, часто змістовно вартісної, наукової про-іЛ'кції, що все ж таки одержує видавниче втілення. І тут ви-никає вже інше, майже крамольне, запитання: а може, наші миніть дуже хороші й авторитетні дослідники здебільшого просто не вміють створювати тексти, придатні для публіка-ції, і ширше — для участі у процесах соціальної комуніка-ції? А не вміють, бо не навчені? А не навчені, бо немає чіт-кій орієнтирів? — от саме над цим мали би працювати нині |М п лідники у галузі видавничої справи та редагування.

Виходячи із вже усталеного твердження К. Хайленда

(/• І lyland), іцо «центральним у нашому особистому досвіді та

• чціальному визнанні» є все ж написання текстів [10, с. 5], слід, у ttl' ікиток цього, погодитися і з тим, що особливого значення

• пюрення текстів набуває у науковому сегменті соціальної комунікації: саме тут їх ефективне прочитання/викорис-і.иіпя — у випадку порозуміння між авторами і реципієн-Гими — дає найбажаніші соціальні наслідки (це прирощен-ий нового знання, можливість впровадження у сьогоденну чи майбутню практику та в освітню діяльність, піднесення im .шьноосвітнього рівня суспільства та розширення його

.ніюглядних горизонтів тощо). Водночас дає воно і суттєві Персональні результати: кар'єрне сходження, визнання на-J/i' тої спільноти і суспільства у цілому, особисту моральну

• матеріальну сатисфакцію. Відтак, окреслюючи соціаль-

ні in к гори наукового книговидання, підкреслимо два мо-мі 11 ги:

по-перше, за твердженням Р. Харе (R. Harre), «науко

А< /'єнутація є одним з різновидів соціальної влади» [6, с. viii| з

І І І'ЛЦІ Ц И К Л А А АЧ IB

чітким, відповідним до статусу, перебуванням індиві і іауковця на тій чи інший сходинці ієрархічної драбини. отже, важливим уявляється і знання тих способів, з допом гою яких соціальна позиція автора репрезентується у фо мах наукового дискурсу;

— по-друге, ринкові реалії, на які мусять реагува всі сфери суспільного життя (у тому числі наука), змін ли колишнє, сказати б, платонічне ставлення науков до матеріальних вислідів своєї праці, а отже, і вербальн її результат — науковий текст — починає сприймати як особливий продукт, що має певну, цілком вимірюва вартість (зарплатня, гонорар, грант, премія). Суспільна цінність цього продукту визначається специфічним сер овищем (колегами-науковцями) або, ширше, — «ринко (тобто колом зацікавлених або випадкових читачів) і прин сить дивіденди у вигляді так званого «символічного капіт лу» — його вже згаданий Дж. Б. Томпсон визначає як «аку льований престиж, визнання і повагу до певної особи або науко інституції» [14, с. 31—32]. Але для досягнення цього сл насамперед, усвідомити: тексти, як афористично висловл ється К. Хайленд, «є комунікативними актами, а не переліка пропозицій». І далі: «...Вчені не просто створюють тексти, переконливо представляють зовнішню реальність, — вони ви ристовують мову для пізнання, конструювання і обговорення ціальних стосунків» [10, с. 66].

Утім, видавнича справа соціоцентрична і в інших с їх аспектах. Насамперед, власне процес видавання (тоб тиражування та оприлюднення) покликаний трансформ вати продукт індивідуального авторства — твір — у п дукт масового «споживання» — видання. «Текст є частин соціальної та інтелектуальної діяльності», — це тверджен Ч. Бейзермана (С/г. Bazerman), що «надавав форму написано знанню» (саме так — «Shaping Written Knowledge» — «Нада чи форму написаному знанню» — називається одна з йо найвідоміших праць [7]), підхоплюють Б. Бенвел (В. Benw

4 4

З Е Л І І І С Ь К Л Н . В .

ы І ',. Стокоу (Е. Stokoe): «Процес продукування тексту с різно-видам соціальної практики» [8, с. 107], а Д. Керлен (D. Kerlen)

Прямо визначає роль видавця у цій «соціалізації» авторсько-іо тексту: «У видавничій практиці, — пише він, — автор до-/ч/чає редакторові від його, автора, імені здійснювати поширення Кіасного знання в суспільстві... Завдяки стосункам з видавцями tlßinopu — тобто ті, що продукують тексти, — одержують на-і чаївницьку підтримку» [11, с. 142].

Якщо автори, створюючи тексти, лише потенційно ін-,|и»рмують читачів, впливають на їх свідомість, взаємодіють і ними, то видавці реально забезпечують «постачання» по-дібної суспільству інформації, отримуючи від автора її, 1.1 к би мовити, «сировинну форму» і доводячи цю форму до оптимальної (або, хоча б, до прийнятної) — і кількісно 11»і рахунок накладу), і якісно (за рахунок редакторського опрацювання). «Ми читаємо книжки - не тексти», — за-VНсіжує гірофесор-книгознавець з Німеччини у. Раутен-ім'рг (U. Rautenberg) [11, с. 173]. І це, дійсно, так (природно, ил' П.ся не про фізичну форму книжки як таку, а про те, ню, перетворюючись у книжку, авторський текст виразніше і ї ї монтується, унаочнюється нетекстовими фрагментами, прирощується елементами, які забезпечують пошуковість, ір\ чність, зрозумілість тощо).

('ііме під час перетворення авторського тексту у книжку \ 11 >чі поється (а подекуди й заново визначається чи принци-||іmo замінюється) той зріз суспільства (за віковими, освітні-ми, і гатусними та іншими, відомими видавцям, ознаками), і ПІ ч кого формується цей видавничий продукт, — йогочи-Іііпі.ке коло (читацьке призначення). Адже, пересічно, да-lli'fco не факт, що кожен автор, — попри хрестоматійну істи-II\ про неможливість існування його, автора, без реального Ніш уявного читача, — має достатньо знань і уяви (а іноді і їм і .шия!) для формування моделі кількісно представницької чи і,н і,ької аудиторії. Натомість практично доконаний факт, Іію інше рідкісний автор достеменно знає, як саме на цго

•IS

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

аудиторію впливати, а, головне, хоче цим займатися. «Скла ність мовного спілкування, — писав академік О. Пєшковськи

— росте пропорційно числу тих, що спілкуються, і там, де од із сторін, що спілкуються, є невизначеною множиною, ця скла ність досягає максимуму. А в усякому друкованому...мовлен саме так і є» [4, с. 164]. Ця думка, гранично актуалізувавши сьогодні, має спонукати видавця до запозичення й активн го використання соціологічних методів — для компенсаці ного (замість автора або йому на допомогу) дослідження п тенційного читацького кола: це зменшить число «неточн потраплянь» (тобто невдало використаних засобів) і, водн час, підвищить імовірність читацьких очікувань.

Сучасні дослідники наголошують на розрізненні п треб у «розмірах» такої видавничої «компенсації», виходя з тематики творів. Як пише К. Хайленд, «автори творів гум нітарної та суспільної тематики більше прагнуть побудува стосунки з читачами, розглядаючи їх як розумних та поінфо мованих коуіег» [10, с. 29] (а отже, менше потребують доп моги з боку видавця) — у той час, як автори природнич технічних творів «більше заклопотані ставленням до своєї пра і важче встановлюють взаєморозуміння з читачами» [10, с. 2 (а тому без настанов видавця і редакторських виправле їм, вочевидь, ніяк не обійтися). Хайленд пояснює цю різн цю тим, що твори різних тематичних груп «соціально Гру туються на різних практиках галузевих культур» [10, с. 29], відтак заглиблення в ці культури також стає складово діяльності професійного видавця (у випадку спеціаліза видавництва) чи редактора (в роботі над окремим видавн чим проектом).

Нарешті, якщо схематизувати видавничу діяльність класичної, а нині — і просто житгєво необхідної форму «автор — видавець — ринок» (а останній примушує визн чатися не з кількістю тих, що прочитали, а з кількістю тих, купили книжку), то стане зрозуміло, що і в суто прагмати ному плані видавнича галузь соціоцентрична: вона праг

4 6

З Е Л І Н С Ь К А H , Б .

h і мій і и масові аудиторії, які забезпечують високі наклади (чим більші, тим краще) і, відповідно, великі прибутки. Сьо-і ' ніш високі наклади книжки асоціюються з «розкрученим» іменем автора, вдало обраною темою, майстерно тексту-е 11 .1 m втіленою, та привабливим матеріальним носієм. Але не - лише передумови, а не гарантія комерційного успіху:

• піх залежить від вдалих промоційних дій.

• Іеобхідність просувати свою продукцію (дарма, що ін-іеііектуальну) на ринку мобілізує видавців до запозичення

новітніх технологій з інших сфер комунікації (це, зокре-ма, засоби реклами і промоції, PR-технології, іміджеві акції 1111 цо) • До того ж, як свідчить досвід бага тьох видавничо роз-иинутих країн, ефективність ринкового просування видав-ничого продукту багаторазово підвищується при сполучених і і/і иллях самих видавців і засобів масової інформації, і, таким чи-ним, коло взаємодії окремих сегментів всередині нової на - укової галузі «Соціальні комунікації» логічно замикається.

Років десять тому, розмірковуючи над майбутнім книги и умовах наступу цифрових технологій, у. Еко (U. Eco) дуже чітко розподілив ролі всіх творців сучасного інформацій-і юго середовища і, визначивши їхні функції та можливості, оп тимістично окреслив місце книги, а відтак — і видавни-чої справи: «Книги мають перевагу над комп'ютерами. Навіть надруковані на кислотному папері, що зберігається тільки 70 ро-ків, вони витриваліші, ніж магнітні диски. До того ж вони не потерпають від зниження напруги пш аварій і опірніші до ударів. І, нарешті, книги залишаються найбільш економічним, гнучким, •готовим до вжитку» засобом передавання інформації за дуже низьку ціну» [9, с. 299]. Разом з тим, видатний інтелектуал сучасності не засмучується з приводу відмирання деяких традиційних видань і переходу їхніх функцій до новітніх носіїв: «Я переконаний, що нові технології зроблять застаріли ми багато видів книжок — зокрема, енциклопедії та посібники

Сьогодні полиці окуповані...метрами і метрами енциюіопедич них томів, які не будуть запотребувані в наступному сто типи

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

/ немає жодної причини оплакувати їх зникнення». І ще: «Освіт

не хвилюйтесь, якщо вони не прочитають п'ять томів історі музики» [9, с. 299].

О Т О Ж , Я К В И Д Н О ІЗ Ц Ь О Г О філософського обгрунтування міжгалузева співпраця у соціальних комунікаціях немину ча, і спеціальність «Теорія та історія видавничої справи т редагування», з її високим і поки що далеко не використа н и м теоретичним потенціалом, серед них виявляється дуж суттєвою.

1. Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джере ла (XIX — перша третина XX ст.) / За ред. Н. Зелінської. — Львів Світ, 2003. - 612 с.

2. Зелінська Н. В. Дискурсивні практики української науки дзеркалі видавничих реалій // Наук, записки / УАД. — Львів. —

2008. -№ 1 (13). - С. 3 - 1 1 .

3. І Іартико 3. В. Загальне редагування: нормативні основи. — Львів: Афіша, 2001. - 416 с.

4. І Іешковский А. М. Избранные труды. — М.: Учпедгиз, 1959

252 с.

5. Прорвемося... Поганому «культуристу» — і криза заважає // Дзеркало тижня. - 2009. - № 1 (729). - С. 13.

6. Anglo-Ukrainian Studies in the Analysis of the Scientifi Discourse. Reason and Rhetoric / Ed. by Rom Harre. — Lewinston Queenston; Lampeter: The Edwin Mellen Press, 1996. — 140 p.

7. Bazerman Ch. Shaping Written Knowledge. — Wisconsin University of Wisconsin Press, 1988. — 268 p.

7. Benwell В., Stokoe E. Discourse and Identity. — Edinburgh Edinburgh University Press, 2006. — 314 p.

7. The Future of the Book / Ed. by Geoffrey Nunberg, wit Afterword by Umberto Eco. — Berkely: University of California Press 1996. - 306 p.

7. Hyland K. Engagement and Disciplinarity: the other side o evaluation // Academic Discourse — New Insights into Evaluatio

4 8

I i.iiiiiiiiiiu ation Research and Media Science in Europe. — Berlin; l i u York Mouton de Gruyter.- 2003. - P. 171-185.

I ' Nhnrpe L. T., Gunther I. Editing Fact and Fiction: A Concise Bui.I. lo Hook Editing. — Cambridge: Cambridge University Press,

|"'i| 227 p.

I \ Smith R. F., O'Connell L. M. Editing Today. — Ames, Iowa:

Im .i' 'liite University Press, 1996. - 227 p.

II I liompson J. B. Books in the Digital Age: The Transformation of

.Iilemic and Higher Education Publishing in Britain and the United hi,ill". — Cambridge: Polity Press, 2005. — 468 p.

УДК 007:304:655

КАПРАЛЬ І. I.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС НА СТОРІНКАХ ЛЬВІВСЬКОГО

ЧАСОПИСУ «ДАЖБОГ» (1932-1935 РР.)

Проаналізовано публікації на сторінках часопису «Дажбог». Відстежено модифікації тематики часопису і його художнього оформлення, пов'язані зі зміною редакторів.

Ключові слова: літературний процес, часопис, рубрика, стаття, ана-ліз, критика.

У 30-х роках XX ст. особливу популярність серед україн-ської інтелігенції Галичини мав орган молодих письменни-ків-націоналістів «Дажбог», який редагували відомі критики та літератори: Є. -Ю. Пеленський, Б.-І. Антонич, Б. Кравців. Започатковуючи видання часопису, Є. Ю. Пеленський від імені редакції писав, що головне завдання нового журналу, насамперед, об'єднати поетів молодої генерації, націоналіс-тів за переконаннями [22, с. 19]. Редактор мав намір, крім творів красного письменства і статей літературної критики, публікувати огляди літературного та культурного життя у Галичині, на східноукраїнських землях, у Західній Європі, а також статті з теорії мистецтва, подавати новини книжково-го ринку «з відповідними оцінками» [8, с. 19].

Матеріал на сторінках «Дажбога» було розподілено так: красне письменство — 20% (в основному — поезія, незна-чний відсоток творів зарубіжної літератури); літературна критика та літературознавство — 50 — 70% (невелика кіль-кість авторів, основну увагу зосереджено на аналізі україн-

5 0

ц і н ,11,

|нни 1|(ы

І

зії

її,і

рам

ні їй і І" і

ііиі

мам п м

ііііп

11 '

ііі ч іл і а рат нні-

11.к

при

іео XV Нін ріо неї пиа род ньо

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

ся особливо у 20 —30-х роках XX ст. в Галичині (В. Щура ї О. Луцький (О. Люнатик), М. Голубець) і, особливо, на Сход України (Д. Загул, Остап Вишня, М. Рильський, М. Кічура П. Филипович, Т. Осьмачка та ін.), то питання ґенези та роз витку цього жанру від XVI до XX ст., як це досліджував кри тик, було актуальним на той час. Пишучи про літературн пародію на Східній Україні і розглядаючи розвиток цьог жанру, Є.-Ю. Пеленський аналізує й літературне житг регіону.

З підбору матеріалу на сторінках часопису видно, щ редакцію цікавив розвиток літературного процесу на Схо ді України, що відображала рубрика «Галло! Слухайте Тут говорить Москва!». Ці матеріали є історично цінними адже саме на цей час припадає період «розстріляного відро дження» в українській літературі. Автори публікацій, хоч не мали повномасштабної картини літературного проце су на Сході України, однак, на основі чисельних деталей намагалися його відтворити. Непокоїли факти посиленн наступу на письменників, що «зраджують хоч тінню не лояльности» режиму [9, с. 7], значний наплив в літерату ру «письменників»-комсомольців, робітників і чекістів, як оспівували вождя (про естетичну вартість таких текстів год було говорити). Центральними у такій літературі були сус пільні та політичні проблеми, а не особистісні. Є. Маланю у статті-некролозі, присвяченій М. Хвильовому [18, с. 105 — 108], пише про кризу особистості на прикладі конкретног життя, але висновки його стосуються цілого суспільства.

Серед іншого літературознавчого матеріалу, в часопис вміщувалися і загальні огляди літератури, зокрема, літера турних подій на східноукраїнських землях [4, с. 13 — 15]. Ав тор робить, можливо, надто категоричний висновок, що з Збручем немає літератури та літературної критики взагал наводить такі аргументи: «малограмотність» письменників література має вартість агітки, наперед визначено темати ку і проблематику, до яких може звертатися письменник [4 с. 13-15].

5 2

К А П Р А А Ь І . І .

І 'ерод глибших досліджень привертає увагу літератур-нії портрет Є. Маланюка, автором якого був Є.- Ю. Пелен-м 1111.' І, с. 71 — 78]. Він досліджував становлення та розв иток іі|і'іоі особистості поета, аналізуючи літературні вшіиви її (живості стилю Є. Малашока (нетрадиційне бачення |Ірнроди, особливе трактування історії, переповнення на-

ІІІОМ.І ІЬНОЮ емоційністю, поігіук сенсацій та екзотики). До

ІІІ и і статті Є.-Ю. Пеленський додає й бібліографічні нотат-ки про твори Є. Малашока у періодиці, статті та рецензії на |)і и о і вори, переклади та статті на літературні теми, а також НІН І ІС про перекладацьку діяльність. Це — аналіз творчості

• і інографії поета, що відзначається логічністю побудови і

• «разком наукового підходу до викладу літературознавчого матеріалу.

22. вступі обумовлено актуальність теми та окреслено за-

• і .н п ія, які ставить перед собою критик. Аналіз розпочина-

• її.» я від ранніх поезій, на яких позначився вплив хуторян-

• п а. Біографічні моменти вплинули на тематику та техніку імршування. У певні періоди своєї творчості Є. Маланюк пе-

рі і >у вав під впливом як українських (Т. Шевченка, О. Оле-

• м), так і західноєвропейських поетів (П. Верлена, А. Рембо). V ного поезіях наявні елементи футуризму, конструктивіз-му, урбанізму.

Аналізуючи зрілу творчість Є. Маланюка, критик вда-нім композиційним рішенням вкраплює рецензію на збір-

• у «Земля і Залізо», розглядаючи її поряд із творчістю П. Ти-мини та неокласиками М. Рильським та М. Зеровим як «три

• н і ювні досягнення в останній добі» [21, с. 78]. Збірку високо пцінювали за «елітність» поезій, завдяки чому поет уникав коломийкової ритміки та спрощених форм. Є.-Ю. Пелен-

• і.кий вважав, що «тяжкість» поезії Є. Маланюка спонукати-ме читача до культурного зростання.

• рубриці «Хроніка» читач знайомився з культурними подіями тогочасного Львова (акцент робився саме на цьо му), але й тут Є.-Ю. Пеленський опублікував дві рецензії

5 3

І І І ' Л Ц І В И К Л А Д А Ч І В

1 Іерша — на повість із стрілецького життя Р. Куігчинськ го під назвою «У зворах Бескиду» [20, с. 15). Є.-Ю. Пеле ський робить майже ті самі зауваження, шо й рецензен донцовського «ЛНВ» при рецензуванні історичних твор перевантаження сюжету деталями, у конкретному випа ку, — зі стрілецького побуту, занедбання композиційн чіткості та розмитість характерів героїв [20, с. 16]. Друга р цензія Є.-Ю. Пеленського була на культурологічну розвід І. Свснціцького «Різдво Христове в поході віків» (Львів, 193 [19, с. 18].

Важливою як з теоретичного, так і методологічно боку, є рецензія на книгу М. Рудницького «Між ідеєю формою». Анонімний критик (можливо, Є.-Ю. Пеленськи висував зауваження авторові щодо плутанини у висловл ваннях та композиції, відзначав претензійність та зайве оретизування у його праці [8, с. 34]. Цей матеріал важлив тим, іцо аналізуючи літературно-критичні публікації то часу, автор робив екскурс в історію літературної критик визначав роль окремих постатей у розвитку українськ літературно-критичної думки: О. Левицького, П. Куліш І Дідицького та ін. У цьому контексті, критик з'ясовує з чення М. Рудницького для розвитку критики 20 — 30-х рок зокрема, його книги «Між ідеєю та формою». Анонімн автор вважав, що однією з найбільших проблем розвит критики є те, що переважає один метод аналізу та факти і к і за однією людиною залишалося право оцінювати літе турпі твори. На думку автора, на цю роль претендував т

• Рудницький.

• книзі «Між ідеєю та формою», як пише критик, тр мав би чіткіше з'ясувати критерії оцінювання тво 1.1 визначити свою позицію стосовно розвитку літера

ри Критик висловлює багато зауважень М. Рудницьком і к'і її и підовиість у підборі аналізованих творів та автор міді у і-місті, наукового підходу, відсутність покликів та і і оі пяду па «критичну та інформаційну частин

жу і М. І'удницьким, стилістика статті є стриманою, добре |и\ монтованою, відзначається вмінням проводити вдалі І.І|М нмі, логікою викладу, вдалими узагальненнями.

їй час редакторства Є.-ІО. Пеленського помітною була 1<І. ІІІ .ІЦІЯ часопису «Дажбог» на молодіжну аудиторію та it пропаганду націоналістичних ідей в її середовищі. За ІІ'І.І м >ром авторів публікувалося твори багатьох молодих лі-

• І'.і горів: у. Самчука, О. Теліги, Ю. Липи, Є. Маланюка.

• п'ятого випуску часопису в 1934 p., редакцію «Дажбо-

ііі- очолив Б.-І. Антонич. Під його керівництвом змінилося цудожнє оформлення, частково збільшився обсяг часопису. Пі нний В І Ш И В на формування нового обличчя часопису май ІО. Липа. В архіві Б.-І. Антонича зберігся лист Ю. Липи їм і 22 червня 1934 p., у якому він писав, як варто б зміни-

ііі часопис [15, с. 1]. На думку Ю. Липи, однією з потреб \ і- ] мінської літератури є добре поставлена «пресова інфор-маційна служба про саму літературу» та розвиток крити-іч і як посередника між читачем та літературою. Подальшу розбудову «Дажбога» Ю. Липа пропонував проводити у днох напрямках: в зовнішньому плані — збільшити обсяг 1.1 внутрішньому — розширити публікацію літературно-

• ритичних матеріалів, налагодити зв'язок із читачем (через іисти), подавати більше відгуків на українські культурні та

іііературні події, подавати такі матеріали, що зміцнювали

11 національну гідність читача. Ю. Лина підтримував запо-чатковану Б.-І. Антоничем рубрику «Мішок веселого Бож-ка». Ці поради Б.-І. Антонич як редактор врахував, про що свідчать номери «Дажбога» (№ 6 — 10, 1934 p.), що вийшли під його редакцією. Саме тоді з'являється у журналі рубри ка «Літературна порадня», в якій тактовно, без прізвищ, аналізували твори молодих авторів, виправляли мовні, ю гічні огріхи, хиби проти форми, невдалі образні вислови

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

За редагування Б.-І. Антонича в часописі часті з'являються статті про літературне життя в Західній Євро Ще до того, як стати редактором «Дажбога», Б.-І. Антон співпрацював із католицьким часописом «Дзвони», і біл шість його публікацій того часу була власне такої темат ки. Як наприклад, одна з його статей, присвячена оглядо творчості видатного англійського письменника Д. Голс орсі, який отримав 1932 р. Нобелівську премію, написавш роман-епопею «Сага про Форсайтів» [3, с. 33 — 34].

Рецензії Б.-І. Антонича відзначаються логічністю об'єктивністю. Найбільше його цікавило питання стилю, у творчості молодих письменників, так і досвідчених ма стрів слова в Україні і за кордоном. Б.-І. Антонич-критик в будовував свої розвідки в трьох напрямках: у вступній ча тині подавався аналіз проблематики, в якій працював авто і як аналізований твір вписується у цю проблематику. Да Б.-І. Антонич подавав систему образів твору, стиль твор а заверпіував рецензію загальним висновком. Наприкла «твори Ф. Моріака — то найвища кляса сучасної европе ської повісти» [1, с. 149]. Часто такий аналіз супроводжув публікацію творів, а іноді, коли йшлося про твори зарубі них авторів, також подавався короткий сюжет. Мета так описово- аналітичних рецензій була в популяризації, за кавленні українського загалу творчістю відомого зарубі ного письменника.

Б.-І. Антонич пише оглядову статтю про творчість а глійського («кельтійського») письменника Г. Лоуренса, а тора відомого роману «Коханець леді Чаттерлей», який б перекладений у той час українською мовою [2, с. 14 —1 Розглядаючи його творчу спадщину (романи, поезію, н вели), Б.-І. Антонич характеризує його стиль як абсолют протилежний до стилю Д. Голсуорсі. Пишучи про творчіс Г. Лоуренса, автор розмірковує над ставленням читачів «почитувачів» до творчості цього письменника. Г. Лоуре будучи за життя аскетом та моралістом, вважав, що кат

5 6

К А П Р А Л Ь І . І .

Ц І Н Н І їм с найвищою і найпевнішою охороною правдивого ^и - .ті ія, водночас, його твори конфісковувала і палила ан->ін її і і а влада, «наче твори давніх єретиків», хоча зараз це

. Н І І . І Й М О Д Н І Ш И Й автор романів, модна тема для балачки» і?, і 15]. Такому вступу, щодо минулої та сучасної долі пись-і шпіка, Б.-І. Антонич відводигь трохи більше двох третин 'і-і гу своєї статті. Далі йде короткий аналіз усієї творчості їй і.меиника. Цей аналіз є цікавим та оригінальним тому, Hu критик, як видно з тексту публікації, читав твори ан-'іи н і.кого письменника в оригіналі і, відповідно, аналіз був um інфікованим та вдумливим. Б.-І. Антонича цікавлять, в И ріпу чергу, проблеми стилістики та композиції. Як при-Ііічі.пик католицького напрямку в літературі, поет розгля-Ні проблему моральності і досліджує її досить своєрідно,

ІІІІІІІІОЧИ питання: «Чи твори Льоренса неморальні? Справа і» ї ї і па, годі відповісти так чи ні. Дуже залежить від умов-|и и 11 рівня і наставлення читача» [2, с. 16].

І груктура тексту публікації про творчість Г. Лоуренса ін і такою скомпонованою, як творчий портрет Д. Голсу-|і| н і [3, с. 33 — 34], що складається з трьох частин: характе-рні гика реалізму як літературного напрямку, огляд твор-чі и її письменника як представника цього напрямку та їм.і ііз стилю письменника. Але навіть при такій структу-рі п, здавалося б, чисто науковому підході до об'єкту ана-Мі іу, простежується суб'єктивність оцінок та есеїстичність \ пикладі. Своєрідність авторських метафор та порівнянь Цчпі гива не лише поетичним творам Б.-І. Антонича, але іикож є ознакою його авторського стишо як літературного критика. Г. Лоуренс «промайнув понад англійською літера-і \ і н по наче блискавка», стиль його творів визначається як m \ порість і полум'яна змисловатість, християнський зрив Ці і височин і поганський культ дочасного, гіркий песимізм

• поліська життєрадісність» [2, с. 14], а загалом, — це стиль іГіурхливий і схвильований», що є протилежністю «чистого

• і цілого расового англійського стилю іншого англійського

S7

І І Р Л Ц І В И К Л А Д А Ч І В

письменника Дж. Голсуорсі» [2, с. 16]. Не таким фаховим огляд іншого автора часопису М. Гурка про літературу фашистській Італії [7, с. 76 —79]. Це скоріше не дуже вдали і іереклад з італійської мови роздумів тогочасного крити Д. Паніні.

Рубрика «Хроніка» трансформувалася у образний «М шок веселого Божка», в якому поєднувалася описовіст аналітичність та іронія при оповіді розвитку подій на ми тецькому Парнасі Львова. Але в редакційній колегії в то час вже не було погодженості щодо змістового наповненн журналу. Листи з архіву Б.-І. Антонича, підтверджують та припущення. Так, член редколегії «Дажбога» В. Ласовськи у листі до редактора висловлює своє незадоволення впров дженням у часопис суспільно-політичних тем, що пропон вав новий член редколегії Б. Кравців: «Хоч я, як політич одиниця, є цілком за ідеологію, яку репрезентує Б. Кравці та ніколи не погоджуся як митець (підкреслення автора.

І. К.) з методами і засобами, з якими приклоники цієї ідеол гії підходять до літератури» [14, с. 1]. Невдовзі В. Ласовськ перейшов до групи письменників, що стояли на ліберал них позиціях у мистецтві та почав публікувати свої твори часописах «Ми» та «Назустріч». Також і Б.-І. Антонич зал шив «Дажбог», почав співпрацю із журналом «Ми». Влас до цього його давно закликали А. Крижанівський та С. Го динський [14, с. 1].

З 1935 р. «Дажбог» очолив Б. Кравців, який суттєво з нив його внутрішнє наповнення і зовнішній вигляд. Збіл шився формат та з'явилися зміни у художньо-технічно оформленні. У підзаголовку поряд з «літературою і мист цтвом» додається «громадське життя». Звертаючись до ч тачів у передньому слові, Б. Кравців пише, що його видан поборюватиме прояви занепаду і зневіри у національно житті. 1 Іащоналістичне спрямування часопису посилило І.І рахунок більшої кількості статей суспільно-політичн тематики Б. Кравціва, Т. Лилика, Д. Донцова.

5 8

К А П Р А Л Ь І . І .

їм і пікпраці запрошено націоналістичного критика та ||іпм,ідського діяча Б. Романенчука, іцо публікувався під || >м 1111 їм імами Б. Р. У його першій теоретичній розвідці, пу-Р'ііі-ініапій у «Дажбозі», йдеться про ставлення націоналіс-ІН'іиої критики до літератури [6, с. 10]. Хоча націоналістич-нії критика і виступала проти ліберальної ідеї «мистецтво і|им мистецтва», але, водночас, вона була проти того, щоб |Ці|м і иорювати мистецтво в «одверту агітку». Таку роль Мі і і,і виконувати преса, а митцеві дано світогляд для того, ріпіі впливати через свої твори на читача [6, с. 10]. Подібні І/н і висловлював цей критик в іншій статті, вважаючи, що

• .менник-націоналіст мусить пропагувати національ-ні • 111 і ідеї серед усіх без винятку верств населення і цим слу-«И ти нації [5, с. 3]. Аналогічні думки обґрунтував і В. Пачов-11 ий, що публікувався під псевдонімом В. Дальновидець.

• і, повна теза його статті — за допомогою літератури «мож-ім перетворити народ в державотворчу націю» [9, с. 4].

Згадані матеріали були програмними у «Дажбозі» при редагуванні Б. Кравціва. В одній з перших своїх публікацій їм сторінках видання Б. Кравців звертає увагу, насамперед, ми дві важливі проблеми: 1) невдоволення молоді станом то-і пчасної літератури, а звідси і прагнення нових «надиханих подихом сучасности творів»; 2) віра в те, що тільки молода 0 перація справді щиро служитиме ідеї українського націо-налізму [13, с. 12 — 13].

Цікава композиційно та стилістично вправна стаття Іі. Кравціва, присвячена поезії Т. Шевченка періоду заслан-ня [10, с. 3]. У вступі доводиться актуальність обраної теми идя того періоду та наголошується, що аналіз автора буде оригінальним: він не йгиме за офіційними канонами шев-ченкознавства. Автор розпочинаючи статтю, обґрунтовує необхідність неофіційного підходу до творчості Т. Шевчен-ки: «все частіше будиться в нас нехіть до офіційного шов ченкознавства, що хоче нас трафаретно навчити чим був,

1 і буде для нас Шевченко». Стиль Б. Кравціва у цій ста ти

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

відзначається особливою експресію, завдяки тому, що вір Т. Шевченка чергуються із власними роздумами крити Виклад подано у хронологічній послідовності (окресле події 1847—1857 рр). Рясно цитуючи поезію Т. Шевчен критик використовує при цьому стилістичні фігури, зок ма, анафору:

«І дум своїх він просить не покидати його при ли годині

• село, що наче писанка із зеленим гаєм

• гори високії такі хороші

• славне минуле України...

Про те як в неволі він згадує Україну Про те як болюче порівнювати степи руді аж черв

тут з голубими і зеленими там: Про ночі в смердючій хаті

Про те, як вночі чекає поет сонця і світу...

Усе більше спогадів і образів, що починаються ніби і лія, а закінчуються сумним акордом:

Чи це буде образ сотника Чи образ матері...

Чи вкінці образ коханої...» [10, с. 4 — 5].

Серед інших стилістичних прийомів, більше властив мистецькому твору, часте використання епітетів («трив на, гаряча сповідь», «тривожний, сумний акорд», «неділе ка святая»), протиставлень (образ весни і Петропавлівсь цитаделі), риторичних запитань, окличних речень та ін.

Завдяки експресивному стилю, Б. Кравців зумів пере ти своє враження від творчості Т. Шевченка і таки дотрим прагнення бути оригінальним у підході до творчості пое Критик відмовився від інтерпретації віршів, наводить ли окремі цитати та образи, які сумарно створюють вражен та впливають на емоції читача. Стаття Б. Кравціва є чи найяскравішим взірцем письменницької критики у льв ській літературній періодиці 20—30-х років. Він найбіл

6 0

К А П Р А Л Ь 1. І.

|іи і \ і і юезію Т. Шевченка періоду заслання за її нескорений (IV« ї ї відчуття національної приналежності.

І Іодібні мотиви віднаходить Б. Кравців і у книжці Ці І Ліггонича «Три перстені» [11, с. 7 — 8]. Два панівні моти-ш і мчить він, рецензуючи що збірку — оспівування лемків-ktoi природи та усвідомлення ропі поета і себе в цій ролі. Гїимія Б.-І. Антонича повна «сонця і поривів, а її автор є мі правді національним та націоналістичним поетом» [11,

1 7 - 8 ] .

• Це одна статгя-рецензія Б. Кравціва привертає увагу

• це відгук на дві збірки молодого німецького письменни-ці 1-13. Меллєра, які у 1934 — 1935 рр. отримати нагороду Німецької національної палати культури [12, с. 12]. у цих пишках поезій молодого німецького автора критик поці-І«н»ус, в першу чергу, націоналістичний та державницький tu і шви. Ці та інші статті на сторінках редагованого видання

• цідчать про певний світогляд й ідеологічні позиції Б. Крав-ці и,і як націоналістичного митця і як редактора націоналіс-

ти його часопису. Польській владі не були до вподоби такі

• яди, тому тижневик було закрито у 1935 р.

І Іідсумовуючи огляд літературно-критичних публіка-ції і часопису «Дажбог», можна зробити кілька висновків: і ті тижневик «Дажбог» був програмовим часописом націо-налістичного напрямку; на сторінках видання відводилося і',ііато місця для публікацій молодих авторів, «націоналіс-ті за переконанням»; поряд з публікацією оригінальних Иіорів, на шпальтах часопису широко представлена літера-турна критика (у формі коротких рецензій аналізувалися і нори молодих письменників); значна увага приділялася иіературним подіям на Сході України; зміна редакторів і причинила внесення коректив до тематики літературної і* ри гики часопису: Є.-Ю. Пеленський публікував історико-н'оретичні та літературознавчі розвідки, Б.-І. Антонич ак-

ііі-і гг робив на мистецькій проблематиці, оглядах чужозем-ні н літератури, а Б. Кравців посилив теоретично-ідеологічну

61

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

спрямованість «Дажбога», перетворивши журнал суспільно-політичний, що в умовах Польщі середини 30 років XX ст. спровокувало закриття часопису.

1. Антопич Б.-І [рец. на:] Моріак Ф. Тайна Фротернаків Дзвони. - 1933. - Т. 3. - С. 149.

2. Антонич Б.-І. Мистець пристрасті / / Дажбог. — 1933. №1 . - С. 14-16.

1. Антонич Б.-І. Монументальний реалізм// Дзвони. — 19

№2 . - С. 33 - 34.

4. Б. А. Комуни, кадри і...краватки (сучасна зазбручанська езія) // Дажбог. - 1932. - N8 1. - С. 13 - 15 .

4. Б. Р. За українське націоналістичне письменство // Дажб

1935. - №3 . - С. 3.

6. Б. Р. Письменник і світогляд // Дажбог. — 1935. — № 7.

С. 10.

6. Гурко М. Література в фашистській Італії / / Дажбог.

1934. - № 6 . - С. 76 - 79.

8. Н. Н. Галло! Слухайте! Тут говорить Москва! (Про літера ру Наддніпрянщини в 1933 р.) // Дажбог. — 1934. — Ч. 1—2.

7 - 1 3 .

9. Дальновидець В. (Пачовський В.) Проблема української тератури // Дажбог. — 1935. — № 1. — С. 4.

9. Кравців Б. До перемоги та визволу // Дажбог. — 1935. №3 . - С. 3 - 6 .

9. Кравців Б. У завороженому перстені краси // Дажбог. 1935. - №1 . - С. 7 - 8 .

10. Кравців Б. Поклик молодого часу // Дажбог. — 1935. N2 8. - С. 12.

9. Кравців Б. Творити й формувати життя // Дажбог. — 19 - №10. - С. 12-13.

10. ЛНБ ім. В. Стефаника. - ВР. - Ф. 10. - Спр. 21/п-1.

Арк. 1.

15. ЛНБ ім. В. Стефаника. - ВР. - Ф. 10. - Спр. 22/п-1.

Арк. 1.

15. ЛНБ ім. В. Стефаника. - ВР. - Ф.10. - Спр. 9/п-1.

Арк. 1.

15. Маланюк Є. 13 травня // Дажбог. - 1933. - № 6. - С. 105

108.

6 2

К А П Р А А Ь І. І.

ІМ 11 і І 5 проблем української критики // Дажбог. — 1932. —

• І 12; Т. 2. - С. 34-36.

• і 111 лепський Є.-Ю. Є. Малашок / / Дажбог. — 1933. — № 4.

• /І -78.

" 11 Іеленський Є.-Ю.] Від редакції / / Дажбог. - 1932. - № 1.

• И

УДК 007:304:32:050

кулинич М. М.

ГОЛОВНІ ПОЛІТИЧНІ ПОДІЇ у ВИСВІТЛЕННІ ЧАСОПИСУ «ВІСТНИК

ДЛЯ р у с и н і в АВСТРІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Окреслено значення часопису у висвітленні питань зовнішньої і внутрішньої політики Австрії. Досліджено публікації, що розкри вали проблематику боротьби українського і польського народім території яких було розділено між Австрією і Росією.

Ключові слова: часопис, публікація, дописувач, читачі.

«Вістник для русинів Австрійської держави» (далі «Віст ник») був передовсім політичним часописом. Тому закони мірно, що на його сторінках знаходили свій відгук найаі туальніші події внутрішньої і зовнішньої політики Австрії міждержавні, міжнаціональні та міжконфесійні відносини в тодішній Європі, а особливо ті, що хвилювали і цікавії ли, в першу чергу, читачів-русинів, яким адресувалося цс видання.

Особливе місце на сторінках часопису зайняли стосу) і ки між двома слов'янськими народами — українцями і по« ляками, етнічні території яких у той час були розшматовані двома імперіями — Австрією і Росією, що ворогували між собою. Найбільше публікацій, присвячених цій проблемі, з'явилося на сторінках «Вістника» у 1863 р., — і це законо-мірно, адже саме тоді: 1) польська нація пережила драму ре. волюційної національно-визвольної боротьби з російським царизмом і в цій боротьбі винятково відбилося ставленії і поляків до українців (русинів) у Галичині; 2) українсько« польські відносини сягнули своєї кульмінаційної напру) п

64

ї

р

М

|

І

I

И

ІІ

І

1

ІІ

п

»

м

і'

и

||

Iї

і

п

»

м

0

1

>

І І Р А Ц Т В И К Л А Д А Ч І В

ІЦО «Єагеїа пагосіоша» «опублікувала відозву Варшавськ го Комітету яко провізоричного уряду», в якій закликає ; і,< збройної боротьби за незалежну Польщу та обіцяє нада кожному добровольцеві, який вступить до повстанськи загонів, по три морґи ґрунту. Дописувач іронізував: але бо неясно написано, чи той ґрунт в Сибірії, чи на Кавказі [ч. 7, с. ЗО].

Уже в січні 1863 р. вістниківський дописувач із Киє повідомляв, що поляки заповідають у Польщі повстанн 1 в цьому ж таки числі редакція «Вістника» подала нар про початок повстання [ч. 7, с. ЗО]. Події розгорталися н вально, отож уже через три доби, спираючись на віденсь інформаційну службу, автор з Відня подав розширену і формацію про перебіг повстання у Польщі, зокрема, п бої з російським військом у самій Варшаві та на її околиц [ч. 7, с. ЗО]. Галичину в той час населяли шляхтичі здебіп ше мізерного маєткового стану. Отож, вони приєднували до лав повстанців. Дописувач із Куликова повідомляв, щ 2 лютого до цього містечка прибули юнаки зі Львова. М цеві русини перелякалися, бо ці хлопці були легіонерам і пробиралися на підросійські терени, щоби взяти учас у збройній боротьбі з російською окупацією. Кожен з ни мав бляшаного орлика як відзнаку до «рогачки» (так місце русини називали військові шапки-«рогатівки») і зброю. Д писувач із Перемишля повідомляв, що й до Перемишля у привозять покалічених учасників польського повстанн що пораненими повстанцями переповнені шпиталі в Кр кові, Тарнові, Ряшеві та Ярославі. Уже взимку 1863 р. «Віс ник» подавав ґрунтовний і майже фаховий опис веден партизанської війни, яку застосовували польські повстан [ч. 4, с. 16].

Інформація «Вістника» про перебіг польської наці нально-визвольної війни позначена виразним стилем, яком притаманні три домінантні риси: 1) християнське співчу тя скривдженим, переслідуваним і мордованим (тим біл

6 6

Кулинич М. М.

і V іновірцям); 2) національно-релігійна згуртованість Ніні їм у »апеклій боротьбі з деспотичним і лицемірно під-гіннім московством; 3) докладне висвітлення техноло-гію м боку ведення національно-визвольної війни, тобто (мо ї її і тактики, організаційно-кадрової структури пов-Іііігіич збройних формувань, створення революційного Іміппі ї юго уряду і мережі його адміністрації, налагоджен-ій ні і іку, матеріального забезпечення і служби безпеки, за-»•I ні у справі створення загальноєвропейського резонансу ||іиі.і і.кого питання і залучення європейської громадськос-ті н і ч. державних інституцій, до сприяння польському на-шншіїьному змаганню.

І'еволюційний Варшавський Комітет, — інформував і Иі. шик», — видав предовгу інструкцію для організації Нп|шпанської війни, з котрої видно, що члени Комітету ІніНюкі студії зділали в історії повстанців у цілому світі...» |н І с. 16]. Знайомлячи читачів зі змістом цієї інструкції, до-||ін унач «Вістника» не без задоволення зазначив, що «яко Ці м і мір доброго партизанта представлені в цій інструкції ті

• 11 мі козаки, о которих всі польські дневники як о пекельних , 11 .инилах говорять» [ч. 5, с. 17].

1. розгляненому дописі до «Вістника» є такі знаменні

• и та: «Інструкція признає, що знищення при такім устрой-

• гін війни будуть огромні, але вони суть нічим проти воз-ії.іміреної заглади народу і отечества» [ч. 6, с. 21]. На жаль,

  • той час ні редакція «Вістника», ані згуртована цим часо-писом українська громадськість ще не піднеслися до висо-ні розуміння всенародної участі в національно-визвольних ім.іганнях. Гасло «Здобудеш або згинеш...» було проголо-шено трохи більше, як через півстоліття...

1. 1863 р. в підросійській Польщі палала національно-иизвольна війна. Волею окупанта, за домагання права па національну незалежну державу мусило страждати все па-

• ічіення. У столиці Польщі російське військо шаленіє: зааре-штовують кожного молодого хлопця, якого побачать ІІОТ . І

І І Р А Ц Т В И К Л А Д А Ч І В

домівкою; військові отримали наказ зруйнувати кожн будинок, з якого б пролунав постріл ... «Нема пощади ні д жінок, ні для старушків», — свідчив інформатор «Вістни [ч. 35, с. 140]. Читачі «Вістника» отримали повідомлення п те, чиї, як і скільки маєтків конфіскував душитель Поль Муравйов [ч. 35, с. 140].

Дописувач зі Львова 16 вересня тривожився: націона но-визвольна війна призвела до винищення суспіль активної шляхти, селянство до революційного руху пристало. Проте розмах діяльності повстанців викликав хоплення дописувача: у повсталій Варшаві поляки знайш силу видавати «десяток газет явно, а другий десяток тайн але ж польська шляхта в Галичині, «здається, так уже ви іцена, що не може піддержати своїх двох львівських газе «Gazeta Narodowa» і «Goniec» [ч. 35, с. 140].

Вже через півтора місяці у «Вістнику» повідомляло ні один нелегальний часопис у Варшаві останнім часом появився, бо за розпорядженням адміністрації проводят обшуки, зокрема по монастирях. Москалі познаходили гато підпільних друкарень. Російське військо посточув майже всі монастирі, а ченців по більшості позаарешто вали. У зв'язку з цим, на початку жовтня у часописі «Стра пиця», його редактор висловив попередження, що у від відь на російський тероризм спалахне польський терори «Вістник» на цю заяву резонував так: через те, що польс повстанці, на відміну від російських імперіалістів, не маїо ні Сибіру, ні Кавказу, ані фортечних тюрем, то змушені дуть за провини «карати лише одним родом кари, т. є. ем •по» [ч. 19, с. 76].

І Іри кінці року «Вістник» інформував: у Варшаві і околицях населення постійно перебуває у найсуворішо режимному затискуванні. Смертні вироки виконуют щодня [ч. 65, с. 260]. Автор інформації описав тотальн терор прот и польської народності. Цей етнотерор не вк дався в поняття «збройні дії війська проти ворожого

6 8

Кулинич М. М.

f I 11,1' Пун терор проти польської людності. «Висилки •им • І'оси і в Сибір, — подав «Вістник», — відбуваються ИНмм транспортами по кількасот душ нараз, і находяться ФІІ ними також много дам і вообще женщин. Грошей на и н \ не позволяють осудженим приймати, але теплу одіж упину вільно їм подавати. Транспорта з Варшави, зви-чно, під ніч відправляються. Ув'язнення в послідніх часах Мінуюся особливо для осіб так званого вищого сословія:

• професорів Головної школи, до духовенства, навіть до ИЙІІІ . І іиків урядів і товаришеств, а посади їх заповняються и ін< і.міми офіцерами» [ч. 72, с. 275].

111 Цю з розпорядженням підпільного повстанчого уря-п.І шдавстрійській території, польські нелегальні функ-Iи ігри не вдавалися до жодних силових акцій проти ав-

іііь і.кої адміністрації. Однак австрійський уряд таки і||іонадив у Галичині і в околицях Кракова т. зв. «стан ни и-, жандармерія і військо стали проводити облави з (що uтримання підпільних функціонерів та вилучення им Місцеве населення зазнало скрути.

Редакція «Вістника» одержала допис із Кракова: «ГІри-И и і і Львова до Кракова, та, як там, так і тут, біда од-ftona•• Поліція вилучає шаблі, рушниці, вибухівку, ви-підпільних «народних жандармів», «комітетових»

/'». г. 300].

11 ро небайдужість русинів до польської справи можна ді-11 її і, з їхньої зацікавленості польським повстанням. Один Mil к увач «Вістника» повідомляв, що у Львові весь час роз-м у и ч ь і розмовляють про політику. Поляки сподіваються, и і міч національно-визвольна революція таки призведе і нінбудови Польської держави «в історичних межах». Тут

1. І11 иівщині) повно революційних агітаторів, які відчутно

• и шлють на настрої людності. Підпільні функціонери єд-

• .ся з руськими священиками, намагаючись підбурити tt іип аби долучалися в боротьбу за Польщу, поширюють НП>іі. що підросійські українці також плекають намір по і| і її 111, щоб визволитися від Росії [ч. 92, с. 372].

6 9

• І Р А Ц Т В И К Л А Д А Ч І В

• боку галицьких русинів були зроблені обережні крі ки до солідаризації з польськими визвольними прагненн ми, що відображено у «Вістнику». Так, в одному з дописі констатовано, що в часописі «Слово» (числа 19, 20, і 22) бул надруковані прихильні статті щодо польського руху за нез лежність, навіть у якомусь «Збірнику пісней» звучав пр мирний мотив. За подачею «Вістника», автор статті у «Сл ві» запевняв, що борці за національну справу — і польські українські — «вірні спільній нашій ідеї», «вони за одну й і саму ідею спільно трудились і жертвувались» [ч. 92, с. 372 Однак дописувач «Вістника» дорікнув таки, що на що ста тю з боку польських часописів не було жодного відгук «Поляки мовчать і не дивляться в ту сторону, де ЇМ «Слові подає братню руку» [ч. 93, с. 371].

«Перше квітня — брехня всесвітня». Цей вислів був зн ним і 1863 р. Дописувач «Вістника» глузував із польськи часописів, які саме 1 квітня подали публікації, де «гиджеі і чорнено русинів як найлютіших полякожерців і пуска туману в світ». Добазікалися аж до того, що стали запе няти, 11 і бито собор Святого Юра у Львові і митрополичи уряд «стався огнищем всіх коварств на Польщу...ніби в ножі освячено і все прилагоджено до второї Гуманської рі ні» [ч. 28, с. 110]. Дописувач потрактував появу таких не ковирпих небилиць у польській пресі як сплановану прот русинську акцію, бо, за його словами, ще два тижні пер тим панські верховоди ухвалили, що «належить кожно значнішого русина зогидити, очорнити і в публічній опін здискредитувати!» [ч. 29, с. 113 — 114].

Усі підавсірійські слов'яни готувалися 11 травня 1863 урочисто відзначити тисячолітню пам'ять Кирила і Меф дія, апостолів-просвітителів усього слов'янства. Верши ною подією, згідно з опрацьованим сценарієм, мало бут урочисте Богослужіння в Римі за участю найвищих досто ників Католицької Церкви із-поміж слов'янського духове ства. Час урочистостей означено у зв'язку з тисячоліття

70

• і •грім той празник мав би відправлятися» [ч. 15, с. 58].

ііін иіручання апологета російського імперіалізму на ниві * г 11 і іс затьмарило урочистостей.

V К | МЇІ гсько -польські відносини в Галичині в тому век-атиму спектрі, який відобразив «Вістник» у 1863 р., фор-унії пн я попередніми десятиріччями, а навіть століттями. |і і ні* | пііс, це відносини автохтонів і неавтохтонів. По-друге, Л»и,іціональні відносини набувають цивілізованого впо-

III \ ll.ll (НЯ лише тоді, коли суб'єкти цих відносин взаєм-Н ні і ніають себе суб'єктами. До такого визнання українців |ч 11 шів) з боку поляків у 1863 р. були зроблені перші кроки

•ІІїнс.піі у відповідь на полемічні публікації у львівських |ін н і і.ких часописах або на полемічні виступи поляків у |иімі і парламенті. Зрозуміло, що полеміка — не найліпша пн|ім.і діалогу, проте й у полеміці опоненти (як суб'єкти Ніш н ин) пізнавали один одного.

І І.і сторінках часопису «Вістник» представлена широка •щіпрама політичного життя тодішньої Австрії, зокрема, і І И|и ти та світу в цілому. Але найбільше уваги приділялося цім пі і угрішнім і міжнародним проблемам, якій в тій чи ін-•1111 мірі торкалися інтересів українців, як підавстрійських,

були бездержавними, а їхні території розшматовані |ІІ нпіми імперіями, поляки часто-густо допускали україно-

7 1

Г 1

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

фобські випади, на які не могла не реагувати редакція ча сопису. Найбільше публікацій на тему стосунків між двом.і слов'янськими народами з'явилося в 1863 р., коли на терп торії Польщі, яка була поневолена Російською імперією, вибухнуло національно-визвольне повстання. Автори І редакція часопису солідаризувалися з тими польськими д> ячами, які, змагаючися за свою державну незалежність, по заперечували такого права і українцям. Детальне висвітлеї і ня перебігу польського повстання на шпальтах «Вістника» сприяло піднесенню національної свідомості українців.

Шн

Ції

КІІ

Нн'і

•м|'

•Иі"<

• ФІІ

шпм Іі І

Щіі р •

Ііші і|іі п

•НМ

МІ ні н

Ні і

миіі

Пиг

ім.і

інп її н чен

ІІРАЦТ В И К Л А Д А Ч І В

ченням..., а може і суперечити лексичному значенню» [ с. 155]. 3. Д. Попова звертає увагу на складність відношен лексичного та ф о н е т и ч н о г о значень: «Лексичні значення плані змісту знаходяться в багатомірних структурних yr пованнях, які співвідносяться зі звуковими знаками на ду складних і різноманітних підставах, які не може охопити тегорія асиметричних відношень» [8, с. 9].

Це, однак, не означає, що людина сприймає окремо ле сичне значення та фонетичне; без сумніву, вони становля певну цілісність, єдність, хоча основною інформацією, виноситься з тексту реципієнтом, є, звичайно, семантич «В нормальному випадку пошук відбувається, вірогід щонайменше двома незалежними шляхами — на основі рархії акустико-артикуляційних ознак і на основі ієрар семантичних ознак, причому, першість належить в зага ному випадку — семантичним», — вважає О. О. Леонть [7, с. 16].

Конотація термінів у рекламних текстах може форму тися як конотатами, так і емоційно - оцінними нашарув нями, що виникають у конкретних випадках вживання . нашарування, чи «конотативний ореол» [2], зосереджую ся в матеріальній звуковій оболонці лексеми. У цій ста розглянемо особливості ф о р м у в а н н я конотацій термії саме на основі звукової ф о р м и . Такі дослідження на осн українських рекламних текстів до цього часу не здійсню лися, у чому полягає їх актуальність і важливість.

У рекламній комунікації нерідко виникають ситуації розуміння адресатом значень термінів, використовувани рекламному повідомленні, яке пов'язане з ускладненим шуком зв'язку між планом вираження та планом змісту. таких випадках процес інтерпретації незнайомої інфор ції може здійснюватися по-різному: слово може пропус тися повз увагу, можуть здійснюватися спроби вивести з чення з контексту, або ж, якщо це неможливо, сформува своє уявлення про зміст почутого чи побаченого. При Ц

7 4

М И Х А Й Л О В И Ч О . П .

^ очевидно, формування власних уявлень повинно мати йме підґрунтя, параметри, що є своєрідними орієнтира-

• \ m нпуку потрібної інформації. Таким орієнтиром най - і- виступає фонетична оболонка терміна, яка здатна •їм м у мати хід думок л ю д и н и у певному напрямку, асоці-

пиппм чином пов'язуючись з іншою структурою, що має (І ІМІ ' іпачення, або ж просто викликаючи певні емоції та І'іу Гі я.

і 11 ож, аналіз сучасних текстів комерційної реклами до-нині виділити два різновиди конотацій, що локалізуються k і г >г. і х фонетичної ф о р м и терміна з невідомим значенням: м її и н ації, в основі яких лежать асоціації подібності фор - i мгнідомого терміна з іншим відомим словом; 2) конота-I, що виникають як емоційні реакції на сукупність звуків имої якості.

І, Як відомо, асоціативні зв'язки поєднують у свідомості III ICI інєвого колективу уявлення про один предмет з уяв-ім II14 M про і н ш и й предмет чи явихце. На основі асоціації, і» m тановлюється у свідомості л ю д и н и між двома предме-

• ім, ознаки яких певним чином пов'язані*, може відбува-||і м перенесення назви з одного предмета на інший . Мож-ii и|чшустити, що за відсутності знань про ознаки того чи цін п о предмета чи явища, асоціативний зв'язок може здій-iii шитися на основі подібності звучання. Відповідно, якості Ногата відомого слова можуть переноситися на уявний

і и і г.іт невідомого, але подібного за фонетичною формою .

• іпзначає В. М. Лейчик, «аналогія забезпечує реалізацію

' І Іауковці виділяють різні типи асоціацій: за схожістю (подіб-аналогічності), за контрастом (протилежності, несуміснос-ні іа суміжністю в часі чи просторі (те, що сприймається разом

йііп у послідовності) [4]; асоціації за змістом, за формою, за функ-

і ні н.иістю значень різних слів, за подібністю форми (будови) слів m • кшосполучень [6]; асоціації онтологічні, емпіричні, психіч-ні |П|.

7 5

ІІРАЦТ В И К Л А Д А Ч І В

важливого фактора «знайомості» якщо не слова, то хоча моделі його будови, що так важливо у процесі спілкування [6, с. 130].

Наприклад, значення терміна «наносоми» на основі «і внішньої звукової подібності пов'язується багатьма рецигп єнтами з терміном «хромосоми» (про це свідчать такі пояс нення: «дуже маленькі хромосоми», «хробачки», «речовиі їм що мають зв'язок з біологією» тощо*). У поясненнях термії 1 «вільні радикали» завжди присутня оцінка: «погані, руйніи ні, незалежні, категоричні», що можна пояснити наявніст конотативних нашарувань, що виникають на основі асої 1 ацій з певними радикальними позиціями. «Очевидно, сам якісь стійкі асоціативні зв'язки роблять у свідомості біш шості людей нейтральні, здавалося б, образи «хорошими чи «поганими» [4, с. 60].

Прагнення пізнати світ асоціативно приводить людсьі думку насамперед до порівняння. Порівнювані предмет (явища, ознаки, дії) асоціюються за певною, найхаракте пішою, ознакою, унаслідок чого ця ознака виступає дул яскраво, експресивно [11, с. 133]. Наприклад, реципієнти І різному пояснюють значення терміна «комедон», причом ці пояснення значно відрізняються: щось пов'язане зі зру

І І І С Т Ю , зі сміхом (від «комедія»), з Грецією тощо. Це М О Ж І пояснити тим, що для різних осіб у різних випадках найв.і ливіша ознака може також бути різною. У першому випаді асоціативні зв'язки приводять адресата до слова «сотоіі (італ. — зручно); у другому — до «комедія»; у третьому характерною ознакою виступає власне типова будова слон Як бачимо, структура конотативних нашарувань не завж є одноплановою та спільною для різних осіб, крім цьог звучання терміна не завжди викликає лише один стійки образ. «Значення, виражене за допомогою звукового зп

* Дані отримано в процесі опитування 27 осіб віком від 2(> 50 років обох статей, що не мають спеціальних знань з відповід галузі.

76

М И Х А Й Л О В И Ч О . П .

німе може бути сигналом чи знаком іншого значення, і ні 11 п ікає за асоціацією з першим. Ланцюжки асоціацій і h них образів можуть бути багатоланковими і відріз-ни і (остатньою стійкістю. Завдяки цьому, звучання, що

11" ід ну зі змістових ланок такого ланцюжка, має здатність

• м м а ги в мозку людини цілу низку образів...» [8, с. 6].

• її ти подразники можуть викликати широкий спектр mu.mїй, який здатен зумовлювати несподівані чи неба-

• реакції. Наприклад, значення терміна «паліативний» Ці і \ и,імі пояснювали як «неживий, древній, має стосунок

• ( і\ іони речей, стану речей, пов'язаний з деревом, з архео-н німими розкопками». Можна пояснити такі тлумачення

Kinnv випадках з подібністю основи зі словом «палеоліт» ІМ'їі'о... — від грец. — старовинний, давній» [9, с. 614], пор. ін|і|і palliatif, лат. palliatus — прикритий, від pallium — і»рішало, завіса [9, с. 616]), в інших — зі словами «паля»,

ІІІНКІ» . Протилежна ситуація виникла з конотаціями на к інний термін «комедон»: спочатку у більшості опитаних H іпікпикав позитивну оцінку, лише згодом відповідний H їм кет відкорегував ці уявлення (при цьому, цікавим є те, >і миніть після усвідомлення значення цього терміна реци-і и г.і ми, його звучання продовжувало викликати позитив-і'моції, хоча у дещо слабшій мірі).

• Існування асоціативних ниток лексичних значень дає

• і іивість одному мовному знаку одночасно вказувати ш'кілька означуваних, пояснює вічне ковзання звукових

німиць з одного образу на інший, можливість мовної сис-імп мри обмеженій кількості знаків передавати необмеже-

\ і ми.кість повідомлень» [8, с. 9].

1. формування образів за звуковою подібністю, окрім (їїі піну загальних знань з певної галузі, значно впливає рі-m володіння іноземними мовами. Про це свідчать згада-ним нище приклад (комедон — comodo — зручність); те, що «нігтика частка опитаних пов'язувала термін «ліфтинг» з Іірині і рюванням, адже від німецької Luft — повітря; те, що

77

І І Р А Ц Т В И К Л А Д А Ч І В

більшість опитаних відразу вказали на «маленький розмі «наносомів» («нано» від грец. — карликовий) та інші ф ти. Однак особливо активну участь у формуванні асоціац беруть психологічні фактори, завдяки яким може вини ти емоційний зв'язок між образами і уявленнями, на осі к якого формується емоційне ставлення до об'єктів.

2. У рекламній комунікації виникають ситуації, ко звучання терміна не стає основою для аналогії з форм відомих слів. Проведені опитування показали, що адрес часто не можуть дати жодної відповіді стосовно значен терміна. В таких випадках конотативні нашарування с суються радше відчуттів, в основі яких лежить реакція певні звуки. І справді, дослідники відзначають різні якої звуків. «Голосні переднього ряду іменують значення Т О П го, довгого, світлого, а голосні заднього ряду — значення личезного, похмурого... Там, де йдеться про щось пов'яза з негативними емоціями, низькі, темні голосні («а», «о», « зустрічаються частіпіе звичайного» [5, с. 13]. «Л — легк ніжний, жіночний, добрий, голосний, простий; Ф — по ний, грубий, темний, пасивний, тупий, небезпечний, ть ний, тихий і т. д.» [10, с. 155]. Є букви «холодні» (м, н, р о та ін.) та «гарячі» (ч, ж, х, ш, ф та ін). «Звукобукви маю не тільки «температуру», а й «швидкість» (для більшо людей К чомусь «швидка», а Ш — «повільна») і «освіт ність» (О — виявляється «світла», а И — «темна»), Біль того, кожна звукобуква ще й семантично зафарбована в т чи інший колір: експерименти з тисячами людей дове що більшість з них цілком чітко зафарбовують, у всяко разі, голосні. Особливо одностайні думки відносно чо рьох опорних для мовленнєвого апарату голосних А, О, И. Звукобукву А цілком погоджено називають «червоно Е — чітко «зелена», И — визначено «синя», а звукобукву більшість вважає «жовтою» [4, с. 101 — 102].

Своєрідне поєднання звуків за відсутності жодного у лення про значення терміна може викликати у спожив

78

М И Х А Й Л О В И Ч О . П .

• і 11 юнідомлення стійкі конотації. Свідченням цьо-п 1111 м і о -оцінні р еакцїї опитуваних:

• ме І . І І І І И » — «лагідний, гарний, позитивний, м'який, |ж їм • іч> коиьору»;

  • і і и. ній» — «негативні, резинові, темні, слизькі»;

» ній и і,і ген» — «тягучий, еластичний, може змінювати 1ІН 111 »л, і б ний на згущене молоко »; І .фінМІ пі» — «круглий, резиновий, рухливий, глад-

НІ -І І терміни, використані у рекламних текстах, мо-Ні і причти виникненню образів, формуванню позитив-нії неї .п ивних реакцій на текст загалом. Відтак, можна р і і \ і і ги, що термінологічна лексика має два значен-

р і. ними», «небезпечними» чи «безпечними» і т. д. Вони ми відповідати чи не відповідати реальному товару чи

• о образу, який хоче створити рекламодавець. Фо-II м,н і п ічні значення практично неусвідомлювані, а тому

Вімчіїиувати фоносемантичні нашарування термінів, що и>|ч и тонуються в текстах реклами, щоб цей аспект від-кріпнії к основному семантичному завданню. Адже сила і IV^і і ні п. фоносемантики полягає в тому, що вона дозволяє ІІНІІ і к і >но формувати неусвідомлюваний емоційний ф о н

іціинмття [12].

Іиучлнню слова властивий конотативний характер (зву-•I Мп/куть викликати емоції у слухача). П р и цьому через |ін,і. ншості людського фактора не всі конотації можливо І. рі німчити, однак їх завжди необхідно враховувати і за ум і .і нетто спрямовувати у найбільш корисне для рекла-

79

ІІРАЦТ В И К Л А Д А Ч І В

ми русло. Створення специфічних конотативних рядів, пов'язаних з потребою, що втілюється в товарі чи послузі - перспективний н а п р я м о к діяльності в рекламі, який, однаї потребує спеціальних знань та ґрунтовних досліджень.

1. Безруков В. И. Значение слова как выражение единства чуи ственного и рационального // Некоторые вопросы лексикологии

• грамматики. — Тюмень: Тюменский государственный педаго гический институт, 1960. — С. 29 — 58.

2. Говердовский В. И. Коннотация терминологичности // Зі и чение и его варьирование в тексте: Сб. науч. труд. — Волгоград 1987. - С. 170-175.

3. Журавлев А. П. Звук и смисл. — 2-е изд., исправ. и доп. — M :

Просвещение, 1991. — 160 с.

4. Краско Т. И. Психология рекламы / Под. ред. Е. В. Ромат.ь

— Харьков: Студцентр, 2002. — 216 с.

4. Кузенко Г. М. Емотивність на різних мовних рівнях // Но вітня філологія. — 2005. — № 1. — С. 13 — 25.

4. Лейчик В. M. Люди и слова. — M.: Наука, 1982. — 176 с.

   7. Леонтьев А. А. Психологическая структура значения // См мантическая структура слова. Психолингвистические исследова! ния:. Сб. науч. ст. — М.: Наука, 1971. — С. 7 — 19.

7. Попова 3. Д. Лексическое значение в аспекте знаковой тео! рии языка // Аспекты лексического значения: Сб. науч. тр. — Во-ронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1982. — С. 5 — 10.

7. Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. — 2-ш вид., випр. і доп. — К.: Головна редакція УРЕ, 1985. — 968 с.

10. Сомова Е. Г. Фонетическое и лексическое значение в слови

тексте // Аспекты лексического значения: Сб. науч. тр. — Воро-неж: Изд-во Воронежского ун-та, 1982. — С. 154 — 158.

11. Чабаненко В. А. Асоціація як універсальний чинник мовно-го розвитку // Мовознавство. — 2005. — № 3 — 4. — С. 132 — 137.

11. Шалак В. Фопосемаїггические заблуждения. — Режим до* ступу: http:/ /www.vaal.ru/show.php7idN102.

12. Щур Г. С. О типах лексических ассоциаций в языке // Со мантическая структура слова. Психолингвистические исследои.і ния: Сб. науч. ст. - M.: Наука, 1971. - С. 140-150.

h

Ц

•н

И

г

ш

Р'

І*

I

м

|і

м

І" І' їк

іі

ш

ї

І

і

і т

ІІРАЦТ В И К Л А Д А Ч І В

ри радянських часів, їх не раз було піддано літературі і критичній оцінці, однак, знову ж таки з позицій панівних і той час естетично-філософських підходів (О. Дей, О. Верн Д. Білецький, Л. Кіліченко, В. Бойко, Л. Маляренко та ін.).

Сьогодні, коли спадщина великого генія переосмі люється науковцями в оновленому історико-політичном та соціально-культурному контекстах [3, с. 9 — 11], необхі но, на нашу думку, уважніше придивитися й до доробк І. Франка, який пов'язує його ім'я з історією становлення формування української літератури для дітей, з розвитко теорії цього питання. Видатний письменник залишив собі чимало цікавих, слушних думок, а головне — цілко суголосних сучасному життю, його прикметам та викл кам. З огляду на вищезазначене, тему, підняту нами у стат можна вважати актуальною і важливою для висвітлення.

Мета статті полягає в тому, щоб не лише охарактериз вати внесок І. Франка у справу наукового осмислення ф номену дитячої літератури, оцінити його власний творч доробок в цій царині, а й екстраполювати ці погляди на сьі годення, показати їх актуальність, відповідність сучасно контексту.

Усю спадщину І. Франка, пов'язану з літературою д дітей, умовно можна поділити на дві групи текстів. Перш групу складають тексти наукових розвідок і публіцистичн статей, художньо-критичних творів, присвячені пробле комунікативно ефективної творчості для дітей за допом гою художнього слова, а також дитячому читанню. Дру група формується з текстів літературних творів, написан (здебільшого у 90-х роках XIX ст.) безпосередньо для діт та юнацтва або пристосованих (адаптованих) для дитячо сприйняття. Таким чином, перша група текстів презент результати теоретичного осмислення проблеми, а друга її практичне втілення, а тому може розглядатися як своєрі ний майстер-клас того, як слід писати для дітей.

Теоретичний доробок. Так сталося, що власне творчо ті І. Франка в царині дитячої літератури передували теор

82

О Г А Р Е . 1 .

МП ро іі'.ідки окресленої проблеми. Першу статтю на цю І • І 'і і,п іко написав, щойно йому виповнилося 20 років, г н и -Женщина-мати», що з'явилася друком 1875 р., він

'І ММІІ розділ «Лектура для дітей» присвячує дитячому «і н ги', иважаючи його одним з найважливіших елементів 11 и и н і'КОЇ ніколи, початкової освіти і виховання в сім'ї. ІІ\ II,, браком життєвого досвіду можемо пояснити Ііро-ТІІІІІ Іровану в цій публікації категоричність у судженнях і «і матичність у поглядах на проблему виховання, роз-

• І мі і появи статті засвідчує глибоку стурбованість мо-н и 1111 'ранка питаннями репродукції духовного здоров'я Ниті і.кої нації.

І і 11 була ще низка статей — «Громадянські права сту-М'ІИ", <Ученицька бібліотека в Дрогобичі», «Переднє сло-

• і >• Дрібної бібліотеки», «Хто такий «Лис Микита» і відки 11 н і; и їм», «Національний колорит у казках Боденського», и и .и па дитячі журнали «Наша хата», «Ластівка», пе-/Н11 та до збірки «Коли ще звірі говорили», передмова до їїі|і ні кованого І. Франком видання «Галицькі народні каз-|| І і уст народу» записані О. Роздольским), а також твір

ріки про байку», першу частину якого можна розглядати И'І іретичну розвідку, присвячену специфіці дитячої лі-ра і у ри. Додамо також, що надзвичайно цінним матеріа-лі і ї ї вивчення поглядів І. Франка на дитячу літературу є

• і • ,п гокоментарі, якими він часто супроводжував видан-

• і мі их творів для дітей і в яких розкривав засади, мотива-ції її і іч і апня цієї специфічної галузі художньо-літературної Щирчосгі.

• Іочснення такого зацікавлення проблемою, на нашу юмьу, очевидне: письменник усі надії покладав на дітей. Иім 11\'іі переконаний, що від того, якою є молодь, залежить МйИііутнє народу, а тому виховання дітей, у тому числі —

• и,і іч -, й насамперед через літературу — вважав одним із

8,1

П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

найперших обов'язків кожного освіченого українця. Отже, як людина активної громадянської позиції, він не міг не не рейматися проблемами дитинства або, говорячи сучасної. > мовою, дитячої субкультури. Не вдаючись до аналізу назва них вище наукових розвідок, літературно- критичних ста« тей І. Франка — вони вже такому аналізові піддавалися 11, 2, 3, 7—9] — вважаємо за потрібне узагальнити висловлені у них думки і погляди, закцентувати на тих, що залишаються актуальними й до сьогодні.

Основне завдання творчості для дітей взагалі, у тому числі й власної, І. Франко вбачав передовсім у реалізації ви-ховної функції. Однак у своїх поглядах він пройшов шлях від абсолютизації цієї складової соціально - функціональної < і призначення дитячої книги до глибокого і комплексного П() трактування проблеми: дитячий твір покликаний не лише виховувати в дитині високі моральні якості, тобто працю-вати на її духовне виховання, а й розвивати дитину, даючи багато цінного пізнавального матеріалу, викликаючи до-питливість, зацікавленість у нових знаннях, науках, різних проявах суспільного життя.

Ці міркування письменника вважаємо цілком актуаль-ними. Гіперболізація виховного значення дитячої літерату-ри в історії її розвитку давала загалом негативні результати. Більшість літературознавчих праць радянського періоду пронизані ідеєю служіння дитячої літератури суспільним потребам (яскравим прикладом можуть слугувати матеріа-ли збірника, присвяченого питанням дитячої літерату-ри, «Весняні обрії», виданого видавництвом «Дніпро» у 1968 р.). Посилення дидактизму дитячої літератури відбу-валося за рахунок художності. Догматизовані приписи со-ціалістичного реалізму вчинили особливо руйнівний вплив на літературу для дітей. Із виду художньої творчості вона перетворилася просто на знаряддя «виховання підроста-ючого покоління» в дусі, який тогочасна система вважала найпотрібнішим для майбутнього.

84

ми і Мн|м Ци і и • И\н і |)ц 1 ні* в икту •И ш [|іг|іс Вин Ціпі) Кипи І I I

І

Це м іі.ні ріум м,і се лива м -к' г.іції

П

ні по їш ір мін.

І.І і

і.іпи

питк

• д

• їм

• іра

мож

Адап

ІІРАЦТ В И К Л А Д А Ч І В

стратегій сучасної дитячої книги (про важливість цієї про-блематики красномовно свідчить той факт, що їй присвячу-ються окремі наукові заходи: у 2005 р. в Болгарії відбулас ь міжнародна наукова конференція під назвою «Адаптация та като стратегия на детская литература» [14]).

Цілком актуальними й сьогодні є вимоги письменника щодо правильно обраного жанру, здатного надавати дитя чому творові особливої естетичної виразності. У літературі, адресованій наймолодшим читачам, перевагу він віддавай анімалістичній («звірячій») казці, а для творів, призначених підліткам, найпридатнішим вважав жанр пізнавального оповідання — «...малі розкази із подорожей і історії із на-родного і родинного життя, де представлення живе і ясне, спосіб вираження короткий, простий і зрозумілий. Наука, поправа і моральність повинні бути головними елементами і підставами таких по чиненій» [13, с. 283].

Саме І. Франко одним з перших в українській філологіч-ній науці дав наукове визначення казці: «т. є. оповідання, в якім дійсність перемішана з чудесним елементом, так що ці-лість являєтеся свобідним виплодом фантазії, без ніякої по-бічної, церковно-моралізуючої цілі. Оповідання сього роду, невірно названі деким «оповіданнями мітичними», майже всі замандрували до нас із далекої чужини, з Азії та Єгипту, і являються, як про се легко переконатися з порівняного до-сліду, калейдоскоповим переписуванням та комбінуванням досить нечисленних мотивів» [12, с. 286]. Він також зробив спробу типологізації казки як фантастичного оповідання, «чітко вирізняючи казку з-поміж інших, суміжних епічних жанрів (легенд, новел, фацецій, міфічних та історичних оповідань, байок, притч, апологів), І. Франко розмежовував її модифікації за віковим принципом... Хоча І. Франко й не вживав терміна «літературна казка», у його власній твор-чості цей жанр фактично став одним з найпродуктивніших. Причому творчу практику митця значною мірою визнача-ли його генологічні уявлення про казку» [10, с. 263].

86

Ви і т • 11 н > закладаючи основи теорії дитячої літератури. Він П н і сав про цікавість та яскравість змісту — необхідні •кіі и 11 і,о дитячої К Н И Ж К И в естетичному сенсі: нецікава ди-•Ігі і 1111 а ка не знайде аудиторії і не зможе впливати на тих,

Ві ма п необхідною передумовою здорового морального НІМІ І І Г у Д И Т И Н И , виховного впливу на неї, наслідком уваги Ш II III ихології.

На г нивою складовою «поетикальності» — поетичнос-н ти мого тексту І. Франко-письменник вважав вимисел, •йііьі іипість, мітичність. Одночасно І. Франко-науковець ІІЦ І* Н ііися розібратися у психології сприймання дітьми Мй н пою й фантастичного, сатири й гумору, художньої |І|ІІІИ НІ І художнього вимислу у їхніх взаємозв'язках і взає-рннінтішеннях, у питаннях, які становили предмет постій-ній ии кусій довкола дитячої літератури протягом усього

• Ц , і і які точаться й сьогодні.

• і >і обпиву увагу І. Франко звертав на мову дитячих тво-ри. іаі герігав щодо використання дорослими у спілкуванні

• ии і .ми їхнього «способу розмови», вказував на неприпус-німі, п. у дитячому творі ознак так званої «псевдодитячої» їй • • • 11 ( чювживання зменшувально-пестливими суфіксами, )ііі і а п і і то звуків, звуконаслідувань, властивих дитячому Іінп итіпю), а також сентиментальних прикрашань.

І ¹ 1 'ранко, я к и й не відокремлював дитячу літературу від •о і гр.н ури «для дорослих», вважав, що немає тем і сюжетів, Неприйнятних д л я дітей, немає спеціальної «дитинячої» Мингри розмови з маленькими читачами, а також гостро ви-і мін ні,їв видання, що демонстрували недовірливе ставлення , і, і 1111 і чого розуму, дитячого світосприймання і були здаг-

ііі ирп ілумити в дитині «здоровий смак».

Н7

ІІРАЦТ В И К Л А Д А Ч І В

Франкові рекомендації «дитячому» авторові про нео хідність розмовляти з д и т и н о ю «своїм» (дорослим) голос не втрачає актуальності й до сьогодні. Дитині завжди п трібний співрозмовник, для якого д и т я ч и й світ не є так собі зоною відпочинку. У творах для дітей повинні ВІДОб жатися живі проблеми, а сама творчість не повинна спр щувати ні реальності, ні ідеалів. «Но коли дитина уже до ї степені дозріла, що може і повинна читати, то не н а л е ж к о р м и т и її казками і дивесями, ані безчисленними «по стками», наслідуючи совсім по - дурному д и т и н я ч и й спо бесідування, у котрих звичайно ніт содержания; не на жить давати їй сентиментальних і романтичних безсм лиць, по вибирати письма, котрі образують розум, убла родняють чувство, будять рівночасно ум і духа і становля таким способом здоровий к о р м душі» [13, с. 283].

І. Франко вишукував ті твори дорослої літератури, які своїми змістовими та естетичними критеріями могли бу к о р и с н и м и для дітей, адже саме критерій корисності д нього був визначальним . Корисними, на думку письменп ка, могли вважатися твори, зміст яких апелює до власн досвіду д и т и н и і, одночасно, дає їй можливість розшири кругозір, осмислити нові для неї життєві поняття; твори, яких світ зображено реалістично й правдиво (він виступ проти надмірної фантазійності, розважальності); твори, яких присутня чітка ідеологічна складова і п о т у ж н и й ховний потенціал.

Розмірковуючи над власне дитячою літературою, т то творами, які писалися зумисне для дитячої аудитор І. Франко визнавав, що вони повинні характеризувати особливими ознаками, зумовленими специфікою дитячої сприйняття: дохідливістю, цікавістю, веселістю, присутн тю вигадки, домислу, емоційністю, здатністю впливати почутгя дітей, їхні переживання, силою давати відчуття солоди, напруження, хвилювання .

88

О Г А Р Е . І .

lu і'рлтурна с п а д щ и н а . І. Ф р а н к о не вважався дитячим Н< і мі і шиком, однак ще за життя його казки і оповідання |1і > увійшли до хрестоматій, читанок, збірників. Для

I*. піп надруковано н а ш о ю мовою, дав н а м І. Франко» [6, 4" Ч І Іого твори посіли помітне місце у «золотому фонді» н і гп H ні гератури — не л и ш е української, а й світової.

І h¹ H-спрямовано писати д л я ю н и х читачів І. Франко по-іі у «їм • в 90-х роках, тоді, коли сам увійшов у період свідомо-і її,11 ьківства. Власне особистий досвід став, на нашу дум-V 11 • і ч юзною мотивацією для того, щоб, п о п р и неймовірне

Ч'і н.іптаження поетичною, громадською та літературно - _Ічі нічною працею, усе ж займатися літературною твор-

• її" адресованою дітям. Він творив для дітей різного віку іин і інименших до юнацтва, творив не спорадично, а сер-ії и m і цілеспрямовано, переслідуючи благородну мету —

» н її і талант І. Ф р а н к а в цій царині точно охарактеризував З І- ицюбинський: «Здавалось би, що авторові грізної, по-Н\ |ин картини життя працюючих у «поті чола» недоступні 0і н і м і іжні образи . А подивіться, з я к и м теплим, сердечним ІІііну і гям, з якою любов'ю малює він дітей. Доволі пригада - ні пновідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука»,

Мін п о ч и н » та інші, доволі згадати написані н и м для ді-ІІ її і а іки і вірші — стане ясним, що борець уміє бути голу-

Парто наголосити, що письменник не тільки сам актив-іу чився до процесу творення дитячої літератури, але й

89

І І Р А Ц Т В И К Л А Д А Ч І В

залучав до цього кращих тогочасних українських письме ників: Лесю Українку, М. Коцюбинського, Л. Глібова, Оле Пчілку. У 90-ті роки XIX ст. він друкує близько тридця своїх художніх творів — переважно казок — у дитячому дв тижневику «Дзвінок».

Літературний доробок І. Франка представлений так ми групами текстів:

— віршованими казками — художніми обробками н родних казок та оригінальними авторськими літературн ми казками для малят (за сучасною диференціацією — д шкільнят): це розважально-повчальні казки «Ріпка», «Киця «Суд Святого Миколая»;

— прозовими казками для старших дітей (сучасне молодші школярі): це казки, що увійшли до збірки «Ко ще звірі говорили», зокрема «Заєць і їжак», «Лисичка і Ж равель», «Кролик і Медвідь», «Фарбований Лис» та інші менш відомі казки);

— оригінальними авторськими казками, написан ми на запозичені сюжети: це поема «Лис Микита», «Аб Касимові капці», «Коваль Бассім» (переспіви з кращих каз сербського, російського, грецького, перського народів з гачують українську літератури новими сюжетами і долуч ють її до світової класики);

— оповіданнями про школу і дітей з автобіографічни нотками («Малий Мирон», «Під оборогом», «Мій злочин «Грицева шкільна наука», «Отець-гуморист», «Гірчич зерно» та ін.).

Та з усіх жанрів очевидну перевагу І. Франко надав усе ж казкам, побудованим на народних сюжетах, взяти творчості різних країн світу, бо фольклор він вважав «ск бом усної прозової словесності людової». Детальний ана казкотворчості письменника знаходимо в працях Я. Закр ської, Н. Тихолоз [4,11].

Часто до кола рекомендованого дитячого читання у дять й ті твори І. Франка, які не писалися для дітей, однак

9 0

О Г А Р Е. І .

Ції, іим, ідейним спрямуванням і художніми якостями реа-шун.ічп важливі тогочасні виховні настанови («До світла», НІ И'І'І І кожуха» та ін.);

І )< мислення проблем дитячого читання, літературної •Иі|"і.н її для дітей в теоретичній площині, багатий твор-М і перекладацький досвід, критичний аналіз того, що •ш її пін я і видавалося для дітей, дозволили І. Франкові ви-•нниин, а головне — продемонструвати на реальних при-РМП І.ІЧ видання власних творів, а також упорядкованих ним

• м.них виданнях, хрестоматіях, редакторські погляди Міі"їїі підготовки і випуску літератури, адресованої дітям Мі вікових груп (щодо відбору текстів, ступеню їх адап-•II 111 до дитячого розуміння, композиції, мови викладу, пе-рі чи і, іду, супроводу засобами науково-допоміжного апара-

ту ніщо).

',.і участі І. Франка побачили світ вибрані твори видат-нії- українських письменників В. Стефаника, М. Черем-шини, Л. Мартовича. Він виступав упорядником і «адап-Іііінром» текстів хрестоматії «Вибрані твори українських

|ІІ НІ І, вмотивованою основними цільовими настановами, до-і'І'і продуманим довідково-науковим апаратом. І. Франко її, реймався проблемою підготовки і випуску книжок для Нп н їді на кшталт природничих, історичних популярних

иклопедій [7, с. 55 — 59].

• Іідсумовуючи, зазначимо, що аналіз окресленого сег-

• спадщини Івана Яковича Франка доводить, що як tin іднна багатьох талантів, він вповні оволодів майстерніс-

іи і дитячого автора, перекладача, упорядника, редактора і і р п тика дитячих книжок. Готуючи до друку та перевидаю-іп гласні твори для дітей, а також переклади, він керувався •и і міми уявленнями про можливості дитячого сприйман-ії і про вікову диференціацію юного читача і, відповідно, про тематико-інформаційну адресність дитячої книжки, її

91

І І Р А Ц Т В И К Л А Д А Ч І В

морально - естетичну цінність та мовно - літературну прина ність. Без перебільшення можна стверджувати, що науко теоретична та літературно - критична діяльність І. Фран відіграла велику роль у розвитку української дитячої лі ратури, науки п р о неї, у справі видання дитячих книж Висловлені Ф р а н к о м — письменником і науковцем — гляди не втратили актуальності і в н а ш час.

1. Буженко Т. Іван Франко і дитяча література // Літерату Діти. Час: 36. літ-крит. ст. про дит. літ. — К: Веселка. — 1988.

• 150.

2. Городецька Є. Ю. Твори І. Франка для дітей // Літератур школі. - 1956. - № 4. - С. 25 - 32 .

3. Гуменна В. 1.1. Я. Франко — дитячий письменник: теорет і практик: автореф. дис. к. філол. п.: 10.01.01 / Луганський де педагог, ун-т. ім. Т. Г. Шевченка. — Луганськ, 2001. — 20 с.

2. Закревська Я. В. Казки Івана Франка: Мовно-художиій а ліз. — К.: Наук, думка, 1966. — 106 с.

5. Коцюбинський М. Іван Франко // Коцюбинський М. Т ри: В 6 т. - К: Вид-во АН УРСР, 1962. - Т. 4. - 315 с.

6. Кримський А. «Лис Микита». З німецького переробив ї Франко / / Кримський А. Твори: В 5 т. — К.: Наук, думка, 1972. Т. 2. - С. 493.

5. Маляренко Л. Дитячий світ у творах І. Я. Франка. До 1 річчя з дня народження / / Початкова школа. — 1981. — № 8 116 с.

5. Маляренко Л. Іван Франко. — Львів: Вид-во Львів, ун-

1970.

9. Огар Е. Українське книго- та пресовидання для дітей (сп ба загального огляду) // 36. пр. НДЦ періодики ЛНБ ім. В. С фаника. - Львів: 2002. - Вип. 10. - С. 260-277.

9. Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні пекти). — Львів: Львів, вид-ня Ін-ту літ-риім. Т. Г. Шевченка Н України, 2005. — Додаток. І. Франко Женщина-мати, опубліко на в журналі «Друг» (1875 —1876 pp.). — 316 с.

9. Тихолоз Н. «Як дітям мати, з любові...»: Етика і поети Франкових казок // Дивослово. — 2004. — № 11. — С. З —6.

   12. Франко І. [Передмова до вид.:] Галицькі народні казки / Берлині пов[іту] Бродського із уст народа списав Осип Роздо

9 2

О ГАР Е . I .

lull І, впорядкував і порівняння додав др. Іван Франко: додаток / 'І'І'.інко // Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти).

ІІ.ЦІВ: ЛЬВІВ, вид-ня Ін-ту літ-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН Украї-ни .'1)05. - С 286-289.

I V Франко І. Женщина-мати, опублікована в журналі «Друг» їм л 1876 pp.): додаток 1 / 1 . Франко // Тихолоз Н. Казкотвор-іі п. Івана Франка (генологічні аспекти). — Львів: Львів, вид-ня

• ту піт-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2005. - С. 274 - 285. I I Adaptation as a Strategy of Children's Literature (Адапта-

ции като стратегия на детската литература): Scientific Papers мІЬ, lion. — Пловдив: Пловдивски Ун-т «Паисий Хилендарски»; НЧ I2005.

УДК 007:304:655 (477)

РЕНН О. М.