Передумови та причини виникнення кириличного друкарства в україні

У статті	р о з г л я н у т о	особливості р о з в и т к у	у к р а ї н с ь к о ї к у л ь т у р и ,
з о к р е м а ,	д р у к а р с т в а	п е р і о д у XIV —XVII ст.	П р о а н а л і з о в а н о п р и -

ч и н и в и н и к н е н н я к и р и л и ч н о г о д р у к у , й о г о з а р о д ж е н н я і р о з в и - т о к у контексті різних, н е р і д к о с у п е р е ч л и в и х , п р о ц е с і в с о ц і а л ь н о - го й к у л ь т у р н о г о ж и т т я .

Ключові слова: культура, кириличне друкарство, рукописна книга.

Історичні умови для розвитку культури і, зокрема, письменства в Україні у XIV — XVI ст. були надзвичайно не-сприятливі. Ще в XIII ст. монголо-татарська орда знищила на своєму шляху багато центрів економічного, політичного та культурного життя колишніх руських земель. Спустоше-ні були монастирі та церкви, де зберігалася богослужбова література, переписувалися нові книги і підтримувалося письменство.

Все це лягло тягарем на розвиток того величезного зле-ту літератури, що його ми зазнали за часів могутньої Ки-ївської Русі. І все ж, як не можна було вбити народ, так не можна було знищити і його культуру, його кращі тради-ції. Народ жив і творив. І хоч про оригінальні літературні пам'ятки XIV — першої половини XVI ст. відомості дуже скупі, є всі підстави говорити про подальший розвиток те-пер вже українського письменства, яке було продовженням традицій Київської Русі і розвивалося на основі поглиблен-

3 7 6

П А С І Ч Н И К М. С

ня східнослов'янських, міжслов'янських та європейських зв'язків [5].

Деякі суспільні й літературні рухи названого періоду залишалися спільними або мали місце в різних площинах на руських, українських та білоруських землях. Татарський, литовський, польський гніт накладав свій відбиток на за-гальне спрямування перекладних і оригінальних творів, робив певні повороти чи зміни в ідейному змісті навіть бо-гословської літератури, викликав боротьбу поглядів і думок у патріотично налаштованого духовенства. Разом з тим, це був період великого Відродження чи Ренесансу в Західній і Центральній Європі. Ідеї цього періоду, незважаючи на всі несприятливі умови, знайшли також відгук у Східній Європі. Ідеї гуманізму, протестантизму поступово стають здобутком російської, української і білоруської культури. Найцікавішими явищами в східнослов'янській культурі XIV —XVI ст. були — «Другий південнослов'янський вплив», єресь і продовження традицій Київської Русі на південних і північних землях.

«Другий південнослов'янський вплив» пов'язують з відродженням літератури південних слов'ян і, в першу чергу, Болгарії та Сербії, що визволилися з-під іноземно-го гніту Візантії і досягли помітного розквіту вже у першій половині XIV ст. Центром культури в Болгарії стає колиш-ня болгарська столиця Тирнов, а в Сербії — Далматинське узбережжя Адріатичного моря. Саме тут частково схрещу-валися слов'янські, візантійські та романські впливи. Так, наприклад, у Сербії були перекладені в той час: з грецької

— повість про Олександра Македонського (відома сербська «Олександрія»), з латинських оригіналів, що мали грецьку основу, — повість про Троянську війну («Троянська при-тча») і «Повесть об Индейском царстве», з італійської мови на сербську згодом переклали «Повесть о Бове королевиче» тощо [4]. Подібні твори перекладалися і в болгар, а звідти переходили до всіх східних слов'ян.

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

Південнослов'янське відродження сербів і болгар йшло під лозунгом критичного ставлення до церковних обрядів і догм, а це вимагало критичної оцінки майже всієї поперед-ньої книжності, починаючи від мови, орфографії і завершу-ючи змістом літературних творів на церковну, історичну, філософську та природничу теми. Йшла перевірка старих перекладів, виникали нові, в основному візантійського чи грецького походження; в житійній та історичній літературі максимально використовувалися першоджерела й відкида-лися різні вигадки, посилився інтерес до психології героїв, дедалі більше починала проявлятися в творах особа пись-менника чи перекладача.

Наприкінці XIV ст. у Болгарії тирнавський патріарх Єв-фімій провів книжкову реформу. Реформа Євфімія Тирнав-ського знайшла свого прихильника в особі болгарина Кос-тянтина Костенцького, що був на службі в серба Стефана Лазаревича. І в Болгарії, і в Сербії тепер робилися переклади за системою Євфімія Тирнавського і Костянтина Костецько-го, а самі тексти перекладів називалися Тирнавськими і Ре-савськими (так само, як і монастирі) ізводами.

На цей період припадає розвиток інтенсивних зносин і культурних взаємозв'язків між слов'янськими народнос-тями і державами. Зросла кількість руських паломників до Константинополя і Афона та до інших монастирів Балкан-ського півострова. Часто ченці на багато років оселялися в монастирях, утворюючи цілі колонії або й окремі монасти-рі, як це було на Афоні, де провів добру частину свого жит-тя І. Вишенський. І взагалі склад ченців Візантії, Болгарії чи Сербії був досить таки різнонаціональний. Вихідці з україн-ських чи російських земель, прибувши до згаданих монас-тирів, перевіряли наявні книги, доповнювали їх новинами, переписували нові тексти.

У цей час ченці починають також захоплюватися фі-лософією «ісіхастів» Григорія Синаїта, Феодосія і Євфімія Тирнавських, Філофея і Калліста, суть якої полягала в міс-

378

П А С І Ч Н И К М . С

тичній теорії прижиттєвого злиття людини з божеством, завдяки моральному самовдосконаленню в безмовному ас - кетичному житлі в келії або в безлюдній печері [10]. Це був своєрідний протест збагаченню монастирів і перетворенню їх на великі феодально-кріпосницькі центри. Ісіхасти про-пагували аскетське життя, відлюддя, вимагали від ченців, щоб вони забезпечували себе власною працею і не корис-тувалися надмірною приватною власністю — землею, худо-бою, грішми тощо. Цей аспект вчення згодом використало російське боярство, виступаючи проти швидкого зростання церковного землеволодіння.

Коли Болгарія і Сербія спочатку зазнали нападу з боку турецьких завойовників, а потім — і зовсім втратили свою незалежність, з Балканського півострова в Україну та в Ро-сію в кінці XV ст. приходить багато емігрантів. У зв'язку

• падінням Візантійської імперії і утворенням Російської централізованої великої держави, погляди багатьох людей слов'янського світу були звернені до Москви як до «третього Риму», що повинна продовжити політичну роль стародав-нього Риму та Візантії. В Росії та в Україні багато емігрантів

• Балкан займали помітне становище в церковній ієрархії і були відомі як політичні та культурні діячі. Так, вихованець Євфімія Тирнавського — Кіпріан став київським, а потім — московським митрополитом, племінник Кіпріана — Григо-рій Цамблак спочатку був ігуменом у Сербії, а потім — отри-мав посаду митрополита українських і білоруських земель Литовського князівства. На «Русі» Кіпріан і Цамблак увели

• церковну проповідь властивий південнослов'янській літе-ратурі тих часів риторичний стиль, який використовували

• своїх проповідях і творах російський чернець Єиіфаній Премудрий і виходець з Афону серб Пахомій Логофет [ 1()|.

Зрозуміло, що політичні і культурні взаємозв'язки Русі з південнослов'янськими країнами знайшли своє відображеі і ня в пам'ятках письменності XIV —XV ст., зокрема, в книгах церковного змісту, в перекладних світських творах, в офі

37 V

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

ційних урядових документах — грамотах, листуваннях дер-жавної канцелярії тощо. За зразком південнослов'янської графіки, на Русі виробляється нова манера письма, яку називають молодшим наиівуставом. Різниця між старшим і молодшим напівуставом досить чітко визначена в палео-графічній науці. Ця різниця була не тільки в деякій зміні написання букв, а й у складі алфавіту. О. Соболевський вказував на кілька таких пунктів: намагання відділити книжну мову від народної, встановлення більш-менш стій-ких правил правопису, наближення мови до початкової церковнослов'янської мови і очищення її від пізніших на-родних елементів, поступове знищення в мові й орфогра-фії місцевих староруських особливостей, наближення мови й орфографії до «материнської», тобто грецької, вживання великих юсів, «ь» замість «т» в кінці слів, відсутність йоту-вання перед голосними, вживаїшя «а» замість «я» (твореній, добрыа), наявність великої кількості скорочень в словах за до-помогою титлів і виносних букв над рядком (бгь - бог, снь — син, члвк — чоловік, гсдрь — государ) [1,14].

Саме в цей час у східнослов'янськії книжності з'являється плетений орнамент балканського стилю. Якщо раніше руко-писи орнаментувалися в тератологічному чи в дивовижно-му тваринному стилі, то в молодшому півуставі орнаменти були виконані в геометричному стилі. Різниця обох стилів була не тільки в характері малюнка, але і в своєрідному під-борі кольорів та мініатюрах. Другий південнослов'янський вплив був помітним в живописі, оформленні кам'яних хрес-тів та печаток князів.

Разом зі зміною орфографії та літературної мови до нас було перенесено з південнослов'янських країн «пле-тение словес» — особливий літературний стиль, який ви-ник у Болгарії за часів Євфімія і був характерним для східнослов'янської церковної літератури до кінця XVII ст., а в окремих місцях і пізніше. «Новий стиль, — підкреслює Д. Лихачов, — примушував уважно ставитись до значення

3 8 0

П А С І Ч Н И К М . С

слів і до відтінків цього значення, до емоційного (хч N
до ритміки мови, до її звучання, збагачуючи мову	11

мами, новими запозиченими словами, різноманїп і и м і и 11 м і кметниками, дав багату кількість нових словосію іу'н їм

Н О В И Х епітетів, розвинув форми прямої М О В И ЯК мої І" І

ної, так і діалогічної, розширив емоційну виразнісі ь [13, с. 156].

Південнослов'янський вплив був більше ПОМІТНИМ '

Російській державі. Література тут засвоює і розвинаї » п тійні та історичні теми, ідейний зміст і панегіричііу фм| >м \ величання московського князя за болгарським і сербі ••*> пм зразком як царя і самодержавця, а Москви — як «і(>«• і• • • го Риму».

Українська література в умовах Литовської держані і і отже, в силу специфічних політичних і суспільних умок, III і користовує лише художні засоби і обминає ідейний І І І П І П Н Виходить новий переклад «Четвероєвангелія», нові редаї и" «Апостола», «Псалтиря», «Служебних міней», різних іічр ників церковних пісень, збагачується список повчальнії аскетичних творів візантійських письменників у дусі н а і у ваної вже філософії «ісіхазму», причиною чого було поніс знищення могутності Візантії і перемога ісламу над хріи тиянством в балканських державах. Популярними стають вчительні або тлумачні, житійні твори (зокрема «Зведенніі патерик», що був компіляцією різних повчальних сюжеті їй - новел і анекдотів з чернечого життя, зведених з усіх ВІДОМІ І ' слов'янських перекладів патерика) і Євангелія. Зареєстрон» ні були й нові опрацювання «Шестоднева», деяких історич них та белетристичних повістей.

Однак, говорячи про «Другий південнослов'янські пі вплив», слід відкинути думку дореволюційних учепи* що цей вплив був лише однобічним. Найновіші ДОСЯІ НІ'ІІ ня науки переконливо засвідчують, що різні зв'язки мм слов'янськими народами були великим стимулом до в іа< м ного збагачення культурними досягненнями. При цьому

.ЇМ І

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

кожний з народів сприймав те, що було йому необхідно в

силу історичних потреб, творчо пристосовуючи матеріал, надаючи йому специфічних національних рис.

Водночас, у XIV — XVI ст. великого розмаху в Україні, Ро-сії і Білорусії набувають антифеодальні єретичні рухи, що

були виявом опозиції до церковної ієрархії та релігійної бо-ротьби широких народних мас проти феодальної системи. Подих революційного руху, що охопив майже всю Західну Європу і часто поєднувався з великими класовими битвами, сягає й України опосередкованими і прямими шляхами. Так, наприклад, у чесько- гусистських війнах 1419 — 1434 рр. брали участь українські і білоруські селяни, а в 1422 р. ли-товський князь посилає на підмогу гуситам великий загін, що майже вісім років бився пліч-о-пліч з чехами проти ні-мецьких і чеських феодалів та католицької церкви. Особли-во уславилося військо волинського князя Федора Острозі, кого, більшу частину якого складали українці. Ясна річ, що

чесько-гусистські відгуки знайшли своє місце і в суспільно-політичному русі в Україні та в її літературі [10].

Зокрема, відгук реформаційних ідей протестантизму, з одного боку, і традицій київської літературної школи, з другого, дослідники вбачають у проповідях єресі «жи довствуючих», яку пов'язують із приїздом до Новгороду II 1471 р. вченого єврея Схарії (Захарія Скари), що був ліка рем київського князя Михайла Олельковича. На відміну від Псковсько-Новгородської єресі «стригольників», єресь «жидовствуючих» називають ще Новгород-Московською, бо вона з Новгорода проникла і в Москву, де знайшла під тримку та співчуття з боку великого московського князя

Івана III, глави посольського приказу Ф. Курицина і навіть тодішнього митрополита Зосими. Однак проти єресі досип, різко виступив ігумен Волоколамського монастиря Йосиф Волоцький, який у великому полемічному тракті «Просве титель» пов'язав єресь із єврейством та відповідно назвав її «жидовствуючою».

3 8 2

ПАСІЧНИК М. С

Академік М. Гудзій висловлював думку, хцо єресь «жи-довствуючих» певною мірою була відлунням західноєвро-пейського протестантизму: «Елементів іудейства було у ній стільки ж, скільки в будь-якому західному рухові протестан-тизму. Є підстави думати, що в цій єресі ми маємо відгук ідей, які виникли в епоху Ренесансу. Це передусім ідея секу-ляризації мислі від тих традиційних догматів і традиційних точок зору, які були типовими для ортодоксальної релігії і від яких звільнялася Західна Європа у період Ренесансу та Реформації» [14, с. 438]. Прихильниками єресі (у ширшо-му розумінні) були, здебільшого, представники нижчого й середнього білого духовенства, значна частина городян, дрібних купців тощо. їх приваблювало у проповідях «жи-довствуючих» досить помітний раціоналізм, пошана до простої людини, а також критицизм щодо церковної ієрар-хії, ідеологічного й економічного засилля церкви, сміливе знімання з неї покрову святості. Єресь «стригольників», як і «жидовствуючих», мала у своїй основі соціальне і політич-не підґрунтя й тому пробуджувала на певний час суспіль-ну думку.

Однак слід наголосити, що цей реформаційно-гуманістичний рух, як і в Західній Європі, був спрямований не проти релігії взагалі, а проти феодального церковного землеволодіння та окремих церковних догматів. Так, при-хильники руху відкидали догму про Трійцю, кажучи, що Христос був звичайною людиною, як і Мойсей, а справжній Месія ще не прийшов; що діва Марія не була Богородицею, що іудейська віра походить від Бога, а християнська — від людини; вони заперечували зовнішню обрядовість: І І О Ч И -

тання ікон, хрестів, мощів, відкидали пости, нетерпимо ста-вилися до монастирів і не визнавали церковної ієрархії, а на місце «божественного одкровення» прагнули поставити людський розум і знання.

Для цього вони писали книги з математики, астрономії, астрології, логіки, метафізики; перекладали окремі біблій

.583

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

ні книги, тобто задовольняли потреби тогочасних читачі і пробуджували не тільки думку прихильників, але й від повідну реакцію супротивників, які змушені були не від ставати від учених представників єресі і, в свою чергу, за йматися як полемічною, так і перекладацькою діяльністю Наприклад, новгородський єпископ Геннадій переглянув виправив у 1489 — 1499 рр. повний звід біблійних книг, щ були перекладені з грецької, латинської і староєврейсько мов (так звана Геннадієва біблія).

Безпосередньо до пам'яток єресі, що були створені Україні, належить збірник з колишнього Михайлівськог монастиря під назвою «Приточник», написаний Васком писарем пана Миколи Радивиловича — приблизно в 1483 р Зміст цього збірника надзвичайно різноманітний і говорит про різнобічні інтереси його упорядника. Записуючи дл пам'яті, Баско використовував різні матеріали, книги і стат ті, з яких брав окремі рядки чи уривки, як, наприклад, мо литви Кирила Туровського, слова і виписки на моральні т дидактичні теми, трактати про різні догми, полемічні пи сання проти латинян та іудаїзму, афоризми тощо. У збірни ку є також індекс заборонених і незаборонених церковни книг, апокрифічний перелік імен аі лелів. Із світських тво рів Баско використав енциклопедичний твір арабського по ходження під назвою «Аристотелевм врата, або Тайна тай ньїх», трактат з логіки Авісафа, якийсь «Лунник», що були очевидно, перекладені з єврейської чи іншої мови «жидов ствуючими».

Як збірник Баска, так і деякі інші перекладні твори мал виразні ознаки української або білоруської мов, а також чи мало штучних словотворів, які точно відтворювали першо джерело і не мали ще відповідників у мові перекладу [4| Перекладаючи біблійні книги, «жидовствуючі» обережно критично підходили до самої Біблії, чим готували ґрунт дл інших протестантських течій, які з Заходу просувалися і н Схід Європи.

3 8 4

1 І А С І Ч И И К М . С

В Україні, поряд з єрессю «жидовсгвуючих», значного поширення в XVI ст. здобула єресь соцініан, або антитрипі-таріїв, які проголошували свободу совісті, думки, волі та від-кидали догми про приреченість людства. Вони засновували школи, дбали про друкарні, тобто відстоювали прагнення демократичних верств населення. Народні маси України в своїй боротьбі проти чужоземного засилля і католицизму використовували як гасла захисту православної віри, так і різні єретичні вчення, бо вони певною мірою відповідали їхнім прагненням, подібно до єресі середньовічних міст.

Борючись проти церковної ієрархії і церковного земле-володіння, єресі викликали протидію церковних магнатів, зокрема представників так званої йосифлянської церкви, які за активної підтримки державної влади на церковному соборі в 1504 р. піддали її анафемі. Ватажки єресі і знайдені книги були спалені на вогнищах, а інші представники за-знали жорстокого переслідування. Однак єретичний рух XV—XVI ст., який мав антифеодальний характер, розгор-нувся настільки широко, що офіційні кола церкви не в силі були його знищити, бо його підтримували міське населен-ня, бідне духовенство і навіть бояри.

На XIV — XVI ст. припадає зосереджені ія і подальший роз-виток української культури, яка, поряд з іншими фактора-ми, немислима без національної мови. Елементи розмовної української мови трапляються вже у Галицько-Волинському літописі, в писаних світських пам'ятках — грамотах про ку-півлю і продаж, присягах на вірність, винагородах за вислу-ги, реєстрах збору податків, в описах замків XIV —XVI ст., у церковно-релігійних творах: «Королівському євангелії із Закарпаття» (1401 р.), «Четьї» (1489 р.), пізніше — у «Пере-сопницькому євангелії» (1556 — 1561 рр.), а в «Чеській гра-матиці» Яна Благослава, складеній до 1571 р., був уміщений перший запис української народної пісні із Закарпаття про Стєфана-воєводу, яка, напевно, побутувала значно раніше серед населення [18]. Протягом XIV —XVI ст. українська мі ге

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

ратурна мова розвивається, зазнаючи дедалі більшого впли-ву живої народної мови. Тоді ж визначилися і головні діалек-тні масиви народної української мови — південно-східний, південно-західний і північний. Діалект південно-східний, починаючи з першої половини XVI ст., стає провідним серед інших діалектних груп мови української народності.

Найбільшого відображення жива мова українського народу знайшла не в писемних пам'ятках XV—XVI ст., а в усній народній творчості. Саме на цей час припадає поча-ток народного історичного епосу — дум та історичних пі-сень, що були продовженням традицій героїчного епосу часів Київської Русі і близькі до російських билин. Появу дум та історичних пісень зумовили конкретні історичні ре-алії — боротьба за соціальні і національні права, боротьба проти татар і турецьких яничарів, проти польської шляхти і козацької старшини. В цьому епосі оспівано мужність і па тріотизм козаків, прославлено Запорозьку Січ та її ватаж-ків, побратимство і взаємне визволення (особливо бранців-невільників) з турецької і татарської неволі. Прикладом таких творів можу ть бути думи про козака Голоту, про Івася Удовиченка-Коновченка, про Федора Безродного, про Са мійла Кішку, про Олексу Поповича, про Івана Богуславця про Марусю Богуславку, про втечу трьох братів з Азова, істо ричні пісні про Байду, «За річкою вогні горять», «У неділю рано-пораненько», «Три брати самарські» тощо. Названі й неназвані найдавніші перлини народнопоетичної творчос ті свідчать про високу духовну культуру на світанку наро дження української нації.

Основою освіти була книга. Українські прогресивні ді ячі не шкодували коштів на формування бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просві тителів. Книга в Україні була дуже шанована, на ній вихову валися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою честі. Книги перекладали з іно земних мов, переважно грецької, потім — латини.

3 8 6

ПАС ІЧНИК М. С

За умов чужоземного поневолення, коли український народ був позбавлений власної державності, одним із най-важливіших факторів розбудови національної свідомості стана рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV —XVI ст. були монастирі: Києво-Печерський, Дерман-ський, Унівський, Зимненський. Книгописні майстерні функціонували по всій Україні. Професія переписувача книжок, — а цією справою займалися здебільшого ченці, — була в пошані.

Несприятливі історичні умови призвели до значної втрати культурних і мистецьких цінностей, зокрема й руко-писних книг. Серед книг далекої епохи назвемо «Пандекти Антіоха» (1307 р.), переписані у Володимирі -Волинському; «Євангеліє» із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; «Київський Псалтир» (1397 р.), створений дияко-ном Спиридонієм, — це найвидатніїпа пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичай-но майстерно.

Книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, з XV ст. пергамент замінив папір. Це полегшило і харак-тер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення са-мих книжок. До видатних пам'яток середини XVI ст. нале-жать: «Служебник», «Холмське Євангеліє», «Загорівський Апостол» (1554 р.), «Пересопницьке Євангеліє» (створене у Пересопницькому монастирі на Волині).

Поява багатьох українських рукописних книг на зем-лях Волині — підтвердження того, що пей регіон протягом XIV —XVI ст. залишався в центрі суспільного життя. Україн-ська література в XIV—XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку; в наступні періоди на пертий план вихо-дить перекладна література, що пробуджувало патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури. Напри кінці XV ст. в Кракові з'являються перші друковані книги, виконані кирилицею. Серед них — «Октоїх» (1491 р.), «Ча сословець» (1491 р.), «Тріодь пісна», «Тріодь цвітна» (1491 р.).

Ш

І І Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

їхній автор — механік за фахом, німець Швайпольт Фіоль (1525 р. н.). За переказами, католицький суд спалив наклади книг, а самого друкаря покарав за те, що в такий спосіб про-пагував грецьку, а не латинську віру [18]. Значний внесок у розвиток кириличного книгодрукування зробив також бі-лоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Ско-рина (1490 — 1540 рр.). Книги Ф. Скорини, зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні.

У Львові перша друкарня існувала вже в середині XV ст. Збереглися записи, що в 1460 р. львівський громадянин Сте-пан Дропан для матеріальної підтримки подарував монас-тирю свою власну друкарню [15,16 ].

На кінець XV ст. припадає заснування слов'янського ки-рилівського книгодрукування, що, за справедливим визна-ченням І. Франка, було важливим переломним фактором в історії південноруського письменства.

Професору О. Мацюку вдалося віднайти в Центрально-му державному історичному архіві у Львові два докумен-ти, писані латинською мовою, які однозначно вказували на існування в цьому місті друкарні, ще в 1460 р., тобто за 112 років до прибуття туди Івана Федорова (Федоровича) у 1572 р. Про існування такого раннього українського дру-карства свідчив ще один, третій документ, віднайдений в архівах О. Мацюком. Йдеться про невідомий досі інвентар книг Словістського монастиря [15,26]. Цей документ фіксує наявні серед інших різноманітних книг у бібліотеці монас-тиря шість видань, надрукованих тогочасною українською мовою раніше, ніж побачив світ «Апостол» Івана Федоро-вича 1574 р. — офіційно визнаної в радянські роки дати за-снування українського друкарства. Адже в радянській на-уці домінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою українська наука, освіта, культура нібито завжди роз-вивалися лише в тісному взаємозв'язку з російською, отож, постійно вважалися другорядними, принагідними, позбав-леними самостійних ознак. Ця схема у 30-х роках набула

388

ПАСІЧНИК М . С .

образної метафори у вигляді стовбура дерева з його відга-луженнями, що символізували єдність і взаємозалежність трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського [26 ].

За такою образно сформульованою теорією, серцеви-ну цього дерева — його стовбур, коріння якого сягало часів Київської Русі, — безперечно привласнювала Росія. А два його відгалуження, що «проросли», за цією схемою, лише в XIV ст., віддавалися Україні й Білорусії. Ось чому початки виникнення української мови, літератури, культури в ціло-му, як і самої української історії, дозволялося «шукати» саме з XIV ст. Все, що не «вписувалося» в таку ідеологічну схему, тоді вважалося антинауковим, а отже — шкідливим. А ті вче-ні, які наважувалися своїми чесними і глибоко науковими розвідками висловлювати науково вивірене, а не політично заангажоване бачення проблеми, оголошувалися лютими ворогами свого народу з наступною забороною їхніх тво-рів. Так сталося, зокрема, з невеликою групою одержимих ідеєю українського національного відродження вчених, які гуртувалися довкола Українського наукового інституту книгознавства (УНІК) на чолі з Ю. Меженком: більшість з них було репресовано, а сам інститут 1934 р. ліквідовано. З розгромом уНІКу українські радянські дослідники і в нау-

кових, і в навчальних виданнях, відповідно до наведеної іде-ологічної метафори, протягом більш ніж вісімдесяти років змушені були повторювати в різних варіантах запропоно-ваний московськими вченими єдиний постулат і щодо ви-никнення українського друкованого слова: після заснуван-ня першої друкарні в Росії 1564 р. (рік виходу «Апостола» у Москві) перший російський друкар Іван Федоров, деся ті» літ по тому прибувши через Білорусь в Україну, до Львова, засновує там друкаршо і 1574 р. видає «Апостола». Ця дата і вважалася початком заснування українського друкарства. Як наслідок — українці, насильно відірвані від європейсько го контексту історії, змогли долучитися Д О Д И В О В И Ж І юго В И -

ЗИЧ

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

яка виправляє, обробляє будь-який текст і приводить його у відповідність з правилами літературного складу, стилю, з призначенням, характером і політичною спрямованістю конкретного друкованого видання» [7]. Творці чотиритом-ного «Словаря русского язьїка», що побачив світ другим виданням у 1984 р., зважаючи на авторитет головного ра-дянського енциклопедичного видання (такі видання за ра-дянських часів вважалися еталонними), також поясіпоють термін «редагувати» як «перевіряти (перевірити) і виправ-ляти (виправити) будь-який текст, піддавати (піддати) його остаточній обробці» [8]. Майже дослівно повторюють таке тлумачення російських колег і українські словникотвор-ці: «Редагувати — перевіряти і виправляти або відповідно оформляти певний текст» [9].

Зрозуміло, що таке тлумачення поняття редагування та обов'язків редактора чим далі входило в конфлікт з практи-кою. І рано чи пізно проти нього мали виступити опоненти. Чи не першим відважився це зробити один із засновників української школи редагування Р. Іванченко. «З таким ро-зумінням обов'язків редактора і процесу редагування — не можна погодитися, — сміливо заперечує маститим авторам головного радянського енциклопедичного видання моло-дий український дослідник, — за визначенням, що його подає БСЗ, редактор і до текстів, що вийшли з-під пера ви-датних майстрів слова, і до текстів, що їх подали люди, ко-трі вперше взялися за перо, має підходити однаково — пра-вити згідно з їх смаками, підганяти до своїх стилістичних уподобань ... Це визначення мовчазно спонукає до тексту підходити як до такого, що його треба будь-що опрацьову-вати» [10].

Незважаючи на справедливу критику офіційних слов-никарських тлумачень сутності редагування, таке його ро-зуміння, переживши тривалий період, перейшло незабаром і в сучасні навчальні віщання, призначені для підготовки майбутніх фахівців видавничої справи та редагування. Ось

4 0 8

Тимошик М. С.

368

як визначає предмет і завдання редагування автор найлоні іпого російського навчального посібника «Основи редаг у-вання» О. Мартинова: «Редагування — перевірка, виправ-лення і доповнення по суті конкретного тексту, рукопису, їх остаточна літературна обробка, редакція» [11].

Подібна інтерпретація багатогранного процесу редагу-вання, безумовно, збіднює його справжній зміст і значення відповідальної ролі редактора у творенні цілісного й висо-коякісного друкованого продукту, зводить роль носія цієї професії лише до звичайного правщика тексту. Чи не звідси починається і спрощений, а відтак хибний, підхід до оцінки сутнісного наповнення професії редактора? У середовищі батьків та абітурієнтів, та й самих студентів-журналістів, не раз доводилося чути такі оціночні сентенції: спеціальніст ь «Видавнича справа та редагування» не може навіть конку-рувати з «Журналістикою», тому що з дигшомом редактора-видавця доведеться все життя порпатися в чужих текстах у пошуку пропущених букв, крапок і ком. (Про те, що саме для таких випадків у редакційно-видавничому процесі заді - яні ще й посади коректорів, тут годі когось переконувати).

Перелічені вище визначення редагування є досить враз-ливими і неповними не лише з точки зору поверхового розу-міння змісту редакторської роботи, а й з точки зору сутності затрачуваних редактором зусиль з пошуку і виправлення помилок. Припустимо, що редактор якогось видавництва, готуючи до видання книгу сучасного маловідомого автора, скажімо, із заголовком «Як не захворіти на грип», ретельно виконав лише те, що йому перед цим «приписано» у визпа ченні редагування, — бездоганно виправив усі «помилки и неточності». Книга оперативно надрукована без помилок, але цілковито не структурована; кричуща неспівмірніоі і. розділів, параграфів фактично розсипає текст; у ній бракує, скажімо, конкретних рекомендацій, переконливих прикла дів з практики, висновків; вкрай годилося б подати до ав тор ського бачення проблеми передмову авторитета галузі, чі а

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

б розвіяла підозру читача: чи такому тексту варто вірити, чи його не написав якийсь шарлатан; вмістити покажчик основних понять; до того ж, як з'ясувалося, заявлена тема виявилася надто «збитою» для читача — кілька книг на по - дібну тему і з подібною інтерпретацією вже побачило світ.

Ось коло проблем, пов'язаних з підготовкою видання, які може виявити фахівець неозброєним оком, а не лише ретельно виправити всі помилки й неточності. Звичайно, хцо таке редагування не задовольнить ні читача, ні видавни-цтво. У такому обсязі виконання воно виявилося нікому не потрібним. Надто ж для видавництва: адже з матеріальної точки зору — воно однозначно збиткове, якщо видавалося не за кошти спонсора, а з іміджевого — ще й компрометує видавця.

Отож, перелік невиконаних редакторських функцій, ін-шими словами, неповноту редагування (у цьому випадку) складають: попереднє рецензування авторського оригіналу редактором, поглиблене читання, виконання автором ре-комендацій і вимог редактора щодо структури тесту, його комплектності, остаточна редакторська правка, погоджена з автором ТОЩО' Кожен досвідчений редактор підтвердить, що все це — також редагування. Цього не було зроблено тому, що редактор розумів свої обов'язки у вузькому (спро-щеному) варіанті.

Варто звернути увагу ще на одне спірне твердження у спрощеному визначенні редагування, яке з переконливістю повторюється не лише у фахових довідкових, а й навчаль-них виданнях. Зокрема в останньому виданні московської енциклопедії «Книга», третє значення цього багатоаспек-тного поняття подається так: «Редагування — це приведен-ня змісту і форми будь-якого документа, написаного чи під-готовленого кимось у відповідності із загальноприйнятими чи спеціально встановленими вимогами і нормами» [12].

Отож, цим визначенням порушено проблему так званих норм редагування, а відтак — співмірності творчого і не-

4 1 0

Тимошик м. с:.

творчого начал у редакторській роботі. Оминути її в огля-ді публікацій на тему визначення терміна редагування не можна.

Серед українських дослідників прихильником норма-тивної концепції редагування є 3. Партико. Його визначеі п ія майже цілковито співпадає з тим, яке запропонували авто-ри російської енциклопедії «Книга»: «Предмет редаїуван-ня — це приведення об'єкта редагування у відповідність із чинним у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання за-даного соціального ефекту» [13]. Не відволікатимемо уваїу на з'ясування стилістично невмотивованої тавтології «пред-мет редагування — це приведення суб'єкта редагування...». Спробуємо збагнути суть такої нормативності, залишаючи відкритим питання: хто, ким, з якою періодичністю й наві-що встановлює ці норми?

Рішучим опонентом такого розуміння редагування став відомий російський теоретик і практик видавничої справи А. Мільчин. На переконання вченого, безумовне дотриман-ня в редагуванні встановлених кимось у суспільстві вимог та норм «може призвести до сумних наслідків. По-перше, тому, що це не може не стати перешкодою для всього но-вого. По-друге, тому, що самі вимоги і норми не можуть врахувати індивідуальних особливостей твору і автора та ведуть до нівелювання змісту та форми, а нетехнічна стандартизація літературі і редакційній справі протипо-казана (виокремлення мої. — М. Т.). Бшып того, найкращі

результати в критиці можуть бути досягнуті лише у тому випадку, якщо для кожного твору будуть вироблятися ви моги, що виходять з нього самого» [14].

Не випадково виокремлюємо у наведеній вище цитаті думку російського колеги про протипоказання нетехнічні н стандартизації і нормотворення для редакторської справи. Бо те, що пропонують окремі теоретики редагування (якщо б його прийняли, як у недавні радянські роки, до неухи іь

•ні

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

ного виконання редактори-практики), загрожує, з одного боку, повним вихолощенням віками набутого потужного творчого начала в складному процесі редагування, а з ін-шого — формує в головах редакторів-початківців комплекс меншовартості: мовляв, не треба нічого творити й вигадува-ти, не варто перейматися досвідом попередників, слід лише засвоїти певну кількість норм, оволодіти певними ефемер-ними алгоритмами і ти вже — Редактор.

До речі, про досвід попередників. Констатуючи в своє-му посібнику з редагування, що значна частина наукових досліджень минулого побудована за принципом «Із редак-торського досвіду 1\Г» і що це є всього лише «наведенням прикладів, і нічим більше» або ж просто нагромадженням фактів (мовляв, пройти такі етапи повинна кожна наука), 3. Партико категорично стверджує: «Вчити редагувати ав-торські оригінали (рукописи) слід не на окремих, хай і блис-кучих, прикладах, а на великому статистичному матеріалі» [15]. Адже саме на основі такого статистичного матеріалу, на його думку, має бути встановлено закономірності того, як автори породжують ці оригінали, як редактори їх виправ-ляють і як реципієнти їх сприймають. І ще одне категорич-не твердження цього дослідника, яке не може не викликати такого ж категоричного заперечення: «Для того, аби вчити людину редагувати, її треба ознайомити не з великою кіль-кістю різноманітних блискучих прикладів, а запропонувати один-єдиний алгоритм, який повинен діяти в більшості різ-номанітних випадків і ситуацій» [16].

Підставою для формалізації процесу редагування цьому досліднику послужили... результати його власного експери-менту. Вони засвідчили, що «приблизно 80% виправлень, яке здійснюють редактори, виконані на основі встановле-них суспільних норм» [17]. Отож, для «творчих виправлень» 3. Партико залишає редакторові лише 20%.

Виникає запитання: що буде з текстами письменників з яскраво вираженою творчою індивідуальністю, якими с

4 1 2

Тимошик М. С.

372

наші класики, скажімо, І. Нечуй- Левицький, М. Коцюбин-ський, У". Самчук, Гр. Тютюнник, чи із сучасних — М. Маті-ос, І. Роздобудько, Л. Дереш (цей ряд можна продовжувати, оскільки кожен справжній письменник і в стилі, і в пробле-матиці, і в манері оповіді має бути неповторним), якщо до їхніх текстів редактор застосує «приблизно 80% норматив-них виправлень»? А тих норм, які має засвоїти редактор, ав-тор пропонує десятки. Ось їх перелік лише з першого ряду, гак званого, нормативного редагування — інформаційні, юридичні, етичні, естетичні, політичні, релігійні, компози-ційні, лінгвістичні, психолінгвістичні норми. Якщо мати на увазі, іцо кожен із цих видів норм ділиться на десятки під-видів, то важко навіть уявити, в які нетрі схоластичної тео-рії, не перевіреної і не підтвердженої практикою, заводить автор такого дослідження майбутніх редакторів. Що вийде, скажімо, із «Солодкою Дарусею» М. Матіос, якщо редактор відважиться застосувати до неї бодай щось із пропонованих в обов'язковому порядку лінгвістичних норм — «для рівня дискурсу», «для рівня блоків», «для рівня надфразних єд-ностей», «для рівня речень», «для рівня слів», «для рівня морфем»?

Результати такого експерименту (без перебільшеніія, сумнівної якості), можна було б і не брати до уваги, якби за цим не стояли глобальніші висновки його автора: необ-хідність внесення відповідних змін до навчальних програм, за якими готуються редактори-видавці: зменшити кількість «творчих» дисциплін, натомість, збільшити кількість «інже-нерних». Виходить, ні історія видавничої справи, ні культу-ра, ні література не дадуть редакторові стільки «професійної поживи», як методи точних наук, що їх закликає теоретик вивчати, передусім, майбутнім редакторам-видавцям. Ло-гічна невмотивованість такого підходу для фахівця видав ничої справи, якщо він має бодай первинний досвід прак тичної роботи, цілком очевидна.

Доречною, у цьому контексті, буде ще одна важлива думка класика теорії редагування А. Мільчипа, який па

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

спроби вихолостити з навчальних дисциплін спеціальної ті «Видавнича справа та редагування» творчі предмети і ввести, натомість, більше технологічних і технічних курені (йдеться про це у зв'язку з виходом 2004 р. в Москві книги В. Третьякова «Як стати знаменитим журналістом», зауна жив: «Не можу погодитися з кваліфікацією редагування я і-технологічного чи технічного курсу. В редагуванні перс на жає все ж не технічний бік справи» [18].

Спроби формалізувати, регламентувати творчість (писі, менника, журналіста, редактора, митця взагалі), поділи ти и порахувати «творчі й нетворчі операції» робилися неоді н • разово. Одна з наймаспггабніших, яка була зініційована н 30 -х роках минулого століття провідниками комуністичнії го Кремля, з метою запровадження «спеціально встанонле них у суспільстві вимог і норм», закінчилася для українські и культури (складовою якої була і є українська видавнича справа) цілковито трагічно. Але щоразу такі спроби зазнана ли невдачі. З тієї причини, що в подібних підрахунках ігно рується Особистість, нівелюються критерії Творчості. Адже один текст у результаті опрацювання, скажімо, двома різні і ми редакторами, може вийти цілком відмінний. В одному

— будуть ретельно виправлені практично всі помилки, у пі фіковані усі його складові, логічною і вмотивованою вийде структура, а виклад матеріалу не зачепить «за живе» нікоіч > читач відкладе його вбік після прочитання кількох абзаці и чи сторінок. В іншому — цей матеріал виблискуватиме, ні і кликатиме асоціації, спонукатиме думати. У першому ни падку текст готував до друку «інженерний» редактор, яким, як машина, сліпо дотримувався норм, у другому — «твор чий», бо працював з отим алмазним різцем, який, за влуч ним виразом американця Гарольда Росса, рафінує, шліфу«. зачищає тріщини, виявляє й лікує хвороби у матеріалі, п< ретворюючи таким чином камінь у коштовності.

Крім того, співвідношення творчих і нетворчих начап \ редагуванні залежатиме також і від виду видання, читаці

4 1 4

Т И М О І І І И К М . С

кого призначення, рівня підготовленості автора — особис-тість він чи примітивний компілятор або графоман.

Водночас, у посібнику 3. Партика є немало і слушних міркувань в означенні сутності редагування. Серед них: про необхідність позбавлення редагування ідеологічного «нашарування» радянсько-комуністичними догмами, яким воно було просякнуте, поки Україна входила до складу СРСР; про аспекти редагування взагалі і літературного ре-дагування зокрема; про необхідність приєднання до аналізу досліджуваних теоретичних проблем з редагування, науко-вих праць представників західної школи та ін.

Отже, огляд і аналіз першої групи визначень дає змогу зробити такі висновки:

а) складний і багатогранний процес редагування не може обмежитися лише рутинною роботою спеціального працівника з перевірки й виправлення авторського ориг і-налу. Поняття це значно ширше;

б) вимога до редактора приводити зміст і форму тексту у відповідність із встановленими в суспільстві вимогами і нормами вступає у суперечність із сповідуванням принци-пів свободи творчості, зокрема, і людських цінностей в ці-лому, що є необхідною умовою називати таке суспільство демократичним;

в) уніфікація процесу редагування, у вигляді матема-тично обрахованих алгоритмів та норм (не ототожнювати з правописними вимогами), є для професії редактора чужою й такою, що шкодить справі.

Творчий зміст редагування Розглянемо другу групу визначень у розкритті дослід-

ників сутності редагування — як процесу творчого (багато гранного). Наявність такої точки зору в радянській теорії та

практиці редагування констатував ще один із засновників цієї науки М. Сікорський, на працях якого виховувалося не

одне покоління радянських редакторів. На думку М. Сікор

-lis

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

ського, редагування є творчою роботою редактора з автором над рукописом твору, підготовкою його до поліграфічного відтворення і випуском книги в світ [19].

Констатуючи відчутні зміни в організації роботи редак-тора XX ст., російська дослідниця К. Накорякова у посібни-ку «Редагування матеріалів масової інформації» особливо наголошує на посиленні в цій роботі творчого начала: «Ре-дагування слід розуміти як різноманітну творчу літератур-ну роботу над текстом» [20]. Видана понад чверть століття тому, ця праця не втратила своєї актуальності і сьогодні. В ній знаходимо чимало суджень і висновків, які на відстані часу можуть переконливо опонувати, скажімо, нинішнім ініціаторам доконечної заміни використання в процесі ре-дагування «досвіду попередників» формульними алгорит-мами. Авторка звертає увагу на необхідність засвоєшія ба-гатющого досвіду колег із минулого: «Редактору непросто висловити справедливе міркування про авторський матері-ал, якщо предмет йому мало знайомий. Оцінити матеріал, а тим більше виправити його, редактор зможе лише тоді, коли він володіє тим багатством досвіду, яке було нагром.і джено його попередниками...» [21].

Називаючи редагування (у першому наближенні до нього) своєрідним видом інтелектуального випробування рукопису, згадуваний уже російський дослідник цієї про-блеми А. Мільчин, у своїх численних публікаціях на цю тему, з'ясовує сутність редагування, розкриває його зако-номірності, визначає основні поняття лише крізь призму «творчого розв'язання редакційних завдань, які стоять по

ред редактором» [22]. В основі редагування вчений вбача< редакторський аналіз, професійно здійснити який, бо творчого підходу — неможливо. Тому специфічний ПІДХІН до тлумачення відомим вченим поняття редагування, ми можемо з цілковитою впевненістю віднести до цього блої- \ визначень, що асоціює редагування, передусім, із творчість > «Редагування — це процес, головна мета якого — на оспо

4 1 6

Тимошик М. С.

ві аналізу призначеного до видання твору встановит и міру його суспільної цінності й торговельних перспектив, тобто міру відповідності змісту і форми твору його суспільному, соціально-функціональному призначенню та читацькій адресі, порівнюючи прогнозований вплив твору на читача у цілому і в деталях із тим, яким йому, на погляд редактора, бажано бути, і властивості, які має твір, з т ими, які можуть забезпечити йому успіх на книжковому ринку, а також до-помогти автору придатного до видання твору посилити його позитивні сторони й усунути недоліки, виявлені в процесі редакторського аналізу» [23]. Схожої точки зору на сутність редагування дотримується і львівська дослідниця

• Огар [24].

• українській школі редагування найяскравішим ви-разником творчого начала в редагуванні є Р. Іванченко [25]. Вчений не випадково обрав предметом свого аналізу твори красного письменства, оскільки саме на таких текстах редак-тор найповніше може збагнути змістове наповнення свосї праці. І хоч повного, узагальненого, визначення сутності ре-дагування в двох найголовніших книгах Іванченка («Руко-пис у редактора», «Літературне редагування») не віднахо-димо, своєрідний анатомічний «зріз» процесу редагування та трактування його природи здійснено в цих книгах спов-на і переконливо. Творчий процес народження будь-якого авторського твору Р. Іванченко схематично поділив на два етапи: 1) процес визрівання і реалізації задуму; 2) процес шліфування твору. Необхідність, на перший погляд, неба-жаного й непотрібного посередництва редактора в реаліза-ції творчого процесу письменника автором доведена тут із точки зору зумовленості такого посередництва «суспільною потребою суспільства». Редакторську роботу другого етапу, це своєрідне шліфування викладу, вчений вважає фактично перевіркою тексту з позиції сприйняття: він дає визначені ія редагування як «остаточного опрацювання тексту перед здачею до складання з позиції сприйняття» [26].

•її

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

Російський дослідник Р. Абдуллін, критикував це визна-чення як таке, яке «збіднює значення редагування, зводячи його до обробки тексту перед здачею рукопису в набір». Він аргументував свою думку так: «Він (Іванченко Р. Г. — М. Т.)

не враховує в своїй роботі результатів інших дослідницьких робіт в галузі редагування, а також директивних докумен-тів, у яких ці результати одержали своє відображення» [27].

Прикро, що російський дослідник, критикуючи українсько-го вченого за звуженість і однобокість трактування поняття редагування, не догледів на наступній сторінці критикова-ної ним книги, ті міркування Р. Іванченка, які дають під-стави стверджувати: один із засновників української школи редагування вкладав у це поняття творчий (багатоаспект-ний) зміст.

Ось аргументи Іванченка: «На перший погляд може здатися, що обсяг редакторської роботи сміливо можна об-межити опрацюванням мови твору. Проте це на перший погляд. Саме виклад часто буває найбільш копіткою і гро-міздкою частиною редакторської роботи. Зовсім по-своєму можна, наприклад, розуміти і композицію твору. Тому і пи-тання тематики, композиції, авторської позиції теж входять в загальний обсяг роботи редактора видавництва» [28].

Передусім, як багатогранну творчу діяльність, як діа-лектичний цілісний процес розглядав редагування україн-ський теоретик і практик Д. Григораш. І хоч об'єктом його дослідження були, здебільшого, журналістські матеріали, трактування змісту редагування виходило далеко за межі звичайних виправлень та змін: в розумінні Д. Григораша, редагування — це літературне опрацювання матеріалу для вміщення його на сторінках друкованого органу або пе-редачі по радіомовленню чи телебаченню; підготовка ре-дакційного оригіналу (в газеті, журналі) чи мікрофонного матеріалу (на радіо, телебаченні). Включає всі етапи робо ти над рукописом, в тому числі, — техніку правки тексту, підготовку матеріалу до опублікування чи випуску в ефір

4 1 8

Тимошик М. С.

378

Передбачає мовностилістичну правку рукопису, сприяє по пулярності викладу, дотримання в текстах норм граматики, єдності стилістичних і жанрових особливостей журналіст-ських виступів та ін.» [29].

«Редагування — єдиний творчий процес, який охоплю» всі сторони роботи над рукописом», — погоджується із уста-леним твердженням ще одна українська сучасна дослідни-ця з Луганська С. Лобода [ЗО].

Таким чином, головні висновкові квінтесенції з цієї гру-пи визначень редагування можна сформулювати так:

— редагування є процесом творчим;

— якісний і кількісний аспекти цієї творчості не підля-гають жодному вимірюванню, оскільки все залежить від ста-ну самого авторського оригіналу, досвідченості редактора і типу майбутнього видання;

— стосується цей процес усіх етапів роботи автора з ру-кописом (редакторського аналізу, спільної розробки редак-тора і автора програми його вдосконалення майбутнього видання, безпосереднього доведення авторського і видав-ничого оригіналу до бажаного рівня якості на всіх його ет а-пах аж до випуску видання у світ).

Творчо-організаційний зміст редагування І, нарешті, про третю групу визначень редагуваїпія, де

це поняття трактується ширше, в яке вкладаються творчо-організаційні або всебічні аспекти.

Дослідники зазначеної групи вважають, що змістове на-повнення поняття має включати не липіе те, що належит ь до творчої роботи редактора з авторським оригіналом, але й те, що безпосередньо не пов'язане з творчим процесом, але безумовно впливає на кінцевий результат. Це значна за обсягом організаційно-редакційна діяльність редактора: пошук і відбір авторів, робота з ними на різних стадіях ре дакторського аналізу авторських оригіналів, промоція ви дання, вивчення кон'юнктури видавничого ринку.

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

Саме на таких підходах базувалася робота групи мос-ковських учених-книгознавців і видавців- практиків, які у 1967 р. розробили «Типове положення про підготовку руко-пису до видання». Як документ, воно було затверджено ко-лишнім Держкомвидавом СРСР і рекомендовано для вико-ристання видавцями і редакторами на всьому радянському просторі. У цьому документі й було зафіксовано широкий, комплексний, погляд на редагування: «Редагування — цс творчий процес спільної роботи редактора з автором над рукописом з метою підвищення ідейної, наукової, літе-ратурної вартості твору, усунення недоліків, виконання редакційно-технічних завдань» [31]. Таким чином, до змісту редагування входили: попередня робота редактора з авто-ром; оцінка рукопису видавництвом (рецензування); власне редакційна робота над рукописом, коректура.

Головною метою цього Положення була, передусім, ре-гламентація роботи видавничих працівників, окресленням як їхніх обов'язків, так і відповідальності. Тому тут деталь-но прописувалися вказівки редакторському корпусу, безу-мовне виконання яких зводило нанівець оте, стверджувані' багатьма поколіннями редакторів, високе творче начало в процесі редагування. Ось одна з найголовніших вказівок: «...редактор повинен керуватися основними вимогами, що ставляться до творів друку в соціалістичному суспільстві». Про зміст вимог здогадатися неважко: «...твори повинні від-повідати принципу партійності літератури, відзначатися високими ідейно-теоретичними, науковими, художніми якостями..., не містити положень, які суперечать інтересам соціалістичної держави і завданням охорони державних та-ємниць у друці» [32].

На відстані часу такі сентенції, які були неминучі для того часу, нині виглядають цілковито неприйнятними. Проте, коли зняти їх, багато з положень цього документа, особливо тих, що стосуються безпосередньо редакторської роботи, не втратили своєї актуальності й досі. Це, на наш

4 2 0

Тимошик М. С.

погляд, передусім тому, що творилися не адміністратора-ми, а фахівцями — теоретиками і практиками видавничої справи. Варто додати у цьому контексті, що тривалий час такими документами (в тому числі й перекладеними україн-ською мовою), користувалися й українські видавці та редак-тори. Скажімо, згадуване вище «Типове положення...» було вміщене в довіднику працівника видавничого об'єднання «Вища школа» [33].

Цікаво, що таке ж широке розуміння редагування як процесу, як виду діяльності було збережене і в інших дирек-тивних документах радянської доби, які готував для всієї радянської видавничої системи колишній Держкомвидав СРСР. Скажімо, восени 1982 р., коли втратило силу «Типове положення про підготовку рукопису до видання», іншим поколінням теоретиків і практиків видавничої справи було розроблено новий документ — «Типове положення про під-готовку текстових оригіналів неперіодичних видань до ви-пуску». В розділі про редакційну роботу з авторськими ори-гіналами (вперше поняття авторський рукопис замінюється на авторський оригінал) подавалося дещо інше тлумачені ія поняття редагування: «Редагування — це багатоаспектний процес спільної творчої роботи провідного редактора з ав-тором над оригіналом з метою підвищення ідейної, науко-вої і літературної вартості твору, досягнення логічної гар-монійності, за рахунок удосконалення словникового фонду книги і стилю викладу» [34]. Проте, якщо уважно порівня ти ці два визначення за змістовими акцентами, вони справді мало чим відрізняються.

В широкому розумінні редагування як процес розгля-дав М. Сікорський. Головним у цьому контексті він вважав «творчу роботу редактора з автором над рукописом друко - ваного твору, підготовку його до поліграфічного відтвореї і ня та випуском книги в світ», а також безпосередню участь редактора «в тематичному плануванні, підборі й робот і і авторами до і після здачі рукопису у видавництво» [351.

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

Цілком повне й вичерпне, на нашу думку, тлумачення редагування подає ще один російський дослідник К. Би-лінський: «Редагування — це єдиний творчий процес, що охоплює всі сторони роботи над рукописом. В нього входить оцінка теми, перевірка й виправлення викладу, з точки зору політичної і фактичної (наукової, технічної, спеціальної), перевірка й виправлення розробки теми, і, насамкінець, лі-тературна обробка тексту» [36]. У цьому творчому процесі автор вбачає виконання редактором й інших функціональ-них обов'язків: перевірку технічного й художнього оформ-лення видання, участь у коректурі відбитків зі складання, перевірку сигнального примірника.

Послідовник М. Сікорського та К. Билінського, україн-ський дослідник М. Феллер, також був прибічником схожо-го підходу до розуміння редагування. І хоч його визначення редагування занадто розтягнуте й виглядає скоріше корот-ким описом самого редакційного процесу, комплексність, всебічність підходу цього вченого до трактування сутності редагування проглядається чітко: «Редагування — це, перш за все, суспільна діяльність (участь у формуванні інформа-ційної системи суспільства або окремої галузі науки, техні-ки, економіки, культури, побуту), яка починається з того, які видання, на які теми, з якими особливостями розробки, викладу й оформлення сьогодні потрібні в першу чергу, і продовжується як підбір авторів, формування творчих ко-лективів, своєрідне керування їхньою працею. Потім робо-та над конкретним рукописом, редактор оцінює і обробляє його як складову певної інформаційної системи, зіставляю-чи з тим, що вже є на книжковому ринку та в бібліотеках і що потрібно відповідним групам читачів» [37]. Новим у підході М. Феллера є бачення процесу редагування в тісно-му контексті формування цілої інформаційної системи сус-пільства.

Прихильником всебічного розуміння сутності процесу редагування віддавна є львівський дослідник цієї пробле-

4 2 2

Тимошик М. С

ми А. Капелюшний. Автор кількох відомих, визнаних, пе-редусім журналістами-практиками, навчальних посібників (відзначимо з-поміж них «Редагування в засобах масової ін-формації», «Практичний посібник-довідник журналіста») критично ставиться до спроб окремих дослідників утверди-ти в науці про теорію і практику редагування ті дефініції з розглянутих нами у першій, другій і третій групах, які хи-бують «на однобічність, на неповноту охоплення всіх сфер діяльності редактора в засобах масової інформації» [38].

Повністю підтримуючи позицію А. Капелюшного, вва-жаємо за необхідне додати, що це стосується не лише редак-тора, який працює в ЗМІ, а й будь-якого творчого видавни-чого працівника.

Творчо-організаційний зміст редагування зримо про-глядається в працях однієї з провідних сучасних дослідниці, теорії і практики видавничої справи та редагування Н. Зс-лінської [39, див. також 40, 41, 42, 43, 44,45, 46, 47].

Багато уваги дослідженню природи редагування приді-лив В. Різун. В цілому, у поле зору цього вченого потрапив широкий комплекс проблем, пов'язаних із становленням професії літературного редактора, історичними, теоретич-ними й методичними засадами його діяльності, технологі-єю редакторської праці в ЗМК та автоматизацією техноло-гічних процесів.

У конкретиці означеної теми нашої публікації, проана-лізуємо визначення професора В. Різуна, яке є засадничим у його підручнику «Літературне редагування»: «Літератур-не редагування — це вид суспільно-культурної діяльності, пов'язаної з регулюванням інформаційно-комунікативних процесів у суспільстві через ЗМК і спрямованої на підготов-ку журналістського матеріалу до друку або до виходу в ефір. Як вид діяльності, літературне редагування є системою про фесійних дій, спрямованих на виконання виробничих зав дань, які формулюються за результатом редакторського аналізу журналістського матеріалу під впливом реальної виробничої ситуації» [48].

4Н

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

Таке визначення ми свідомо зарахували до третьої гру-пи, в якій природа редагування розглядається в комплекс-ному, широкому розумінні. Адже йдеться тут не про вико-нання редактором лише рутинних операцій із виправлення помилок, а про «систему професійних дій», «виробничих завдань, які формулюються за результатами редакторсько-го аналізу»; доречно, на наш погляд, уникати застарілого положення про приведення редагування у відповідність зі встановленими вимогами чи нормами цілком умотивова-ним «впливом реальної виробничої ситуації».

Проте звертаємо увагу на одне принципове «але». Ви-значення В. Різуна, з одного боку, розвиває й доповнює під-ходи попередніх дослідників із цього блоку, а з іншого, — не може бути прийняте беззастережно, оскільки потребує одного принципового уточнення. Адже всю цю складну систему професійних дій, цей вид суспільно -культурної ді-яльності, пов'язаний з підготовкою тексту до друку, учений називає не редагуванням, а літературним редагуванням.

Детальніше до питання доцільності й логічної вмоти-вованості поглинання літературним редагуванням усього поняття «редагування» повернемося пізніше, коли розгля-датимемо види й аспекти редагування. А зараз спробуємо підсумувати те, що стосувалося аналізу поглядів на реда-гування у виокремленій нами третій групі, де тлумачення цього поняття виходить за рамки усталеного цілісного твор-чого процесу в роботі над майбутнім виданням.

Отож, висновки до цього блоку можуть бути такими:

— редагування включає в себе не лише творчі процеси,

• й тісно пов'язані з ними організаційні заходи, які необ-хідно виконати редакторові на різних етапах творення кон-кретного видавничого чи журналістського продукту;

— розширення діапазону тлумачення поняття редагу-вання лише як творчого процесу, додають (у цьому випад-ку) такі дії редактора: вивчення кон'юнктури видавничо-го ринку, пошук і відбір авторів, робота з автором у плані

4 2 4

Тимошик М. С.

оцінки теми та таку ж роботу щодо стану її розробки й удо-сконалення, нромоція видання;

Такий підхід до аналізу сутності редагування і в кон-кретиці сучасних тенденцій розвитку видавничої справи, і в конкретиці сучасного стану розвитку науки про видав-ничу справу та редагування є, на нашу думку, найбільш сприйнятливим.

Види (аспекти) редагування. Літературне редагування

Із вищесказаного випливає, що редагувашія як цілісний творчо-організаційний процес складається із сукупності різноманітних і послідовних дій автора чи спеціально під-готовлених працівників, спрямованих на випуск у світ кон-кретного видання. Теоретики видавничої справи та редагу-вання віддавна виділили в цьому процесі три найголовніші аспекти: політичний (або ідеологічний), науковий та літе-ратурний (або літературно-стилістичний). Називаючи та-кий поділ умовним, наприклад, М. Сікорський наголошує: «Редакторську роботу над змістом рукопису можна назвати політичним і науковим редагуванням, а роботу над формою рукопису (її композицією, мовою і стилем) — літературним редагуванням» [49].

Наукове обгрунтування літературного редагування «як нерозривної частини єдиного складного і багатогранного процесу редагування» вперше в радянській теорії видав-ничої справи та редагування подав московський дослідник К. Билінський, з іменем якого пов'язана розробка мовно-стилістичного аспекту теорії і практики редагування [50]. Головними завданнями літературного редагування автор вважає: поліпшення мови, стилю та композиції твору.

М. Сенкевич також вважає літературне редагування «формою мовної діяльності» і до поліпшення М О В И С Т И Л Ю

та композиції додає ще й «усю структуру рукопису» [511.

З цих позицій розглядають літературне редагування й автори виданого в Москві у 1987 р. однойменного навча й.

4>л

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

ного посібника за редакцією Н. Валгіної [52]. У посібнику ві-дображені три аспекти цього виду редагування: підвищен-ня інформативності мовних одиниць; посилення стильових і стилістичних якостей тексту; усунення мовних помилок і неточностей.

Найповніше, на нашу думку, зміст цього виду редагу-вання визначив А. Мільчин: «Літературне редагування — це редакторський аналіз, оцінка і вдосконалення спільно з автором літературної форми твору, складова частина реда-гування, що виділяється лише за умов розподілу праці, коли науковий або спеціальний редактор займається аналізом і оцінкою змісту видання, виключно на засадах наукового або спеціального редагування, в той час як автор потребує допомоги й літературної» [53]. Концептуальний підхід до тлумачення поняття «літературне редагування» російсько-го колеги повністю поділяє в своєму словнику львівська до-слідниця Е. Огар [54].

З-поміж українських вчених, хто першим всебічно до-слідив теоретичні основи роботи редактора над літератур-ною формою твору або літературне опрацювання тексту, варто відзначити Н. Зелінську. Основним змістом наукової і навчальної дисципліни «Літературне редагування», яка з'явилася в радянських навчальних закладах ще в 50-ті роки минулого століття, на думку дослідниці, є «саме літератур-не опрацювання твору» [55]. Звертаючи увагу на те, що в лі-тературний аспект редагування дослідниками інколи вкла-дається різний зміст, Н. Зе.лінська однозначно не поділяє спроби деяких з них тлумачити це поняття «занадто розши-рено». Саме таким вона вважає твердження В. Терехової про літературне редагування.

Визначення російської дослідниці, яке справедливо критикує Н. Зелінська, потребує окремого розгляду. Та спочатку його варто навести повністю: «Літературне реда гування — це галузь суспільно -політичної та ідеологічної роботи, яка включає до себе всі сторони роботи над руко

4 2 6

Тимошик М. С.

мисом, тобто це єдиний творчий процес, до якого входит ь оцінка теми, перевірка і виправлення викладу з точки зору ідеологічної і фактичної (наукової, технічної, спеціальної) перевірка та виправлення розробки теми, і, нарешті, літера-турна обробка тексту» [56].

Уважне зіставлення взятого в лапки фрагменту тексту В. Терехової з поданим вище визначенням редагування

К. Билінського легко приводить до невтішного висновку:

• цьому випадку маємо справу з елементарним плагіатом, грубо завуальованим однією принциповою підміною: до терміна «редагування» В. Терехова просто додає означен-ня «літературне» — і продовжуємо його без смислових змін. Так було цілком підмінене змістове наповнення двох абсолютно різних понять — редагування та літературного редагування. Отож, можемо говорити не про наукову цін-ність цієї дефініції, а про наукове сумління, професіона-лізм, моральність дослідника, точніше — про відсутність цих якостей.

Щодо «занадто розширеного» тлумачення поняття «лі-тературне редагування» українським ученим В. Різуном — воно потребує детальнішого аналізу. Визначення літера-турного редагування як такого, яке цілком накладається і іа поняття редагування, входить, передусім, у суперечливість із усталеним у науковій і навчальній літературі уявленням про літературне редагування як один із видів редагування взагалі, як складову його частину, «яка виділяється лише при розподілі праці, коли науковий чи спеціальний редактор займається аналізом і оцінкою змісту роботи, що готується до видання, виключно з боку наукового або спеціального, в той час як автор потребує допомоги літературної» [57].

Проте на запереченні такого трактування літературно-го редагування якраз і вибудовує систему своєї аргументації автор підручника «Літературне редагування». Так, він кри тикує позицію Д. Григораша, який відводив літературному редагуванню лише лінгвістичну роль, і який «буквально

4 17

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

пішов за газетною практикою, в якій (всупереч логіці робо-ти з текстом) літературному редакторові відводилася роль правника-мовника». Такий підхід, продовжує В. Різун, під-тримувався застарілим уявленням про мову лише як про форму змісту, ніби зміст можна творити поза цією формою, а потім «одягати» його в мовні форми [58].

Можна наводити й інші аргументи автора цієї концеп-ції на користь перейменування складного процесу редагу-вання на літературне редагування, а теорію і практику ре-дагування — на «науку про літературне редагуваїшя», але звернемося спочатку до реакції наукової думки до такого нововведення. Цілком очевидно, що від початку воно не мо-гло не мати своїх опонентів.

Першим із українських вчених, який не погодився з та-ким широким науковим трактуванням літературного ре-дагування, був 3. Партико. Не полемізуючи з автором під-ручника «Літературне редагування», 3. Партико цілком однозначно висловлює свою позицію: «Термін «літературне редагування», який останнім часом також використовують для назви цієї дисципліни, навряд чи варто вживати, оскіль-ки він охоплює не всі, а лише деякі аспекти редагування: композиційний, інформаційний, лінгвістичний, психолінг-вістичний та логічний» [59].

Розважливо й переконливо спробував внести ясність у занадто розширене тлумачення В. Різуном понять «літера-турне редагування», «літературний аспект редагування», «літературний редактор» А. Капелюшний. Не погоджу-ючись із таким підходом, він пропонує позбутися такого непорозуміння просто: «Ніщо не заважає тут замість «лі-тературне редагування», «літературний редактор» вжива-ти терміни «редагування», «редактор». І тоді збережеться повністю зміст усіх аспектів редагування — політичного, наукового, літературного. Тільки всі три види редагування виконуватиме одна людина — редактор» [60].

Ми цілковито підтримуємо таку позицію і для її поси-лення наведемо кілька своїх аргументів.

4 2 8

Тимошик М. С.

Перший. Спроба абсолютизувати один із аспектів реда-

гування за допомогою механічного накладання вужчого по-няття на ширше або замінити зміст першого поняття іншим суперечить, передусім, усталеним правилам термінотворен-ня. Термін літературне редагування складається із словоспо-

лучення, синтаксична конструкція якого утворилася з двох членів цього словосполучення, головним словом якого є іменник (редагування), а залежним від нього — прикметник (літературне). За аналогією: рецензія — зовнішня, внутрішня; журнал — науковий, дитячий-, видання — книжкове, газетне; по-кажчик — іменний, предметний тощо. Отож і редагування — літературне, наукове, технічне, художнє. Цей ряд можна про-

довжувати. Зовнішня рецензія не може повністю замінити поняття рецензія, газетне видання не «перекриває» всіх ін-ших видів видань. Так само як і літературне редагування не може означати те ж, що і редагування в цілому або окремі інші його аспекти. Порушення логічності й доцільності тер-мінологічної номінації одним словом чи словосполучені гям може призвести до понятійного хаосу [61].

Другий, у журналістській практиці (і не лише в ре дакціях газет та журналів, на телебаченні, радіомовленні, а й у кіновиробництві) на радянському і пострадянсько - му просторі віддавна, поряд із творчими посадами редак торів у штатному розписі обов'язково зазначалися посади літературних редакторів. Головним завданням носіїв цих посад якраз і було виправлення, удосконалення мови і сти-лю текстів, а також — культури мовлення учасників радіо-, телепередач чи виконавців ролей у кіно. Ті з авторів, хто записував свої передачі у відповідних студіях, не раз були свідками того, як режисер чи літературний редактор зупи-няв запис на плівку з метою виправити черговий мовний огріх мовця. Що вже говорити про тексти, які готувалися до друку в газетах чи для озвучення дикторами радіо чи теле бачення. Без ретельного перегляду літературним редакто ром, його виправлень, правок і відповідної візи такий мате

4ЇЧ

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

ріал не отримував зеленого світла на шляху до друку чи в ефір. Інша справа сьогодні, коли стихія несформованого ще справжнього ринку безпосередньо втрутилася і в редакцій-ний процес, багато засновників друкованих та електронних ЗМІ, в цілях економії коштів, повсюдно стали скорочували посади літературних редакторів. Це відразу помітно знизи-ло, передусім, мовну культуру таких друкованих видань, передач чи фільмів. І добре роблять, на нашу думку, ті окре-мі дослідники теорії редагування, які «буквально пішли за газетною практикою», ретельно фіксуючи й узагальнюючи такі процеси, що там відбуваються. Адже наука, яка не уза-гальнює практики, є схоластичною й нікому не потрібною.

Третій. У видавничій практиці, передусім у книжково-

му виробництві, літературне редагування ніколи не було і не є окремим самостійним етапом редакційно-видавничого процесу. Редактор, який відповідає за конкретне видання, працює водночас над багатьма аспектами багатогранного процесу редагування, дбаючи й про удосконалення літе-ратурної форми авторського оригіналу. Залежно від склад ності видання, якості такого оригіналу, нерідко виникає необхідність розподілу праці видавничих працівників. Це буває у випадках, коли автор не є фахівцем-філологом. Тоді залучений для цього літературний редактор, додатково після редактора, приводить такий авторський оригінал до досконалості, передусім з літературного боку. Велика ролі, літературного редактора завжди відчувалася у випадках колективного створення видавництвом значної кількос 11 книжкових видань, методом так званого заавторства, копи розповіді, скажімо, високопосадового державного (партії і ного) чиновника, артиста тоїцо здійснює, у формі літери турного запису, спеціально запрошений для цього журна ліст чи письменник. Отже, літературне редагування п< одна із складових редакторської роботи, яку може здійсни • вати або один або декілька працівників.

4 3 0

Тимошик М. С.

Четвертий. Наші погляди па літературне редагування

як один із видів або ще точніше — аспектів редагування, що концентрується, передусім, у мовній і композиційній пло-щині видання, цілком співпадають з поглядами західних теоретиків та практиків редагування. У працях дослідників, скажімо, з Великобританії, США, Канади, Польщі важко віднайти поняття «літературне редагування». Не фіксуєть-ся цей термін, зокрема, в російсько-англійському та англо-російському «Глосарії видавничих і поліграфічних термі-нів», підготовленому Асоціацією Видавців Великобританії (Лондон, 1997) [62]. Термін copyeditor, скажімо, переклада-

ється в цьому словнику як «редактор, який готує книгу до друку» (а не як літературний редактор, як це перекладено в підручнику В. Різуна). Тлумачення копіедітора як «особи,

робота якої полягає в правці і підготовці тексту до друку» подається і в Оксфордському виданні словника «Oxford Advanced Learner's Dictionary» [63]. Про різні аспекти ре-дагування (смислове, політичне, мовне, стильове, технічне, художнє тощо) йдеться в опрацьованих автором цих рядків працях американських авторів Вільяма Коггіна та Лінетт Портер «Редагування для технічних професій» [64], Флой-да Баскетга, Джека Сіссора та Враяна Брукса «Мистецтво редагування» [65], англійця Д. Даубтфайра «Креативне писання» [66], поляка Я. Тржинадловського «Редагування. Текст. Мова. Опрацювання» [67]. З огляду на це, вважаємо за необхідне звернути увагу ще на одну деталь. У підруч-нику «Літературне редагування» В. Різуна вміщено більше трьох сторінок уривка із згаданої вище книги американ-ських авторів Ф. Баскетта, Д. Сіссора та Б. Брукса «Мисте-цтво редагування». Цей уривок названо «великою піснею про літературного редактора, яким він є в американській журналістиці». Вважаємо, що саме неправильний переклад з англійської слова «the copyeditor» як «літературний редак-тор» (замість редактор) дав підстави авторові стверджувати,

•пі

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

що «словесна модель американського «копіедітора» у ЗМК не відрізняється від моделі нашого літредактора» [68].

П'ягий. Усі підрадянські роки на теренах колишнього СРСР дисципліну, за якою навчали майбутніх журналістів і редакторів-видавців, називали «Літературне редагуван-ня» (в західних університетах такий курс здебільшого на-зивається «Редагування», «Редагування для...» (журналістів, технічних, гуманітарних спеціальностей) або просто «Мис-тецтво редагування»). Пояснення цьому справді радянсько-му феномену А. Капелюшний дає так: «Оскільки навчальні плани й програми надсилали з Москви, там не могли дозво-лити, щоб до його (редагування. — М. Т.) складу входили теми, що порушують інші, крім літературного, аспекти ре-дагування» [69]. В умовах, коли такі плани не змінювалися десятиліттями, видати посібник із цієї проблематики з ін-шою назвою було неможливо. Очевидно тільки цим мож-на пояснити той факт, що в першому посібнику україн-ського автора Р. Іванченка, який називається «Літературне редагування», годі шукати окремого визначення поняття

літературне редагуваїїня, — його там немає. Книжка профе-

сора Іванченка присвячена просто редагуванню: кожна її сторінка просякнута аналізом сутності, природи, специфі-ки редагування, обсягу редакторської роботи, проведення всього творчого процесу. Не полемізуючи ні з ким, не зва-жаючи на тісні рамки затверджених згори назв навчальних дисциплін, Р. Іванченко, як й інший засновник української школи редагування Д. Григора, писали в своїх текстах «ре-дагування», «зміст редагуваїшя», «обсяг роботи редактора», не звужуючи коло редакторських обов'язків означенням «літературне». Такий підхід, до речі, застосували й провідні російські дослідники цієї проблеми: М. Сікорський, К. На-корякова, В. Свинцов, А. Мільчин. Вкладаючи в процес ре-дагування широкий творчий або творчо-організаційний зміст, вони говорили про редагування, а не про літературне редагування.

4 3 2

Тимошик М. С.

Інші види редагування У цьому підрозділі будемо говорити про ті усталені ви-

давничою практикою види редагування, які ні з наукового, ні з практичного боку не викликають дискусій у дослідників з точки зору тлумачення термінів та їх змістового наповне-ння. Такими є, передусім, художнє і технічне редагування.

Образно художнє редагування можна назвати естетичною

«одежиною» текстової частини видання. Завданням цього виду редагування є відтворення ідеї того чи іншого видання такими зображальними засобами, які б сприяли виокрем-ленню його серед безлічі видань і були логічно вмотивова-ні, відповідно до виду видання, його тематики, структури, змісту, читацького призначення, матеріальної конструк-ції тощо.

Така «одежина» передбачає виконання на професійно-му художньому рівні, передусім, палітурки чи обкладинки майбутнього видання, а також основних елементів худож-нього оформлення — титулу (розгорнутого титулу), шмуц-титулів, заставок, кінцівок, заголовних літер, рідше — фор-заців, закладок, капталів. Сюди входить також і значний перелік наявних у внутрішній частині видання різних видів зображального ряду — фотоілюстрацій, малюнків, рисун-ків, таблиць, графіків, діаграм, колонтитулів, вклейок, вста-вок. Повнота цього ряду, кількість зображальних засобів залежить від задуму видавництва, його фінансової спромож-ності й бажання зробити видання звичайним, поліпшеним, подарунковим, мініатюрним, фоліантним чи ювілейним.

Найголовнішим у художньому редагуванні є: оцінка ва-ріантів оформлення обкладинки та інших елементів худож-нього оформлення, оцінка пробних відбитків відповідно до оригіналів, змістова відповідність видання художньому та поліграфічному відтворенню. Художній редактор у ви-давничому підрозділі, як правило, є спеціалістом із вищою художньо-поліграфічною освітою.

- Ш

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

Головним завданням технічного редагування є забезпе-

чення реального втілення задуму щодо створення видання на високому художньому, структурному, змістовому та по-ліграфічному рівнях виконання.

Технічне редагування передбачає значний обсяг важли-вих операцій на різних етапах проходження авторського і видавничого оригіналу. Зокрема, на етапі підготовки його до складання: технічні параметри складання й верстки (формат, ширина шпальти, відступи, спуски, підверстки), шрифтову палітру складання (величина та гарнітура заго-ловків, підзаголовків, основного тексту) на етапі версток та сигнальних аркушів: аналіз якості складання, якості відтво-рення тексту та ілюстрацій, якості фальцювання аркушів, палітурних та оздоблювальних процесів, здійснюваних на поліграфічному підприємстві.

Технічний редактор веде кожне конкретне видання від початку першого варіанту редакторського аналізу ав торського оригіналу до отримання з друкарні сигнального примірника віщання.

Наукове редагування. У ряді випадків, зважаючи на склад

ність або архіважливість видання, яке готується до друку, виникає необхідність запрошення провідного спеціаліста в тій чи іншій галузі науки. Такий спеціаліст здійснює науко ве редагування авторського оригіналу. Основне його зав дання — аналіз, оцінка твору і виправлення неточностей, з наукового погляду.

За видами видань, наукового редагування, найчастіше, потребують словники, довідники, енциклопедії, монографії з різних галузей знань, наукові періодичні видання, збірпи ки наукових праць або доповідей та повідомлень на науко вих конференціях, науково-популярні видання.

Інколи наукове редагування замінюється поняттям ги гульного редагування. Ім'я такого редактора зазначаєть ся на титульному аркуші, що слугує для читача гаранті» и > високої якості й престижності видання. Режисери фільмів

4 3 4

TLLMUMMII' М

історичної тематики зазвичай запрошують до С П І Н І Ц М кож відповідного фахівця, зазначаючи його па шцм - н наукового редактора або наукового консультанта V ^{1 1} відності з вимогами видавничих стандартів, ім'я 11.і \ і . • • . .

редактора зазначається на титулі або на звороті тип <н м . сторінки видання.

Висновки Перед тим, як запропонувати своє визначення пончі їм

редагування та літературне редагування, варто, па паш п> > гляд, ще раз з'ясувати ту основу, яка випливає із здійсненої і • аналізу та викладених вище його результатів.

З умовно виділених нами трьох груп розумінь доспіл никами природи редагування (нормативного, творчою і творчо-організаційного) в останній, третій групі визначені., на нашу думку, найповніше враховано і сучасні тенденції розвитку видавничої справи й сучасні напрацювання в на уці про видавничу справу та редагування.

Таким чином, змістове наповнення багатогранного по няття редагування не може обмежуватися лише:

а) перевіркою й виправленням помилок у тексті, з точ ки зору його нормативності;

б) творчими аспектами в роботі редактора з авторським оригіналом.

Розширеїшя діапазону тлумачення поняття редагуван-ня лише як творчого процесу додають, у цьому випадку, такі дії редактора:

а) процес пошуку й відбору авторів; б) робота з автором після здійснення редакторського

аналізу в плані оцінки теми та така ж робота щодо стану її розробки й удосконалення та виконання інших виробни-чих завдань;

в) вивчення кон'юнктури видавничого ринку; г) промоція видання.

Отож, наше визначення понять редагування та літера-турне редагування є таким:

435

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В

Редагування — це вид професійної діяльності, який пе-редбачає послідовне виконання спеціально підготовленим працівником, за результатами редакторського аналізу, низ-ки творчих та організаційно- технічних функцій на різних етапах підготовки й випуску конкретного видавничого чи журналістського продукту і спрямований на удосконален-ня змісту та форми цього продукту, з метою ефективнішого сприйняття його користувачем.

Літературне редагування — це різновид редагування, який передбачає послідовне виконання, спеціально підго-товленим працівником, низки творчих функцій, спрямова-них, передусім, на удосконалення мови, стилю, композиції, всієї структури конкретного видавничого чи журналіст-ського продукту.

На нашу думку, такий підхід до розв'язання проблеми мав би сприяти зближенню, а не роз'єднанню різних точок зору дослідників на предмет, зміст та складові редагуван-ня — одного із засадничих понять у теорії та практиці ви-давничої справи та редагування.

1 . К а п е л ю ш н и й А . О . Р е д а г у в а н н я в засобах масової і н ф о р м а - ції: Н а в ч . п о с і б н и к . — Львів: П А ї С , 2005. — С. 9.

2 . А б д у л л и н Р . Г . Т е о р и я и п р а к т и к а р е д а к т и р о в а н и я : О б з о р

н а у ч н о - и с с л е д о в а т е л ь с к и х р а б о т 1965 —1969. — М., 1970. —

С. 7.

3.

Т а м само . — С. 8 — 10.

4. І в а н ч е н к о Р. Г. Р у к о п и с у р е д а к т о р а . —

Харків: Ред . - вид . від-

д і л К н и ж к о в о ї п а л а т и У к р а ї н и , 1967. — С. 9.

5. Р і з у н В. В. Л і т е р а т у р н е р е д а г у в а н н я : П і д р у ч н и к .

—

К.: Л и -

бідь,

1996. - С. 63.

6. О ж е г о в Е. С л о в а р ь р у с с к о г о языка . —

7-е изд . —

М.: С о в е т

е к а я э н ц и к л о п е д и я , 1968. — С. 665.

7.

Б о л ь ш а я С о в е т с к а я Э н ц и к л о п е д и я . — 2-е изд . — Т. 36.

—

М.

Б С Э , 1955. - С. 238.

8.

С л о в а р ь русского я з ы к а : В 4

т. — 2-е

изд., и с п р . и д о п .

—

Т. 3.

- М., 1984. - С. 695.

9 . В е л и к и й т л у м а ч н и й

с л о в н и к

сучасної у к р а ї н с ь к о ї мови .

•

К.: Ірпінь; П е р у н , 2001. -

С. 1021.

4 3 6

Тимошик М. С.

10.

І в а н ч е н к о Р. Р у к о п и с у редактора . — Харків: Ред.-вид. від-

д і л К н и ж к о в о ї п а л а т и У к р а ї н и , 1967.

— С. 9.

11.

М а р т ы н о в а О .

В .

О с н о в ы

р е д а к т и р о в а н и я ;

Учеб. посо-

бие . -

М: А к а д е м и я , 2008.

-

С.

5.

12.

К н и г а : Э н ц и к л о п е д и я .

-

М.: БСЭ. - 1999. -

С. 524.

13.

П а р т и к о

3 . В . З а г а л ь н е

редагування: Н о р м а т и в н і основи:

Н а в ч . п о с і б н и к .

— Львів: А ф і ш а , 2001. — С. 33.

14.

М и л ь ч и н

А . 3 .

М е т о д и к а р е д а к т и р о в а н и я

текста: Учеб -

ник . — И з д . 3-е, п е р е р а б . и доп . — М.: Логос, 2005. — С. 31.

15. П а р т и к о 3. В. Зазнач, п р а ц я . — С. 13.

15. Т а м само . — С. 13 — 14.

15. Т а м само . — С. 26.

15. М и л ь ч и н А. Э. Методика ... — С. 43.

19.	С и к о р с к и й	Н .	М .	Т е о р и я и	п р а к т и к а р е д а к т и р о в а н и я :
У ч е б н и к . — М.: В ы с ш а я ш к о л а , 1971.						— С. 24.
20.	Н а к о р я к о в а	К .	М .	Р е д а к т и р о в а н и е м а т е р и а л о в массовой

и н ф о р м а ц и и : О б щ а я м е т о д и к а р а б о т ы н а д текстом . — М.: Изд - во МГУ, 1982. - С. 6.

21. Т а м само .

21. М и л ь ч и н А. Э. М е т о д и к а р е а к т и р о в а н и я текста. — С. 9.

23.	М и л ь ч и н	А.	Э. И з д а т е л ь с к и й словарь - справочник . — М.:
Ю р и с т ъ , 1998. -		С.		3 3 1 - 3 3 2 .
24.	О г а р Е . О . У к р а ї н с ь к о - р о с і й с ь к и й та російсько - український
с л о в н и к - д о в і д н и к з				в и д а в н и ч о ї справи . — Львів: П а л і т р а д р у к у ,
2002.	- С. 152.
25.	І в а н ч е н к о Р. Г. Л і т е р а т у р н е редагування . — К.: Вища ш к о -
ла, 1981. - 248 с.
26.	І в а н ч е н к о Р. Г. Р у к о п и с у редактора . — С. 16; Л і т е р а т у р н е

• е д а г у в а н н я . — С. 13 — 14.

27. А б д у л л и н Р. Г. Зазнач, п р а ц я — С. 10.

27. І в а н ч е н к о Р. Г. Р у к о п и с у редактора . — С. 1196; Літератур - не р е д а г у в а н н я . — С. 15.

27. Г р и г о р а ш Д. С. Ж у р н а л і с т и к а в термінах і виразах . — Львів: Вид - во п р и Л ь в і в с ь к о м у ун - ті ВО «Вища ш к о л а » . — С. 203.

28. Л о б о д а С . Н . М е т о д и к а р е д а к т и р о в а н и я . — Луганск: Альма -

М а т е р ,	2004. -	С. 5.
31.	Т и п о в о е п о л о ж е н и е о подготовке р у к о п и с и к и з д а н и ю . —
М.: К н и г а , 1967.		— С . 16; Д и в також: С п р а в о ч н и к н о р м а т и в н ы х ма -
т е р и а л о в д л я и з д а т е л ь с к и х р а б о т н и к о в . — М., 1969.				— С. 92.
32.	С п р а в о ч н и к н о р м а т и в н ы х м а т е р и а л о в д л я		издательских
р а б о т н и к о в . —		С. 92.
			4 3 7

П Р А Ц І Д О С Л І Д Н И К І В
33.		Д о в і д н и к п р а ц і в н и к а		в и д а в н и ч о г о о б ' є д н а н н я « В и щ а						піко
л а » / У п о р . А. С. К р и в о ш е я . — К.: В и щ а ш к о л а , 1977.								— С. 30 — 55
34.	Н о р м а т и в н ы е м а т е р и а л ы п о и з д а т е л ь с к о м у д е л у : С п р а н о ч
н и к .	-	M.: К н и г а , 1987. -	С.	179.
35.	С и к о р с к и й H . M . Т е о р и я и п р а к т и к а р е д а к т и р о в а н и я
У ч е б н и к . — М.: Высш . ш к о л а , 1971.						— С. 25.
36.		Б ы л и н с к и й К . И . ,	Р о з е н т а л ь		Д . Э . Л и т е р а т у р н о е р е д а к т и
р о в а н и е . — 2-е изд . — M.: Искусство, 1961. — С. 12.
37.		Ф е л л е р М . Д . Э ф ф е к т и в н о с т ь с о о б щ е н и я и л и т е р а т у р н ы й
а с п е к т		р е д а к т и р о в а н и я .	—	Львов: Изд - во п р и				Львов,		ун - те
ИО « В и щ а ш к о л а » , 1978.			- С. 7.
38.		К а п е л ю ш н и й А. О. Зазнач, п р а ц я . — С. 8.

39. З е л і н с ь к а H . Т е о р е т и ч н і з а с а д и р о б о т и р е д а к т о р а н а д л і т е р а т у р н о ю ф о р м о ю гвору ( л і т е р а т у р н е о п р а ц ю в а н н я тексту) . — К „ 1989.

40.

З е л і н с ь к а

Н .

Р е д а г у в а н н я

—

т в о р ч і с т ь чи

«облік

і конт -

р о л ь » ?

(До п р о б л е м и суспільної

реабілітації

ф а х у ) / /

І н ф о р м а

ц і й н е суспільство . — К., 2005. — Вип . 1. — С. 14 — 16.

41. З е л і н с ь к а Н . Е д и т о р и к а — т е о р і я і п р а к т и к а р е д а г у в а н н я

у

р е а л і я х н о в о г о

т и с я ч о л і т т я //

Д р у к а р с т в о .

—

2006.

-

№ 5. -

С .

1 9 - 2 4 .

42.

З е л і н с ь к а

Н .

П а р а д и г м а р е д а к ц і й н о - в и д а в н и ч о ї

д і я л ь н о ї

т і — е д и т о р и к а / / К в а л і л о г і я к н и г и : V I М і ж н а р . н а у к . - п р а к т

к о н ф . : 36 наук, п р а ц ь . — Львів, 2007. — С. 5 — 8.

43.

З е л і н с ь к а

Н .

Т и п о л о г і ч н і

п р о б л е м и р е д а к т о р с ь к о ї

підго

т о в к и

в и д а н н я : т е о р е т и ч н і т а м е т о д и ч н і а с п е к т и

/ / I n m é d i a s res

36 . наук, п р а ц ь . — Д н і п р о п е т р о в с ь к , 2007. — С. 82 — 90.

44.

З е л і н с ь к а Н . Р е д а г у в а н н я я к ф о р м а с о ц і а л ь н о ї відповідаль -

ності: ira п е р е х р е с т і д о с л і д н и ц ь к и х п а р а д и г м

/ /

С п о к о н в і к у б у л о

слово... — Одеса: А с т р о п р и н т , 2007. — С. 141 — 152.

45.

З е л і н с ь к а Н . М і с ц е в и д а в н и ч о ї с п р а в и в системі с о ц і а л ь н и х

к о м у н і к а ц і й // Д е р ж а в а та р е г і о н и . —

Сер.: Г у м а н і т а р н і н а у к и . —

З а п о р і ж ж я , 2008.

-

№ 4. - С. 8 2 - 8 7 .

46.

З е л і н с ь к а

Н .

Т е о р е т и ч н і

о б р и с и с у ч а с н о г о

р е д а г у в а н н я ,

а б о Щ е р а з п р о е д и т о р и к у / / Д е р ж а в а т а р е г і о н и .

— Сер . : Соці -

а л ь н і к о м у н і к а ц і ї . — З а п о р і ж ж я , 2010.

— № 2.

— С. 226 — 232.

47.

З е л і н с ь к а

Н . П р о б л е м и теорії

р е д а г у в а н н я : м і ж

«сучаспи

м и » к о н ц е п ц і я м и т а « а р х а ї ч н и м и » п р а к т и к а м и

/ /

Світові стан -

• а р т и с у ч а с н о ї ж у р н а л і с т и к и . — Ч е р к а с и , 2010. — С. 309 —313.

48. Різун В. В. Л і т е р а т у р н е р е д а г у в а н н я : П і д р у ч н и к . — К.: Ли бідь, 1996. - С. 73.

4 3 8

				Тимошик М. С'.
49.	С и к о р с к и й		Н. М.	Т е о р и я и практика редактирования:
У ч е б н и к . - С.		253.
50.	Б ь ш и н с	к и й	К. И.,	Розенталь Д. Э. Л и т е р а т у р н о е редакти -

р о в а н и е . — С. 15; Б ь ш и н с к и й К. И. Л и т е р а т у р н о е р е д а к т и р о в а н и е

газеты. — М.: Гослитиздат, 1953. — 64 с.
51.	С е н к е в и ч М. П. С т и л и с т и к а научной	речи и л и т е р а т у р н о е
р е д а к т и р о в а н и е н а у ч н ы х произведений . —		2-е изд. — М.: Высш.
ш к о л а ,	1984. - С. 21.
52.	Л и т е р а т у р н о е редактирование: Учебное пособие . — М:

• о с к о в с к и й п о л и г р а ф и ч е с к и й институт, 1987. — 82 с.

53. М и л ь ч и н А. Э. Издательский словарь - справочник . — М.:

Ю р и с	т ь , 1998.	- С. 194.
54.	О г а р Е.	Українсько - російський та російсько - український

с л о в н и к - д о в і д н и к з видавничої справи . — Львів: Палітра друку, 2002. - С. 224.

55. Зелінська Н . Теоретичні засади роботи редактора над лі т е р а т у р н о ю ф о р м о ю твору (літературне о п р а ц ю в а н н я тексту). — К „ 1989. - С. 5.

56. Терехова В. Л и т е р а т у р н о е редактирование . — Л.: Изд-во

• е н и н г р а д с к о г о ун - та, 1975. — С. 3 — 4.

57. М и л ь ч и н А. Э. Издательский словарь - справочник . — М

Ю р и с т ь , 1998. - С. 194.

58. Різун В. Зазнач, праця . — С. 61.

58. П а р т и к о 3. Зазнач, праця . — С. 28.

58. К а п е л ю ш н и й А. Зазнач, праця . — С. 9.

58. Див . статті «Термін», «Термінологія», «Словосполучення» в: Українська мова: Енциклопедія . — 2-ге вид. — К.: Вид-во «Укр.

Е н ц и к г . » ім. М. Бажана . , 2004; Літературознавча енциклопедія: У 2-х т. / Авт . - уклад . Ю. І. Ковалів. — К.: ВЦ «Академія», 2007.

62. Glossary of		Publishing				Terminology / The Publishers
Association	UK,	1997	/ /		h t t p : w w w . o s i . h u / c p d / r e s o u r c e s /
paglossaryRUS . htm

63. O x f o r d A d v a n c e d Learner's Dictionaty: International Student's Edition . - P. 325.

64. Coggin W., Porter L. Editing for the Technical Professions. — Toronto, 1993. - 254 p.

65. Baskette F. K., Sissors J. Z„ Brook B. S. The Art of Editing. - N e w York; London, 1982. - 462 p.

66. Doubtfire D. Creative Writing. - London, 1999. - 148 p.

67. T r z y n a d l o w s k i J. Edytorstwo . Tekst, j§zyk, opracowanie W a r s z a w a , 1978. - 174 s.

68. Різун В. В. Л і т е р а т у р н е редагування . — С. 73.

68. К а п е л ю ш н и й А. Зазнач, праця . — С. 6.

• Д К 0 0 7 : 3 0 4 : 6 5 5 . ( 4 7 7 ) ( 0 9 2 )

• о н ю в . в .