Довідковий матеріал

Алегорія (від гр. Allos – „інший” і agoreuo – „говорю”) – іносказання, інакомовлення. Вираження абстрактного поняття (хитрість) в конкретному образі (лисиця). Алегорію слід розгадати, розшифрувати. Читаючи алегоричний твір, треба пам’ятати про те, що його образи не можна сприймати буквально, а навпаки, необхідно намагатися зрозуміти, що приховується за кожним з них.

Анакреонтична ода (від імені давньогрецького поета Анакреон(т)а) – оди, які оспівують прості радощі життя, молодість, кохання, вино, інші чуттєві насолоди.

Анафора (грец. anaphora – винесення) – повторення слова, словосполучення на початку вірша.

Ампліфікація (від. лат. Amplіfіcatіon – збільшення) – надлишкова синонімія.

Антитеза (antіthesіs – протилежність) – протиставлення, засноване на антонімах.

Антична література (від лат. antiquus – стародавній) – література стародавньої Греції та Риму з VIII ст. до н.е. (час, коли з’явились перші пам’ятки давньогрецької літератури) до V ст. н.е. (моменту падіння Римської імперії у результаті навали варварських племен).

Арго (франц. argot) – діалект певної соціальної групи (спочатку – мова злодіїв), створений з метою мовного відокремлення. Характеризується спеціальною чи своєрідно засвоєною загальновживаною лексикою.

Арістотель – давньогрецький філософ, учений (384 до н. е. – 322 до н. е.).

Архетип (від гр. archetypes -прототип, модель) – першообраз, поняття, яке було обґрунтоване у працях швейцарського вченого К.Г. Юнга, творця теорії колективного підсвідомого. Юнг довів "присутність" у цій сфері спільних для всіх людей образів, які передаються від покоління до покоління ("генетична пам'ять"). Показовими рисами архетипу є:

- первинність – це найдавніші образи, що лежать в основі всіх інших;

- вічність (архетипи зберігаються постійно, їх неможливо знищити, "забути");

- універсальність, загальність (загальні для всіх людей, незалежно від віку, нації тощо);

- неусвідомленість (належать до сфери підсвідомого);

- абстрактність.

Ателлана (лат. atellana, від назви міста Аtella) – народна італійська комедія імпровізованого характеру, в якій діяли чотири карикатурних персонажі (хвалько, дурень, нерозумний старий та пройдисвіт).

Бароко (італ. Barocco, буквально – чудернацький) – культурний і літературний напрямок у європейських країнах к. XVI – п. XVIII ст. Представники: в Іспанії – П. Кальдерон, Ф. де Кеведо, Л. де Гонгора, в Німеччині – Г.Я. Гріммельсгаузен, А. Гріфіус, у Франції – В. Вуатюр, в Англії – Дж. Донн та ін.

Бахтін Михайло Михайлович (1895-1975) – російський літературознавець, дослідник епосу, роману, карнавальної культури західноєвропейського Середньовіччя тощо.

Бергсон (Bergson) Анрі (1859-1941) – французький філософ, представник інтуїтивізму.

Бєлінський Віссаріон Григорович – (1811-1848), російський літературний критик.

Буало (Boileau) Нікола (1636-1711) – французький поет, автор поетичного трактату „Мистецтво поезії”, теоретик класицизму.

Ваганти – (від лат. vagantes – мандрівні люди), творці латиномовної поезії, розквіт якої припав на західноєвропейське "високе" Середньовіччя (к. XI – п. XIII ст.), коли множились школи, виникали перші університети і склалася перша в історії Європи ситуація надлишку освічених людей. Ваганти – клірики, що не мали постійного приходу, школярі і студенти, які мандрували у пошуках знань і заробітку. Оспівували прості радощі життя (тілесне кохання, випивку тощо), висміювали церкву та її служителів.

Верлібр (фр. Verlіbre – вільний вірш) – „тип поетичного цілого з ритмотворчою основою, отже й одиницею виміру якого є рядок вірша: теоретичними межами верлібру є, з одного боку, тонічний вірш, а з іншого – поезія у прозі” [17, с. 86]. Виник у др. половині ХІХ ст. Став популярним у ХХ столітті. Засновник – американець Волт Вітмен.

Веселовський Олександр Миколайович – (1838-1906), російський літературознавець.

Гегель (Hegel) Георг Вільгельм Фрідріх – (1770-1831), німецький філософ.

Герменевтика – наука про інтерпретацію, наука тлумачення текстів. Мета – зрозуміти генія більше, аніж він сам розумів себе в момент творчості.

Гіпербола (з грец. – перебільшення) – художнє перебільшення.

"Гірка іронія" – іронія з приводу конкретного явища, поєднана з усвідомленням неможливості виправити існуючий стан речей.

Деталь художня (від фр. Detaіl) – дрібна складова одиниця художнього світу.

Детермінанти (від лат. determinans — той, що визначає) – фактори, обставини, що обумовлюють, визначають певне явище, подію, характер.

Дифірамб (гр. Dithyrambos – хорова пісня на честь богів, переважно Вакха, бога вина та виноробства) – один з жанрів давньогрецької лірики. Спочатку – пісня на святі збирання винограду, пізніше (IV-V ст. до н.е.) – урочиста, хвалебна пісня.

Діалог (гр. Dialogos – бесіда, розмова між двома особами) – розмова, у якій беруть участь дві особи.

Дідро (Dіderot) Дені (1713-84) – французький філософ-просвітник, письменник, засновник і редактор "Енциклопедії, чи Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел".

Експозиція (exposition з лат. – викладення, пояснення) – початок сюжету, обстановка, час дії, умови, у яких сформувався конфлікт. Створює тло, пояснює, чому події будуть розгортатися саме так, а не інакше.

Елегійний двовірш – антична строфа з двох різних віршів, найчастіше гекзаметра і пентаметра. Гекзаметр (від грец. hexametros – шестистопний) – віршований розмір античної епічної поезії: шестистопний дактиль, у якому перші 4 стопи можуть замінятися спондеями (у силабо-тонічних імітаціях гекзаметра – хореями).

Еліпс (іс) (від гр. elleіpsіs – опущення) – фігура зменшення, заснована на пропуску слова, яке легко можна відновити за змістом.

Епітет (від гр. epіtheton, буквально – додане) – образне визначення, яке підкреслює найбільш істотну рису зображуваного. Для епітета характерні переносне значення, оціночний акцент.

Епіфора (epіphora – додавання) – повторення слова чи словосполучення у кінці вірша.

Житіє – опис життя святої людини, християнина.

Ідея (від грец.– те, що є видимим, початок, основа) – це думка, яка лежить в основі твору, розуміння автором зображуваного явища, його оцінка. Ідея емоційно забарвлена. У творі вся система образів, усі художні засоби підкорюються одній меті – вираженню авторської ідеї.

Інтерпретація (лат. іnterpretatіo) – тлумачення, пояснення.

Інтертекстуальність – зв'язок між різними текстами („текст” – у широкому значенні). Інтертекст – текст, у якому присутні зв'язки з іншими текстами.

Кант Іммануїл (1724-1804) – німецький філософ, засновник німецької класичної філософії.

Кеннінг (букв. „позначення”) – „стилістична фігура, постійний перифраз, усталене іменування традиційних образів-понять” [17, с. 247] у творах стародавнього західноєвропейського епосу. Наприклад, „меч – палиця битви”, „море – дорога китів” тощо.

Класицизм (від лат. classіcus – зразковий), стиль і напрям у літературі і мистецтві, що звернулися до античної спадщини як до норми й ідеального зразка. Розмежовують піздньоренесансний класицизм (XV-XVI ст.), власне класицизм (XVII ст.), просвітницький класицизм (XVIII ст.), веймарський класицизм (у творчості Й.В Гете та Ф. Шиллера). Переважно, коли говорять про класицизм, мають на увазі саме французький класицизм XVII ст. (творчість Ж.Б. Мольєра, П. Корнеля, Ж. Расіна, Ж. Лафонтена та ін.).

Композиція (від лат. composіtіo – складання, з'єднання) – організація художнього твору, співвідношення та взаємозв’язок усіх його складових. Розмежовують поняття внутрішньої та зовнішньої композиції. Аналіз специфіки композиції передбачає розгляд організації сюжету, позасюжетних елементів, персонажів, деталей тощо.

Конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) – боротьба, протистояння персонажів, інтересів, ідей у творі. Характер конфлікту визначає зміст, композицію, усю образну систему твору. Виділяють різні типи конфліктів: соціальний, внутрішній (психологічний), філософський тощо.

Кульмінація (від culmen – з лат. вершина) – момент найвищої напруги у розвитку сюжету. Вирішальне зіткнення сил.

Куртуазна література (від англ. courtly love; франц. amour courtoіs від courtoіs – чемний, лицарський) – придворно-лицарський напрямок у середньовічній літературі (к. XI-XIV ст.): куртуазна лірика, творцями якої були у Провансі трубадури, на півночі Франції – трувери, у Німеччині – міннезінгери та лицарський роман.

„Лейкісти” – представники „озерної школи” («The lake school of poets»). Це ідейна співдружність англійських поетів В. Вордсворта, С.Т. Колріджа та Р. Сауті, які проживали на території північно-західної Великобританії, де було багато озер. Школа сформувалась в кін. XVIII - поч. XIX ст. і була вираженням романтичного протесту проти просвітницького раціоналізму.

Лейтмотив (від нім. Leіtmotіv; термін був введений музикознавцями, дослідниками творчості Р.Вагнера) – основний, провідний, повторюваний у творчості одного чи кількох письменників (представників одного літературного напрямку) мотив.

Літературний напрям, течія, школа – історично сформовані в ході розвитку літературного процесу художні єдності, спільноти.

Літературознавчі школи – групи, у які умовно об`єднують дослідників літератури із спільними поглядами, однаковими підходами до аналізу творів (методологією).

Метафора (від грец. – "перенесення") – троп, заснований на перенесенні якостей, властивостей одного явища, предмета, істоти на інше, подібне до нього. „Побутує тлумачення метафори як скороченого порівняння..., проте смислова структура в метафорі вибудовується дещо інакше: обидва плани виступають у злитті, а не в тій якісній відмінності, якою характеризується порівняння (на цій принциповій різниці наголошував ще Митрофан Довгалевський) [17, с. 324].

Метонімія (від гр. metonymіa – "перейменування") – троп, заснований на тому, що один предмет, явище тощо називається замість іншого, пов'язаного з ним. Метонімія, заснована на кількісному співвідношенні, називається синекдохою.

Мім (від гр. mimos – наслідування) – малий комічний жанр античної літератури, імпровізовані сценки побутового, часто непристойного характеру, основними дійовими особами яких були раб, селянин, гетера [18, с.542].

Міф (від гр. Mithos – слово, розповідь, переказ) – оповідь, в якій у вигляді конкретно-чуттєвих персоніфікацій і одухотворених істот постає узагальнено відображена первісною свідомістю дійсність.

Міфологема – повторюваний у різних творах міфологічний мотив.

Модернізм (від франц. moderne — сучасний) – комплекс художніх тенденцій, що затвердилися у вигляді нових форм творчості к. XIX – XX ст. Модерністські напрямки: символізм, імпресіонізм, сюрреалізм тощо. Модерністи виступають проти „застарілого”, традиційного мистецтва, наголошують на необхідності його оновлення, експеримент. Представники: Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка, Ж.П. Сартр, А. Камю та ін.

Монолог ( від гр. Monos – один, logos – слова) – промова однієї особи.

Образ – це загальна категорія (поняття) художньої творчості, форма відображення, тлумачення, освоєння життя шляхом створення естетично впливових об'єктів. Існують різні образи: образ людини (персонаж) – образ Джен Ейр, образ-колектив (народу), образ природи чи міста (пейзаж природний, урбаністичний), образ речі (образ будинку Домбі), образ автора (ліричний герой), образ-емоція (ліричний мотив суму), образ світу тощо. Будь-який твір – це система образів.

Панегірик (від грец. panegyrіkos logos – похвальна публічна промова) – хвалебна промова, виникає ще за часів античності. Псевдопанегірик оспівує та звеличує явище, предмет, особистість, які цього не варті, сатиричний жанр.

Парадокс (від грец. paradoxos – несподіваний, дивний):

1) несподіване, незвичне твердження чи міркування, висновок.

2) в логіці – протиріччя, отримане в результаті формально правильного міркування, що призводить до взаємно суперечливих висновків.

Пасторальний роман (від франц. pastorale, від лат. pastoralіs – пастуший) – особливий тип роману, пов’язаний із пасторальною традицією у західноєвропейській літературі, започаткованою ще античністю. Виникає в літературі Відродження, змальовує ідеалізоване життя пастухів та пастушок („умовні маски, почеплені на придворну знать” [8, с. 402] на лоні прекрасної природи. „Ці твори були популярні серед аристократів, оскільки відбивали їхнє розчарування навколишньою дійсністю і відтворювали ідеальні утопічні країни, де на лоні гармонійної природи пастухи та пастушки вели делікатні бесіди, переживали витончені почуття тощо[17, с. 402]”.

Пафос (від грец. pathos – "страждання", "пристрасть", "почуття") – та пристрасть, те сильне почуття, настрій, якими "сповнений" твір і які передаються читачу, хвилюють його, примушуючи переживати відповідні емоції. Пафос виражає ставлення автора до предмета зображення. Сучасні дослідники часто уникають використовувати термін „пафос”, вживаючи інші терміни та поняття (наприклад, „авторська емоційність” – В. Халізєв).

Пейзаж (від фр. Paysage від Pays – країна, місцевість) – зображення незамкненого простору. У творі може виконувати такі функції: вказувати на місце дії, мотивувати сюжет („робінзонада”, роман-подорож), створювати національний колорит, бути засобом психологізму.

Перекладознавство (мистецтво перекладу) – осмислює закономірності художнього перекладу, складові частини перекладацької майстерності, проблеми адекватності перекладу, його відповідність оригіналу.

Піндар (бл. 518-442 або 438 до н. е.) – давньогрецький поет.

Платон – давньогрецький філософ, учень Сократа (428 чи 427 до н. е. — 348 чи 347).

Постмодернізм (post – „після”, те, що після модернізму) – спільна назва художніх тенденцій, що особливо чітко визначилися в 1960-і роки ХХ ст. і характеризуються радикальним переглядом позицій модернізму. Розвивається й у сучасному мистецтві. Представники: Х. Кортасар, Дж. Фаулз, У. Еко, Ж.Ріве, Дж. Барнс та ін.

„Потік свідомості” – скрупульозне фіксування хаотичного плину людської думки у художньому творі [17, с. 342]. Представники: Дж. Джойс, М. Пруст, Н. Саррот, К. Сімон.

Проблема (від грец. problema – завдання, складність) – питання, яке піднімається у творі (у зв'язку з тим, що зображується, тобто темою). Проблематика, "проблемне поле" (сукупність проблем, питань у творі) може бути різноманітною: морально-етична, соціальна, філософська тощо.

Пролог (prologos – передмова) – складова твору, у якій автор знайомить читача з подіями, які відбувалися задовго до того, як почали відбуваються основні події. Створює певний настрій. Готує до того, про що буде відбуватися у творі.

Просвітництво – інтелектуально-філософський напрям у країнах Західної Європи XVIII ст. Його представники – просвітники.

Реалізм (від пізньолат. Realis – речовинний) – „складна естетична категорія, застосована до понять тип творчості, напрям, метод, стиль. У найширшому розумінні вона означає прагнення до максимально всеохоплюючого відбиття в мистецтві навколишнього світу та людини на основі пізнання закономірностей їх взаємин.” Асоціюється з поняттями „правдоподібність”, „достовірність” тощо [17, с. 467]. Літературознавці розмежовують "ренесансний реалізм", "просвітницький реалізм", "класичний реалізм" (2 п. XIX ст.), магічний реалізм (XX ст.). Переважно під реалізмом розуміють літературний напрямок 2 п. XIX ст. Представники: Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, Ч. Діккенс, В.М. Теккерей, Е.Гаскелл, сестри Бронте, Джордж Еліот та ін.

Ремарки (від фр. Remarque – помітка, примітка) – авторські коментарі, пояснення у драматичному творі щодо часу та місця дії, поведінки чи зовнішнього вигляду дійових осіб тощо.

Ренесанс, Відродження (франц. Renaissance – Відродження, от renaitre – відроджуватися), культурна доба в історії західноєвропейських країн, яка приходить на зміну Середньовіччю. В Італії – з XIV по XVI ст. включно, у Англії, Франції, Німеччині, Іспанії – 2 п. XV – п. XVII ст. В цей час „відроджуються” ідеали античності та цінність людської особистості. Діячі Відродження – гуманісти (від лат. humanus —людяний): в Італії – Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, в Німеччині – С. Брант, Г. Сакс, Еразм Ротердамський, У. фон Гуттен, у Франції – Ф. Рабле, П. Ронсар, Ж. дю Белле, в Англії – К. Марло, В.Шекспір, Б. Джонсон, Е. Спенсер, в Іспанії – М. де Сервантес, Л. де Вега та ін.

Ретардація (від лат. Retardation – запізнююсь) – затримка розвитку сюжету (за рахунок включення авторських відступів, пейзажів, повторів, типових місць тощо).

Рід літературний – група літературних творів, виділена за певними ознаками у їх єдності (предмет зображення, відношення до нього мовної структури, способи організації художнього часу та простору) [16, Т. 6, с. 320].

Рима – співзвучність закінчень віршів.

Ритм (від гр. Rhythmos – стрункість, домірність, від rheo – течу) – „конкретне, реальне поєднання, чергування частин, цілого, комбінація певних елементів у часі та просторі. Складові частини ритму, його „матеріал” називають ритмічними фігурами, ритмоструктурами, долями, ритмічними малюнками” [17, с. 476].

Риторичне питання (від гр. Rhetos – оратор) – питання, яке не вимагає відповіді, часто подається у формі ствердження.

Романтизм (франц. romantіsme) – ідейний і художній напрям у європейській і американській духовній культурі 1 п. XIX ст. Представники: у німецькій літературі – Л. Тік, Новаліс, брати Шлегелі, Е.Т.А. Гофман, в англійській – С.Т. Колрідж, Р. Сауті, Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, у французькій – В. Гюго, Ж. де Сталь, Жорж Санд, А. де Мюссе, американській – В. Ірвінг, Ф. Купер, Е.А. По, Н. Готорн, Г.Мелвілл та ін.

Романтична іронія – іронія, що притаманна творчості романтиків. Теорію запровадив Ф. Шлегель. Романтична іронія підкреслює відносність, майже ілюзорність будь-яких обмежених за сенсом і значенням проявів життя – побутова, станова обмеженість тощо. Життя не знає для своїх вільних сил будь-яких перешкод, висміюючи всіх, хто намагається надати йому постійних камерних форм. Однак, романтична іронія поступово дещо змінюється: якщо спочатку це іронія вільної стихії, то згодом – сарказм необхідності (автор та його герої змушені підкоритися сірості життя. „Іронія в творах романтиків зумовлювала свідому свободу в грі і синтезі протилежностей: трагічного і комічного, поезії і прози, художності і критики, реального і фантастичного, розумного і алогічного” [16, Т. 3, с. 180].

Саги – (від давн.-сканд. Saga – історія, переказ) – середньовічні прозаїчні твори з віршованими вставками (у найбільш ліричних та драматичних місцях). Виникли в Ісландії впродовж ХІ-ХІІ ст., спочатку існували в усній формі, потім були записані. Розповідали про подвиги, далекі мандри, пригоди героїв.

Сапфічна ода (від імені давньогрецької поетеси Са(п)фо) – ода, в якій переважають любовні мотиви.

Сатура („суміш”, „мішанина”) – натуралістичний жанр давньоримської літератури, який показує повсякденне життя звичайних людей, „низьку реальність” [23, с.102].

Сентименталізм (від франц. sentіment – почуття), напрям у європейській і американській літературі і мистецтві 2 п. XVIII – п. XIX ст. Відштовхуючись від просвітницького раціоналізму, оголосив домінантою „людської природи” не розум, а почуття. Представники: Л. Стерн, О. Голдсміт, Р. Бернс, Ж.Ж. Руссо, представники руху „Буря та натиск” (штюрмери) у Німеччині.

Середньовіччя – культурна доба, яка приходить на зміну античності, хронологічні межі – з III-IV ст. н.е. до XIV ст. в Італії, до XVI ст. у більшості інших західноєвропейських країн.

Символістська концепція іронії – символісти сприйняли концепцію романтичної іронії, акцентувавши в ній момент, пов’язаний із гіпертрофією чистої гри у мистецтві, наслідком чого часто була втрата межі між добром і злом, істиною та ілюзією, свободою і необхідністю тощо [16, Т. 3, с. 181].

Сократ – давньогрецький філософ (бл. 470-399 до н. е.).

Сонет (італ. sonetto, від sonare – звучати) – строфічна форма з двох чотиривіршів та двох тривіршів. Вважають, що форма сонета була винайдена ще за часів Середньовіччя, трубадурами. А так званий класичний сонет (два чотиривірші і два тривірші із системою рим авва aва ccd ede чи авав авав ccd eed ) виник в Італії за доби Відродження (особливо значним є внесок Ф. Петрарки). В Англії сонет ввів Валет, а популярнім зробив Ф. Сідні (три чотиривірші і заключний двовірш, порядок рим авав cdcd efef gg). Саме цю систему використовував і В. Шекспір.

Соті (від фр. Sotie від sot – дурень) – середньовічна комічна вистава карнавального типу, дійові особи якої вдавали „дурнів”: відповідно вдягались, обирали собі „Принца Дурнів” („Дурну матір”), срамословили, глумились над знатними і поважними людьми, служителями церкви. Соті притаманний алегоричний характер.

Строфа – (від грец. strophe – зворот) – група віршів, які об'єднані за змістом, римою, інтонацією.

Стопа – повторюване поєднання сильного та слабого місць у віршованому метрі, яке є одиницею довжини вірша.

Сюжет (від фр. Sujet – предмет) – хід подій, що складається переважно з дій персонажів у творі.

Текст (від лат. textus – "тканина, сплетення") – письмова чи друкована фіксація мовного повідомлення, виражений і закріплений у письмовій чи друкованій формі художній твір.

Автор (від лат. au(c)tor – винуватець, засновник) – одне з ключових понять літературознавства, творець художнього твору.

Текстологія – наука, що займається вивченням стародавніх текстів. Вивчає історію тексту і його варіантів, джерел, датує текст, визначає авторство тощо.

Тема (від грец. – те, що покладено в основу) – це сутність твору, те що стало предметом відображення у творі. Це явище, процес, які привернули увагу письменника і були відображені ним у творі (війна, любов, життя окремої родини тощо). Тема відповідає на запитання "що?" У творі, у більшості випадків, кілька тем (сукупність тем – тематика, тематичний комплекс).

Томашевський Борис Вікторович (1890-1957) – російський літературознавець, текстолог.

Тотем – тварина чи рослина, що сприймалась як об’єкт релігійного культу, родоначальник та охоронець племені.

Трагедія року – трагедія, сюжет якої побудований на основі фатальної зумовленості долі героя – жертви жорстокого Року, волі богів (напр., „Цар Едіп” Софокла).

Тропи (грец. tropos – оберт) – слова чи словесні вирази, що вживаються не у прямому, а у переносному значенні. Це словесні образи. Використання тропів робить мову більш виразною (експресивною), яскравою. Що вважати тропом – питання дискусійне. Серед теоретиків літератури немає єдності. Усі визнають як тропи метафору і метонімію. Інші різновиди тропів (наприклад, епітет, порівняння, синекдоха, перифраз, уособлення тощо) ставляться під сумнів.

Трансформація (від лат.transformatio — перетворення) – зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей чого-небудь.

Трубадури (від франц. troubadour, від прованс. trobador, від trobar – знаходити, складати вірші) – перші професійні поети Середньовіччя (Прованс, XI-XIII ст.). Більшість їх творів присвячені оспівуванню Прекрасної Дами, образ якої ідеалізовано („земна Мадонна”), кохання до неї переважно платонічне, межує з майже релігійнім обожненням.

Утопія (u –знак заперечення, topos –місце) – „місце, якого не існує”, твір, у якому автор зображує ідеальне суспільство.

Фабліо (від франц. fablіau – баєчка) – у французькій середньовічній літературі XII-XIV ст. коротка комічна оповідь у віршах. У фабліо відображався світогляд міського населення, зображувалось його повсякденне життя, дещо грубуватий гумор поєднується з моральним повчанням. Висміюються розбещені й корисливі ченці, чванливі лицарі, простуваті селяни, невірні чоловіки та дружини. „За сюжетом та ідейним спрямуванням фабліо близькі до фарсу. Пізніше з фабліо розвинулася ренесансна новела. Сюжети фабліо використовували Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, Ж. де Лафонтен та ін. Жанр фабліо був поширений і в інших країнах під ін. Назвами (в Італії – фацеції, в Німеччині – шванки, в Польщі – жарти тощо)” [17, с. 586].

Фантастика (від грец. phantastіke – мистецтво уявляти) – форма відображення світу, коли на основі реальних уявлень створюється логічно несумісна з ними („надприродна”, „чудесна”) картина Всесвіту. Поширена у фольклорі, літературі (особливо у казках, утопії, науковій фантастиці та фентезі тощо). Фантастика є художнім засобом відображення авторського світогляду (твори Е.Т.А. Гофмана), може виконувати функції алегорії, соціальної критики (Дж. Свіфт „Мандри Гуллівера”) тощо.

Фарс (від фр. Farce – начинка) – середньовічний вид народного театру. Риси: - вірогідність зображуваного (ніякої фантастики, сюжети взяті безпосередньо із буденного життя звичайних городян); - комічне має знижений характер (брутальності, непристойності, навіть грубість та банальність тощо); - „обігравання в словах, рухах, діях людського тіла” [35, с. 198], персонажа б’ють, він ховається у незручних місцях, давиться їжею, захлинається вином, йому відривають якісь частини тіла (вуха, ніс тощо); - позбавлений моралізаторства та дидактизму; - обмежене коло позачасових, типових ситуацій, навколо яких розвивається дія (подружня зрада, подружні сварки, залицяння до чужої дружини, удавана хвороба, обманутий пройда тощо); - характери-типи (в цьому фарс близький комедії масок) такі як, наприклад, „сварлива дружина”, „чоловік-рогоносець”, „розпусний монах”, „хитрий пройда”, „псевдолікар” та ін. Слід розрізняти „фарс” як драматичний жанр, що виникає та поширюється в епоху Середньовіччя, та фарсові елементи. Останні зустрічаємо вже у комедіях Арістофана („фалічний гумор”), класицистичній комедії XVII ст. (наприклад у творах Ж.-Б. Мольєра) тощо.

Фольклор (від англ. folklore) – народна творчість, художня колективна творча діяльність народу, яка відображає його світосприйняття, ідеали. „Література виросла з фольклору, увібрала у себе багато його рис, що склалися в народнопоетичній творчості...” [17, с. 598]. Головна відмінність літератури від фольклору – авторство та письмова форма існування. Взаємозв’язки та взаємовплив фольклору і літератури – питання досить складне; багато мотивів, сюжетів, образів тощо переходять із літератури у фольклор і, навпаки, часто авторські тексти (пісні, вірші тощо) розповсюджуються у народі і сприймаються як фольклорні.

Фольклористика – наука, що вивчає твори усної народної творчості (казки, легенди, народні пісні тощо).

Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм – (1775-1854), німецький філософ.

Шопенгауер (Schopenhauer) Артур (1788-1860) – німецький філософ-ірраціоналіст.