До питання № 2.

А) Сатира (лат. satura laux – наповнена різними фруктами жертовна чаща). Приблизно у 200 р. до н.е. Енній уклав збірку мішаних (розважальних та дидактичних, з різним змістом) віршів, якій дав назву „Сатири” (у значенні „суміш”).

Сатира – „злий сміх”, гнівний осуд соціальних чи загальнолюдських недоліків, збуджує відразу до того, що осміює. За легендою Бонавентури сміх був посланий на землю Дияволом, він з'явився під маскою радості, і люди його прийняли. Потім він зняв маску і став сатирою.

Якщо вам сильно неприємна якась людина, ви, бажаючи її висміяти, намагаєтесь перебільшити та представити всі її вади у комічному аспекті. Цим шляхом іде й письменник-сатирик, змальовуючи певного персонажа чи соціальне явище.

Коли образ художнього твору викликає у вас не лише сміх, але й осуд, негативне ставлення до нього – це сатира.

Важливо не плутати сатиру як жанр з сатирою як формою комічного: жанр сатири виник ще в епоху античності, але поступово втратив свою жанрову природу. Сатиричними за своїм спрямуванням стали памфлет, комедія, байка тощо.

Вибір об’єкту сатиричного осміяння залежить від поглядів автора, який завжди демонстративно відмежовується від того, що зображує, розглядаючи його як „антипод свого суспільного чи людського ідеалу” [17, с. 509].

Розгляд питання генезису та розвитку сатири слід починати ще з літератури античності (твори Архілоха, Арістофана, Менніпа, Лукіана, Еннія, Луцілія, Горація, Ювенала, Марціала).

В епоху Середньовіччя сатиричне спрямування мали фабліо, шванки, фарси, тваринний епос (алегоричні твори, дещо схожі з байками, але більші за розміром), поезія вагантів тощо.

Видатними сатириками доби Ренесансу були Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, С. Брант, У. фон Гуттен, Еразм Ротердамський, М. де Сервантес. Особливо місце у творах цієї доби займала антиклерикальна сатира (спрямована проти церкви та її служителів).

У літературі XVII ст. сатира відходить на другий план, розквітаючи лише у комедійному жанрі (творчість Ж.Б.Мольєра). Віршовані сатири цієї доби лише відтворюють жанри античності (Н.Буало, байки Ж.Лафонтена).

У літературі XVIII ст., сатира виявляється у різних жанрах: памфлетах та романах (Дж. Свіфт, Г.Філдінг, Т. Смоллет, Л. Стерн), комедіях (К. Бомарше), філософському трактаті та повісті (твори Д.Дідро та Вольтера), фейлетоні (англійська публіцистика) тощо.

У XIX ст. до сатиричних форм звертаються романтики (Л. Тік, А. Шаміссо, Ф. Фуке, Е.Т.А. Гофман). З ІІ п. ХІХ ст. сатира панує у жанрі роману (Ч. Діккенс, В.М. Теккерей, О. де Бальзак).

Західноєвропейська модерністська сатира ХХ ст. схильна до абстрактно-філософської інтерпретації сюжету та космічної символіки (А. Камю, Ф. Дюрренматт). Сатира все більше входить у наукову фантастику (К. Воннегут, Р. Бредбері, Р. Шеклі), визначає жанри антиутопії та роману-попередження (жанри, які показують можливе жахливе майбутнє людства).

Засобами створення (прийомами) сатиричного образу можуть бути: гіпербола (перебільшення та загострення недоліків персонажа) – комедії Ж.-Б. Мольєра, гротеск – „Мандри Гуллівера” Дж. Свіфта, алегорія – байки Езопа, Ж. Лафонтена, пародійне перебільшення – „Життєві переконання кота Мурра” Е.Т.А. Гофмана. Також письменники активно використовують показові порівняння (з матеріальними, „неживими” речами, тваринами) тощо.

Приклади сатири.

На Р. Сауті та поетів-„лейкістів”* (lake – озеро).

„Тепер, як личить барду й ватажку,

Ти вище всіх замірився літати.

Злетів, як мокра риба, але ти ж

Згори на мокру палубу летиш!

...

Створивши порожнечу коло себе,

Ви начебто домовились про те,

Що виключно для вашої потреби

Поезія вінки свої плете.

До істини вам далі, ніж до неба –

Летіть, либонь колись долетите” (Дж. Байрон, переклад С. Голованіського).

На Коллі Сіббера.

„При английском дворе во время оно

Поэтом был поэт, шутом был шут.

В наш век скромнее короли живут:

Поэт и шут в одном лице у трона” (анонімна епіграма, пер. С. Маршака).

Підлабузник.

„Королева прихильна до нього,

Він з маркізом під руку гуля...

Та чи краща вже гнида від того,

Що на тім’ї вона в короля” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

Б) Гумор (лат. humor – волога, середньовічні медики вважали, що темперамент визначається вологою, яка домінує в організмі людини).

Гумор – „добрий сміх”. Не має за мету осуд, автор явно симпатизує тому, над ким сміється, не відокремлює себе від цього персонажа (недоліки якого незначні), а, навпаки, частково співвідносить себе з ним.

Часто об'єктом гумористичного осміяння є дитина або ж „дивак” (хороша, але непрактична, непристосована до життя людина). Цей дивак виявляється, як правило, кращим за інших, вищим за своє оточення. Наприклад, Дон Кіхот та Санчо Панса Сервантеса, містер Піквік Ч. Діккенса, Вальтер та Тобайс Шенді Л. Стерна, пастор Адамс Г. Філдінга тощо.

Якщо образ художнього твору викликає у вас сміх та симпатію одночасно, а не відразу (як у випадку з сатирою) – це гумор.

Гумористичне поєднує смішне та серйозне, автор може частково співчувати тому, над ким він сміється.

Гумор виникає значно пізніше сатири – в добу Відродження (Ф. Рабле, М. де Сервантес).

Видатними гумористами доби класицизму були Ж.-Б. Мольєр, Ж. Де Лафонтен, Просвітництва – Г. Філдінг, Д. Дідро, Вольтер, Л. Стерн, романтизму – А. фон Шаміссо, Дж. Байрон, Е.Т.А. Гофман, реалізму 2 п. XIX ст. – Ч. Діккенс, А. Доде, М. Твен, у творах модерністів з’явився „чорний гумор” – Т.Тцара, Г. Арп, С. Беккет, Ж. Кокто.

Приклади гумору.

„І саме тоді він зустрів свого щирого, задушевного приятеля Джо Гарпера – теж із зажуреними очима і, як видно, з такими самим великим і зловісним наміром в душі... Мати Джо відшмагала його за те, що він нібито випив якісь вершки, тоді як він їх і не куштував...отож, немає сумніву, що він їй набрид і вона хоче його здихатись, – а коли так, то йому не лишається нічого іншого, як піти з дому...Джо хотів стати відлюдником, жити десь у печері на самому хлібі та воді й зрештою сконати від холоду, нужди та горя...” (Марк Твен, переклад В. Митрофанова).

„Однак, це все між іншим, а тепер, як вірити тій рекламці печінкових пілюль, у мене були незаперечні симптоми захворювання печінки, серед яких головний – „гостра нехіть до будь якої праці”.

Скільки я перетерпів через цей симптом, не розкажеш ніякими словами. Змалечку я був через нього справжнім мучеником. А підлітком я не мав і одного дня перепочинку від цієї хвороби. Рівень медичної науки тоді ще був багато нижчий, ніж тепер, і всі мої страждання звичайно приписувалися лінощам...

І пілюль ніяких мені не давали, самі лише запотиличники. І треба сказати правду – хоч як воно й дивно, але ті запотиличники частково помагали від моєї хвороби, принаймні на якийсь час” (Дж. К. Джером, переклад Ю. Лісняка, Р. Доценко).

Національна специфіка гумору.

Французький – легкий, грайливий; „все те, що було започатковане в „раблезіанстві” і пізніше маніфестувалось у Вольтера, Р. Роллана”.

Німецький – інтелектуальний, раціональний, „часом похмурий”, „хоча й не позбавлений високого польоту фантазії”. Його традиції формувалися в анекдотичних жанрах міської літератури Середньовіччя (шванках), фастнахтшпілях (комічних народних виставах під час свята Масниці), творчості Гофмана, Гейне, Т. Манна.

Англійський – заснований на парадоксі, „розіграші”, ексцентричний. Об’єктом осміювання найчастіше стає милий, добрий „дивак” (образи „диваків” зустрічаємо у творах Л. Стерна, Ч. Діккенса, Дж. К. Джерома) [17, с. 131], Е. Ліра.

В) Іронія (грец. Eironeia – удавання) – „приховане глузування”, приховане за похвалою або позитивною оцінкою.

„Помітною ознакою іронії є подвійний зміст, де істинний – не той, що прямо висловлений, а той, що мається на увазі” [32, с. 139].

Розпізнати іронію можна лише у контексті або за інтонацією.

Наприклад, справжній зміст фрази – „Який ти розумний!” – зверненої до людини, що сказала якусь дурницю, стає очевидним лише завдяки особливій, в'їдливій манері вимови.

Іронія досягла свого розквіту ще у філософії Сократа, хоча сам він не користувався цим терміном, він став визначенням його критичної манери з часів Платона. Не дивно, якщо згадати іронічне ставлення Сократа до самого себе: «Я знаю тільки| те, що нічого не знаю” [32, с. 140].

В античній трагедії року* спостерігаємо так звану „іронію долі”: герой упевнений у собі та своїх діях і не знає (на відміну від глядача), що саме така поведінка призведе його до загибелі [16, Т. 3, с. 179].

Особливої уваги заслуговують також твори, повністю побудовані на іронії – античні псевдопанегірики* („Похвала Смерті”, „Похвала Лисині” тощо).

У середньовічній літературі, обмеженій авторитетом традиції, іронія майже не представлена, проте, з часів Ренесансу поступово починається її „відродження” (твори С. Бранта, „Листи темних людей” К. Рубеана, Г. Буша та У. фон Гуттена тощо). „Гірка іронія”* звучить у промовах шекспірівського Гамлета.

Майстрами іронії були просвітники: Дж. Свіфт, Л. Стерн, Вольтер та інш. Романтики створюють теорію „романтичної іронії”* (Ф. Шлегель), саме з таким її різновидом зустрічаємося у творах Л. Тіка, Е.Т.А. Гофмана, Г. Гейне, А. де Мюссе, Дж. Байрона.

Модерністи продовжують активно використовувати відповідну форму комічного: романтичну концепцію переймають та розвивають символісти*, Т. Манн; різні прийоми художнього відображення іронічного сприйняття дійсності знаходимо у Б. Шоу, Б. Брехта, А. Франса, К. Чапека, Дж. Джойса та інш. У літературі постмодернізму знаходить вияв скептична іронія, заснована на грі авторитетами.

Приклади.

„Користуючись їхніми вказівками, вона перетворилася на верх досконалості... Вона могла навіть майже вільно читати і розібрала по складах кілька церковних легенд... Вона зробила значні успіхи навіть в письмі: уміла підписати своє ім'я, не пропустивши жодної літери і так розбірливо, що тіточки читали її підпис, не вдаючись до окулярів”(В. Ірвінг, переклад О. Бобовича).

„Далі я розказав, що молоді дворяни з дитинства привчаються до неробства та розкошів і, як тільки дозволяє їм вік, починають витрачати свої сили в товаристві розпусних самиць, що заражають їх мерзенними хворобами; а коли процвиндрять майже всі свої статки, то заради грошей одружуються з негарними й нездоровими жінками низького роду, яких вони ненавидять і зневажають...і без згоди цього блискучого класу не можна затвердити, скасувати або змінити жодного закону...” (Дж. Свіфт, переклад Ю. Лісняка).

„Освічена була в Жуана мати

І мала теж достоїнства свої.

Її добропорядність порівняти

Могли хіба що з розумом її...

Англійський та єврейській віддавала

Інеса перевагу над всіма

І твердила, що схожість небувала

Існує поміж ними не дарма.

Та чи вона на те підстави мала,

Нехай наука вирішить сама,

Хоч „я ваш Бог” єврейською і схоже

На звичний вигук наш „побий нас Боже!” (Дж. Байрон, переклад С.Голованівського).

„Не вадить на самому початку нашого знайомства сказати, що вона була дуже милим створінням, а це велике щастя і в житті, і в романах, де (особливо в останніх) аж кишить не­гідниками найгіршого ґатунку, коли постійною нашою супутницею буде така невинна й лагідна особа. Тому що Емілія не героїня, то немає потреби й описувати її вроду; як на героїню, то, може, й справді носик у неї надто корот­кий, а щоки надто круглі й рожеві. Зате її рум'яне личко пашіло здоров'ям, на устах цвіла усмішка, а очі сяяли най­чистішою і найщирішою радістю, за винятком, звичайно, тих хвилин, коли наповнювалися слізьми, а таке трапля­лося досить часто. Бо ж ця дурненька дівчина плакала над здохлою канаркою чи над мишкою, яку випадком спіймала кішка, чи над кінцем роману хоч би й найбезглуздішого; а вже сказати їй, борони боже, неласкаве слово, коли знай­деться хтось такий жорстокий, що зважиться на це, – що ж, хай сам на себе нарікає!”

(В.М. Теккерей, переклад О. Сенюк).

Г) Сарказм (з грец. перекладається буквально як „рву м’ясо”) – особливо уїдливе глузування, найвища форма іронії. Вияв крайньої ненависті. Поєднує гіркоту і злість. Це практично знущання.

„Однак сутність сарказму не вичерпується вищим ступенем насмішки, викриття полягає, передусім, в особливому співвідношенні двох планів – того, що мається на увазі і того, що висловлюється. Якщо в іронії представлений лишее другий план і повністю витримано іносказання, то в сарказмі те, що мається на увазі, виступає поряд з висловленим і іносказання свідомо послаблюється. Сарказм – це зникаюча, точніше – дезавуйована іронія” [18, с. 934].

Часто особливістю сарказму є також використання наказової форми.

Приклад.

„Старий, дурний, та ще й сліпий король

І принці-покидьки брудного роду.

Яка нікчемна і смішна їх роль,

Непроханих правителів народу!

Закон у них: „Прийди і поневоль!”

Вони п’явки, що тільки коять шкоду,

Ссуть кров з людей, що з голоду вже мруть,

Шлють армії убивць на мирні ниви,

Грабунки, ґвалт позначили їх путь,

Присяги зламані й злочинства змови” (П. Б. Шеллі, переклад М. Тупайло)

„Його промов обурливих хвалити

Не зважуються навіть холуї,

А вороги та людство посполите

Їм присвятили дотепи свої.

Він мав один талант – брехні служити

І кайданами славити її.

Ні іскри не злетіло з того жорна,

Де серцевина темна і потворна.

Він навіть в ремеслі убивці й ката

Нехлюй – і це завжди йому з руки...

Його мета – серця й думки топтати,

Аби народам датися взнаки.

Він чесно заслужив ганьбу повсюди, Де в кайданах у світі стогнуть люди” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).