1.4. Модель процесу формування аграрної політики. Групи інтересів в аграрній політиці

У процесі формування аграрної політики на неї впливає ряд факторів:

• традиційні погляди на місце і роль галузей АПК в житті суспільства;

• проблеми, що періодично виникають або існують постійно;

• значні зміни еволюційного характеру.

Аграрна політика як єдине ціле складається з певних структурних елементів: сільськогосподарської, агропромислової, продовольчої та зовнішньоекономічної. Кожному структурному елементу відповідають свої об’єкти (рис.2).

Наведені об’єкти можуть бути логічно об’єднані в таке поняття, як «ринок сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства», існуючий незалежно від того, реалізується аграрна політика чи ні. Впливаючи на різні

Рис. 2. Основні структурні елементи й об’єкти аграрної політики [6]

групи учасників ринкових відносин, держава впливає тим самим на ринкову ситуацію. Держава може підтримувати як пріоритетну галузь і сільськогосподарське виробництво (впливаючи наприклад, на рівень цін і доходів товаровиробників), і переробку (дотуючи закупівельні ціни) або споживання (шляхом встановлення низьких споживчих цін). Подібна практика існувала в радянський період.

Підприємства та організації агропромислового комплексу – тільки частина об’єктів аграрної політики. Вони забезпечують виробництво ресурсів для села, виробництво і переробку сільськогосподарської продукції. Разом з тим без взаємозв’язку з формуванням попиту на дану продукцію проведення аграрної політики позбавляється будь-якого сенсу. Системний підхід передбачає розробку пріоритетів для кожного напряму аграрної політики з подальшим розглядом у взаємозв’язку.

Основним об’єктом державної політики виступає як правило сільськогосподарський товаровиробник. Проте й інші об’єкти, наприклад малозабезпечені верстви населення, не залишаються без уваги. Приміром, у США з 1964 р. реалізується програма продовольчих талонів. Отримуючи їх від держави безплатно, громадяни США з низьким рівнем доходів можуть придбавати у звичайних магазинах продукти харчування. З 1985 р. по 1994 р. витрати федерального бюджету зросли з 1 до 25 млрд дол.

До суб’єктів аграрної політики належать державні та суспільні інститути, що приймають і реалізують агрополітичні рішення або здійснюють вплив на їх розробку (рис. 3).

Рис. 3. Суб’єкти аграрної політики та їх функції [6]

Право приймати рішення з питань політики належить вищим посадовим структурам законодавчої і виконавчої влади держави. Вони також здійснюють контроль за виконанням рішень, що приймаються. Державне регулювання покликано не підмінювати собою ринковий механізм, а створювати умови для ефективного розвитку об’єктів регулювання, що одночасно виступають як суб’єкти ринку. Недержавні суб’єкти аграрної політики за ступенем політичної активності можна умовно поділити на три великі групи:

• політичні партії;

• суспільно-політичні організації;

• суспільні організації.

Особливо потрібно відзначити роль аграрної науки у ролі суб’єкта аграрної політики. Розробка аграрної політики повинна здійснюватися на основі серйозних наукових досліджень.

Серед суб’єктів аграрної політики, важливе місце займають засоби масової інформації, які мають чималий вплив на формування суспільної думки стосовно тих чи інших програм, дій, рішень влади, політичних партій, політиків тощо.

Аграрна політика, як і політика в цілому, визначається різноманіттям суспільних, групових та приватних інтересів.

Носіями інтересів є вітчизняні товаровиробники і споживачі сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства. У цій групі суб’єктів ринкових відносин можливі певні протиріччя. Наприклад, товаровиробники і споживачі продукції не завжди можуть дійти згоди з питань її ціни і якості. За такої ситуації у сфері торгівлі в цілому, серед населення та сількогосподарських і переробних підпрєимств можливі порушення паритетних основ і відповідні претензії. Крім того товаровиробники певних видів продукції перебувають в умовах конкуренції за ринки збуту.

Виразниками інтересів є політичні партії, суспільні професійні об’єднання. В Україні активно виявила себе Аграрна партія. Крім політичних партій, активними захисниками інтересів сільськогосподарських товаровиробників можуть виступати їх професійні об’єднання, наприклад фермерські спілки, галузеві союзи. Досить впливовими можуть бути спілки захисту прав споживачів. Не останню роль у формуванні суспільної думки відіграють засоби масової інформації. Групи виразників інтересів іще називають групами тиску – лобі, які тісно пов’язані з державними структурами, що формують державну політику. Такий стан називають аграрним корпоратизмом. Лобістські організації, як правило, встановлюють тісні стосунки з таким впливовим суспільним класом, як державна бюрократія.

Бюрократія – це прошарок службовців-професіоналів, що беруть безпосередню участь у підготовці, реалізації та контролі за ходом реалізації рішень, які приймаються керівним суб’єктом. Бюрократія – впливова верства суспільства. Макс Вебер пов’язував суспільний прогрес з наявністю в суспільстві значного класу «раціональної бюрократії». Проте вона не може приймати політичних рішень.

Політики виступають першими в ряду суб’єктів, що формують аграрну політику держави. У законодавчих органах економічно розвинутих країн не так багато представників фермерів, оскільки на сьогоднішній день даний клас становить 1 – 2 % загальної чисельності населення цих країн. Однак політики активно голосують за підтримку аграрного сектора. З одного боку, це свідчить про розуміння ними виняткової ролі агропродовольчого сектора у задоволенні однієї з першочергових суспільних потреб, а з другого – політики керуються прагматичнішими міркуваннями – бути переобраними на наступний термін, отримати політичні та суспільні дивіденди.

У цьому зв’язку виникає закономірне питання про те, чому в країнах, що розвиваються, аграрний сектор майже не підтримується, тоді як розвинуті країни демонструють високий рівень його підтримки. Існує думка, що в країнах, які розвиваються, сільське господарство, як правило, використовується у ролі джерела для фінансування індустріалізації країни. Як тільки країна проходить стадію індустріалізації, ситуація докорінно змінюється: фермери стають освіченішими, мобільними, легше організуються, зростає частка І та ІІІ сфер АПК у валовому внутрішньому продукті країни. Через це сільське господарство здобуває союзницькі групи тиску. Зростає аграрна бюрократія, відстоюючи свої інтереси у боротьбі за збільшення державної підтримки агропродовольчого сектора. Але, що найголовніше, загальне зростання економіки дозволяє підняти доходи населення. У такій ситуації згідно з законом Енгеля (1821 – 1896, Німеччина) питома вага витрат населення на продукти харчування зменшуються. Зростання цін на продовольчі товари в результаті реалізації фермерських програм для споживачів стає менш помітним і вони не чинять опору політиці державної підтримки АПК. У результаті витрати на цей сектор зростають до тих пір, поки дозволяють суспільна думка та можливості національного бюджету [18].