7.2. Історія і сучасність аграрної політики сша

США залишаються локомотивом світового економічного зростання. За часткою світового ВВП у 2001 – 2005 рр. США займали перше місце (30,8 %), за рівнем доходу на душу населення США (37 648 дол.) поступалися тільки Японії (39 853 дол.). За обсягами виробництва сільськогосподарської продукції США займають провідні місця. Так, у 2004 р. частка країни у виробництві зерна становила 16,8 % (друге місце після Китаю – 18 %).

Принципи й методи державного регулювання сільсько­го господарства були сформульовані в США на початку 30-х років XX ст. і фактично не переглядалися. Модифікувалися лише деякі визначення і корегувались конкретні положення, але основа системи регулювання залишалася незмінною.

Перше й головне завдання цієї системи − підтримка фермер­ських доходів на рівні доходів осіб, зайнятих у несільськогосподарській сфері економіки, шляхом стабілізації цін на сільсько­господарську продукцію і скорочення нереалізованих товар­них запасів.

Друге не менш важливе завдання – підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва шляхом розвитку сільськогосподарської науки й освіти, створення сільської виробничої інфраструктури, охорони земельних і водних ресурсів тощо.

Третє завдання полягає в необхідності скорочення бюджет­них витрат на товарні програми, тобто в послабленні податкового тягаря для платників податків.

Четверте дуже важливе завдання − забезпечення високої конку­рентоспроможності американського продовольства й просування його на світовий ринок.

Наведені завдання визначають напрями державної політики США в області сільського господарства і виробництва продовольства:

• регулювання виробництва і збуту продукції в країні;

• створення сільської виробничої інфраструктури;

• розвиток сільськогосподарських НДОКР і впровадження результа­тів їх діяльності в практику;

• охорона земельних і водних ресурсів;

• надання продовольчої допомоги (програма «продовольчих купонів»);

• субсидування програм експорту сільськогосподарських товарів.

Основні напрями державного регулювання сіль­ського господарства приблизно раз на п’ять років закріплюються спе­ціальним законодавчим актом.

Для поточної організаційної роботи з державного регулювання сільського господарства в США у різний час були створені різні організації: Товарно-кредитна корпорація (ТКК); Служба консервації земель і стабілізації сільського господарства; Адміністрація фермерського кредиту, що управляє Сис­темою фермерського кредиту (СФК); Адміністрація у справах фермерів; Служба харчування та продовольства; Адміністрація сільської електрифікації (АСЕ); Агентство охорони навколишнього середовища; Корпорація страхування врожаю та ін. Деякі з них входи­ли до складу Міністерства сільського господарства США як чисто ад­міністративні підрозділи, інші вважалися незалежними під загальним контролем, частина організацій мала кооператив­ну природу, але була одержавлена шляхом призначення адміні­страції міністром. Слід зазначити делегування деяких державно-регулювальних функцій кооператив­но-державним організаціям типу Системи фермерського кредиту або навіть організаціям товаровиробників (ринкові статути по молоку, овочах, фруктах).

Безпосереднє адміністративне управління товарними програмами здійснює Служба консервації земель і стабі­лізації сільського господарства Міністерства сільського господарства США. Головний і визначальний вплив на сільськогосподарське виробництво чинить ринковий механізм і системи управління, що виникають на його основі у фірмах агробізнесу та на фермах. Разом з тим передбачено широкий спектр державних заходів стимулювання сільськогосподарського виробництвах у відповідності із загальноекономічними і соціальними цілями розвитку.

В умовах насиченого продовольчого ринку США державні заходи стимулювання сільського господарства спрямовані на збільшення його стабільності і високої ефективності, поліпшення якості продукції, пом’якшення негативних екологічних і соціальних наслідків.

З другої половини 70-х років у зв’язку з посиленням дестабілізації і конкуренції на світовому ринку продовольства, поглибленням взаємозв’язку сільського господарства з іншими сферами продовольчого комплексу аграрна політика США перетворюється на продовольчу. При цьому після чергового збільшення державних асигнувань на сільське господарство виникає довгострокова тенденція до їх зниження і все більша орієнтація на взаємодію «ринкових сил».

У державному регулюванні і стимулюванні сільського господарства все ще зберігається суттєва роль так званих фермерських програм. Вони призначені головним чином для підтримки рівня фермерських цін і доходів у період їх суттєвого зниження. Заходи з підтримки цін і доходів базуються на регулюванні посівних площ (на основі добровільних угод між урядом і фермерами), а також накопиченні державних запасів шляхом скуповування частини фермерської продукції. За умови недостатності цих заходів і падіння ринкових цін на фермерську продукцію нижче встановленого «цільового» рівня фермери отримують державні субсидії, що покривають різницю між ринковою і цільовою ціною.

Державні фермерські програми стимулювали процес концентрації сільськогосподарського виробництва, укріплення великотоварних господарств. Ці програми стимулювали розширене виробництво в сільському господарстві при відносно низькому рівні фермерських цін, що, як правило, відставали від загального рівня у країні. Це сприятливо позначалося на розвитку переробки і збуту продовольства і певною мірою – на відносно низькому рівні цін на нього.

Наприкінці 90-х років державне регулювання аграрного сектора в США характеризувалося такими особливостями:

• перехід від сільськогосподарської до продовольчої політики, яка враховує взаємозв’язки і протиріччя інтересів окремих груп агробізнесу, а також системи продовольчого комплексу в цілому;

• розробка альтернативних програм регулювання продовольчого комплексу країни в умовах ї виробництва, і дефіциту на ринку продовольства для запобігання різким коливанням цін;

• посилення взаємозв’язків внутрішньої і зовнішньої продовольчої політики і для полегшення умов виробництва сільськогосподарської продукції в США, і для подальшого зміцнення торговельних, економічних і політичних позицій країни на світовій арені;

• концентрація зусиль, спрямованих на підвищення ефективності виробництва продовольства як основи збільшення конкурентоспроможності фермерських господарств і фірм шляхом скорочення прямих державних субсидій;

• зосередження державних заходів на стимулюванні науково-технічного прогресу і вдосконалення ринкового механізму в системі продовольчого комплексу країни.

Центральне місце в комплексі державних заходів з регулювання аграрної економіки і збуту продукції займають державні програми регулювання виробництва – на їх частку припадає 70 % усіх бюджетних витрат по Міністерству сільського господарства США. Їх дія поширюється більшою частиною на товари, що є об’єктом експорту і займають важливе місце у структурі фермерських доходів. До їх числа належать пшениця, рис, фуражні зернові (кукурудза, сорго, яч­мінь, овес), бавовна, тютюн, арахіс, цукор. Своєрідні форми підтримки цін і доходів склалися у виробництві молока, овочів, фруктів, яловичини, свинини, продуктів птахівництва.

Серед основних елементів державних програм регулювання виробництва такі:

заставні операції Товарно-кредитної корпорації (ТКК);

прямі платежі фермерам;

заходи з регулювання розмірів сільськогосподарського виробництва.

Система заставних операцій діє в США з 30-х років. Суть її в тому, що спеціальна урядова організація – Товарно-кредитна корпорація – бере під заставу або купує продукцію у фермерів, що беруть участь у товарних програмах, сплачуючи їм заставні ціни. При цьому для виробників зерна й бавовни обов’язковою є участь у програмах скорочення посівних площ, проте це правило не поширюється на виробників сої, які можуть отримувати протягом 9 – 12 місяців кредити. Зберігання взятої під заставу продукції відбувається на складах ТКК або на фермах. У випадку підвищення ринкових цін фермери можуть викуповувати свою продукцію в держави з виплатою певного відсотка за позику. Запаси ТКК розподіляються безплатно за програмами продо­вольчої допомогі в країні та за її межами. У випадку підвищення ринкових цін продукція, закуплена ТКК, знову надходить на ринок.

У США протягом кількох десятиліть офіційно існують два види так званих «цін підтримки»: цільові та заставні.

Цільові ціни (які інколи називають гарантованими) встановлюють тільки для розрахункових операцій. Їх дія поширюється на більш важливі види сільськогосподарської продукції. Вони зорієнтовані на взаємне заміщення витрат (у склад яких включаться і середня норма прибутку на фермерський капітал, і розрахункова земельна рента) і певний дохід (понад середню норму прибутку і земельної ренти). Приміром, в акті 1990 р. цільові ціни встановлені з урахуванням рівнів середніх ринкових цін 1986 – 1990 рр. У цілому рівень цільових цін розрахований таким чином, щоб вони гарантували дохід для самофінансування, розширеного відтворення на фермах із середнім та зниженим рівнями витрат. Реалізація фермерської продукції відбувається за ринковими цінами, які могли бути вище, нижче цільових або їм дорівнювати. Але в кінці кожного року (а інколи і протягом року за авансовими платежами) фермер США протягом кількох десятиріч отримує різницю між цільовою ціною та ціною реалізації, якщо вона була нижче цільової.

Таким чином, завдяки компенсаційним платежам за знижений рівень реалізаційної ціни порівняно із цільовою саме остання стала економічною реальністю фермера, тобто остаточною ціною реалізації. Тому тер­мін «цільова» стали замінювати терміном «гарантована» ціна.

Високий рівень внутрішніх цін у США заважав розвитку експорту, а цільова ціна, яка визначала рівень доходності сільськогосподарського виробництва, не могла втримати ринкові ціни від падіння. Надто низький рівень внутрішніх ринкових цін стимулював би експорт, але призвів би до величезних бюджетних витрат. Ці аргументи визначили встановлення ще однієї фіксованої ціни – заставної ціни Товарно-кредитної кор­порації. За заставною ціною фермер віддає ТКК свою продукцію у тому випадку, якщо ціни встановлюються нижче цін на світовому ринку.

Фермерам США надано право вироблену сільськогосподарську продукцію продавати на вільному ринку, реалізовувати за контрактами, закладати на зберігання безпосередньо в господарстві, очікуючи вищих цін, віддавати в заставу ТКК. У випадку підвищення світових цін закладена продукція протягом дев’яти місяців може бути викуплена фермером. Якщо цього не відбудеться, вона переходить у власність ТКК, а фермер отримує за неї грошову компенсацію за заставною ставкою (заставною ціною) за відрахунком витрат на зберігання.

У США на початку 90-х років більше третини фермерських господарств у країні отримували прямі субсидії від держави, їх загальна щорічна сума становила 12 млрд дол. Найбільшу підтримку з боку держави отримували фермери, зайняті виробництвом зерна. У 1990 – 1996 рр. 302 тис. фермерських господарств, що спеціалізуються на виробництві зернових, отримали 7 млрд грн прямих виплат, або 60 % усіх субсидій, виплачених виробникам сільськогосподарської продукції. Господарства, що вирощують бавовну, становлять не більше 3 % усіх ферм, що субсидуються, отримують більше 700 млн дол. прямих субсидій, або 7 % від їх загальної суми.

У той же час підприємства, що спеціалізуються на виробництві продукції м’ясного скотарства (вирощування та відгодівля тварин на забій, племінна справа тощо), які становлять близько третини господарств, що субсидуються, отримують тільки 20 % коштів, що виплачуються державою.

Серед господарств, що отримують субсидії 61,3 % становлять ферми з рівнем доходу до 50 тис. дол. Ця група має найбільшу питому вагу у вартості товарної продукції сільського господарства, найбільшу частку в державних субсидіях. Таким чином, порядок субсидування сільськогосподарських підприємства США передбачає виділення прямих платежів з розрахунку на одиницю площі продуктивних угідь, голову худоби. Що більшою є вартість товарної продукції, розмір площ, поголів’я худоби, то більшими є дотації.

Основний метод обмеження сільськогосподарського виробництва в США – вилучення земель з господарського використання на більш-менш тривалий термін. Ці програми діють у країні з 30-х років⁴. У цьому полягає головна відмінність аграрної політики США від політики інших західних країн. Економічна доцільність такого заходу полягає в тому, що, обмежуючи масштаби сільськогосподарського виробництва, вона непрямим способом сприяє підтриманню фермерських цін і доходів, а також зменшенню товарних запасів. Вилучені з обороту землі використовують для відновлення природної родючості. Хоча програми скорочення посівних площ носять добровільний характер, фермери (особливо великі) беруть у них активну участь, оскільки дія системи підтримки цін і надання різного роду.

Діяльність уряду США в галузі сільського господарства поширюється також на розвиток виробничої інфраструктури. За допомогою фінансування і кредитування він забезпечує шляхове будівництво, спорудження меліоративних об’єктів, електрифікацію і телефонізацію ферм, охорону природи. Шляхове будівництво розпочалося іще у 20-ті роки ХХ ст. після прийняття закону про федеральну підтримку шляхового будівництва. У 30-ті роки шляхове будівництво здійснювалося у формі суспільних (антикризових) робіт, причому частка федерального уряду у його фінансуванні зросла з 10 до 40 %. Уже в 1960 р. проблема бездоріжжя у сільській місцевості була фактично вирішена. Вісімдесят відсотків американських ферм розташовувалися просто біля доріг з твердим покриттям, інші – на відстані не більше 800 м від них. До 1997 р. дороги з твердим покриттям становили 86 % усіх сільських доріг країни.

Кошти державного бюджету широко використовувалися в США також для фінансування електрифікації і телефонізації на селі. Будівництво енергосистем у сільській місцевості здійснювалося переважно фермерськими кооперативами, яким держава надавала пільгові кредити (2 % річних на 35 років) через створену у 1936 р. при Міністерстві сільського господарства Адміністрацію сільської електрифікації (АСЕ). За роки існування цієї організації у сільській місцевості було споруджено більше 3 млн км ліній електромереж. Уже в кінці 60-х років майже всі американські ферми були електрифіковані. Це стало важливим фактором індустріалізації сільського господарства США.

У період урядових економічних реформ «ново­го курсу» 30-х років XX ст. у США посилився інтерес до проблеми розвитку сільських територій. Почалася розробка і реалізація програм, спрямованих на підвищення добробуту мешканців сільської місцевості, стимулюванню зайнятості, забезпеченню доходу бідних сімей тощо. Ці програми сформували основу сучасної концепції розвитку сільських регіонів у США.

У 1964 р. у США для розвитку сільських територій було прийнято Закон «Про економічні можливості», що передбачав спеціальні заходи боротьби із сільською бідністю, а в 1972 р. затверджено Закон «Про сільський розвиток», який являв собою комплексну програму розвитку сільської місцевості. У ньому було сформульовано завдання стимулювання розвитку сільських районів, що перебували у кризовому стані. У 1981 р. прийнято федеральний Закон «Про сільську політику», який закріплював головну мету – оздоровлення сільської місцевості і сільських товариств.

Усі програми розвитку сільських регіонів були об’єднані в рамках Міністерства сільського господарства країни в окремий напрям. Для керівництва ним у 1992 р. при Міністерстві сільського господарства США було створено спеціальний підрозділ – Адміністрація із сільського розвитку.

Діяльність федерального уряду зі сприяння розвитку сільських регіонів включає комплекс заходів за такими основними напрямами:

• стимулювання розвитку підприємництва і створення нових робочих місць;

• підтримка систем освіти й охорони здоров’я;

• регулювання питань трудового права у сільському господарстві;

• боротьба з бідністю ( програми допомоги малозабезпеченим верствам населення);

• підтримка і розвиток об’єктів інфраструктури.

Діяльність МСГ США реалізується через різні програми індивідуального житлового будівництва, електрифікації, розвитку систем водопостачання і каналіза­ції, допомоги в оренді житлових приміщень, розвитку сільського бізнесу, систем телекомунікацій, комунальних об’єктів, облаштування орендованих житлових приміщень, телефонізації, по­середницького кредиту тощо. У загальній структурі фінансування більша частина коштів припадає на житлові програми – 49 % і програми розвитку інфраструктури – 42 %. Частка програм з розвитку бізнесу становить близько 9 %.