- •В.Й. Шиян, і.О. Шарко
- •Тема 1. Соціально-економічний стан аграрного виробництва. Сутність і цілі аграрної політики держави
- •1.1. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва
- •1.2. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сутність і принципи аграрної політики
- •1.3. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери
- •1.4. Модель процесу формування аграрної політики. Групи інтересів в аграрній політиці
- •1.5. Система цілей аграрної політики держави
- •Тема 2. Інструменти регулювання аграрного сектора
- •2.1.Система заходів державного регулювання агропромислового комплексу
- •2.2. Державне регулювання агропродовольчих ринків
- •2.3. Цінова політика на агропродовольчому ринку: завдання та основні інструменти
- •1. Динаміка індексів цін реалізації сільськогосподарської продукції та на промислові товари і тарифи на послуги, спожиті аграрним виробництвом, 1991 – 2003 рр., разів
- •2.4. Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються в сільськогосподарському виробництві
- •Тема 3. Історія державної політики щодо аграрного сектора в Україні
- •3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у період існування Радянського Союзу
- •3.2. Етапи реформування економічних відносин в аграрному секторі
- •2. Зміна структури земельного фонду за формами власності, станом на 1 січня
- •3. Трансформація організаційно-правової структури сільського господарства у процесі реструктуризації недержавних підприємств
- •Тема 4. Основні напрями аграрної політики України
- •4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України
- •4.2.Особливості бюджетно-податкової та кредитно-фінансової політики в аграрному секторі
- •4. Видатки державного бюджету (загального і спеціального фондів) на фінансування цільових програм і заходів у сільському господарстві, млн. Грн
- •4.3. Технічна політика держави
- •Р Сьськогосподарські товаровиробники різних організаційно-правових формис. 3. Схема управління матеріально-технічним забезпеченням апк України [14]
- •5. Поставка сільськогосподарської техніки, одиниць
- •4.4. Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській місцевості
- •4.5. Державна політика щодо аграрної науки та освіти
- •Тема 5. Проблеми продовольчої безпеки в Україні
- •5.1. Формування внутрішнього продовольчого ринку в Україні. Показники самозабезпеченості основними видами продовольчих товарів
- •6. Баланс основних продуктів харчування в Україні, тис. Т
- •7. Виробництво основних видів продукції сільського господарства в Україні, кг на душу населення [194]
- •8. Динаміка балансів зерна і зернобобових культур в Україні за 2002/03-2005/06 мр та прогноз на 2006/07 мр, тис. Т
- •9. Баланс цукру в Україні за 2003/04 – 2005/06 мр та прогноз на 2006/07 мр, тис. Т
- •10. Баланс олії соняшникової в Україні за 2001 – 2005 рр. Та прогноз на 2006 р., тис. Т
- •11. Баланс овочів і баштанних культур в Україні за 2002/03 – 2005/06 та прогноз на 2006/07, тис. Т
- •12. Баланс фруктів і винограду в Україні за 2001/02 – 2005/06 мр та прогноз на 2006/07 мр, тис. Т
- •13. Баланс молока в Україні (усі категорії господарств) за 2003/04 – 2005/06 мр та прогноз на 2006/07 мр, тис. Тонн
- •14. Вирощування, реалізація та продуктивність великої рогатої худоби в сільськогосподарських підприємствах України за 2003-2006 рр.*
- •15. Обсяги реалізації та ціни на велику рогату худобу, реалізовану господарствами населення за 2005 р. (у живій масі)
- •16. Баланс м’яса великої рогатої худоби в України у забійній масі за 2003 – 2005 рр. Та прогноз на 2006 р., тис. Т
- •17. Баланс м’яса свиней в України у забійній масі (2003 – 2005 рр. Та прогноз на 2006 р.), тис. Т
- •5.2. Тенденції споживання продовольства в Україні, відповідність структури харчування раціональним нормам
- •18. Енергетична цінність і вартість основних продуктів харчування в Україні
- •19. Споживання продуктів харчування на душу населення в Україні
- •20. Рівні продовольчого споживання
- •5.3. Державна політика щодо вирішення продовольчої проблеми в країні
- •Тема 6. Інструменти регулювання зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією
- •6.1. Сутність і завдання зовнішньоторговельної політики держави в аграрному секторі
- •6.2. Регулювання світової агропродовольчої торгівлі в рамках сот
- •21. Звід основних положень угоди Уругвайського раунду із сільського господарства і статуту сот
- •22. Порівняльні позиції конкурентоспроможності України згідно з оцінками Світового економічного форуму (серед лідерів, країн з перехідною економікою та аутсайдерів)
- •6.3. Основні підходи до оцінювання державної підтримки аграрного сектора
- •23. Оцінка підтримки сільськогосподарських товаровиробників (рsе) в Україні, млн грн. За 1996 – 2003 рр.
- •Тема 7. Аграрна політика окремих іноземних країн та блоків
- •7.1. Сутність і механізми функціонування сап єс
- •7.2. Історія і сучасність аграрної політики сша
- •24. Фінансування федеральних програм розвитку сільської місцевості в сша (середина 90-х років)
- •Бібліографічний список
Тема 3. Історія державної політики щодо аграрного сектора в Україні
3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у період існування Радянського Союзу.
3.2. Реформування економічних відносин в аграрному секторі.
3.3. Мета і пріоритети сучасної аграрної політики.
3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у період існування Радянського Союзу
Історія державної політики щодо сільськогосподарського виробництва в Україні у складі СРСР починається з прийняттям у 1918 р. декрету «Про соціалізацію землі». Соціалізацію значною мірою провокувала наявність великого поміщицького землеволодіння, а також бажання малоземельного селянства отримати земельні наділи без викупу. Політика воєнного комунізму, а також продрозкладка на селі спричинили різке скорочення обсягів виробництва, дефіцит продукції і голод.
Точились гострі дискусії з приводу вибору шляху розвитку. В.І. Ленін наполягав на новому економічному курсі. Зрештою було запропоновано нову економічну політику, що передбачала замість розкладки натуральний податок, що по-перше, був нижчим за розкладку, по-друге, встановлювався як частка зібраного в господарстві врожаю і мав до певної міри фіксований характер, а залишки продукції залишалися у власності селянського господарства. Нова економічна політка (неп) передбачала існування товарно-грошових відносин між державною промисловістю і дрібним селянським господарством , економічні методи господарювання, побудовані на господарському розрахунку та матеріальному стимулюванні, а також приватного капіталу.
Нова економічна політика дуже пожвавила сільське господарства. За сім років (1922 – 1928) сільгоспвиробництво в СРСР подвоїлося. Кількість селянських господарств зросла (з 3,8 млн у 1916 р. до 5,2 млн у 1929 р.), зростала частка заможних селянських господарств. Однак у такому процесі керівництво країни вбачало зміцнення капіталістичних і послаблення соціалістичних засад. І правляча партія зробила різкий поворот у аграрній політиці – відбулися відмова від непу і перехід до вищої форми соціалізації землі – колективного господарювання.
Програма партії, прийнята VIII з’їздом ВКП(б), містила такі положення стосовно сільського господарства:
організація радянських господарств, тобто великих соціалістичних економій;
підтримка товариств для спільного обробітку землі;
організація державного засіву всіх незасіяних земель незалежно від приналежності;
державна мобілізація всіх сил на підвищення сільськогосподарської культури; підтримка сільськогосподарських комун.
У результаті запровадження колективізації за п’ять років (1929 – 1933 рр.) – основний період – поголів’я коней, великої рогатої худоби та свиней скоротилося вдвічі. Колективізація спрямовувалася на знищення заможних (так званих «куркульських») і середняцьких селянських господарств. В Україні колективізація завершилася фактично в 1937 р. Тоді було 28,3 тис. колгоспів, в них було сконцентровано 96,1 % селянських господарств і 99,7 % посівних площ.
На західних землях України урядами Польщі, Румунії, Чехословаччини також були започатковані аграрні реформи, які тривали протягом 20-30-х років. Їх суть полягала у розпаюванні (розпарцеляції) спеціально виділеної для цього частки державних та поміщицьких земель. Така земля продавалася селянам за плату. На Галичині було розпарцельовано 353 тис. га, у Волинському воєводстві – 336 тис. На Галичині було створено 25 тис. нових селянських господарств, на Волині – понад 10 тис. Середній їх розмір становив відповідно 5,0 і 9,8 га. Крім того, було створено декілька сотень фермерських господарств із середньою площею 30 га. Приблизно дві третини землі було розпродано 200 тис. селян для розширення їх господарств.
У результаті проведеної аграрної реформи на західних землях України поміщицьке землеволодіння зменшилося на 25 %. Водночас зберігалася значна частина земельних латифундій. У 1939 р. приватні латифундії площею понад 3 тис. га кожна становили від 30 до 50 % поміщицького землеволодіння. Проте основна маса поміщиків мала маєтки площею від однієї до кількох сотень гектарів землі. Це – середні розміри нинішніх фермерських господарств у США.
Завдяки реформі на західних землях України збільшилася кількість селянських господарств та їх землеволодіння. На Галичині кількість господарств зросла на 12 – 15 %, а їх площа – на 10 %. Кількість дрібних господарств збільшилась у середньому на 10 – 15 %. Загалом дрібних господарств з площею до 5 га на Галичині було майже 90 %, на Волині – 62, Буковині – 95, Закарпатті – 75 %.
Наслідки колективізації сільського господарства справили негативний вплив на економіку галузі. Валовий збір зерна в Україні в 1940 р. лише на 14 % перевищував рівень 1913 р. Тобто за 27 років соціалізації і колективізації середньорічний приріст виробництва зерна становив лише 0,5 %, переважно за рахунок позитивного впливу непу. Виробництво м’яса в 1940 р. було на рівні 1913 р., вовни – скоротилось на 9 %.
У післявоєнні роки порівняно з 1940 р. посівна площа зменшилася на 3 %, виробництво зерна – на 22,5, молока – на 4,4, вовни – на 11,7 %, виробництво м'яса і яєць зросло лише на 6 %. На початку 50-х років становище в сільському господарстві країни залишалося важким. Для виправлення ситуації політичне керівництво держави змушене було шукати шляхи докорінного оздоровлення сільського господарства. Питання «Про заходи дальшого розвитку сільського господарства СРСР» було поставлене на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС. Ці заходи заклали основи цінової реформи.
Суть заходів зводилася переважно до підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Підвищення було істотним, оскільки ціни були надто низькими. Так, на худобу і птицю заготівельні ціни підвищувались в 5,5 раза, молоко і м'ясо – у 2,0, картоплю – у 2,5 раза, на овочі – в 1,2 – 1,4 раза. При цьому були дещо знижені норми обов'язкових заготівель.
Зазначені заходи дали певний результат. Валова продукція в галузі в 1954-1958 рр. зросла порівняно з 1949 – 1953 рр. на 35 % при середньорічному темпі приросту 7 %. Переважно приріст було досягнуто за рахунок тваринництва. Виробництво зерна у 1956 – 1960 рр. практично було на рівні 1951 – 1955 рр. За радянських часів ціни на сільськогосподарську продукцію фіксувалися на тривалий період внаслідок незмінності асортименту продукції, а ціни на промислову продукцію постійно зростали внаслідок частої зміни її асортименту і марочного складу техніки, знарядь праці, ресурсів, матеріалів тощо.
У 20-х роках процес колективізації почався зі створення товариств зі спільного обробітку землі (ТОЗів). У 1927 р. вони становили більше половини колективних господарств України, решта – артілі (41,3 %) і комуни (4,6 %). ТОЗ було схоже на сільську общину і не передбачало повної колективізації, зокрема, засобів та предметів праці. У ТОЗах була найвища мотивація до праці, оскільки більше половини продукції розподілялося за працю і на паї. До речі, ТОЗи були єдиною формою з розподілом доходів на паї, що найповніше відповідало засадам кооперації. Саме за рахунок збільшення кількості ТОЗів у 20 – 30-ті роки масштаби колективізації швидко зростали. У 1929 р. ТОЗи становили вже 74,5 % колективних господарств, решта – артілі (22,6 %) і комуни – 2,9 %.
Однак у подальшому основою колективізації стала артільна форма, яка передбачала повне усуспільнення землі, знарядь праці, самої праці і примітивний рівень мотивації до неї. У 1929 р. в Україні було 14,2 тис. колективних господарств, середній розмір яких становив менше 7 га землі і 20 дворів. По суті це було пайове господарство, кооператив чи товариство з обмеженою відповідальністю. З такою кількістю партнерів у зарубіжній практиці трапляються партнерські ферми. У такому складі колгоспи організаційно мали шанс на успіх. У них був високий рівень захисту прав та інтересів селян.
Однак такий «пайовий егоїзм селян» не відповідав принципам соціалізації землі. Тому почалося швидке укрупнення колгоспів, спрямоване на знеосіблення селянських інтересів і одержавлення управління господарствами. У 1940 р. середній розмір колгоспу зріс до 773 га посівної площі і 141 двору. У середньому на одне село припадав один колгосп. Середні розміри колгоспу в 10 разів перевищували середні розміри фермерського господарства у Західній Європі.
Проте у 1950 р. кількість колгоспів порівняно з 1940 р. знову скоротилася, а їх середній розмір збільшився до 1 289 га землі та 285 дворів. За 20 років середні розміри колгоспів (за площею землі і кількістю дворів) зросли майже в 30 разів. У 1960 р. колгоспи в Україні було знову укрупнено, середній їх розмір зріс до 3,4 тис. га землі і більш як 500 дворів.
Таке укрупнення колгоспів політичне керівництво держави пояснювало піднесенням продуктивних сил та чинниками науково-технічного прогресу. Однак середній розмір ферм у США, де науково-технічний прогрес не відставав, у 1950 р. був у 20 – 30 разів менший, ніж середній розмір колгоспу в Україні. Середній же розмір ферм у Великобританії, Франції, Німеччині, Бельгії був у 100 разів менший. Середні розміри ферм в інших країнах Західної Європи були ще меншими.
Певною мірою це виправдовували показники продуктивності: рівень виробництва на одного працівника у великих колгоспах (понад 3 тис. га) у 1950 р. був на 42,6 % вищим, ніж у малих (до 2 тис. га). Однак заробітки колгоспників у великих господарствах порівняно з малими були більші лише на 24,1 %. Одним з негативних наслідків укрупнення господарств було те, що крім колгоспів почали зникати хутори і малі села, середні села деградували.
У перші п'ять років цінової реформи (1953 – 1959 рр.) сільськогосподарське виробництво зростало задовільними темпами. Однак у 1960 – 1962 рр. динаміка порушилася, а в 1963 р. навіть знизилася. Це сталося внаслідок короткочасної дієвості заходів адміністративної цінової реформи ,яка не передбачала змін у базових засадах господарювання на селі.
Стан галузі погіршувався внаслідок одержавлення колгоспів шляхом їх перетворення у радгоспи. У СРСР кількість радгоспів, утворених з колгоспів, зросла від 2,8 тис. у 1930 р. до 15,0 тис. в 1970 р. В Україні кількість радгоспів збільшилася майже вдвічі. Мета і суть такого процесу полягали в посиленні командно-адміністративного впливу на економіку галузі. Негативним моментом цього періоду було зниження ролі особистих селянських господарств, скорочення їх землеволодіння, позбавлення засобів виробництва, обмеження прав селян на індивідуальну трудову діяльність.
Госпрозрахункова реформа. Важкий економічний стан сільського господарства у 1963 – 1964 рр. спонукав до нової хвилі реформ. Їх початок заклав березневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому було розглянуто питання «Про невідкладні заходи подальшого розвитку сільського господарства СРСР». Основна суть цих заходів зводилася до такого:
забезпечення дотримання економічних законів розвитку виробництва і господарювання;
забезпечення дотримання принципів матеріальної зацікавленості господарств та їх працівників;
забезпечення правильного поєднання суспільних та особистих інтересів;
обмеження адміністрування і командування сільськогосподарським виробництвом;
зниження рівня закупівель і встановлення стабільних обсягів закупівель на п'ятирічку;
підвищення закупівельних цін і встановлення стабільних цін на п'ятирічку;
збільшення капіталовкладень у галузь.
Таким чином, суть заходів полягала у розв'язуванні господарської ініціативи і лібералізації економічного життя. Узагальнюючи зміст наведених заходів, слід зазначити, що в комплексі їх суть зводилася до розширення госпрозрахункових відносин. Тому заходи цього періоду можна назвати госпрозрахунковою реформою. Слід зазначити, що з початку 70-х років було прийнято рішення про переведення радгоспів на повний госпрозрахунок. Тепер уже не колгоспи перетворювалися в радгоспи, а навпаки, економічна діяльність радгоспів наближалася до колгоспів.
Комплекс заходів з удосконалення системи госпрозрахункових відносин у сільському господарстві дав позитивні наслідки. За 1966 – 1970 рр. приріст валової продукції становив 21,5 % при середньорічному показнику 4,3 %. Але динаміка зростання, як і в 50-ті роки, після цінової реформи, швидко загальмувалася. За 1971 – 1975 рр. валова продукція зросла на 13 %, а середньорічний темп приросту становив 2,6 %. За 1975 – 1980 рр. приріст валової продукції був ще нижчий – лише 8,6 % при середньорічному темпі приросту 1,7 %.
Знизилася ефективність капітальних вкладень у сільське господарство. Загальний їх обсяг протягом 1961 –1980 рр. зріс більш як у 2,5 раза. Однак віддача капітальних вкладень (виробництво валової продукції на карбованець вкладених інвестицій) зменшилася на 70 % – від 2 крб. у 1965 – 1970 рр. до 1,3 крб. у 1976 – 1980 рр. У 1965 – 1970 рр., незважаючи на зростання виробництва валової продукції проти 1961 – 1965 рр. на 21,5 %, віддача капітальних вкладень знизилася на 15 %.
У цілому ж госпрозрахункова реформа (1965 р.) мала більш комплексний характер, ніж цінова (1953 р.). Однак вона не дала бажаного результату і також мала короткочасний ефект. Причина полягала в тому, що і госпрозрахункова реформа не зачіпала основ виробничих відносин, а здійснювалася в контексті збереження планової командно-адміністративної системи.
Агропромислова реформа. Зниження темпів зростання виробництва, особливо ефективності, знову змусило політичне керівництво держави до чергових заходів з підтримки галузі та вдосконалення економічних відносин. Дані питання були розглянуті на травневому (1982 р.) Пленумі ЦК КПРС, на якому була прийнята Продовольча програма СРСР до 1990 р. Одночасно з Програмою було прийнято пакет постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Основний зміст цих положень зводився до такого:
формування з галузей сільського господарства, харчової промисловості та обслуговуючої сфери інтегрованого агропромислового комплексу (АПК);
поліпшення управління сільським господарством та іншими галузями АПК;
удосконалення економічного механізму господарювання та економічних відносин між галузями АПК;
підвищення рівня матеріальної зацікавленості підприємств і працівників галузей АПК.
Наведений перелік свідчить, що всі ці заходи раніше включалися в різні рішення з питань сільського господарства. Новий напрям – посилення інтеграції сільського господарства з галузями харчової і переробної промисловості й обслуговуючої сфери. Тому дану реформу можна назвати агропромисловою.
Агропромислова спрямованість Продовольчої програми була зумовлена значним відставанням сфери зберігання, транспортування та переробки продукції (особливо рослинництва) від її виробництва. Внаслідок цього від чверті до половини вирощеної продукції рослинництва гинуло на полі, не доходило до столу громадян. У цілому втрати власної сільськогосподарської продукції вдвічі перевищували її імпорт.
Характерно, що по основних продуктах харчування тваринного походження (м'ясо, молока та яйця) Продовольчу програму було виконано. Однак по продукції рослинництва виконання становило 70 – 75 %. Незадоволення населення станом продовольчого забезпечення, у тому числі продуктами тваринного походження зростало. Особливо масовим було незадоволення споживачів по м'ясу, молоку, рибі, овочах, плодах та цукру.
Таким чином, Продовольча програма хоча і була частково виконана, але досягнуті параметри суттєво відставали від збільшуваних споживчих запитів населення. Детальніше можна виділити такі причини:
відсутність радикальних структурних реформ, спрямованих на інтеграцію агропромислового комплексу;
неефективна розподільна, постачальницька, заготівельна і збутова система;
невиконання заходів з поліпшення матеріально-технічного забезпечення підприємств АПК;
збереження одержавленої колгоспно-радгоспної системи, яка сковувала ініціативу селян, їх творчість, підприємливість;
продовольча програма за своєю суттю мала техніко-технологічний, а не соціально-економічний характер.
У цілому агропромислова реформа була обтяжена заходами командно-адміністративного розподільного характеру, не торкалася базових виробничих відносин, а тому мала ті ж самі недоліки, що й госпрозрахункова.
Перебудова аграрних відносин. Незважаючи на загалом задовільне виконання Продовольчої програми, рівень продовольчого забезпечення населення країни порівняно з іншими країнами світу був низьким. Причини цього полягали в низькому рівні інтенсифікації і низькій ефективності сільського господарства. У 1985 р. урожайність зернових і зернобобових у СРСР була вдвічі нижчою, ніж у Фінляндії і Китаї, та втричі нижчою, ніж у США, Угорщині, Великобританії, Франції, ФРН. Надій молока від корови в СРСР у 1985 р. був удвічі нижчим, ніж в Угорщині, Великобританії, Фінляндії, і у 2,5 раза нижчим, ніж у США, Данії і Швеції. Таке велике відставання у розвитку сільського господарства проти провідних країн світу негативно позначалося на економіці галузі і на продовольчому забезпеченні населення, його соціальному становищі. Тому потрібні були нові, більш ефективні заходи з реформування аграрного сектора.
Реформи радянських часів, крім непу, не торкалися глибинних основ виробничих відносин, що спричинило системні недоліки. Тому чергові заходи реформи давали короткочасні результати. У зв'язку із цим у контексті загальних перебудов, започаткованих у 1985 р., намітилися спроби змін певних напрямів аграрних відносин, а саме:
запровадження підрядно-орендних відносин;
розвиток особистих підсобних господарств населення;
зародження фермерства;
розвиток агропромислових інтегрованих формувань;
розвиток кооперації.
З наведеного переліку видно, що перебудова вперше після непу торкнулася виробничих відносин і впритул наблизилася до їх базових основ – власності. Підрядно-орендні відносини та кооперація надавали особливого значення внутрішньогосподарському розрахунку. У нових агропромислових формуваннях (комбінати, агрофірми) міжгалузеві відносини також були підняті до рівня госпрозрахункових. Нарешті, фермерам та особистим селянським господарствам надавалася майже повна економічна свобода у сфері матеріально-технічного постачання, виробничого обслуговування, збуту продукції, структури виробництва, ціноутворення, організації виробництва, праці та її оплати. Тому перебудова аграрних відносин слугувала підґрунтям для реальних аграрних перетворень, які зачіпали базові основи: власність на землю, засоби виробництва і продукцію, взаємовідносини з державою, економічну свободу підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності сільськогосподарських товаровиробників [28].