4.5. Державна політика щодо аграрної науки та освіти

Проблема наукового забезпечення сільського господарства залишається актуальною завжди. Наукова база аграрного напряму в Україні була сформована переважно за часів Радянського Союзу. Вона включає наукові, дослідні установи, спеціалізовані заклади освіти, де проводяться наукові дослідження і випробування. У структурі установ, що формують науковий потенціал АПК України, слід виділити установи Міністерства аграрної політики України (у його підпорядкуванні 36 наукових установ), Української академії аграрних наук (74 установи), національні аграрні університети, Державний департамент продовольства (12 установ у підпорядкуванні), Держкомлісгосп. Крім того, в Україні діє мережа спеціалізованих закладів освіти ІІ рівня акредитації.

Науковий потенціал Української академії аграрних наук включає близько 6 тис. наукових співробітників, з них близько 400 докторів наук, понад 2 000 кандидатів наук. Академія включає 52 інститути, 4 інститути-наукові центри, 12 дослідних станцій, 3 наукові об’єднання та науково-виробничі центри. УААН підпорядковано 342 наукові установи, підприємства і організації [62].

Центральним закладом, де безпосередньо досліджуються проблеми аграрної політики, є Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», заснований у 1956 р. Від моменту заснування головними завданнями Інституту аграрної економіки були розробка економічних основ формування і здійснення аграрної політики в Україні, актуальних проблем теорії і практики АПК; організація впровадження у виробництво досягнень аграрної економічної науки, здійснення координації наукових досліджень; підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації. Ці завдання не втратили своєї актуальності і сьогодні. Саме за активної участі вчених Наукового центру здійснювалася розробка багатьох нормативно-правових, програмних документів щодо реформування та розвитку агропромислового сектора [63].

Політика держави повинна спиратися на рекомендації науковців, у тому числі і в аграрній галузі, щоб не допустити непослідовності й провалів. Проте характерною особливістю сучасного етапу вітчизняної політики стосовно аграрної науки є те, що умови для наукової роботи не відповідають рівню вимог до неї [56]. Так, для забезпечення розвитку науки, як передбачено постановою Кабінетів Міністрів від 3 липня 1999 р., необхідно щорічно виділяти з державного бюджету кошти в сумі не менше 1,7 %, а в перспективі – 2,3 – 2,5 % вартості продукції, виробленої в агропромисловому комплексі України. Нині цей показник не перевищує 0,4 % [37].

Незважаючи на це, за активної участі науковців підготовле­но більшість чинних нормативно-правових актів та ор­ганізаційно-методичних рекомендацій для проведення аграрної реформи. Проте сама наука не в змозі обмежити масові випадки порушень перед­бачених положень, що негативно позначається на резуль­тативності аграрних перетворень. Так, найвідоміші вчені економісти-аграрники на сторінках «Голосу України» одностайно і рішуче виступили проти нав'язуваної практикам ідеї переваг вирощування сіль­ськогосподарських культур на дрібноконтурних ділянках, що орієнтувало на парцеляцію великих земельних масивів. Науковці налаштовували владу і суспільство на збе­реження земельної, майнової та виробничо-господарської цілісності сільськогосподарських підприємств і недопу­щення перетворення їх у дрібні агроформування. Ще й те­пер в аграрному науковому середовищі панують погляди щодо неприпустимості поспішного уведення сільського­сподарських підприємств у ринковий обіг без попередньо­го опрацювання надійної нормативно-правової бази і створення відповідної інфраструктури.

Проте в багатьох випадках наука залишається безсилою через неприйняття відповідними інстанціями достатньо обґрунтованих рекомендацій і застережень. Вже на початку реформування земельних відносин економісти-аграрники виступили проти паювання всіх земельних угідь. Натомість вони пропонували створення фонду земель для міграційних потреб з метою забезпечення земе­льними ділянками тих, хто повертатиметься в країну з-за кордону.

Програла держава, проігнору­вавши обґрунтування вчених щодо недоцільності вклю­чення у пайовий земельний фонд примусово розораних у свій час луків і пасовищ. Наука рекомендувала повер­нути таким площам їхній природний стан і використати їх у подальшому для потреб тваринництва, відродження якого неможливе без відповідної кормової бази. Невдачею для економістів-аграрників закінчилися їхні активні спроби переконати відповідні владні структури у тому, що орендна плата, яка набагато нижча за світові аналоги, антисоціальна: вона ускладнює економічне ста­новище орендодавців, гальмує розвиток орендних від­носин і втрачає від цього держава, а, отже, і суспільство.

Аграрно-економічна наука зазнала поразки у своїх на­полегливих спробах привернути увагу влади, громадськості до надзвичайно низької соціально-економічної результа­тивності аграрних реформ. Поза увагою тих, кому адре­сувалися факти й аргументи, залишилася чітка позиція видатного вітчизняного економіста зі світовим ім'ям ака­деміка І.І. Лукінова. Він же закликав до того, щоб оціню­вати здійснювані реформи за критерієм приросту реаль­ного ефекту. Отже, якщо розглядати причини соціально-економічних невдач при реформуванні аграрних відносин, треба перш за все назвати неприйняття владни­ми структурами численних напрацювань економічної науки, в тому числі її аграрно-економічної складової.

Наукові колективи Інституту аграрної еко­номіки УААН та Інституту економіки НАН України опрацювали кілька варіантів концепцій розвитку аграрної політики, проте жоден з них не став предметом уваги представників вла­ди. Так само трапилося і з пропозиціями щодо опрацюван­ня Закону України «Про сільське господарство України», хоча відповідні наукові матеріали, співавторами яких став ряд парламентарів, двічі публікувалися в «Голосі України». Незважаючи на те, що двічі Українська академія аграрних наук приймала рішення про необхідність роз­роблення аграрної (аграрно-продовольчої) доктрини, а ідею цю підтримав і Президент України на Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку сільського господарства, вона так і не була прийнята робочою групою Верховної Ради України. Аргументували це тим, що сільське господарство не належить до галузей, для яких доцільно розробляти такі нормотворчі документи.

Проблеми формування новітньої аграрної політики полягають не лише у викладених вище фактах і аргументах, їх набагато більше, всі вони є багатоскладовими і взаємопо­в'язаними.

Новий етап у розвитку науки пов’язаний з реформою освіти, приєднанням до Болонської конвенції, що, з одного боку, наблизить Україну до світових стандартів в освітянській сфері, а з другого – потребуватиме суттєвих змін в існуючій системі науково-педагогічних установ, що, у свою чергу, потягне додаткові витрати коштів, часу і загрожуватиме частковою втратою наявних напрацювань.

Якщо звернутися до історії Болонського процесу, то слід згадати, що у 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, які існують у системі вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких згодом сформулювали і принципи Болонської декларації. Лісабонська угода декларує наявність і вагомість різноманітних освітніх систем і має на меті створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма перевагами і здобутками національних систем освіти і науки, зможе бути мобільними на європейському ринку праці.

Через рік, 1998 р. чотири країни – Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина підписали так звану Сорбонську декларацію, завдання якої спрямовані на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Основна ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ЕСТS), міжнародне визнання бакалавра як фахівця з вищою освітою, який має право продовжувати навчання за програмами магістратури відповідно до положень Лісабонської угоди.

Так поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у сфері вищої освіти європейських країн. Україна була і є активним учасником цих процесів. Обрані шляхи модернізації вищої освіти України аналогічні загальноєвропейським підходам, принципи Болонської декларації в повному обсязі повинні бути впроваджені у 2010 р., а 2005-й р. визначено як проміжний етап моніторингу досягнутого.

Основним завданням на цей період окреслено реалізацію передбаченої Болонською декларацією системи академічних кредитів, аналогічної ЕСТS (Європейській кредитно-трансферній системі). Саме її розглядають як засіб підвищення мобільності студентів під час переходу з однієї навчальної програми на іншу, в тому числі програми післядипломної освіти. ЕСТS стане багатоцільовим інструментом визнання та мобільності, засобом реформування навчальних програм, а також сприятиме передачі кредитів вищим навчальним закладам інших країн. Важливий момент запровадження акумулювальної кредитної системи – можливість ураховувати всі досягнення студента, а не тільки навчальне навантаження, наприклад, участь у наукових дослідженнях, конференціях, предметних олімпіадах тощо.

Визначення змістових модулів навчання з кожної дисципліни, узгодження кредитних систем оцінювання досягнень студента повинні стати основою для вирішення ще однієї, задекларованої в Болоньї, мети – створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів, менеджерів освіти і дослідників теренами Європи. Обов'язковою вважається також наявність внутрішніх та зовнішніх державних і громадських систем контролю за якістю освіти.

Загалом визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб'єктами освіти; відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки; посилення конкурентоспроможності української освіти.

У Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006 – 2010 рр., схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р., визначено основні напрями подальшого розвитку і реформування освіти в Україні. У Програмі зазначено, що «… в Україні поки що не досягнуто європейського рівня якості та доступності освіти».

Обмежене фінансування освіти і науки з державного та місцевого бюджетів призвело до погіршення стану матеріально-технічної бази навчальних закладів та їх соціальної інфраструктури, що гальмує впровадження сучасних інноваційних технологій і засобів навчання. Діюча мережа навчальних закладів малоефективна через нечисленність навчальних закладів, зокрема в сільській місцевості. Територіальна розпорошеність навчальних закладів, зокрема вищих, як і їх підпорядкування, не сприяє впровадженню ефективного управління галуззю на загальнодержавному рівні і на рівні регіонів. Порушилися партнерські зв’язки підприємств та організацій з навчальними закладами. Роботодавці поки що не беруть участі у формуванні змісту освіти і забезпеченні належної професійно-практичної підготовки молоді.

Метою Програми є підвищення якості освіти, інноваційний розвиток, адаптація до соціально орієнтованої ринкової економіки, інтеграція у європейський простір, забезпечення рівного доступу до здобуття якісної освіти, удосконалення механізму управління та фінансування, соціальний захист усіх учасників навчально-виховного процесу, прискорення розвитку вищої освіти як визначального чинника інноваційного розвитку суспільства.

Для досягнення поставлених у Програмі цілей пропонується змішана модель розвитку освіти в Україні, що поєднує переваги утворювальної і руйнівної моделей. В основу змішаної моделі покладено принципи інноваційного розвитку пріоритетних організаційних структур та надання певної допомоги тим з них, що здатні до саморозвитку.

Виконання Програми здійснюється за такими напрямами:

- досягнення європейського рівня якості і забезпечення доступності освіти;

- визначення духовних орієнтирів в освіті;

- розвиток демократизму;

- підвищення соціального статусу педагогів;

- підвищення ефективності використання фінансових та матеріально-технічних ресурсів, які залучаються для забезпечення розвитку галузі.

Виконання програми дасть можливість забезпечити перехід до нової якості освіти і виховання, що випливає з їх пріоритетності для розвитку України, зокрема:

• підвищення індексу рівня освіти (ІРО) та індексу людського розвитку (ІЛР) на регіональному та загальнодержавному рівні відповідно до рейтингу України за цими індикаторами, більш рівномірний розподіл інтелектуального потенціалу у розрізі регіонів;

• залучення громадян до національної культури, зміцнення моралі духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, патріотизму;

• приведення у відповідність з європейськими стандартами наукового та науково-методичного забезпечення всіх ланок освіти на підставі розвитку фундаментальних і прикладних наукових досліджень, прикладних розробок у вищих навчальних закладах ІІІ і ІV-го рівнів акредитації і наукових установах;

• створення рівних умов і можливостей для здобуття громадянами повноцінної освіти протягом життя для особистого розвитку і творчої самореалізації;

• підвищення професіоналізму та соціального статусу педагогічних і науково-педагогічних працівників, забезпечення їх державної підтримки;

• підвищення якості навчання і виховання, що позитивно вплине на рівень кваліфікації, компетентності і відповідальності фахівців усіх напрямів підготовки і перепідготовки кадрів, упровадження новітніх педагогічних та інформаційних технологій, поглиблення інтеграції освіти і науки;

• узгодження потреб ринку освітніх послуг та ринку праці, забезпечення працевлаштування випускників шкіл, професійно-технічних та вищих навчальних закладів, надання їм першого робочого місця.

• підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

• створення ефективного механізму залучення та використання ресурсів держави на потреби освіти [73].