1.Закон переходу кількісних змін в якісні.

Якщо єдність і боротьба протилежно розкривають внутрішнє джерело – рушійну силу проц..розвитку,то принципвзаємопереходу кількісних змін в якісні вказує на те,яким чином відбувається розвиток;вказує на його механізм.

В оточуючому нас світі всі матер. об`єкти перебувають у взаємозв’язку і взаємодії,в безперервному русі і розвитку.Разом із тим,у цьому загальному потоці змін,матеріальні об’єкти деякий час зберігають відносну сталість(незмінність),не втрачаючи властивих їм ознак,які роблять їх саме тими матер. об’єктами ,якими вони є,а не іншими.

Якість-це внутрішня визначеність матер. об’єкта,цілісна відносно-незмінна сукупність властивостей,що показує нате,що являє собою данний матеріальний об’єкт . Якість є основним показником.Якщо якість – це сукупність властивостей,то властивість – часткове вираження якості.І властивості(їх багато),і якість(одна) – об’єктивні.Однак,об’єктивно існують не якості як такі,а речі,що володіють ціма якостями.Втрачаючи деякі властивості,матер. Об’єкти можут зберігати свою визначеність;з втратою якості об’єкт перестає бути самим собою,перетворюється у якісно інший об’єкт.

Кількість характеризує об’єкт з бокуйоговеличини,сукупності ел-в,ступені інтенсивності розвитку та ін..параметрів.У кожного матеріального є свої кількісні показники,виразом яких є число.

Хоч якість і кількість виражають протилежні характеристики об’єкта,вони не віддільні одна від одної.Ця їх єдність називається в філософії мірою.

Міра-взаємовідповідність якості і кількості,це той інтервал кіль-х,в якому якісна визначеність залишається незмінною(напр.,вода та її нагрів від 0 до 100˚.Існують два методи розвитку:-ектенсивний розвиток(пов'язаний з кількісними змінами,а не з якісними перетвореннями,розвитком(напр..,збільшення вироб-ва за рахунок збільшення кількості робітників без підвищеня кваліфікації);-інтенсивний розвиток(розвиток,пов'язаний з якісними перетвореннями без кількісних змін(підвищ. кваліфікації робітників тощо);

2.Суть і форми суспільної свідомості(+ причини сусп..свідомості).

В процесі життєдіяльності у людей формуються погляди,почуття,що відображають їх становище в суспільстві.Вони відображають не природу,її закономірності,а ізні сфери суспільного життя:виробництво і розподіл;сім`ю і добробут;класові і національні відносини;освіту і культуру;державу і релігію.

Саме сукупність поглядів людей на ці фактори складають суспільну свідомість.

Суспільна свідомість – сукупність поглядів,уявлень,почуттів,настроїв,почуттів,ідей,теорій,що відображають суспільне життя в цілому або його окремі сторони в свідомості людини. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суб'єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної соціальної спільності. Визначним у виникненні і розвитку суспільної свідомості є матеріальні умови життя суспільства:слідом за зміною суспльного буття людей змінюється і суспільна свідомість.На формування сусп..свідомості опосередковано впливає:держава,політичні і правові відносини,релігія тощо.

Суспільна свідомість різноманітна за формами:

1.Політична свідомість(є ідеологічним компонентом політичних суспільних відносин, тобто специфічних взаємозв'язків між людьми з приводу політичної влади: її здобуття, утримання і використання.Це соціально-психологічний та ідеологічний компонент політичних суспільних відносин і політичної частини надбудови суспільства. Вона — складне соціальне утворення, у межах якого формуються політична мета, завдання і програми, стратегія і тактика, методи і засоби їх реалізац)

2.Правова свідомість(сукупність поглядів, ідей, почуттів з приводу ставлення людей до права, законності, правосуддя, їх уявлення про правомірну і неправомірну поведінку в суспільстві.В демократичному суспільстві панівною самосвідомістю є відповідні уявлення людей про законність,порядок,справедливість існув. Держ.норм та законів)

3.Моральна свідомість(вимога суспільства до особистості, колективу здійснювати певну поведінку. Boнa є елементом моральних відносин і моральної свідомості одночасно. З одного боку, вона є обов'язковою нормою поведінки багатьох людей, своєрідним моральним законом. У кожному суспільстві є об'єктивна потреба в однотипній поведінці в повторюваних ситуаціях. Реалізується ця потреба через моральні норми. Необхідність їх виконання кожним індивідом базується на впливі масового прикладу).

4.Естетична свідомість(об’єктивно-матеріальний світ відображається .через мистецтво).

5.Релігійна свідомість.Поділяється на:

-релігійна ідеологія; -релігійна психологія;

№21

1. Методи пізнання на емпіричному рівні.

У пізнанні розрізняють два рівні – емпіричний і теоретичний.

Емпіричний – це знання отримане безпосередньо з досвіду, з деякою раціональною обробкою властивостей відносин об’єкта, що пізнається.

Методи емпіричного рівня:

1. Спостереження – планомірне і цілеспрямоване сприйняття об’єктів, їх властивостей і зв’язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об’єкту, що досліджується.

2. Експеримент – це дослідження явищ шляхом активного впливу на них, з допомогою створених нових умов відповідних в меті дослідження.

3. Опис.

4. Вимірювання – це певна система фіксації та регістрації кількісних характеристик досліджувального об’єкту, за допомогою різних вимірювальних приладів та апаратів.

5. Моделювання – це вивчення об’єкта ( оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії ( моделі) , яка за своїми властивостями певної мірою відтворює властивості об’єкта, що досліджується.

2. Причини виникнення явища Відродження і зміни у світобаченні.

Весь схід соціо - культурних процесів пізнього середньовіччя привів до змін європейської культури. Ці зміни були пов’язані із зростанням значення міст, як в економ. , так і в духовному житті суспільства. В 14-15 ст. в містах починають розвиватися і стали центром - виробництво, торгівля, освіта, наука. Вони стали осередками формув. нового погляду на світ, людину та її можливості.

Крім того в цей час поширювалася критика релігійної догматики , особливо її розходження х реальним практичним життям суспільства.

В цей час також поширювалась критика священно- служителів життя, яких теж не співпадає з їх діяльністю.

Усі ці процесі проявилися вперше в Італії (14-15ст.) , де і виникло явище Відродження.

Що ж нового з’явилося у світобаченні епохи Відродження?

Філософи відродження поч.. підкреслювати реальну цінність природного світу і земного життя людини. Вони виходили із того, що світ, природа людини являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога. Пізнання світу дає змогу людині приручитися до вищої мудрості . найвище творіння Бога - людина, тому вона здатна осягати світ і творити , наслідуючи Творцю.

Але діячі відродження на практиці могли переконатися в тому, що зростання масштабів людини , піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення масштабів не тільки позитивного, а й негативного в людині.

Дійсно саме в цю епоху розгорнулася діяльність інквізиції, була ств. відома легенда про доктора Фауста , який заради досягнення особливих знань проявив титанізм, але сатанинський – продав душу дияволові.

Отже, відродження – це епоха суперечлива.

У розвитку філософських ідей європейського відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (14ст.) до ідей натур філософії(14- поч. 17ст.)

1 найвидатнішим представником гуманістичного етапу були Данте Аліг’єрі і Франческо Петрарка. Міркування їхня були спрямовані на обґрунтування цінностей і значення життя людини. Вони визнають подвійну природу ( тілесну і духовну) , але прагнуть довести, що основа людського буття полягає у свободі волі. Останньою можна реалізувати через реальну справу, для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Людські зусилля і можуть привести до гармонії якостей і до наближення людини до Бога. Це головне тому, що Бог і є уособленням довершеності та абсолютної гармонії.

2 найвидатнішим представником натур філософії епохи Відродження були Леонардо да Вінчі, Микола Коперник, Джордано Бруно , Галілео Галілей , Ніколо Мак’явеллі.

Одним із перших натур філософів епохи Відродження був видатний універсальний митець - Леонардо да Вінчі(1452-1519). Він був архітектором, фортифікатором, моліаратором, математиком, механіком, інженером, живописцем, скульптором, винахідником, мислителем.

Акцент у філософських роздумах Леонардо падає на те, що світ є витвором Бога як великого майстра і винахідника . отже, завдання людини у пізнанні природного світу. Основою пізнання вважав досвід, а початок - відчуття, серед яких першим є зір, оскільки він відіграє винахідну роль у нагромаджені досвіду.

№22

1.Пізнання і практика. Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності, знання народжуються в свідомості не само по собі, а лише на ґрунті реальної справи. Реальні справи людей формують практику.

Практика – це суспільно-історична діяльність людей спрямована на зміну природи, суспільства і самих себе з метою задоволення своїх потреб.

В складному процесі пізнання практика відіграє надзвичайно важливу роль:

1. Практика є основою пізнання.

2. Практика є рушійною силою пізнання.

3. Практика є кінцевою метою пізнання.

4. Практика є критерієм істини.

Практична діяльність не може чекати,поки будуть одержані більш глибокі і постійно піддавати сумніву їх істинність. У протилежному разі вона б не функціонувала не розвивалась .Практика потребує негайного застосування усіх наявних знань,як цілком нових,досконалих. Крім дій,що своїм творчим характером перетворюють дійсність і становлять осн. рівень практики – перетворюючий,продуктивний. Практика має ще один(підпорядковувається основному)рівень дій – використовуємий,репродуктивний,прагматичний – це сукупність навичок операцій,що здійснюються за певними правилами,нормами,рецептами за допомогою чого і створюється досягнутий людством рівень контролю над світом. Для виконання дій використовуючого рівня практики достатньо мати лише рецепт,формулу для одержання корисного ефекту над дією.

2.Ранній гуманізм і натур філософія - основні напрями філософської думки епохи Відродження.

У розвитку філософських ідей європейського відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (14ст.) до ідей натур філософії(14- поч. 17ст.)

1 найвидатнішим представником гуманістичного етапу були Данте Аліг’єрі і Франческо Петрарка. Міркування їхня були спрямовані на обґрунтування цінностей і значення життя людини. Вони визнають подвійну природу ( тілесну і духовну) , але прагнуть довести, що основа людського буття полягає у свободі волі. Останньою можна реалізувати через реальну справу, для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Людські зусилля і можуть привести до гармонії якостей і до наближення людини до Бога. Це головне тому, що Бог і є уособленням довершеності та абсолютної гармонії.

2 найвидатнішим представником натур філософії епохи Відродження були Леонардо да Вінчі, Микола Коперник, Джордано Бруно , Галілео Галілей , Ніколо Мак’явеллі.

Одним із перших натур філософів епохи Відродження був видатний універсальний митець - Леонардо да Вінчі(1452-1519). Він був архітектором, фортифікатором, моліаратором, математиком, механіком, інженером, живописцем, скульптором, винахідником, мислителем.

№23

1. Проблема істини у філософії.

Метою пізнання є істина – це правильне перевірене практикою відображення в нашій свідомості матеріальних об’єктів природи і суспільства, що існують незалежно свідомості і поза нею.

Щоб правильно визначити істину слід насамперед відповісти на 2 питання – Чи існує об’єктивна істина? Чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залеж. від людини і людства?

Якщо це так, то чи може людське уявлення, в якому відображ. абсолютна істина відобразити її зразу, цілком , безумовно чи лише приблизно відносна.

Друге питання по суті є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Викликає необхідність з’ясування питання про об’єктивну відносну та абсолютну істину.

1. Під об’єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залеж. ні від людини, ні від людства.

Об’єктивність істини визнач. джерелом пізнанням, тобто об’єктивним матеріальним світом.

2. Відносна істина – це неповна, незавершена, не остаточна істина, тобто істина, яка відображ. об’єктивну діяльність, а лише приблизно правильно, у подальшому в процесі пізнання відносні істини піддаються уточненню, поглибленню.

Абсолютна істина – це повне правильне відображу. в людській свідомості об’єктивного світу. Це цілісна, остаточна істина, тобто така, яка не може бути спростована подальшим розвитком науки і суспільства.

2. Схоластика і містика – основні напрями середньовічної філософії.

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувались IX-X ст. У цей час склалась система особистих суспільних залежностей (васалітет).Християнська релігія починає регламентувати всі сфери людського життя. В ній формуються і провідні напрями середньовічної філософії схоластика і містика. Обидві течії були варіантами релігійної філософії. Тому для них незаперечним був авторитет Біблії, а Бог поставав вихідним орієнтиром у житті. Відмінність від схоластики і містики полягає в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богоріднання.

Схоластики вважали , що хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна використати можливості розуму , оскільки він може привести її до межі з якої відкривається споглядання сфери Божої слави.

Містика ж наполягає на тому, що тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов і самозречення.

Найвидатнішим схоластом того часу був Тома Аквінський, який розробляв концепцію істини. На його думку існують істини, які люди здатні осягнути розумом. Це сфера науки і філософії, існують істини, які перевершують людські можливості і даються людині лише в Божественному об’явлені і торкаються питань: створення світу. Спасіння і безсмертя душі (сфера релігії); існують також істини , які можуть зрозуміти як з допомогою науки, філософії ,так допомогою віри – тут філософія і релігія повинні спів працювати. Але у випадку конфліктних ситуацій, перевага надається релігійному баченню.

Найвидатнішими містиками того були: Франциск Асиський, Джовані Бонавертура.

№24

Патристика та апологетика – основні напрями середньовічної філософії.

Філософська думка раннього середньовіччя в своєму розвитку про ходить два етапи:

1 етап: патристика, апологетика (I-IX ст.)

2 етап: схоластика і містика (X-XVI ст.)

В процесі поширення християнства розуміння природи, моралей людських життєвих обов’язків, визначали винятково релігійні догми (вихідні і незмінні положення).

1.Вихідним джерелом середньовічного світобачення була Біблія, яка озброїла християн цілою низкою вихідних догм, які потребували тлумачення і пояснень. Перше введення християнських догм здійснювали апостоли, але деталізовано здійснювали це представники християнської патристики – отці церкви. Вони звертались до римських імператорів з посланнями на захист християнства і християн, в яких висвітлювали світоглядні ідеї християнства – розуміння суті Бога зміст божественного творіння, суть віри та інше. На цьому етапі патристика набула характеру апологетики(захисту). Найбільш відомим представником був Августин Блаженний(IV ст. Пн. Африка).