1.8. Роль криз в особистісному зростанні

Ніщо так не стимулює для створення чергової життєвої історії, як криза. Адже головною метою кожної кризи є повернення людини на магістральну траєкторію розвитку, що стає можливим завдяки забез­печенню якомога повнішого самоусвідомлення. Йдеться про усвідом­лення того світу, який людина для себе створює, тих цінностей, які в ньому панують, та власної ролі у всьому, що відбувається.

Криза є вагомим імпульсом, що підштовхує людину до іншої, змі­неної, відредагованої траєкторії саморозвитку. Кризи забезпечують вчасні реконструкції, ремонти, перебудови життєвого світу. Вони сти­мулюють перегляд близьких стосунків, відмову від тих взаємин, що вже віджили, тягнуть назад, заважають. Від них залежить правильна робота внутрішнього годинника, тобто адекватність ставлення до ча­су свого життя, до міри самореалізованості.

Зрозуміло, що дуже мало людей досягають справжньої особистіс-ної зрілості. Однією з причин є неконструктивний вихід з криз, що зустрічаються на кожному життєвому шляху. Нерідко людина не на­важується переробити всю ту внутрішню роботу, якої від неї потребує криза. Вона не готова ризикувати, не хоче страждати, боїться самот­ності, не вірить у власні сили. Вона краще міцно заплющить очі на все, що її не влаштовує, відмовиться від усіх своїх найзаповітніших

Сучасна психологія особистості

мрій, ніж зробить крок назустріч новому життю. У таких випадках криза не розгортається, не дає нову енергію, не відкриває обрії.

Така псевдокриза лише мучить людину почуттями нудьги, пригні­ченості, нікчемності й безбарвності. Замість динаміки виникає застій, замість позитивних новоутворень типу відкритості новому досвіду, ініціативності, довіри світу зростає зневіра, виникає депресія, заго­стрюються соматичні захворювання.

Отже, кожна життєва криза є своєрідною сходинкою чи то вперед, до дедалі більшого самовдосконалення, саморозгортання, чи назад, до стагнації та поступового руйнування застарілого життєвого світу.

Як саме кризи впливають на саморозвиток особистості?

По-перше, кожна криза більшою чи меншою мірою підштовхує людину до автономізації, до дедалі більшої незалежності від зовніш­ніх і внутрішніх умов, що їх створювало досі її життя. Вдало про­ходячи кризові випробування, людина стає все вільнішою від оцінок, очікувань, сподівань, вимог свого оточення. Вона враховує думки, поради, застереження чи накази, але рішення приймає все більш самостійно, прислуховуючись передусім до себе, намагаючись бути вірною собі, своєму покликанню. Вона навчається захищати власні кордони, тримати зручну для себе дистанцію, відмовляти, якщо це по­трібно. Вона поважає свою внутрішню свободу і здатна захистити її від нетактовних втручань.

По-друге, криза дає простір для розвитку креативності, вимагаючи від людини нового погляду на все, що відбувається, нових інсайтів, прозрінь, творчих злетів. І тут зовсім необов'язково шукати у собі акторську майстерність чи письменницький дар. Творчість у повсяк­денному житті є не меншою цінністю. Творча людина не користується готовими рецептами для виховання дитини, подолання непорозумінь з колегами чи родичами, оформлення свого інтер'єру, планування від­пустки або приготування святкової вечері. Вона імпровізує, дозволя­ючи власній уяві, фантазії, інтуїції проявлятися на кожному кроці.

І, нарешті, криза веде до прийняття реальності такою, якою вона насправді є. Переживаючи кризу, людина має відмовитися від ілюзій щодо самої себе, свого оточення, навколишнього світу. У неї виникає унікальна нагода зняти рожеві чи чорні окуляри і подивитися навколо себе неупередженим поглядом. Зріла особистість, яка вдало пройшла через цілу низку кризових випробувань, взагалі відмовляється від окулярів. Вона спокійно приймає і власні, і чужі недоліки й обмежен­ня, не поспішаючи контролювати, виховувати, змінювати, коригувати

1. Соціально-психологічна природа особистості

себе та інших людей. У неї вистачає мудрості, відкритості, тепла, тер­піння для бачення дійсності такою, яка вона сьогодні.

Е. Еріксон вважає кризою потенційний вибір між сприятливим або несприятливим напрямком розвитку. Запропонована ним послідов­ність вікових стадій не є переможним шляхом суцільних досягнень особистості. Кожна нова якість, що проявляється внаслідок кризового переживання, принципово двополюсна, наприклад, довіра-недовіра до світу чи автономність-сором. Тому ця нова якість, виникаючи, від­разу стає внутрішньо конфліктною, примушуючи людину до чергово­го вибору, нового кроку вперед.

Лише перебуваючи у кризі, людина стає підвищено чутливою до зовнішніх впливів. Навіть невисокої сили подразник сприймається як значущий і здатний викликати дуже сильну відповідь. Під час кризи природний процес дозрівання і штучний вплив середовища певною мірою синхронізуються приблизно таким чином, як під час пережи­вання сензитивного періоду.

Доросла людина не може "перехворіти" на кризи в дитинстві, як вона хворіє відомими дитячими інфекційними хворобами, і отримати стійкий психологічний імунітет. Навіть зріла, творча, самоактуалізо-вана особистість навряд чи запобігне кризових ситуацій, які змінюють життя, коригують шлях вперед, вносять суттєві уточнення у життєвий автонаратив. До того ж певні людські віки завжди розмежовуються між собою кількісно й якісно, набуваючи таких характеристик, які виникають лише під час стрібкоподібного переходу з етапу на етап завдяки черговій життєвій кризі.

Криза ніби надає слово самому буттю, як висловився би М. Хайдеггер. Це яскравий і болісний сполох реальності, що забезпе­чує новий спосіб саморозуміння, самоінтерпретацій, визначення себе у своєму світі, серед свого оточення, пропонуючи нову траєкторію життя.

Кризи постмодерністської особистості вже не такі руйнівні й бо­лісні, як кризи особистості традиційної, у якої був лише один про­відний наратив життя, що задавав тон її актуальному дискурсові. Сучасна особистість завжди має варіанти життєздійснення, численні альтернативи вибору, що пом'якшує кризові переживання.