1.3. Соціально-психологічне підґрунтя розвитку особистості

Особистість не є порожньою ємністю, яку заповнюють культурою, про що писав Т. Ньюком, критикуючи погляди соціологів. Водночас вона не є й „стерильною", тобто цілком виключеною із соціального контексту і заданою лише у контексті лабораторії, як підкреслює С. Московічі.

За 3. Фрейдом, особистість дорослого детермінована передусім власним дитячим, преедипальним та едипальним досвідом. Йдеться про досвід комунікації з близькими дорослими у ранньому і дошкіль­ному віці, коли виникає едипів комплекс. Щоправда, значення біоло­гічних чинників, а саме спадковості у подальшому розвитку особис­тості також не варто ігнорувати. Прихильники теорії рис (Г. Айзенк, Р. Кеттелл) наполягають на значенні для особистісної конфігурації перш за все її спадковості, а не зовнішнього середовища.

На думку психологів гуманістичного напрямку, передусім К. Роджерса та А. Маслоу, на особистість впливає досвід усього її попереднього життя, що сприяє її здатності до змін як у юнацькому, так і в зрілому віці, а нерідко й пізніше. Можливо, ще більше, ніж досвід, на долю людини впливає її власна суб'єктність як здатність приймати життєво важливі рішення, завжди рухатись вперед. Людина постійно виникає, вона існує у процесі становлення, розвитку, від­чуваючи власну відповідальність за своє майбутнє.

Потреба самоактуалізації, тобто розгортання власного потенціалу, знаходиться на вершині ієрархії потреб. Піраміда потреб, за Маслоу, включає п'ять рівнів: фізіологічні потреби (в їжі, воді, сні), потреба у

1. Соціально-психологічна природа особистості

безпеці, потреба у приналежності і любові, потреба у повазі і впевне­ності у собі та, нарешті, потреба в самоактуалізації. Навряд чи кож­не суспільство обов'язково має схильність заважати особистості в її самореалізації. Хочеться вірити, що інколи суспільство може навіть допомагати особистісному зростанню.

Особистісне функціонування, за Бандурою, є результатом взаємодії трьох взаємопов'язаних чинників: по-перше, фізичного та соціального середовища, по-друге, когнітивних та афективних систем, і, по-третє, самої поведінки людини. Всі ці чинники впливають один на одного і у різних життєвих контекстах мають різну вагу. Такий складний, вза-ємоопосередкований детермінізм не є лінійним, і дії людини важко спрогнозувати, простежуючи лише причинно-наслідкові ланцюги.

Наслідки подій завжди мають імовірнісний характер, оскільки ми ніколи не можемо врахувати, наприклад, значення випадкових зустрічей у житті людини. Переломні моменти, які майже повністю змінюють напрямок життєвої траєкторії, нерідко пов'язані з абсолют­но випадковими для людини подіями. До цього серйозного аргументу А. Бандури, що базується на пробабілізмі (філософсько-методоло­гічному напрямку, який стверджує, що події можна прогнозувати і емпірично, і раціонально лише з певною долею ймовірності), варто прислухатися.

Те, ким стає людина, багато в чому визначається її переживаннями, що базуються на набутому досвіді, як підтверджують Дж.Роттер та А. Бандура. Досвід, у їхньому розумінні, так суттєво визначає люд­ську поведінку, що навіть існування особистості як окремої цілісної реалії може ставати сумнівним.

Кожна людина є водночас і вільною, і детермінованою, як писав Дж.Келлі. Свободу їй дає система особистих конструктів, яка дозво­ляє мати справу зі значеннями подій, а не безпорадно підкорюватися ним. А детермінованість полягає в тому, що людина не може зробити вибір за межами тих альтернатив, що вона для себе створила. Отже, можна перестати бути жертвою своєї життєвої історії та несприятли­вих обставин, якщо переінтерпретувати їх відповідним чином.

Особистість - це продукт змін, а зміни, на думку А. Тешфела, є фундаментальною характеристикою соціального оточення. Маються на увазі і перетворення технологічних, соціальних, політичних струк­тур, і онтогенетичні феномени типу дорослішання чи старіння, що істотно змінюють способи реагування людини на соціальне оточення.

Сучасна психологія особистості

Соціальну психологію можна розглядати як історію, що пропонує представник соціального конструктивізму К. Герген, тому що вона має справу не зі стабільністю, характерною для явищ природи, а, на­впаки, зі змінами, флуктуаціями.

Культура, за Московічі, складається у спілкуванні та опосеред­ковується ним. Принципи спілкування відтворюють для особистості суспільні стосунки. Щоб зрозуміти, як розвивається особистість, не­обхідним стає аналіз соціального життя та міжособистісних взаємин.

Новонароджена дитина ще не є особистістю, але вона поступово набуває особистісності, і цей процес передусім залежить від того динамічного психологічного простору, простору стосунків, в який по­трапляє дитина. Дійсно людське, глибоко особистісне ставлення до ди­тини пробуджує все більш адекватну відповідь. Внутрішній ритм фор­мування особистості задається якістю та інтенсивністю спілкування.

У відповідь на реакції оточення у дитини починає формуватися свідоме ставлення до найближчих дорослих, зокрема матері, пізніше до більш широкого кола людей, включаючи ровесників. Водночас по­ступово складається зацікавленість собою, яка згодом ускладнюється завдяки розумінню дитиною своєї індивідуальної своєрідності, фор­муванню позитивного ставлення до своєї зовнішності, статі, імені, ві­ку, своїх вмінь, здібностей, навичок. Отже, передумовами виникнення особистості стають ставлення до оточуючих та до самого себе, що породжують і ставлення до навколишнього світу, живої та неживої природи.

Відомий німецький філософ В. Фіхте вважав днем народження сина той день, коли хлопчик вперше заявив: "Я сам!". Строки ви­никнення особистості для кожного свої, індивідуальні, але впевнено можна сказати, що стійке ставлення до інших, до себе і довкілля є фундаментом для її зародження. Коли особистість виникає, по-перше, з'являється перша ієрархія мотивів, про яку свідчать стійкі симпатії до однолітків, дорослих, до певних занять, іграшок, перші дружби та закоханості. Така вибірковість, небайдужість говорить про бажання самостійно впливати на те, що відбувається. По-друге, виникає до­вільність поведінки, коли наміри стимулюють цілеспрямовану ді­яльність, що передбачає вміння долати перешкоди на шляху до мети. По-третє, з'являються моральні кордони, так звані внутрішні етичні інстанції як прообраз совісті.

На початку морального розвитку власне Я" розглядається як центр всесвіту. Найчастіше цей етап долає дитина дошкільного віку, яка

1. Соціально-психологічна природа особистості

перебуває у невіданні щодо мотивів поведінки інших і співвідношен­ня власних дій з діями оточуючих. Адаптація до зовнішніх стандартів здійснюється передусім заради отримання власного задоволення, щоб отримати заохочення і уникнути покарання. Людина, яка чомусь так і залишилася на цьому початковому етапі морального дорослішання, може завжди шукати безліч виправдань, пом'якшувальних обставин, намагаючись будь-що відстояти стабільність своїх смаків, уподобань, поглядів, не рахуючись з іншими.

На наступному етапі особистість переорієнтовується переважно на авторитети інших. Людина хоче обов'язково відповідати груповим очікуванням, бути серед більшості, не беручи на себе відповідаль­ність. Для молодшого шкільного віку це природно, але пізніше стає певною дисгармонією. Власне "Я" виявляється, набуває плоті лише приєднуючись до одного з лідерів, ототожнюючись з ним. Центром може виступати також значуща група, до якої людина хотіла би на­лежати.

Третя сходинка є етапом традиційної моралі, що ззовні приписує людині цілу систему заборон, правил, обмежень. Залишаючись на цьому етапі людина не може по-справжньому виявляти свою непо­вторну індивідуальність, оскільки не сама людина, а суспільство встановлює моральні заборони, табу, закони і норми, яким треба під­порядковуватись під страхом покарання. Але передбачити правила на всі життєві випадки неможливо, і якщо людина раптом опиняється у зовсім несподіваній ситуації, коли треба швидко приймати самостій­не рішення, вона виявляє свою неспроможність.

На наступному етапі, який припадає на старший підлітковий та молодший юнацький вік, всі нормативні системи стають відносними, викликають сумніви, потребують обґрунтування, випробування на до­цільність. Струнка система суспільних обмежень і очікувань розгой­дується, з'являється ілюзорна вседозволеність, а відповідно й безвід­повідальність. Все повторюване, усталене, звичне у такому просторі немає ніякої цінності, добро і зло можуть довільно мінятися місцями. Нав'язливе прагнення ні на кого не походити, нікому не наслідувати, ні на які стандарти не оглядатися, все починати з нуля, йти виключно новими шляхами насправді обмежує індивідуальну свободу.

Найвищий етап морального розвитку долається лише під час досяг­нення особистісної зрілості. На цій сходинці людина стає відкритою для інших, вона не може не враховувати їхні інтереси, очікування, потре­би. Людина відчуває себе активним суб'єктом, що приймає самостійні

Сучасна психологія особистості

рішення, бере на себе відповідальність за все, що відбувається, прагне перетворювати себе у відповідності зі значущими цінностями.

Взаємовплив біологічних, психологічних і соціальних детермінант розвитку та їхня відносна автономність на різних вікових етапах задають траєкторію життєвого шляху. Кількість чинників, які детермінують про­цес розвитку, збільшується, проте це не обмежує зростання суб'єктності, внутрішньої свободи, позаяк зовнішні детермінанти дедалі більше опо­середковуються специфікою внутрішньої структури, перетворюються, індивідуалізуються, втрачають універсально-безликий характер.

Хода життєвим шляхом відбувається не рівномірно-поступово, а хвилеподібно, аритмічно, то прискорюючись, то вповільнюючись; процеси диференціації та інтеграції чергуються. Нові, зріліші струк­тури позбавляються зайвих елементів, синкретичної багатоманітнос­ті. З роками все стає простішим, чіткішим, врівноваженішим.

Головною рушійною силою розвитку, за Ш. Бюлер, є вроджене прагнення людини до самоздійснення, яке водночас є і процесом, і результатом життєвого шляху. Як вважає К.Г. Юнг, активність осо­бистості — це результат загальної психічної енергії, що підкорюється двом головним динамічним закономірностям — прогресії та регресії. Прогресія здійснює пристосування до умов зовнішнього життя осо­бистості, а регресія допомагає пристосуванню до внутрішнього жит­тя. Обидва процеси взаємопов'язані і однаковою мірою необхідні, оскільки людина не може адекватно реагувати на зовнішні чинники, якщо вона не перебуває у співзвучності з самою собою.

У теорії особистих конструктів Дж.Келлі особистість розглядаєть­ся як схильна до нескінченних змін, текуча субстанція, що зростає, долаючи сама себе. Задоволеність собою, вдала самореалізація не мо­жуть адекватно визначати цілі людського життя, оскільки ці поняття є сконструйованими і тому можуть переглядатися та переконструйову­ватися. У людини як конструктора свого життя діапазон конструктів завжди переважає можливості зростання.

Гуманістичні підходи К. Роджерса, А. Маслоу до особистісного зростання підкреслюють власну активність та відповідальність лю­дини, її спрямованість на процес самовдосконалення. На думку пред­ставників постмодерністської психології собистість з її потенціалом ніким не задано, вона не розгортається, а конструюється, створюється в процесі взаємодії людини зі своїм оточенням, в процесі засвоєння та використання певного словника, що відтворює нормативну систему

1. Соціально-психологічна природа особистості

суспільства. Людська поведінка є певним текстом, а комунікація -ключовим пунктом пояснення соціального життя.

І все ж розвиток — це не лише переривчатість, стрибкоподібність, остаточні руйнації життєвого світу та зовсім нові його реконструк­ції. Якби так насправді було, втрачалась би будь-яка спадкоємність, відносно усталена ієрархія, в якій вищі щаблі базуються на нижчих. Деякі соціально-психологічні схильності особистості, незважаючи на їх включеність у змінюваний соціальний контекст, такою мірою за­лежать від внутрішніх успадкованих її параметрів та отриманого у ранньому дитинстві досвіду, що сприймаються як стабільні протягом тривалих вікових етапів.

Водночас якби розвиток особистості був лише кількісним накопи­чуванням певних змін, за такого розуміння не було би місця для якіс­но нових рівнів, для новоутворень. Кожний віковий етап, як відомо, характеризується появою специфічних новоутворень, які свідчать про долання певної віхи у процесі зростання.

Розвиток є результатом цілої системи змін: прогресивних і регре­сивних, кількісних і якісних, зворотних і незворотних, стабільних і нестійких, спрямованих і стохастичних. Процес розвитку ніби про­бивається, прокладає собі шлях крізь численні флуктуації, відхи­лення, зміни. Цей процес інколи стає керованим, цілеспрямованим, суб'єктивно врегульованим, а інколи практично зовсім стихійним. Зміни, що відбуваються, завдяки саморефлексії особистості можуть кумулюватися, інтегруватися, вишикуватися у внутрішньо обумовле­ну лінію, траєкторію життєвого шляху.

У своєму результативному виразі розвиток особистості є її по­стійним якісно-кількісним перетворенням, пов'язаним з підвищенням рівня внутрішньої організації, структурованості, зростанням здатності самореалізовуватися та самоконструюватись у все більш складних життєвих обставинах, у нових соціальних контекстах.

Тенденція розвитку у постмодерністському контексті полягає в тому, що особистість стає більш відкритою та гнучкою. Певні її підсистеми легко перебудовуються, перетворюються на нові тексти. Змінюється, наприклад, жанр, додаються нові інтерпретації. На своє минуле така особистість сьогодні дивиться як на свою власність, не лише трактуючи певні колишні обставини, а й даючи їх сьогоднішній коментар. Вона усві­домлює авторські права на життя і дедалі активніше ними користується.

Сучасна психологія особистості