4.5 Соціально-психологічна природа самооцінювання

Як компонент самосвідомості самооцінка є оцінкою людиною самої себе, своїх життєвих можливостей, судженням про наявність у себе певних рис, якостей, здібностей, властивостей. Самооцінка та­кож включає і знання про себе минулого, теперішнього і майбутнього: про свої сьогоднішні досягнення, позитивні й негативні особистісні характеристики, колишні вчинки та майбутні наміри.

Самооцінка має безпосереднє відношення до почуття власної гід­ності і цінності. Термін походить від латинського aestimare, що пере­кладається як оцінювання, визначення власної значущості. Сучасне

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе

розуміння самооцінки включає усвідомлення того, за що людина відчуває відповідальність, що вважає за потрібне робити, а чого не робити, щоб не втратити власну гідність, не знизити самоповагу.

Визначення того, що вважати для себе достойним, за що себе пова­жати, суттєво відрізняються у різних людей. Оцінюючи себе, людина водночас враховує цінність для себе супутника життя, членів сім'ї, певних спільнот, наприклад, професійної, релігійної, національної. Приналежність до деяких спільнот чи наявність сім'ї у декого під­вищує самоповагу, тоді як вихід на пенсію, відсутність дітей чи роз­лучення суттєво впливають на зниження самооцінки.

На судження людини про власну цінність передусім впливають умови життя у сім'ї та міжособистісне спілкування, тоді як зовнішні індикатори престижу, такі як матеріальна забезпеченість, рівень освіти та посада, не мають вирішального впливу на' самооцінку. Щоправда, інколи навіть марка приватного автомобіля, вартість годинника або мобільного телефону стають приводом для ситуативного чи більш стійкого підвищення або падіння самооцінки.

Самооцінка є проявом оцінного, пристрасного ставлення людини до себе. Це спосіб порівняння себе з іншими, усвідомлення свого місця серед оточення. Свою самооцінку як узагальнену особистісну самохарактеристику людина завжди намагається підкріпити, підтри­мати. У самооцінці відтворюється оцінка людини з боку оточення, її розуміння ставлення до себе з боку значущих інших, переживання свого місця у референтній групі, родинному і професійному середо­вищі.

Будучи ядром особистості, самооцінка виступає регулятором спіл­кування, поведінки, життєдіяльності. Від неї вирішальним чином за­лежать взаємини людини з оточуючими, готовність приймати інших у всій їхній своєрідності, продуктивно розв'язувати конфлікти. Лише людина з позитивною самооцінкою здатна ставитися доброзичливо до свого оточення, не проявляти зайву критичність чи безпідставну вимогливість. Як неможливо любити інших, не люблячи себе, так само неможливо адекватно оцінювати інших, не вміючи правильно оцінити себе.

Вимогливість до себе, цілеспрямованість, внутрішня дисципліна, що передбачає вміння відмовлятися від спокус на шляху до жаданої мети, також великою мірою визначається самооцінкою людини. Лише впевнена у власному успіху людина, що має попередній досвід пере­мог над несприятливими обставинами та внутрішнім опором, здатна

Сучасна психологія особистості

оптимально вирішувати складні життєві завдання. Низька самооцінка, що проявляється у невпевненості у собі, нерішучості, очікуванні не­вдач, призводить до знецінювання своєї мети, власних здібностей та обдарувань. Отже, самооцінка безпосередньо впливає на ефектив­ність діяльності та здатність особистості розвиватися, проявляти свій потенціал.

Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань особистості, тобто складністю цілей, які людина перед собою ставить, горизонтом ба­жань, які вона собі дозволяє, різноманітністю мрій, які підтримує. Якщо домагання особистості не відповідають її реальним можли­востям, якщо людина не справляється з завданнями, які перед собою поставила, самооцінка не може залишатися такою, якою вона була, і падіння самоприйняття обов'язково спостерігається. Так провоку­ються несподівані конфлікти із оточенням, спалахи агресивності чи зростання тривожності, пригніченості, розчарування у власних силах.

В афективних моделях самооцінювання самоцінність людини пов'язують передусім з її емоційними станами, переживаннями прий­няття і досягнення. У когнітивних моделях самооцінка раціоналістич­но розглядається у зв'язку з усвідомленням власних якостей, з розу­мовими процесами порівняння, встановлення аналогій, узагальнення. Виходить, людина „вичислює" свою самоцінність, зважуючи свої сильні і слабкі сторони. Останнім часом когнітивістів критикують за ігнорування усталених афективних якостей, що входять у структуру темпераменту і мають свій вплив на самооцінку особистості.

Структура самооцінки складається як з когнітивного, так і з емотивного компонентів. Оцінюючи себе, людина використовує як емоції, так і раціональні аргументи. Вона може відчувати задоволен­ня, радість, гордість за себе, коли домагання були адекватними і успіх досягнуто. У випадку невдачі вона може звинувачувати себе, картати, переживати сором, образу, жалість. Оцінки себе існують у великому діапазоні від презирства та недовіри, що формулюються у коротких зверненнях до себе типу „чого від тебе чекати!", до радісного подиву з приводу своїх досягнень, як у О.С. Пушкіна: „Оце то Пушкін! Оце то сучий син!".

Спеціальні дослідження самооцінки невротиків показали майже ототожнення аутосимпатії та самоповаги. О.Т. Соколова пояснює цей феномен невисокою когнітивною диференційованістю самосвідомос­ті невротиків, що призводить до надмірної зв'язаності афективного

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе

(симпатія до себе) та когнітивного (повага до себе) компонентів само­оцінки.

Оцінки маленької дитини її батьками та іншими значущими до­рослими стають глибинним підґрунтям самооцінки, впливаючи на подальший розвиток особистості протягом багатьох років. Постійні позитивні оцінки, які отримує дитина у ранньому віці, стають важ­ливою передумовою формування почуття емоційного благополуччя, віри у себе, довіри світові. Якщо дитина відчуває, що батьки її оці­нюють позитивно, пізніше їй буде подобатись власна зовнішність та свої індивідуальні властивості. Якщо ж вона відчуває, що її оцінюють негативно, вона не буде позитивно сприймати ані своє тіло, ані інди­відуальну своєрідність.

Модальність батьківських оцінок великою мірою відтворює сту­пінь їхнього самоприйняття, ставлення до себе. Відомо, що матері із стійкою позитивною самооцінкою, мають тенденцію до прийняття своїх дітей, тоді як невпевнені у собі матері бачать у дітях власні не­доліки, які їм так хочеться викорінити.

Необережні жорсткі фрази, зауваження, докори, навіть деякі жарти з боку дорослих чи ровесників можуть сприйматися дитиною як су­цільне неприйняття, повне знецінювання її здібностей, абсолютна не­віра у неї. Такі дитячі образи породжують стійке самознецінювання, від якого буває важко звільнитися навіть у зрілому віці. Коригування подібних негативних оцінок за рахунок власного аналізу своїх вчин­ків у дитячому віці ще неможливе, і тому відповідальність оточення за рівень самооцінки дитини дуже висока.

Дослідження С Куперсміта свідчать, що порівняно з дітьми, які мають низьку самооцінку, діти з високою самооцінкою більш наполе­гливі, активні, незалежні і креативні. Якщо оцінки оточення не спів­падають з їх власними самооцінками, вони не поспішають змінювати своє позитивне ставлення до себе, проявляючи гнучкість, багату уяву та здатність оригінально вирішувати проблеми, що виникають.

На самооцінку дитини, за С Куперсмітом, впливають три сфери стосунків дитини з батьками. Передусім, це ступінь прийняття, інтер­есу, любові і тепла по відношенню до дітей. Матері дітей з високою самооцінкою більше їх люблять, ніж матері дітей, що мають низьку самооцінку.

Друга сфера взаємодії батьків і дітей - область того, що дозво­лено чи заборонено. Батьки дітей з високою самооцінкою ставлять чіткі вимоги, на яких наполягають, нагороджуючи дитину своєю

Сучасна психологія особистості

прихильністю. Батьки дітей з низькою самооцінкою бувають непослі­довними, різкими і нечіткими зі своїми дітьми, недостатньо скерову­ють поведінку своїх дітей та не проявляють до них поваги.

Третя сфера взаємин стосується ступеню демократизму з боку батьків. Хоча у батьків, діти яких мають високу самооцінку, чимало правил і вимог, всередині цих рамок вони все ж не примушують ди­тину до того, чого вона не хоче, поважаючи її право вибору, її влас­ну точку зору. Батьки дітей з низькою самооцінкою, послідовно не встановлюючи обмежень, водночас авторитарні, безкомпромісні та схильні до диктату.

З розвитком рефлексивних механізмів самосвідомості на само­оцінку все активніше впливають власні оцінки своїх дій, задумів, вчинків. Досягаючи успіху, перемагаючи у конкурентних стосунках з оточенням, юнак переглядає свою самооцінку, вносить у неї коректи­ви, вчиться бачити себе іншими очима. Самоаналіз сприяє засвоєнню набутого досвіду та пошуку нових еталонів, з якими молода людина хотіла б порівнювати себе як особистість.

Така вікова динаміка самооцінювання поступово приводить у зрі­лому віці до відносної емансипації самооцінки від оцінок оточення. Це не означає ігнорування критичних зауважень чи незацікавленість людини у зворотному зв'язку з боку оточення. Йдеться про досяг­нення особистісної зрілості з її вірою у себе, здатністю спиратися на власні переконання, автономією від незначущих ситуативних впливів і можливістю враховувати корисні поради чи зауваження без стійкого зниження самооцінки. Якщо ж оцінки з боку оточення виявляються вищими за самооцінку, вони можуть сприяти подальшому розвиткові особистості.

У деяких випадках розходження між самооцінкою та оцінками ззовні може призводити до гострого внутрішнього конфлікту та афек­ту неадекватності. У стані такого афекту людина гостро переживає свій неуспіх у значущій діяльності, чи то намагаючись ігнорувати сам факт невдачі, чи не бажаючи визнати свою відповідальність за те, що сталося. Цей афект виникає, коли у людини, з одного боку, є потреба будь що зберегти свою завищену самооцінку, а з іншого - відторгнути будь-які сумніви з приводу її адекватності, що вже виникли.

У соціально-когнітивній теорії описано так звані дисфункційні самооцінки, що базуються на неадекватно високих стандартах для самовинагороди.

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе Самооцінка вважається важливим фактором, що пояснює інди­відуальні відмінності у проявах агресивності. Згідно традиційних поглядів низька самооцінка сприяє агресивним проявам, негативне ставлення до себе збільшує ймовірність того, що людина нападатиме на інших. Але дослідження Р. Баумейстера та Дж.Бодена (1998) до­водять протилежне: виявляється, люди з високою самооцінкою більш схильні до агресивної поведінки, особливо у відповідь на провокації, що сприймаються як загроза їхньому ставленню до себе.

Надто висока самооцінка (відчутно вища від оцінок інших), як правило, нестабільна; її коливання є відповіддю на процес оціню­вання оточення. Якщо людина з такою самооцінкою відчуває, що її недооцінюють, висловлюють сумніви з приводу її знань, вмінь, мож­ливостей, вона легко впадає в гнів. Залежно від того, наскільки не­справедливими видаються їй зауваження чи критичні виступи на її адресу, збільшується ймовірність афективного спалаху.

Індивідуальні відмінності самооцінювання впливають на форму­вання відповідних рис характеру, таких як впевненість чи невпевне­ність у собі, самолюбство, самокритичність аж до критиканства, по­блажливість чи вимогливість до себе. Ставлення до успіхів та невдач, стійкість мотивації досягнення також великою мірою визначається самооцінкою.

Змінювати самооцінку досить нелегко, оскільки кожне нове знання про себе викликає зіткнення того, що вже є "моїм", з тим, що поки що нове, чуже, не моє. Це зіткнення супроводжується переживаннями різної глибини і напруженості. Стійкість уявлень про себе залежить від типу особистості, її віку, оточення, бажання успіху.

Самооцінка безумовно зростає, коли людина дійсно досягає успі­ху, підтвердженого визнанням оточення.