4.7 Образ я

Мірою розвитку самосвідомості у людини поступово складається образ самої себе як активне начало, що інтегрує всі життєві прояви. „Я" - це глибинна сутність людини, її самість, автентичність, що дозволяє їй відрізняти себе від інших, відчувати, переживати, усві­домлювати реальність свого існування. Образ Я дозволяє особистості розглядати себе зсередини, спостерігати, усвідомлювати, змінювати себе, регулювати свою життєдіяльність.

Образ Я - це особистість як така в єдності всіх сторін її буття, представлена у самосвідомості, підсумкове уявлення про себе, що

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе

виникає як результат самопізнання, формування ставлення до себе, усвідомлення своїх життєвих завдань. Цей образ складається в ре­зультаті виділення людиною себе із навколишнього середовища, до­зволяючи людині відчувати себе суб'єктом своїх станів, переживань, дій, намірів.

„Я" є найвищою концентрацією суб'єктності, в якій відтворюють­ся і короткочасні стані, і кардинальні вчинки, і ситуативні вибори, і ключові життєві рішення. Образ Я у своєму формуванні завдячує реф­лексивним здібностям людини. Завдяки ньому можливе переживання власної цілісності та нерозривності, пов'язаності, неподільності ми­нулого, теперішнього і майбутнього. „Я" є регулятивним механізмом психічного життя, регулятором стосунків людини з оточенням.

„Я" переживається при виділенні себе з навколишньої дійсності, порівнянні з різними „не-Я". Цей образ стає узагальненням власне своїх, наявних лише у себе властивостей та протиставленням тим якостям, що є в інших, але відсутні у мене. Водночас образ Я не є ізо­льованою, автономною сутністю, він постійно взаємодіє з соціальним світом. Ставлення до себе, думки про себе, розуміння себе знаходить­ся у динаміці відповідно до оцінок і думок, що виникають під час спілкування, спільної діяльності.

Традиційно структура Я-образа складається з когнітивного, афек­тивного та поведінкового компонентів. Інколи у структурі „Я" визна­чають передусім компонент дійовий, що відтворює його суб'єктну сторону, та компонент рефлексивний, в якому кристалізується об'єктна сторона, тобто уявлення людини про себе.

У соціології образ Я традиційно розглядається як соціальна кон­струкція (Дж.Мід, 1934), що формується завдяки соціальному досві­ду. Як писав Ч. Кулі, „суспільство - не пташиний двір", і діяльність людини відрізняється від поведінки тварин передусім мовою та вели­чезним значенням символічної комунікації. Отже, „Я" як внутрішній стріжень особистості відбирає ціннісні орієнтири та формулює соціальні вимоги.

Соціологами та соціальними психологами використовується також поняття самості, близьке до традиційного Я-образу. Соціальна самість як „self є основним положенням символічного інтеракціонізму, що позначає двоїсту природу особистості: по-перше, можливість уявляти себе як об'єкт власної думки, а по-друге - як узагальнення бачень оточуючих. Соціальна самість розглядається як поєднання „І", тобто „Я", та „Me", тобто „мене" (сукупності узагальнених уявлень,

Сучасна психологія особистості

установок інших; результату впливу груп з їх нормами і стандартами, що, засвоюючись, формують життєві орієнтації особистості, її ціннісні установки). Соціальна самість не є вродженою, її походження цілком залежить від взаємодії людини з іншими, від прийняття певних ролей та формування самосвідомості.

Термін дзеркального „Я" був введеним Ч. Кулі для підкреслення того, що індивідуальне „Я" кожної людини виникає не автономно, а внаслідок реакції на думки інших, віддзеркалюючись від їхніх уяв­лень про дану конкретну людину.

Простота чи складність Я-образу залежить від когнітивної склад­ності особистості, її комунікативної компетентності та емоційної зрілості. Оскільки "Я" називають мотиваційним ядром особистості, то якщо людина має позитивний образ самої себе, вона позитивно ставиться і до інших. Якщо ж вона собі не подобається, хоча може це й не усвідомлювати, її Я-образ буде негативним або суперечливим, і ставлення до інших також буде складним, неоднозначним, дисгармо­нійним.

Образ тіла як базисний компонент Я-образу є психологічною ре­презентацією у самосвідомості людини її фізичного тіла, що виступає вмістилищем особистості, храмом душі. Тіло є своєрідним центром функціонування особистості, оскільки потяги, імпульси, прагнення людини нерідко мають соматичні джерела, а відхилення у розвитку особистості - психосоматичні причини. В образі тіла співіснують його актуальне сприймання як власної зовнішності, віддзеркалене сприймання інших людей, ідеальний образ, якого людина хотіла б досягнути, уявлення про стан свого здоров'я, про наявні фізичні мож­ливості та вікові обмеження. Тілесна самість залишається протягом усього життя людини опорою її самосвідомості.

„Я" (self) є ключовим поняттям роджеріанської теорії особистос­ті. Йдеться про рефлексивне відтворення людиною самої себе, про ті частини феноменального поля, які людина називає „сам" (self), „мене" (те) чи „Я" (І). „Я" - це не маленький гномик, що сидить всередині нас. „Я" є, по-перше, організованим набором перцепцій, по-друге, паттерном переживань і образів. В цілому образ „Я" може бути усвідомленим, хоча у цьому нескінченному рефлексивному про­цесі завжди залишається щось непізнане, оскільки у людини завжди є певний неусвідомлений внутрішній досвід, який вона не готова від-рефлексувати та асимілювати.

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе Сила „Я" визначається здатністю людини зберігати свою самість, незважаючи на несприятливі зовнішні і внутрішні умови. Важливою відправною точкою для почуття власної цілісності стає референтна група, значущі інші, а також здібності людини, її вміння спілкуватися, тіло людини, яким вона відтворює його у власній самосвідомості, йо­го ім'я, особисті речі, улюблені заняття.

Всередині цілісного „Я" кожної людини можна вичленити декілька "Я", серед яких чи не найважливішим та найприємнішим є Я-ідеальне, тобто той образ себе, що відтворює бажання, мрії, сподівання людини щодо себе.

У традиційному розумінні Я-ідеальне є взірцем, еталоном, зраз­ком, що формується на базі інтеріоризованих соціальних очікувань, моральних норм, прийнятих у суспільстві (Ж. Піаже, Л. Колберг). Це та уявна особистість, з якою людина себе порівнює та якою людина хотіла б стати. Я-ідеальне у великій кількості досліджень протистав­ляється Я-реальному, хоча порівняння себе із взірцем далеко не за­вжди передбачає планування реальних дій зі зімни свого реального

„Я".

Інший погляд на ідеальне Я є розумінням його мотивуючої сили, що штовхає людину до самовдосконалення (К. Роджерс).,,Я". - ідеальне стає задумом дій, які вимагають втілення у реальному „Я, способом осмислення та впровадження у життя власних ініціатив щодо само-змін. Таке ідеальне „Я" стає важливим маяком у ході особистісного самостворення і трактується як певна інтенція, установка, готовність до перетворень одних якостей та стабілізації, закріплення інших.

Суперечності між реальним та ідеальним „Я" створюють те енер­гетичне напруження, що сприяє самовдосконаленню, хоча надто ве­лика розбіжність між ними може гальмувати цей процес, породжуючи невпевненість у собі.

К. Роджерс підкреслював, що уявлення про Я-ідеальне завжди за­лишається більш стабільним, ніж уявлення про Я-реальне. Реальне Я під впливом набутого досвіду змінюється активніше й кардинальні-ше. Зміни ж у Я-ідеальному полягають лише у зменшенні його недо­сяжної ідеальності.

Послідовниками психоаналізу використовується також термін „Я-ідеал" як синоним „Супер-его", „Зверх-Я". Цей „Я-ідеал" також представляє моральні й суспільні норми, на які орієнтується осо­бистість. Якщо ж підкреслювати різницю між поняттями, то Супер-его формується в результаті ранніх ідентифікацій дитини зі своїми

Сучасна психологія особистості

батьками, тоді як Я-ідеал стає наслідком більш пізніх ідентифікацій людини з широким колом значущих осіб. Це не усталений взірець, з яким людина постійно себе порівнює, оскільки протягом життя Я-ідеал зазнає змін.

Фантастичним Я називають той образ себе, якого людина хотіла б досягти, якщо були б для цього неймовірні можливості. На відміну від Я-ідеального, сконструйованого на основі потенційно можливих самотрансформацій, Я-фантастичне передбачає зовсім далекі від реальності, надто кардинальні зміни. Є підстави порівнювати також Я-чисте (те, що пізнає) та Я-емпіричне (те, що пізнається). Всередині останнього виділяють Я-матеріальне, Я-соціальне та Я-духовне або Я-наявне, Я-бажане та Я-уявне.

Кожне „Я" витікає з досвіду особистості та залежить від її іденти­фікації з певною групою. Можливо виділити також Я"-відображене, тобто той образ себе, що складається з оцінок інших, та Я-об'єктивне, тобто реальні, зрілі уявлення про себе, незалежні від передсудів оточення. В залежності від критеріїв розрізнення існують також Я-минуле, Я-теперішнє та Я-майбутнє; Я-соціальне, Я-сімейне та Я-власне. Нерідко для людини найважливішим стає її Я-образ очима друга чи коханої людини.

У змінених станах свідомості людина може переживати тимчасову відсутність єдиного Я-образу, його постійну змінюваність, множин­ність. Особистісні розлади, деперсоналізація, коли цілісність інте­грованого Я-образу взагалі зникає, дезорганізують життєдіяльність особистості, знижують її адаптивні можливості.

Я-образ може бути більш чи менш внутрішньо суперечливим в залежності від інтегрованості його компонентів. Те, якою люди­на хотіла би себе бачити (Я-ідеальне), те, що вона про себе думає (Я-суб'єктивне), те, що про неї думають інші (Я-віддзеркалене) і те, якою вона є в дійсності (Я - об'єктивне), дуже рідко співпадають, і стан такої гармонії переживається як щастя. Я-образ може мати ви­соку чи низьку стійкість на різних вікових етапах, у різних типів осо­бистості. Коли у кризових життєвих ситуаціях виникає загроза уста­леності Я-образу, що болісно переживається як втрата себе, зазвичай вмикаються певні захисні механізми.

У деяких культурах взагалі немає слова для позначення людсько­го Я чи цим словом називають іншу реальність. Останнім часом все більше уваги приділяється розбіжностям між індивідуальним і груповим, чи колективним Я. У суспільствах, де перевагу віддають

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе

індивідуальному Я, ідентичність людини спирається на унікальні особистісні якості. На питання „Хто Ви?" представники такого сус­пільства називають передусім своє ім'я та те, чим вони займаються. У суспільствах, де домінує групове Я, ідентичність людини базуєть­ся передусім на її зв'язках з іншими членами спільноти. На питання „Хто Ви?" людина з такого суспільства називає місто чи село, звідки вона родом, а далі свою родину, часткою якої вона є.

В індивідуалістичних суспільствах ідентичність людини базується на тому, чим вона володіє та які має досягнення. Серед основних цін­ностей представників такої спільноти - можливість бути незалежним та покладатися лише на себе. У суспільствах колективістичних власна ідентичність базується на приналежності до групи і головна цінність полягає у конформності. Отже, у першому випадку йдеться про при­ватне Я, а в другому - про публічне Я.

Під час самоконституювання та видозмін Я-образу перед очима особистості завжди виникає така соціальна, ідеологічна, мовна кон­струкція як Я-Інший. З приходом постмодерності Я-Інший дедалі частіше репрезентує позицію людини в моделях етносу, тендеру та інших відносин за зразок столиця/периферія. Я сприймається як щось позитивне, актуальне, значуще й цілісне, тоді як Інший - як повна його протилежність, тобто щось негативне, неавторитетне, порожнє, далеке від центру ідентичності.

Особистісне Я є повністю населеною суб'єктивністю, що саморе-алізується, тоді як Інший не має ніякої особистої власності, прав на володіння та можливостей самостійно самореалізуватися. На думку С.де Бовуар, у відношенні Я-Інший жінка привчається займати по­зицію цього вторинного Іншого, тобто об'єкта, тоді як чоловік - це, безумовно, Я, яке виступає суб'єктом.

Бінарна опозиція між Я та Іншим передбачає, що Я не може іс­нувати без свого не-Я, без Іншого. Справді, Я створює собі Іншого, щоб забезпечити своє існування, як і Інший сприяє створенню Я, без якого його існування також неможливе. Стосунок Я до Іншого є за­звичай відносинами домінування й підпорядкування, що підтримує їхню нерівність.

В постструктуралістській концепції Ж. Лакана Я мислиться як суб'єкт власного віддзеркалювання або тіні. Таке Я внутрішньо ви­знає свого власного Іншого всередині себе. Цей внутрішній Інший сприяє процесу самопізнання та побудови власної ідентичності.

Сучасна психологія особистості

Ж. Дельоз, Е. Левінас та деякі інші постмодерністські теоретики сформулювали нове для сучасної соціальної психології поняття аль-терності, в якому Інший не являє собою протиставлення або запере­чення Я, а є повністю, абсолютно Іншим. Відповідно до цього розу­міння альтерність іншого не визначається його стосунком до Я; радше ця інакшість, альтерність артикулюється як така. Вона, безумовно, є відмінною, але не порівнюється, не пов'язується з Я. Такий Інший хоча й інтегрується в ідентичність особистості, залишається водночас відмінним від неї.

У постнекласичній психології з її перевагою процесу над резуль­татом Я-образ не розглядається як завершений, остаточно сформова­ний, не тлумачиться як автономний чинник буття особистості. Його постійні видозміни, що відбуваються під час саморефлексивної діяль­ності, сприяють його децентрації, відмові від звернень до нього як до остаточного джерела значень. Р. Харре пропонує переключити увагу з пошуку Я як сутності на методи його побудови, що підкреслює не „заданість Я", а „творення Я" як сукупності дискурсивно сконструйо­ваних і суперечливих позицій суб'єкта.

4.8 Самоідентичність та ідентифікація.

Самоідентичність, що підкреслює безперервність побудови Я-образу, є самоконструюванням. Людина „приміряє на себе" певні поняття, усвідомлюючи себе часткою групи, спільноти, етносу, дер­жави, суспільства. Вона усвідомлює і власну своєрідність, неповтор­ність, відштовхуючись від порівняння з тими, хто її оточує. Важко уявити собі свідому, самостійну, автономну особистість, яка не мала би ідентичності.

Якщо створення власної позитивної відмінності утруднюється, людина виробляє упереджене ставлення до групи, з якою себе порів­нювала. Стратегіями досягнення позитивної ідентичності є соціальна мобільність як спроба змінити групу; соціальна творчість як намаган­ня перетворити вимір, цінність чи фокус порівняння себе з іншими та соціальна конкуренція як виклик іншим, конфронтація з більшістю.

На відміну від ідентичності як стану ідентифікацію розглядають передусім як процес. Інколи ідентифікація розуміється слідом за 3. Фрейдом як копіювання поведінки іншого, що виникає завдяки ба­жанню бути схожим на нього.

Найбільш відомою концепцією особистісного самовизначення, самоідентифікації є концепція Е. Еріксона. Можливо, багаторічний

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе інтерес до цієї проблеми стимулювався його власними проблемами з пошуками усталеної ідентичності, як етнічної, так і професійної. Маючи батька-датчанина, він виховувався вітчимом, який був німець­ким євреєм. Отримавши освіту художника, він пізніше став психо-аналітиком, так і не здобувши необхідної на той момент медичної освіти, що постійно заважало йому відчувати себе своїм у професій­ному середовищі. Вимушений переїзд у Сполучені штати, пов'язаний з приходом фашистів до влади, знов посилив його пошуки власної ідентичності, оскільки звикати до нових соціокультурних умов було нелегко.

Згідно поглядам Е. Еріксона поняття ідентичності займає цен­тральні місце в осмисленні людиною власного розвитку та включає три аспекти. По-перше, людина бачить послідовність у тому, що вона робила в минулому, робить тепер і робитиме у майбутньому, завдя­ки чому ідентичність відтворює усвідомлення часової тривалості її існування, її буття. По-друге, ідентичність передбачає сприймання власної цілісності, тотожності особистості самій собі. По-третє, за­вдяки ідентичності людина може визначати ступінь своєї схожості з іншими людьми, водночас усвідомлюючи власну неповторність та унікальність.

Активні пошуки власної ідентичності характерні для юнацького віку, коли молода людина апробує на власному досвіді різні товари­ства, стилі життя, кар'єрні плани. До кінця юнацького віку в ідеалі процес самоідентифікації стабілізується, і людина відчуває себе при­родно зі своєю набутою ідентичністю. Якщо ж це не відбувається, юнак відчуває відчуженість від суспільства, наприклад, у зв'язку із складностями з професійною орієнтацією, створенням сім'ї чи етніч­ними проблемами.

Крім індивідуальної виділяють також групову ідентичність, пов'язану з історичними та географічними уявленнями людини, економічними завданнями, що стоять, наприклад, перед поколінням. Завдяки груповій ідентичності людина уподібнює себе певній групі чи спільноті, отримуючи, таким чином, загальне, сукупне минуле, теперішнє і майбутнє, відчуваючи свою тотожність більшості, надій­ність, захищеність та маючи змогу краще побачити на цьому тлі свою неординарність.

Ідентичність також поділяють на соціальну та особистісну. Протягом життя людина належить до численних великих і малих груп, усвідомлює себе членом багатьох спільнот, порівнює себе з

Сучасна психологія особистості

референтними для неї громадами, засвоює нові соціальні ролі, що за­безпечує досягнення відповідної соціальній ідентичності.

Соціальна ідентичність виникає також завдяки усвідомленню влас­ної приналежності до певних соціальних категорій та ідентифікації з ними (наприклад, життєвий шлях, релігія, тендер, професія тощо). З кожною ідентичністю, на думку А. Тешфела, пов'язана оцінка люди­ною себе, що передає позитивний чи негативний її статус у відпо­відній спільноті. Соціальна класифікація з метою підтримки власної позитивної ідентичності супроводжуються процесами порівняння, співставлення себе з іншими.

Згідно теорії соціальної ідентичності А. Тешфела особистість, що набуває соціальної ідентичності, має диференціювати соціальні об'єкти на такі, з якими вона себе ідентифікує, і такі, що не мають до неї відношення. Усвідомлення свого групового членства реалізується послідовно: спочатку відбувається соціальна категорізація, коли лю­дина усвідомлює, що соціум навколо неї складається з різних груп; далі йде соціальна ідентифікація, коли з усіх цих груп обирається та, до якої людина себе відносить; і, нарешті, набувається соціальна іден­тичність як повне усвідомлення своєї приналежності до даної групи.

Самооцінка людини, що ідентифікує себе з групою, тісно пере­плітається з думкою групи. Щоб добре почуватися, людина має бути впевнена у групі, в результаті чого виникають „ін-груповий фавори­тизм" та, як його наслідок, приниження інших груп, тобто „поза-гру-пова дискримінація", що провокує міжгрупові конфлікти.

Люди завжди намагаються зберегти свою позитивну ідентичність, оскільки це дає змогу сприймати світ як більш стабільний. Формуючи свою позитивну ідентичність, вони постійно порівнюють свою групу з іншими, розширюючи таким чином свої уявлення про світ в цілому. Таке порівняння передбачає все більш уважний аналіз властивостей різних груп, що інколи приводить до розуміння своєї ідентичності як негативної. У такому випадку люди шукають можливість поміняти групу, що стимулює відповідну поведінкову активність та зростання саморозуміння.

Останнім часом самість визначається як соціально визначена іден­тичність, точніше її відчуття, напівсвідоме відтворення власного бут­тя. На відміну від Я-концепції, в яку включаються лише усвідомлені аспекти внутрішньої сутності людини, що виступають орієнтирами саморозвитку та самооцінки, самість включає і зовсім неусвідомлені аспекти власної сутності.

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе

Ролеву ідентичність, обумовлену соціальними ролями особистос­ті, можна розглядати як форму соціальної ідентичності. На думку Ч. Гордона, рольова ідентичність як важлива складова Я-концепції складається з таких її видів: 1) статева ідентичність, що базується на тендерній самоідентифікації людиною себе як чоловіка або жінки; 2) етнічна ідентичність, тобто самоідентифікація себе як представника певного етносу, релігії, мовної групи, регіональної субкультури; 3) ідентичність членства у формальних та неформальних об'єднаннях, що складають організаційне життя суспільства; 4) політична ідентич­ність, що передбачає самоідентифікацію відповідно до певних моде­лей конкуренції та влади; 5) професійна ідентичність, що спирається на різні рольові ідентичності, котрі стосуються роботи.

Слід погодитись з П.П. Горностаєм, що роль (і такий її компонент, як, наприклад, мова) може бути як виразником ідентичності, так і її заміною, що компенсує недостатньо виражену індивідуальність. У випадку заміни ідентичності формується особистість, яку називають рольовою.

Людина також з дитинства наслідує значущих для неї дорослих, пізніше хоче бути схожою на деяких ровесників та інших яскравих особистостей з її оточення. Інколи вона копіює також літературних героїв, популярних співаків, політиків, інших взірців, завдяки чому складається її особистісна ідентичність. Спочатку дитина усвідом­лює, до якої статі вона може себе віднести. Пізніше відбувається усвідомлення свого віку, деяких індивідуальних особливостей, на які звертають увагу батьки. У зрілому віці людина ідентифікується з представниками свого етносу, професії, релігії, соціального прошар­ку, мешканцями свого селища чи міста, громадянами країни.

Легкість набуття ідентичності великою мірою залежить від сус­пільства, в якому особистість розвивається. Виявлено, що велика кількість ступенів свободи, яку надає юнацтву суспільство, викликає більше складностей із самоідентифікацією. У жорстко внормованій культурі, яку, наприклад, можна спостерігати у мусульманських краї­нах, проблем із набуттям молодою людиною ідентичності практично не виникає, оскільки вибір майбутнього не дуже широкий і мало за­лежний від самого юнака. У суспільстві, в якому головними принци­пом стає „зроби себе сам", а не „роби, як я", проблем із самоідентифі­кацією молоді вистачає.

На основі емпіричних досліджень ідентичності Дж.Марсіа виді­лив такі її варіанти: 1) дифузна ідентичність, що характеризується

Сучасна психологія особистості

відсутністю у людини професійних, сімейних та інших моделей свого майбутнього та невеликою готовністю до самостійних життєвих рі­шень; 2)передбачена ідентичність, коли рішення з приводу майбут­нього відбувається під суттєвим впливом оточення, а не внаслідок внутрішньої роботи людини; 3) мораторій, коли людина знаходиться у кризовому стані і відкладає на невизначене майбутнє важливі життєві рішення; 4) реалізована ідентичність, коли внаслідок переживання кризи ідентичності нове життєве рішення робиться усвідомлено та самостійно.

У постструктуралізмі Ж. Лакана ідентичність в цілому більш про­блематична. Ілюзії автономності, індивідуальної волі, на його думку, мають бути обов'язково усуненими. Ідентичність випливає з позиції людини, з її оцінки власної життєвої ситуації, з розшифровування та передбачення реакцій інших на власні дії. Ядра „Я" взагалі не існує, що компенсується „уявним Я", „фантазією", де ідентичність виступає захисним механізмом.

М. Шанталь, одна з послідовниць класика постмодернізму Ж. Деріда, вважає, що жодна ідентичність не є природною чи наперед за­даною, вона конструюється. Конкретизація ідентичності відбуваєть­ся тільки через виняткові зв'язки з іншими: створення ідентичності „ми" завжди вимагає конструювання ідентичності „вони". Кожна з ідентичностей завжди залишається незавершеною і вказує на щось поза собою.

Іншість, або алтерність, яка є відмінністю іншого порядку, стано­вить загрозу ідентичності. Якби певна колективна (або індивідуальна) ідентичність не перебувала у відносинах еквівалентності з іншими, вона була б цілком байдужою до них, а, отже, сама по собі заверше­ною. Але еквівалентність визначається антагонізмом, примушуючи ідентичність залишатися завжди незавершеною.

Сучасні дослідники відходять від есенціалістських підходів, від пошуків якоїсь стійкої гомогенної сутності людини. За А. Холлом, поняття ідентичності не вказує на стабільне ядро, яке, попри всі мінливості історії, від початку до кінця залишається незмінним. Ідентичність у сучасному розумінні не є сутністю, а радше належить до сфери цілеспрямованої діяльності та позиціонування. Ідентичність стає сьогодні сконструйованою під впливом історико-культурних чин­ників сутністю, і зміни в ній відбуваються внаслідок дії різноманітних дискурсивних практик.

4. Соціально-психологічні виміри ставлення особистості до себе 4.9 Я-концепція особистості

Передумовою і наслідком соціальної взаємодії стає формуиамня Я-концепції людини, зміст якою великою мірою визначається со-ціокультурним контекстом. Індивідуально-психологічний контекст Я-концепції також значущий: своєрідний процес віддзеркалення неповторного психологічного обличчя людини, що складається в її спілкуванні та діяльності, сприяє представленості її всередині себе, у власній самосвідомості, як в іншій людині. Так виникає уявлення про себе як про об'єкт самоспостереження, самоприйняття та само-конституювання.

Я-концепція є центральною складовою підходу К. Роджерса до розуміння особистості. Це певний паттерн сприймань людиною самої себе, що складається з уявлень та суджень щодо себе. Я-концепція чітко відрізняється від ідеального Я, що є уявленням про те, якою осо­бистістю людина хотіла би стати. Добре адаптовані, зрілі люди мають набагато менше розходжень між Я-концепцією та ідеальним Я, ніж люди дезадаптовані, нереалізовані, нещасні.

Людина може переживати стан внутрішньої неузгодженості, не-конгруентності, коли є розходження між її звичним „Я" та актуальним досвідом. Наприклад, якщо вона вважає себе нездатною на заздрість і раптом відчуває, що захоплена цим почуттям, вона потрапить у стан неконгруентності, що переживатиметься як напруження, тривога. Нерідко завдяки здатності підсвідомого сприймання ми можемо зазда­легідь відчути, що даний досвід розходиться з нашою Я-концепцією, і тоді вступить у силу психологічний захист. Цей неприємний до­свід буде викривлюватися чи взагалі заперчуватися, щоб уберегти Я-концепцію незмінною.

Я-концепцією є структурована сукупність уявлень людини про те, якою вона є у всіх своїх проявах, можливих і реальних, суттєвих і другорядних. Я-концепція - це всеохоплюючий організований паттерн самосвідомості людини. Він формується на основі співставленім ауто-перцепціїта самовідношення зі сприйманням себе іншими людьми, їх­нім емоційним ставленням. При побудові Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання та інші рефлексивні осо­бистіші процеси.

Елементами Я-концепції є специфічні переконання, за допомо­ги яких людина визначає, хто вона є. Ці переконання мають назву Я-структур і є психічними моделями, завдяки яким людина організовує