1.5. Життя як історія

Проживаючи життя, особистість постійно розповідає про себе, складає численні оповідання. Вона будує себе у власному життє­вому світі, розповідаючи про своє минуле, теперішнє і майбутнє. Проживання сьогодення залежить від розуміння та прийняття мину­лого та від ставлення до майбутнього, від сподівань, бажань, мрій, очікувань, страхів, пророкувань. Життєві історії об'єднують різні епі­зоди життя, як минулі, так і прогнозовані майбутні, у певний цілісний паттерн. Саме узгодженість кожної історії ніби наповнює події життя певним додатковим змістом.

Конструюючи розповіді, тобто перебуваючи у стані нарації, люди­на створює та ретранслює дуже різні історії, і кожен її наратив кон­текстуально обумовлений, тобто є частиною соціально-історичного та індивідуально-психологічного контексту. За Д. Мак-Адамсом, іс­торії відрізняються одна від одної за емоційним тоном, що може бути як оптимістичним, так і песимістичним. Крім того, в них викорис­товуються різні образи, несхожі ідеальні варіанти власного Я, вони присвячені різним темам і несуть у собі різні моральні позиції. Деякі історії стають ключовими, поворотними у життєвому шляху особис­тості, тоді як не мають такого вирішального значення.

Людина осмислює історію свого життя у вигляді наративу завдяки рефлексивній активності, завдяки внутрішнім діалогам, які вона веде сама з собою. Як пишуть Дж.Капрара та Д. Сервон, якби на нашій планеті опинилась людина з інших планет і виявилася здатною читати наші думки, то її найбільш вразила би людська здатність говорити з самою собою.

Сучасна психологія особистості

Психологи-когнітивісти вже давно звертали увагу на різницю між пам'яттю людини про окремі факти свого життя та пам'яттю на епізоди, в яких події представлені у чіткій послідовності. На відміну від семан­тичної епізодична пам'ять зберігає емоційну свіжість спогадів про влас­не минуле. Підкреслюючи роль наративу у житті людини, Дж.Брунер навіть запропонував поділити мислення на два види: парадигмальне (наукове, логічне) та наративне. При науковому мисленні визначальни­ми є логічні правила аргументації, тоді як при мисленні наративному найважливішою характеристикою стає не істинність, а життєвість.

Р. Харре, говорячи про методи самоконструювання, акцентує увагу на „оповіданнях про себе", завжди пов'язаних з реальним контекстом взаємодії особистості з її оточенням. Такі розповіді не є однозначни­ми чи константними, вони виглядають по-різному у несхожих життє­вих обставинах. Так, говорячи про себе у професійному середовищі, людина фіксуватиме передусім власні характеристики, які цінуються саме цим середовищем, що можна побачити при знайомстві із авто-наративами, яких чимало в Інтернеті. При конструюванні кожного та­кого наративу обов'язково враховуються актуальні культурні норми.

Буває, своя історія подобається, її хочеться всім розповісти. Але так трапляється не у всіх. Деякі люди сприймають життєвий шлях, який вже позаду, крізь призму подиву, сорому, сумнівів, каяття. Минуле постійно редагується, і згодом людина вже не пам'ятає, як все було насправді. Адже вона створила кілька варіантів свого минулого і, напевно, створить ще.

Автобіографічна пам'ять завжди має реконструктивний характер, і навіть тоді, коли людина дуже прагне точно відтворити минулий досвід, вона робить помилки під впливом своїх неусвідомлюваних установок, смакових уподобань, очікувань оточення. Деякі аспекти особистості, «наприклад, власні риси характеру, відтворюються у роз­повіді як практично незмінні, тоді як у сфері набуття навичок люди­на чекає від себе суттєвої позитивної динаміки. Навіть якщо таких змін реально не відбудеться, у наративі будуть викривлені дані щодо первинного рівня власних здібностей, щоб все ж продемонструвати відчутні поліпшення, як свідчать дослідження Л. Росса.

З віком особистість поступово усвідомлює власну роль у продуку­ванні своєї історії, у побудові життя в цілому. Оскільки особистість змінна, рухлива, життєва історія надає їй як безперервності, так і усталеності, впізнаванності, означує її кордони, упорядковує набутий досвід.

1. Соціально-психологічна природа особистості

Особистість не просто знаходить свій готовий світ і свою готову історію, коли починає себе усвідомлювати. Навколо неї з раннього дитинства існують різні казки, оповідання, релігійні сюжети, сімей­ні легенди, батьківські нездійснені мрії, райдужні очікування щодо її майбутнього та інші сюжети, які вона має зрозуміти, проінтерпрету-вати, переповісти, описати, відредагувати. Через ці оповідання від­бувається поступове оволодіння минулим, теперішнім, майбутнім і координація відповідно до просторово-часових координат власної повсякденності.

Об'єднуючи, осмислюючи, організовуючи окремі життєві епізо­ди, людина набуває досвіду. Вона певною мірою асимілює культуру, використовує її для індивідуальної життєтворчості, розповідаючи про себе, формуючи, можливо, надто суб'єктивний, прикрашений, ускладнений чи спрощений текст свого життя.

З погляду Г. Херманса, який пропонує визначати особистість як „вмотивованого оповідача", у всі часи і у всіх культурах люди ви­користовували історії, чи наративи (міфи, фольклор, опери, романи, кіно, телевистави, анекдоти та ін.) для того, щоб надати сенс своєму оточенню і власному життю. Кожну історію хтось розповідає комусь, і тому це завжди діалогічна взаємодія між оповідачем і слухачем. Діалоги бувають уявними та реальними і в житті людини вони існу­ють, переплітаючись одне з одним.

Розповідь власного Я-наративу потребує процесу саморефлексії, роздумів про себе, зорієнтованих на конкретного слухача. В різних контекстах і різним людям одна й та сама історія розповідається по-різному, оскільки оповідач завжди пристрасний, афективно задіяний персонаж, який взаємодіє із партнером по діалогу, спільно створюючи новий варіант тексту. Найбільш значущими зазвичай виступають два мотиви: прагнення самоствердження та прагнення близькості, єднан­ня. З наративної позиції ці мотиви відповідають двом культурним сюжетам: героїчній історії та історії кохання.

Історія завжди має початок, який перериває буденний плин подій („все було гаразд, і раптом..."). У кожній історії є своя кульмінація, найбільш драматичний момент. Перешкоди, проблеми, кризи, нездо­ланні утруднення особливо нагромаджуються, загострюються саме у середині оповідання. Має історія і своє завершення, розв'язку, фінал, в якому герой оповідання, переживши всі випробування, долає завади і перемагає, досягає бажаного. Нерідко фінал не такий оптимістичний,

Сучасна психологія особистості

і тоді наприкінці наративу йдеться про чиїсь підступні чвари, інтриги, про тяжку долю, якої не оминути.

Історія про себе є способом організації окремих життєвих епізодів, дій і вчинків, що органічно поєднує непримітні факти буденного жит­тя і фантазійні утворення. Таких способів зв'язування подій в єдиний сюжет може бути дуже багато.

Як пише Д. Полкінгхорн, значення окремої події виникає внаслі­док її взаємодії із сюжетом. Самі події ніякого сюжету не задають, і не кожний сюжет підходить до певного набору подій. Щоб виникла усві­домлена структура сюжету, необхідним стає рух від сюжету до подій і навпаки. Запропонована структура сюжету порівнюється з реальними подіями і кількаразово переглядається. Тема зводить до купи події, роблячи їх послідовними та взаємопов'язаними частинами історії. Романи, кінофільми, казки, сповіді організуються навколо таких тем, як ревнощі, героїзм, нещасне кохання, справжня дружба тощо.

Кількість тем, що стають рамками для розуміння та інтерпретації життєвих подій, загалом обмежена. Н. Фрай стверджує, що теми на-ративів пов'язані з переживанням людиною різних часів року. Весна надихає на створення комедій, де виражається радість і соціальна гар­монія. Влітку виникають романи та новели, що описують перемогу добра над злом. Осінь стає часом для створення трагедій, оскільки відтворює наближення смерті-зими. А зимою виникає сатира, тому що людина усвідомлює себе не господарем світу, а його невільником.

К. Герген та М. Герген описують наратив прогресу, що розповідає про поліпшення, наратив регресу, який фіксується на погіршеннях, та наратив стабільності, в якому людина підкреслює свою незмінність по відношенню до початкового цінного для неї стану.

Природа нам нічого не повідомляє, не говорить з нами ніякою мовою, як слушно зауважують В.П. Зінченко та М.К. Мамардашвілі. Лише особистість вміє розповідати, повідомляти, інтерпретувати та редагувати власні розповіді. Інтенційні процеси, на думку цих по­важних вітчизняних класиків, є не ставленням до дійсності, а є від­ношення в дійсності. Свідомі істоти завжди відсувають у часі рішучі акти по відношенню до світу, у тому числі і задоволення своїх потреб. Відбувається ніби подвоєння і повторення явищ у проміжку, просвіті досвіду, що триває, і це дозволяє навчатися та еволюціонувати.

У теорії сценаріїв С. Томкінса люди конструюють свій досвід у по­слідовність окремих сцен чи спогадів про певні епізоди. Сцени інтер­претуються у відповідності із сценаріями, що приписують відповідні

1. Соціально-психологічна природа особистості значення кожній сцені. У пам'яті людини сцени пов'язані одна з од­ною передусім через їхній емоційний зміст. Відповідно до емоційного забарвлення в автобіографічній пам'яті створюються певні теми.

Вивчаючи життя як наратив, Дж.Брунер пропонує розглядати ав­тобіографію як ряд процедур „створення життя". „Історії не відбува­ються у реальному житті, вони радше конструюються людьми у їхніх головах", - цю конструктивістську істину Брунер розповсюджує на створення наративу про себе. „З психологічного погляду такої речі, як „ життя саме по собі" не існує. У крайньому випадку - це результат вибіркової роботи пам'яті; у залишку ж оповідання про своє життя є мистецтвом інтерпретації".

Описувати власне життя у формі історії, не забуваючи про контек­стуальні маркери, означає не лише знаходити слова для своїх бажань, домагань і передчуттів, але й вдаватися у художні деталі, щось важли­ве конкретизувати, загострювати увагу на можливому, дуже ймовірно­му повороті сюжету, шукати приводи для вчинків близьких і рідних, які очікуються. Розвинена уява, володіння мовою та наявність різних слухачів дають нам змогу безболісно змінювати наративні способи представлення подій.

Що робить той чи інший дискурс історією? На думку Й. Брокмейєра та Р. Харре, найнеобхіднішими умовами є наявність дійових осіб та сюжету, що еволюціонує у часі. Отже, наратив є найвищим рівнем дискурсу, що може бути представленим не лише у мові, але й у музи­ці, фільмі, балеті, у певних візуальних видах мистецтва.

Для психології особистості головну роль відіграють життєві історії, що розповідаються автором з певних ціннісних, моральних позицій. Кожна історія, кожне оповідання про себе крім того має фабулу і жанр.

Фабула (чи тема) є позачасовим, міфічним, трансцендентним ас­пектом оповідання. Мається на увазі честолюбна надія, справжня ві­рність, палке кохання, жага влади та інші ситуації, що претендують на універсальність. Фабулу можна назвати сутністю оповідання, його мораллю, лейтмотивом.

Сюжет (тобто дискурс) втілює фабулу у певному подієвому ряді, розгортає у відповідній мові. Завдяки сюжетові фабула стає розгор­нутим оповіданням, а не слоганом чи схемою. Поєднання фабули і сюжету в оповіданні схоже на „проявлення Божественного у буденно­му", як сказав би Джойс.

Жанр є формою розповіді, яку людина інколи розповідає як коміч­ну, а інколи - як драматичну. Жанром може бути лірика, епос, фарс,

Сучасна психологія особистості

чорна комедія, пригодницька історія, любовний роман, трагедія, казка з відповідними правилами побудови сюжетних ліній та своєю мовою. Найбільш розповсюдженими вважаються такі чотири жанри: траге­дія, комедія, любовна історія та сатира.

Фабульно-сюжетно-жанровий вимір нарації впливає на осмис­лення пережитого, структурування досвіду. Події, які можуть здава­тися ніяк не пов'язаними одна з одною, у розповіді про себе якось раціонально чи іраціонально поєднуються, елементи, що бачилися незалежними, вливаються в єдине ціле. Вдалий сюжет наче заряджає своєю енергетикою, його динаміка, його плин стимулює, підхоплює, підганяє людину, і життєздійснення активізується.

Кожен оповідач поступово доростає до достатнього рівня нара-тивної компетентності. Для наративно компетентної людини її досвід завжди неоднозначний, не до кінця зрозумілий, повний суперечливос­тей та можливостей нового бачення. Як у класичному фільмі япон­ського режисера А. Куросави „Расемон" немає єдиної версії подій, що сталися із подружньою парою у лісі при зустрічі з розбійником, і глядачу пропонуються щораз інакші бачення трагедії, так і в реаль­ному житті нові життєві контексти пропонують свіжі інтерпретації минулого і, відповідно, нове бачення майбутнього.

Наративиїнерідко відтворюють ті життєві смисли, які виходять за межі якогось окремого життя. Генеративність, тобто прагнення піклуватися про когось чи щось, що буде пов'язане з життям при­йдешніх поколінь, простежується у наративах певної категорії людей. Відповідно до характерної для них моделі символічного безсмертя такі люди впевнені, що вони покликані допомагати іншим, залишити світу щось важливе, що їх переживе.